Пам'яти славетного археолога Василя Ляскоронського

Року 1860-го, 5-го дня місяця січня (за старим стилем 24.XII.1859 р.) у Золотоноші Полтавської губернії народився талановитий дослідник – Василь Григорович Ляскоронський. За своє життя він здійснив багато гідних речей, про які варто було б розповісти. Його дослідницька кар'єра була яскравою та багатогранною, а життя минуло у вирі плідної роботи в колі провідних українських науковців.

   Він був мандрівником, який у свій час пройшов тисячі кілометрів Україною та державами Європи. А ще, – людиною, яка думками мандрувала на тисячі років в минуле. Його доробок та життя варті багатьох слів, але сьогодні хотілося б нагадати про його вклад у дослідження Руси і пов'язаного із Полтавщиною Переяславського князівства.

   Ляскоронський зацікавився минулим ще з юности: у кінці 1870-х він навчався в Лубенській гімназії, де його вчителем був Федір Камінський – перший дослідник Гінцівської палеолітичної стоянки. Разом з учителем, Василь Григорович проводив археологічні розкопки та розвідки, відточуючи власну майстерність. Під час навчання у Київському університеті імені святого Володимира (1880-1885) стає учнем Володимира Антоновича, знайомиться із Михайлом Грушевським,  поринаючи у київське академічне середовище.

   Знаковими можна вважати дослідження Ляскоронського на території Полтавської губернії. Під час проведення експедицій були знайдені, замальовані, описані та нанесені на мапу десятки городищ і поселень епохи Руси, знайдено багато різночасових курганів, майданів, а також досліджено легендарні Змієві Вали. За результатами багаторічних досліджень були опубліковані вартісні й цікаві донині праці: "Исторія Переяславльской земли съ древнѣйших временъ до половины XIII столѣтія" (1897), "Городища, курганы, майданы и длинные (змиевые) валы в области днѣпровского Левобережья" (1911 р.) тощо.

   Ще варто згадати археологічні дослідження в Києві та на Київщині у співпраці зі знаменитим археологом Вікентієм Хвойкою. Василь Григорович брав участь у розкопках на подвір'ї Софіївського собору в Києві (дивіться його однойменну працю, видану восени 1925 р.), а також у дослідженні Золотих Воріт: "Звідомлення про розкопи біля "Золотої брами" у Києві восени 1927 р.". Під час вивчення спадщини Руси пан Ляскоронський виявляв неабияку наполегливість.

   Чого вартий сам той факт, що заради глибшого дослідження теми походження князівської держави науковець опанував давньоісландську мову, прочитав автентичні середньовічні ісландські саґи та започаткував результативну співпрацю з ісландським академічним середовищем, що тривала більше 35 років. Така складна робота була проведена в кінці ХІХ-го й на початку ХХ-го ст. Усе це свідчить про непересічність характеру та талановитий розум Василя Григоровича.

За матеріялами Полтавського краєзнавчого музею

Іван Котляревський — пробуджувач козацької нації

Протягом тривалого часу Іван Котляревський, який був досвідченим офіцером, намагався в складі царської армії створити український полк. Урешті-решт йому це вдалося лише під час війни 1812 року — у містечку Горошин Хорольського повіту на Полтавщині розпочалося формування 5-го Полтавського козачого полку Малоросійського народного ополчення. Місцеві селяни та козаки були рішуче налаштовані стати до лав війська.

   У Горошині у Котляревського одразу знайшлися помічники в особі українського шляхтича, відставного ротмістра поміщика Гудими-Левковича та військової еліти, колишніх армійських офіцерів Старицького, Родзянка, Устимовича, Булюбаша й Позена. Вони разом набирали в ополчення козаків, котрі після служби на Запорожжі, жили в навколишніх хуторах. Така підтримка дала змогу штабс-капітанові Котляревському сформувати й забезпечити полк всього за 17 днів.

   Але автор "Енеїди" наперед висунув єдину умову: по закінченні війни з Наполеоном підрозділ збережуть як постійний козацький підрозділ! Однак, яке ж було розчарування Івана Котляревського, коли після війни було заборонено функціонування полку. Адже в цьому держава Романових вбачала для себе небезпеку.

   Іван Котляревський опісля ніколи не займався військовою справою, він довго боровся за права "козаків" аби їм як ветеранам надали землю і належно заплатили за службу. Але на кінцевому етапі ніхто не отримав ніякої винагороди, а царем Алєксандром І взагалі було виставлено особистий ультиматум авторі "Енеїди" за боротьбу за права козаків, чітко висловившися проти таких дій. Монарх із династії Романових погрожував Котляревському в позбавлені всіх його титулів і власного родинного маєтку.

   Проте "тиха боротьба" класика української літератури продовжувалася протягом всього його життя. Він працював вихователем і викладачем вкладаючи землякам найголовнішу зброю в руки — це знання, виховуючи цілі покоління українських патріотів завдяки своїй безпосередній праці та безсмертному твору "Енеїда". Ми всі стоїмо на плечах попередників, так на зміну Котляревському прийшов Тарас Шевченко, який беззаперечно визнавав авторитет класика і перейняв стяг його боротьби у свої руки.

За матеріалами "Facebook"

Занепад цивілізації відбивається в її архітектурі

Все, до чого торкається рука сучасної людини, перетворюється на попіл або гидоту. Коріння цього явища шукаймо у самій нашій природі, далебі згадуючи не злим тихим словом Чарльза Дарвіна. Адже скільки б ми не вчилися та не всмоктували знання, їх видасться замало, щоби подолати тваринні інстинкти.

   Роздивімося навколо, що оточує людство у створених ним населених пунктах сьогодні? — Чудові пам'ятки, так звана культурна спадщина, жевріє в оточені егоїстичного невігластва! Починаючи з 1945 р. (події, завдяки якій ліволіберальний несмак запанував у світі) усі без винятку архітектурні новації покликані вбити дух і потяг до прекрасного.

   Скло і бетон замінили мармур, а прагматичний та утилітарний погляд на мистецтво проклали шлях масовій деградації. Попервах були тільки експерименти молодих, але амбітних архітекторів, які з роками свою унікальність знеславили конвеєрними, подібними одна на одну коробки. Європа, Америка, Азія, Австралія — майже всюди, крім хіба що Африки та Антарктиди, споруджуються бездушні високі багатоповерхівки, котрими меркантильні псевдомитці-одноденки прагнуть нівелювати культурне надбання предків.

   Але ви помиляєтеся, коли думаєте, що Україну оминула така ж сумна доля. Аж ніяк! Київ, Січеслав, Одеса, Львів, а віднедавна ще й Полтава, опинилися під пильною увагою підприємливих ділків, які інсценують пожежу архітектурної пам'ятки, на місці якої невдовзі зводять черговий недолугий об'єкт, мета якого — спустошити кишені пересічних громадян (це ж або готелі з ресторанами, або бізнес-центри з торгово-розважальними закладами).

   У таких будівлях відсутнє почуття свого місця, чим підривається дух спільності громади, на території якої з'явився ще один "витвір" сучасності. Ініціатори подібних змін у гонитві за прибутком, навмисно нав'язують свій світогляд, показують, кому насправді належать втрачені нами вулиці. Вони здійснюють наругу над суспільною сферою, бо мислять примітивно заради одномоментної користі, а від цього, на жаль, страждає загальне благо, яке відновити буває ой як нелегко, зчаста і зовсім не можливо, тож думайте!

Автор — Денис Ковальов

Вогняна помста природи за зміну клімату

Наш дім — планета Земля зазнає незворотних змін. Наслідки промислової революції не вдалося подолати, а тому природа починає мститися людям за нанесені ними збитки. Середньодобова температура вже досягла критичної позначки, чим сприяла зміні традиційного розташування природних зон, зокрема в Європі та Україні.
   Днями територією Полтавської області пройшов справжній вогняний смерч. Атмосферне явище, утворене розрізненими осередками пожеж на відкритій території, що можна бачити раз на рік у посушливому американському штаті Оклагома вже не є аномалією для українського степу. Як виявилося, причиною природної стихії стала людська недбалість — фермери запалили землю з метою знищення сухостою, який до того був оброблений хімікатами.
   Ймовірно саме так humanum elementum, а не якесь танення льодовиків і рух літосферних плит, невдовзі прискорить природну катастрофу планетарного масштабу! Варто наголосити, що для степової України — від Білгорода-Дністровського до Ізюма і Старобільська спостерігати мандрівні вихори з диму, пилу, а іноді ще й вогню невдовзі стане нормою. Так само, як для мешканців Оклагоми чи Канзасу.
   Варто наголосити, що попри війну і останні політичні баталії в Україні тема зміни клімату є доволі актуальною як і для решти землян. Так, захист довкілля не чужий тим, кого хвилює майбутнє завтрашніх поколінь. Але природа, яку пихаті та зажерливі люди прагнули підкорити, вирубуючи ліси, переорюючи степи, висушуючи болота, розпочала власну війну з видом homo sapiens.
   Не слід сподіватись, що подібні вогняні чи просто смерчі кудись зникнуть самі по собі — аж ніяк. Для України зміни клімату невідворотні! Існує ймовірність, що Південь поступово зі степової зони перетворюватиметься на напівпустелю, подібно терен Сходу і Центру ставатиме посушливим степом, а Північ і Захід у разі продовження нищення лісів втратять будь-яку привабливість для проживання, що тягне за собою відповідні катастрофічні природні наслідки.

Автор — Денис Ковальов

Електронні петиції та після окупаційний патерналізм

Без кардинальних змін у суспільстві ми, а отже і наша держава, приречені завжди лишатися на місці, допоки інші прямують у майбутнє. Революція не можлива без єдності її рушійних сил (скажімо націоналістичного чи інтернаціоналістичного авангарду) з народними масами, які, навіть пасивно, але підтримують поступ. Інакший шлях еволюції — він менш радикальний і більш тривалий, однак так сам потребує великих зусиль для перетворення у "суспільства позавчора" у "суспільство завтра".
   Яскравий приклад змін — так званий процес "оцифрування державного і суспільного життя" (англ. digitalization). Нова влада в Україні так захопилася цим процесом, що хоч греблю гати від її ініціатив, які поки окрім суворого подиву і сміху викликають трохи огиди та жалю, адже за демагогією та популізмом реальних справ аж 0. А між тим, попередники Зе-команди теж не пасли задніх, наблизивши пересічних громадян до чиновників завдяки запровадженню інструменту електронних петицій.
   Ми не будемо деталізувати весь процес, годі буде сказати про те, що саме турбує українців, які ініціюють та підписують ці е-петиції. Ось до прикладу сайт Полтавської міської ради, де активні городяни пропонують владі розібратися з тими чи іншими нагальними проблемами. Умовно авторів петицій і їх підписантів можна поділити на 2 табори — тих, кого турбує інфраструктура і благоустрій міста (таких, звісно, більшість); і тих, хто заповзявся цементувати окупаційні символи в історичній пам'яті містян (цих меншість, але вони доволі активні).
   Саме останні, на нашу думку, є залишками старої системи (нащадками номенклатури), яка за будь-яких обставин намагається зберегти хоч щось від уже мертвого організму ім'я якого "колонія Україна", або УРСР. Ті, хто створюють і підписують е-петиції з закликами зняти українські прапори з символів московського царату чи зберегти монументи бійцям совєцької армії різних часів, навіть якщо останні були окупанти в сусідніх країнах (Мадярщина у 1956 р., Чехословаччина у 1968 р., Афганістан у 1979 р.) на правду свідомо підігрують нашим ворогам-україножерам. І це пояснюється доволі просто — наше суспільство досі не позбулося патерналістської моделі поведінки, яке зводить нанівець всі спроби його справжнього реформування!
   Цілком зрозуміло, що така абсурдна система управління не може якісно функціонувати в країні, де вже роками триває затяжна війна. Люди, які нібито від неї втомилися, насправді хочуть привести її (війну) у свій дім — у даному випадку в Полтаву. Адже плекання чужих цінностей, як от збереження недоторканим монумента слави царської зброї чи Пєтру І, маркує цю землю під плацдарм, на який невдовзі можуть прийти танки Кремля з кривавими триколорами.
   Виклик котрий зла доля кинула Україні вимагає тотального напруження всієї сили та рішучості нашого незламного народу. Якщо українці прагнуть зберегти, а найголовніше, відродити свої цінності, велич та славу, нам варто готуватись до радикальної війни проти внутрішнього й зовнішнього ворога. А що ж до е-петицій, то варто, звісно, починати з малого — вимагати та ініціювати ремонт вулиць і покращення стану громадського транспорту, концентрувати увагу місцевої влади на нагальних потребах, які в її компетенції, але аж ніяк не розпорошуватися на те, чим управляють і що контролюють високі міністерські чини в Києві.

Автор — Денис Ковальов

Ґотичний Микола Гоголь у Фінляндії

Постать уродженця Полтавщини завжди причаровувала увагу широкого загалу та притягувала поціновувачів містичних історій. Та якщо на Батьківщині про письменника з козацького роду відомо майже все, то закордоном Микола Гоголь своєю творчістю та загадковістю заробив славу слов’янського аналога Едґара-Аллана По. А щоб підтвердити дану тезу цього тижня Університет Гельсінкі спільно з Національним інститутом аудіовізуалізації Фінляндської Республіки було вирішено презентувати для всіх охочих серію лекцій про постать українського прозаїка з доповненим кінопоказом за мотивами творів Миколи Гоголя.
   Організатори культурно-просвітницького заходу наголошують, що їх головна мета – у циклі публічних лекцій, присвячених творам і особистості родоначальника української ґотики, донести фінськомовній публіці своєрідність постаті уродженця Полтавщини. Але через те, що мешканці та літературознавці Фінляндії помилково вважають українського письменника представником московитської літератури, його ставлять в один ряд з Алєксандром Пушкіним та Івана Крилова. Адже не секрет, що Микола Гоголь, який тривалий час мешкав у Санкт-Петербурзі, був добре відомий фінляндському читачеві, оскільки його твори найчастіше за інших перекладали на фінську мову.
   Та попри всі спроби східного агресора привласнити собі українського класика, творця нашої ґотики у прозі, Микола Гоголь лишається письменником поза часом. Його тематика донині актуальна, як в сучасній Україні, так і у Фінляндії. По-перше, саме ранньо-декадентський стиль характерний зображенням усієї гнилості поміщицько-чиновницької системи Російської імперії, а "маленьку людину" з міських нетрів як слухняного гвинтика. А по-друге, Микола Гоголь заклав підвалини так званої літератури абсурду, у сатиричному тоні змальовуючи вульгарність вульгарної людини, гранично оголюючи суспільні суперечності сучасної йому імперської дійсності.
   Звісно, що різка соціальна спрямованість українського письменника позначається і в композиції його творів. У зв'язці сюжету конфліктом є не любовні чи сімейні обставини, а події суспільного значення, їх містичність і темна загадковість, а іноді навіть невизначеність майбутнього і скорбота. Власне, саме завдяки цьому деякі літературознавці схильні у думці, що Микола Гоголь – це наше віддзеркалення батька-засновника американського кривавого детективу Едґара-Аллана По. Хоча й не всі з цим погоджуються… Та як говорить давньоримська приказка: «Кожному своє!».

Автор – Денис Ковальов

Ціннісні “Орієнтири Спротиву” для нової України

Як висловився свого часу ідеолог українського національного руху та голова Проводу революційної ОУН, Степан Бандера: «В кожному ідеологічному чи політичному русі найважливішу ролю відограють два основні його складники: ідея і людина. Провідні ідеї і світоглядові засади в ідеологічному русі та керівні програмові постанови в політичному –  творять “душу”, істоту, внутрішній зміст руху. Люди, які визнають, поширюють і здійснюють ідеї та програму і з тією метою беруть активну участь в русі, творять його живий, діючий організм!».

   І дійсно, в сучасній повоєнній та пореволюційній Україні вкрай необхідні такі постаті, які будуть вести своєю жертовністю та потягом до державного будівництва збіднілу на духовність Українську Nацію. Згідно зі словами Степана Бандери на сьогодні люди, які уособлюють якусь державотворчу ідею – це молоді революціонери і добровольці, яких корумпована олігархічна влада намагається запроторити до тюрем за їхній явний нонконформізм. І, о диво! За останні 2 роки, попри спроби маргіналізувати та забруднити націоналістичний рух, українці все ж почали масово надихатись працями своїх ідеологів-брахманів, ідейних керманичів нації…
   Нещодавно, мені до рук потрапила монографія полтавського публіциста і філософа Ігоря Загребельного “Орієнтири Спротиву”, видану весною 2016 р. у закарпатському видавництві “Гражда”. Одразу зауважу, 2 роки тому мав за честь тримати у руках солідну академічну працю під назвою “Націоналізм versus модерн: життя і творчість Дмитра Донцова в оптиці консервативної революції” написану тим самим автором, який подав комплексний виклад життя і творчості ідеолога українського націоналізму лише у кількох початкових розділах, аби в подальшому заволодіти розумом читача, а його увагу повністю наситити постаттю Дмитра Донцова. Проте вже сьогодні, маючи в своїй невеличкій приватній бібліотеці праці Ігоря Загребельного, можу бути задоволений тим, що знаю автора особисто!
   Тож на чому зосереджується полтавець Ігор Загребельний як автор у своєму збірнику історико-публіцистичних статей під вдалою назвою “Орієнтири Спротиву”? З перших сторінок читач одразу розуміє, що книга намагається дати відповіді на низку актуальних проблем сьогодення і розрахована на тих, хто відчуває, що сучасний світ “якийсь не такий”, а тому варто знайти для себе істинні орієнтири для подальшої боротьби. Як зазначено в анотації до книги, статті, що увійшли до збірника, охоплюють широке коло тем: теоретичні аспекти українського націоналізму, нинішня московсько-українська війна, проблеми міграції та відносин між християнами і мусульманами, перспективи націоналістичної боротьби в Україні тощо.

   У книзі, яка має 7 інформативних розділів, висвітлюється низка важливих питань, зокрема стан націоналістичного руху в сучасній Україні і перспективи подальшої революційної боротьби, нинішня московська агресія в Криму та на Донбасі, економічні засади українського націоналізму, необхідність подолання антифашистської міфології, взаємозв'язок культурного марксизму та ісламізації, проблема міграції та відносин між християнами і мусульманами, політика західних держав відносно України та багато іншого.
   Розпочинає автор свою книгу з “Маніфесту воскреслої ідеології”, яким оголошує кінець модернового занепаду і світанок українського визволення. Далі йде розділ 1-й під назвою “НАЦІЯ І НАЦІОНАЛІЗМ: ТЕОРІЯ ТА ВІЗІЇ”, в якому розповідається про стан сучасного націоналістичного руху в Україні і перспективи націоналістичної революції. Наступний, 2-й розділ, має назву “ВІЙНА: ПЛОЩИНА СМИСЛІВ”, в якому автор розповідає про часовий та географічний простір українського визволення, яке Ігор Загребельний вдало порівнює з іберійською християнською добою Реконкісти.
   Власне для мене, як спраглого до якісного націоналістичного чтива читача, особливими розділами є “МЕЧ МОЛИТВИ”, в якому автор наводить паралелі між ідеологією націоналізму і християнською релігією; також “ХМАРОЧОСИ ТА МІНАРЕТИ”, що розповідають про хибність політики мультикультуралізму в країнах ЄС та її руйнівними наслідками, включно з ісламізацією європейських націй; ну і звичайно ж, “КАТЕХОН”, який віщує про час повернення до традиції та відродження національної ідентичності. У цих 3-х розділах свого збірника статей Ігор Загребельний акцентує увагу читача на проблемі глобалізації, яка намагається перетворити країни світу в якийсь уніфікований світовий простір без расово-етнічних, мовних чи релігійних відмінностей.

   Останні 2 розділи збірки “Орієнтири Спротиву” під назвами “ПЕРСОНАЛІЇ” та “ПОГЛЯД СПРАВА” прагнуть на історичному досвіді попередніх поколінь довести вкрай наболілу проблему боротьби націоналізму проти модерного світу та справжню аморальність і деструкцію сучасного суспільства, яким автор протиставляє християнську традиційність та мораль. Ігор Загребельний зауважує, що політичний вибір є завжди, і він – за елітою, високоосвіченою й відповідальною провідною верствою українства, здатною створити модель інтеграції у власну світову систему, виходячи з національних інтересів та об'єктивних обставин Української Nації. Цей вибір, йдучи шляхом “Орієнтирів Спротиву”, може бути здійснений як більш демократично, якщо суспільство виявить креативну здатність, так і більш жорстоко, коли суспільство деградує і йому не вдається випрацювати відповідні інституції та ідеологію в ролі своєрідного “соціального клею”.
   І на останок хотілося б навести влучну фразу самого антисистемного діяча та філософа-нонконформіста Ігоря Загребельного: «…Відтак націоналістам варто суттєво зменшити значення історичної повістки денної! Необхідно, аби у свідомості пересічного мешканця України націоналізм асоціювався не зі вшануванням героїв минулого, а, передусім, із образом альтернативної України недалекого майбутнього – з альтернативним державним устроєм, альтернативною економікою, альтернативною зовнішньою політикою…».
   Тож тим, хто ще не читав праці українського націоналіста, філософа та публіциста з Полтави, або глядів лиш його аналітичні дописи і статті Ігоря Загребельного у мережі, раджу обов’язково прочитати правильно насичену збірку “Орієнтири Спротиву”, не пожалкуєте!
   Хай буде!

Автор – Денис Ковальов

Життя націоналіста – це боротьба

Життя Nаціоналіста – це боротьба! Боротьба з ворогами Nації, з ворогами Iдеї і, найперше, з самим собою. Коли ми говоримо про боротьбу із самими собою, ми маємо на увазі: свої шкідливі звички, власні лінощі та егоїстичні бажання...

   Нас не лякає Боротьба! Навпаки, ми з готовністю приймаємо виклики Життя і з радістю кидаємось проти течії. «Не знаю нічого гидшого, як юнак в лакерах, молода здорова людина, син народу, що корчиться в лютих муках, людина, яка думає тільки, що ввечері танці. Ану, трохи аскетизму, трохи пориву і уміння відмовити собі в ласощах життя в ім'я вищої цілі. Героїзм доконується не тільки на війні, а і в щоденному житті...», – це слова Олега Ольжича, що були написані в середині ХХ ст. і вони до сьогодні не втратили своєї актуальности.
   Але не тільки готовність з головою поринути у вир Боротьби визначає Nаціоналіста. Найважчою частиною нашої Боротьби є Самогартування. Вишколення свого Духу і тіла, ось та, непомітна, риса, що виділяє нас Nаціоналістів з-поміж мільйонів інших людських індивідів. Кожна хвилина нашого Життя присвячена покращенню нас самих і через це самопокращення ми вдосконалюємо наш вид. В той час як інші дивляться телевізор, п’ють пиво і займаються чорт знає чим ще, ми тренуємось. Ми відвідуємо спортивні зали, ми ходимо на вишколи, ми займаємось спортом вдома.

   Ми усвідомлюємо, що "кожна наша вада в десятки разів помітніша, ніж вада простої людини, не приналежної до Nаціоналістичного руху"!
   Ми знаємо, що тільки "безстрашність, мужність, хоробрість, Дух Воїна – становлять силу", а ці риси притаманні тільки борцям...
   Ми готові до Боротьби, ми зневажаємо своїх ворогів і палко любимо свою Nацію!
   Ми впевнені, що доброму воїнові "ти повинен" звучить приємніше, ніж "я хочу" і тому ми наказуємо собі: «Боротись, щоб перемогти!».

Автор – Полтавський Авангард

Націоналізм versus Модерн

«Віра є джерело героїзму, посвяти, відваги... Віра сталить думку. Віра не допускає сумнівів у вашу правду, у ваші серця. Віра є запорукою тріумфу всякої правди, яка має потрібне число тих, що в неї — без вагання — вірують. Фанатичного прив’язання до своєї віри не заступить літепла любов до неї. Мало носити в серці ідеал. Коли ж його не боронитиме запеклість фанатиків — цей ідеал перекреслить інша, чужа фанатична сила…», — висловив свою думки колись ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов.
   І дійсно, боронити лиш у серці чи розумі власний ідеал побудову Української Держави та ідеального суспільства для сучасних українських націоналістів стало нормою. Але нові реалії життя внесли свої корективи, а тому за власні ідеали треба боротись із ворогом, що прагне не допустити перетоврення ідеалу як думки в ідеал-реальність. Молоді українські патріоти, які в революційні часи не відійшли від своїх ідеалів, а навпаки, утвердили свої сталеві переконання нині захищають навіть тих, хто до того зневажав все українське. Але є серед українських націоналістів і ті, хто продовжує завзято боронити культурний фронт у тилу. Не даючи спочину манкуртам та запроданцям Москви спати спокійно.
   Нещодавно, мені до рук (від самого автора!) потрапила монографія полтавського публіциста і філософа, активіста ВО "Тризуб" імені Степана Бандери Ігоря Загребельного "Націоналізм versus Модерн: життя ітворчість Дмитра Донцова в оптиці консервативної революції". Одразу зауважу, ніколи не тримав у руках таку солідну академічну працю написану не мудрим старцем, що пройшов горнило війн та репресій, а саме молодого українського націоналіста, у якого все життя ще попереду!

 На перший погляд здається, що ця невеличка за обсягом, але солідна за змістом монографія присвячена лише життєдіяльності Дмитра Донцова. Однак автор подає комплексний виклад життя і творчості ідеолога українського націоналізму лише у кількох початкових розділах, аби заволодіти розумом читача, а його увагу повністю наситити постаттю Дмитра Донцова. Зокрема у розділі «"Вісник" і лицарі трагічного оптимізму» Ігор Загребельний зазначив, що у 1922 р. стараннями полковника Євгена Коновальця доктор Дмитро Донцов стає головним ре­дактором відновленого "Літературно-наукового вістника" або "ЛНВ". А вже у 1932 р. "ЛНВ" припинив своє існуван­ня, його місце зайняв "Вісник", власником якого був безпосередньо Дмитро Донцов.
   Ось що пише про цю визначну подію для ідеолога українського націоналізму сам автор монографії: «Ставши редактором "ЛНВ", Донцов отримав досить вигідну трибуну – "ЛНВ" був надзвичайно популярним журналом, його певний час очолювали такі ви­значні інтелектуали, як Іван Франко та Михайло Грушевський. (…) Квінтесенцією вісниківського періоду творчості Дмитра Донцова, а вод­ночас виразним маніфестом донцовського волюнтаризму ми можемо вважати працю "Націоналізм", з якою за рівнем концептуальності може позмагатися хіба що "Дух нашої давнини". "Націоналізм" увібрав у себе досвід усьо­го попереднього життя Донцова – і соціалістичного періоду, і періоду Першої світової, і періоду Національно-визвольних змагань. Якщо ж бути точнішим, то «Націоналізм» увібрав у себе досвід життя усієї української нації, котра, по­при величезні людські ресурси, попри вигідне, у чомусь вирішальне геополітичне становище, залишалася бездержавною…».

  Однак все ж особливістю зосередження Ігоря Загребельного у монографії "Націоналізм versus Модерн: життя і творчість Дмитра Донцова в оптиці консервативної революції" є консервативно-революційні та традиціоналістичні аспекти творчої спадщини Дмитра Донцова. Автор монографії у розділі «"Донцовство": пролегомени революційної ґотики» дуже чітко виділяє позитивну складову терміну "донцовство", яке сьогодні різні прогресивні інтелектуали, гуманісти та горе-історики вживають переважно у негативному зна­ченні, прирівнюючи його  до не демократичних тоталітаризмів. Ігор Загребельний одразу дає зрозуміти читачу, що хоч сам термін "донцовство" і був вигаданий недолугими критиками Дмитра Донцова, проте воно має прислужитися в добрій справі українських патріотам.
   Читаючи з неабиякою цікавістю монографію свого побратима, стає зрозумілим, чому попередні покоління українських інтелектуалів, публіцистів, філософів, істориків не звертали увагу на таку важливу складову майстерності Дмитра Донцова як звернення до традиціоналізму та християнського консерватизму, або так званої революційної ґотики.

   В заключному розділі монографії «Націоналізм ХХІ ст.: очищення від сугестії Модерну» Ігор Загребельний намагається дослідити погляди Дмитра Донцовата їхні філософські підстави провівши паралелі із публіцистикою італійського традиціоналіста Юліуса Еволи. Якщо брати загальний план паралелі, то Донцова на 100% можна вважати українським ідеологом "революції проти сучасного світу", яким був італієць Евола. Їх прагнення до традиції, до очищення націоналізму від ухилів та навернення до хрестиянства, у першу чергу католицтва, доводить, що сучасний секуляризм, глобалізм та проблеми відродження національної ідентичності через духовність є першопричиною побудову якісно національно спрямованої держави.
   Ігор Загребельний як антисистемний діяч та філософ-нонконформіст свідомо не слідує академічно-нейтральним шляхом щодо визначення постаті українського ідеолога-націоналіста. Він навмисно показує Дмитра Донцова не "реальним політиком" чи демократом-гуманістом, а радикалом, який здатен порвати кайдани модерної та постмодерної несправедливості. Тим, хто ще не читав праці самого Дмитра Донцова, раджу перед цим обов’язково прочитати монографію полтавського тризубівця Ігоря Загребельного, не пожалкуєте!
   І на останок хотілося б навести влучну фразу самого Ігоря Загребельного з передмови його праці, щодо його власного визначення постаті Дмитра Донцова: «Варто пам’ятати, що Донцов був не лише націоналістом. Він належав до тієї славної когорти європейців, котра повстала проти часу, проти історичного вектора деградації. Репрезентація Донцова як не лише націоналістич­ного, але й консервативно-революційного ідеолога є потужною зброєю проти «не так склалося», проти занепаду вітчизняної політичної думки…».
   Хай буде!

Автор – Денис Ковальов

З історії полтавського корпусного саду

  Доленосною подією, яка вплинула на подальшу історію розвитку Полтави та її архітектурне обличчя, була червнева битва 1709 р. між арміями шведського короля Карла ХІІ і московського царя Петра І. Коли у 1802-1811 рр. внаслідок чергової зміни адміністративно-територіального устрою українських земель постала  нова губернія, замість Лубенського повіту – як центру колишньої Вишневеччини, чи то Роменського – міста проведення другого за обігом товарів імперського Іллінського ярмарку, "столицею" новоствореної губернії, а звідси і назвою останньої, стає Полтава.

Центр Полтави – Корпусний сад

  Відомий дослідник регіональної історії І. Павловський писав: «Це була епоха, коли Полтава зі скромного полкового містечка стає губернським містом і перетворюється за новим типом. Ми не знаємо, – продовжує Іван Францевич, – в її історії іншого моменту, коли суспільне, економічне життя і саме обличчя міста зазнали б такої швидкої і різкої зміни, як саме в ці роки». "Хрещеним батьком" нового статусу міста був генерал-губернатор Малоросійської губернії С. Вязьмітінов. Невеличке (до 8 тис. чол. населення) провінційне містечко, яке ні за своєю промислово-господарською та культурологічною потужністю навіть і близько неможливо було поставити до ряду імовірних губернських столиць, в березні 1802 р. оголошують губернським центром.

  Підтвердженням непривабливості догубернської Полтави є добре відомі слова французького посла графа Сегюра: «Полтава невеличке містечко, кепсько прикрашене і небагатолюдне, не має жодної визначної будівлі». Проте якщо на спокушеного паризьким лоском француза Полтава могла не справити враження, то за свідченнями співвітчизників місто справді, м'яко кажучи, не сяяло – як в переносному, так і в прямому розумінні цього слова. Покриті пилом ґрунтові дороги і площі під час дощів перетворювалися в непролазну багнюку, яка навіть була "оспівана" поетом П. Вяземським, зграї бродячих собак і домашньої худоби в самому центрі міста, жодного вищого культурно-освітнього закладу – все це реалії життя догубернської Полтави. Коли перший генерал-губернатор О. Куракін прибув до міста, то здивовано констатував відсутність в Полтаві продуктивної молоді, яка за браком початкових закладів освіти вимушена була здобувати знання в інших містах.

Мапа історичного центру Полтави

   Справа рушила з місця навесні 1802 р.: разом з природою, за визначенням професора І. Срезневського, пробуджувалась до життя безтурботно-нудна, простодушно-пустельна, хоча і мила Полтава. Серед невідкладних завдань – визначення нового центру міста. Колишній історичний, за браком простору, не міг розмістити усі необхідні адміністративні установи губернської Полтави. Згідно з початковим проектом 1802 р. їхнє розміщення планувалося лінійно вздовж вулиць Мало-Петровської та Олександрівської (сучасні вулиці Леніна і Жовтнева на відрізку від Кооперативного технікуму до Успенського собору).

   Для здійснення масштабних перетворень на запрошення О. Куракіна до міста прибуває талановитий випускник Московської архітектурної школи М. Амвросімов, приїзд якого був обумовлений вимогою перетворити Полтаву – у малому вигляді Санкт-Петербург. Саме такий вислів-побажання наводить І. Павловський, говорячи взагалі про містобудівні плани О. Куракіна. Прибувши до Полтави, М. Амвросімов відмовляється від лінійної розбивки центру міста на кшталт петербурзького генплану, натомість пропонує розмістити адміністративні будинки по колу на новій площі, в центрі якої б гармонійно постав би пам'ятник військової Слави.

Олександрівська площа у 1850 р. (нині Корпусний сад)

   Враховуючи значення для Росії полтавської перемоги у 1709 р. в першу чергу в безпеці і, звісно, в наступній розбудові північної столиці, з часом вже радянські історики-краєзнавці будуть ототожнювати і шукати спільні риси поміж полтавською Круглою площею і петербурзькою Двірцевою, "забуваючи" про зовсім відмінний концептуальний підхід у розробці планування центральної частини обох міст, зумовлений геоландшафтним фактором: радіально-кільцеве планування в умовах ворсклянської правобережної тераси та лінійно-магістральне обабіч невських рукавів.

   Формування Круглої площі в Полтаві триває впродовж 1805–1811 рр. коштом відомого мецената С. Кочубея. За цей час від Успенської дзвіниці в бік нового центру була прокладена Олександрівська вулиця (сучасна вулиця Жовтнева). Першою новобудовою площі став Полтавський Малоросійський поштамт від 1809 р. Протягом 1809-1811 рр. було зведено: будинок Дворянського зібрання, Губернські та Повітові присутні місця, будинки трьох губернаторів (цивільного, віце- і генерал-губернатора).

Монумент Слави в центрі Корпусного саду

   Отже, на 1811 р. центр Полтави мав вигляд колоподібної площі, і неважливо, що деякі з будівель перебудовувалися в майбутньому. Головне те, що по периметру останньої вже стояли сім із восьми адміністративних будівель. Окрім того, площу пронизувала класична восьмирадіальна система розбивки вулиць, кожна з яких виходила у напрямку головних містобудівних домінант старої Полтави, переважно церков. При цьому найбільша магістраль – вулиця Олександрівська – проходила (і сьогодні проходить) через центр площі із заходу на схід. У Полтаві до 1850-х рр. вже була зведена остання і найбільша за своїми розмірами архітектурна споруда Круглої площі – Петровський Кадетський Корпус (архітектор М. Бонч-Бруєвич, 1840 р.).

  За майже двовікову історію Кругла площа, вона ж Корпусний сад, неодноразово змінювала свою назву: з Олександрівської у першу чверть ХІХ ст. – на Корпусний сад в середині 1840-х рр., з Мазепиного гаю за часів УНР – на Жовтневий парк у радянську добу. На сьогодні яку б назву вона не мала, потрібно пам'ятати, що виключною особливістю полтавської площі є те, що зразкові будівлі для губернських міст, розроблені професором архітектури А. Захаровим, зібрані тільки в Полтаві воєдино, репрезентуючи унікальний – єдиний в Україні композиційно завершений архітектурний ансамбль доби губернського класицизму.

Автор – Віталій Павлов

(світлині взяті з сайту wikipedia.org)

Місто на трьох пагорбах Ворскли

   У давнину міста намагались максимально вигідно вписати в навколишнє середовище. Полтава побудована саме за цими законами. Вона лежить у низинній заболоченій заплаві Ворскли та на високому плато її правого корінного берега. Це плато розділене балками на три виступи, які й називаються Інститутською, Івановою та Монастирською горами.

Сучасний герб міста Полтава

   Найпівденніша — Інститутська гора. Ця назва закріпилася вже в XIX ст. завдяки інституту шляхетних дівчат, який відкрили тут у 1818 р. Яка назва була до цього, на жаль, невідомо. Іванова гора найбільше виступає у заплаву, височіє над рівнем моря на 154 метри. Саме тут у 1917-1918 рр. були городище і фортеця, звідси фактично й почалася Полтава. Ця назва також значно давніша, так гору стали називати вже в XIX ст. через садибу Івана Котляревського. У XVIII ст. вона називалась Подільською через Подільську браму, що вела до Подолу. Тоді цей район був ще передмістям. Монастирська гора — найпівнічніша. Тут ще на початку XVII ст. був заснований монастир. Саме тут русло ріки найближче підходить до берега.

Мапа Полтавської фортеці (схема ХVІІІ ст.)

  Територію сучасної Полтави прорізає вісім балок і ярів. Інститутську гору підрізає Кобищанський яр, який з'єднується з Очеретянкою та Чамариним яром. Іванова гора відділяється від Інститутської Мазурівською балкою, яка відгалужується у Миколаївський яр. З північної сторони від Іванової гори розпочинається Панянський яр. На північ від нього — Бойків яр, що впадає у 3дихальний яр, котрий відділяє Монастирську гору від основного масиву.

Монастирська гора

   Кобищанський яр називається так через те, що ще в XVII ст. на схили прийшли вихідці з села Кобижичі. Очеретянкою називалися струмок і балка через густі зарості очерету. Від назви Чорний яр виникли навіть прізвища: Чамаренко, Чамара. Назва балки та прилеглої до неї ділянки фортеці — Мазурівка — має різні тлумачення. Скоріш усього, вона пішла від етнографічної групи поляків (мазури), переселених сюди. Миколаївський — відгалуження Мазурівської балки, названий через Миколаївську церкву, яка була побудована там ще на початку XVII ст. Вона стояла на невеликому виступі, котрий з того часу називався Миколаївською горою.

Біла альтанка на Івановій горі

   Яр Панянка був утворений струмком, який впадав у Тарапуньку. Цей район зветься так з початку XVIII ст. Існує дві легенди, пов’язані з Панянкою. Перша повідає, що у 1710 р., коли лютувала в Полтаві чума, одному сотнику явилася панянка й сказала, що, якщо тут викопають криницю, то хвороба мине. Інша пов'язана з чудодійним джерелом та трагічним коханням заможної шляхетної пані Зосі (Марисі) та козака Івана.

Річка Тарапунька сьогодні

   Бойків яр, скоріш усього, пов'язаний із родиною Бойків, які жили тут чи володіли цією землею у XVIII ст. Федір Бойко був полтавським отаманом. Бойків яр разом із іншими балками і ярами відділяє Іванову та Монастирську гори. З півночі на південь міською територією проходить ще один яр з цієї системи — Здихальний. Вірогідно, його назва з'явилася у 1710-х рр. після Полтавської битви. Саме ця місцевість була ареною війсь­кових дій. Межі ярів у XVII-XVIII ст. розширювалися, видовжувалися, виника­ли нові відгалуження. Так, на планах початку XVIII ст. не показа­ний Панянський яр. Оче­видно, в той час він лише формувався. Початок йо­му поклав розмитий весняними водами фортечний рів, що обмежував фортецю з півночі. Мазурівка та Бойків яр та­кож поступово розширювалися.

 Мапа Полтави

   Найбільш точно системи полтавських водойм відображають плани 1709 р. та план Долгорукова 1772 р. Полтава на них розміщена на право­му березі Ворскли, поряд із місцем впадання в Коломак. У цій ділянці за­плави Ворскла має багато приток, рукавів, стариць, заток. Ріка тут утворює широку заплаву, що пе­ріодично затоплювала­ся весняними паводками. На правому березі була болотиста заплава, тому зв'язок мешканців міс-та із лівим берегом уск­ладнювався. Але одноча­сно це захищало фортецю від нападів зі сторони ріки. Ворскла не була судноплавною через невелику глибину і численні водяні млини.

Центр Кобищанів (нині вул. Карла Лібкнехта)

   Полтавським плато протікали безліч струм­ків та річечок — приток Ворскли. Серед назв, поширених у XVIII столітті: Полтавка, Кобищанка, Очеретянка. Однією із найбільших була річка Рогізна, яка протікала по дну Здихального яру. Мазурівською балкою текла річка Полтавка, яка в давньоруський час нібито носила назву Лтава, а у XIX ст. називалася Старою Полтавкою. Це єдина значна річка в межах Полтавської фортеці та надійне джерело водопостачання під час облоги. Полтавка витіка­ла з джерел на початку балки (сучасна площа Леніна) та підживлювалася джерелами, які виходили на поверхню під Миколаївською горою. Протікала по території колишнього дубового гаю (тепер — парк імені Ленінського комсомолу), далі паралельно сучасній вулиці Леніна, а на Подолі по трасі сучасної Пролетарської та впадала у Ворсклу. У XIX ст. верхня частина цієї річечки (від сучасної вулиці Конституції до Миколаївської гори) зміліла, і живити її стали джерела біля Миколаївського яру.

Автор – Валерій Анікеєнко

(світлині взяті з сайту orenda.pl.ua)