Націоналізм versus Модерн

«Віра є джерело героїзму, посвяти, відваги... Віра сталить думку. Віра не допускає сумнівів у вашу правду, у ваші серця. Віра є запорукою тріумфу всякої правди, яка має потрібне число тих, що в неї — без вагання — вірують. Фанатичного прив’язання до своєї віри не заступить літепла любов до неї. Мало носити в серці ідеал. Коли ж його не боронитиме запеклість фанатиків — цей ідеал перекреслить інша, чужа фанатична сила…», — висловив свою думки колись ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов.
   І дійсно, боронити лиш у серці чи розумі власний ідеал побудову Української Держави та ідеального суспільства для сучасних українських націоналістів стало нормою. Але нові реалії життя внесли свої корективи, а тому за власні ідеали треба боротись із ворогом, що прагне не допустити перетоврення ідеалу як думки в ідеал-реальність. Молоді українські патріоти, які в революційні часи не відійшли від своїх ідеалів, а навпаки, утвердили свої сталеві переконання нині захищають навіть тих, хто до того зневажав все українське. Але є серед українських націоналістів і ті, хто продовжує завзято боронити культурний фронт у тилу. Не даючи спочину манкуртам та запроданцям Москви спати спокійно.
   Нещодавно, мені до рук (від самого автора!) потрапила монографія полтавського публіциста і філософа, активіста ВО "Тризуб" імені Степана Бандери Ігоря Загребельного "Націоналізм versus Модерн: життя ітворчість Дмитра Донцова в оптиці консервативної революції". Одразу зауважу, ніколи не тримав у руках таку солідну академічну працю написану не мудрим старцем, що пройшов горнило війн та репресій, а саме молодого українського націоналіста, у якого все життя ще попереду!

 На перший погляд здається, що ця невеличка за обсягом, але солідна за змістом монографія присвячена лише життєдіяльності Дмитра Донцова. Однак автор подає комплексний виклад життя і творчості ідеолога українського націоналізму лише у кількох початкових розділах, аби заволодіти розумом читача, а його увагу повністю наситити постаттю Дмитра Донцова. Зокрема у розділі «"Вісник" і лицарі трагічного оптимізму» Ігор Загребельний зазначив, що у 1922 р. стараннями полковника Євгена Коновальця доктор Дмитро Донцов стає головним ре­дактором відновленого "Літературно-наукового вістника" або "ЛНВ". А вже у 1932 р. "ЛНВ" припинив своє існуван­ня, його місце зайняв "Вісник", власником якого був безпосередньо Дмитро Донцов.
   Ось що пише про цю визначну подію для ідеолога українського націоналізму сам автор монографії: «Ставши редактором "ЛНВ", Донцов отримав досить вигідну трибуну – "ЛНВ" був надзвичайно популярним журналом, його певний час очолювали такі ви­значні інтелектуали, як Іван Франко та Михайло Грушевський. (…) Квінтесенцією вісниківського періоду творчості Дмитра Донцова, а вод­ночас виразним маніфестом донцовського волюнтаризму ми можемо вважати працю "Націоналізм", з якою за рівнем концептуальності може позмагатися хіба що "Дух нашої давнини". "Націоналізм" увібрав у себе досвід усьо­го попереднього життя Донцова – і соціалістичного періоду, і періоду Першої світової, і періоду Національно-визвольних змагань. Якщо ж бути точнішим, то «Націоналізм» увібрав у себе досвід життя усієї української нації, котра, по­при величезні людські ресурси, попри вигідне, у чомусь вирішальне геополітичне становище, залишалася бездержавною…».

  Однак все ж особливістю зосередження Ігоря Загребельного у монографії "Націоналізм versus Модерн: життя і творчість Дмитра Донцова в оптиці консервативної революції" є консервативно-революційні та традиціоналістичні аспекти творчої спадщини Дмитра Донцова. Автор монографії у розділі «"Донцовство": пролегомени революційної ґотики» дуже чітко виділяє позитивну складову терміну "донцовство", яке сьогодні різні прогресивні інтелектуали, гуманісти та горе-історики вживають переважно у негативному зна­ченні, прирівнюючи його  до не демократичних тоталітаризмів. Ігор Загребельний одразу дає зрозуміти читачу, що хоч сам термін "донцовство" і був вигаданий недолугими критиками Дмитра Донцова, проте воно має прислужитися в добрій справі українських патріотам.
   Читаючи з неабиякою цікавістю монографію свого побратима, стає зрозумілим, чому попередні покоління українських інтелектуалів, публіцистів, філософів, істориків не звертали увагу на таку важливу складову майстерності Дмитра Донцова як звернення до традиціоналізму та християнського консерватизму, або так званої революційної ґотики.

   В заключному розділі монографії «Націоналізм ХХІ ст.: очищення від сугестії Модерну» Ігор Загребельний намагається дослідити погляди Дмитра Донцовата їхні філософські підстави провівши паралелі із публіцистикою італійського традиціоналіста Юліуса Еволи. Якщо брати загальний план паралелі, то Донцова на 100% можна вважати українським ідеологом "революції проти сучасного світу", яким був італієць Евола. Їх прагнення до традиції, до очищення націоналізму від ухилів та навернення до хрестиянства, у першу чергу католицтва, доводить, що сучасний секуляризм, глобалізм та проблеми відродження національної ідентичності через духовність є першопричиною побудову якісно національно спрямованої держави.
   Ігор Загребельний як антисистемний діяч та філософ-нонконформіст свідомо не слідує академічно-нейтральним шляхом щодо визначення постаті українського ідеолога-націоналіста. Він навмисно показує Дмитра Донцова не "реальним політиком" чи демократом-гуманістом, а радикалом, який здатен порвати кайдани модерної та постмодерної несправедливості. Тим, хто ще не читав праці самого Дмитра Донцова, раджу перед цим обов’язково прочитати монографію полтавського тризубівця Ігоря Загребельного, не пожалкуєте!
   І на останок хотілося б навести влучну фразу самого Ігоря Загребельного з передмови його праці, щодо його власного визначення постаті Дмитра Донцова: «Варто пам’ятати, що Донцов був не лише націоналістом. Він належав до тієї славної когорти європейців, котра повстала проти часу, проти історичного вектора деградації. Репрезентація Донцова як не лише націоналістич­ного, але й консервативно-революційного ідеолога є потужною зброєю проти «не так склалося», проти занепаду вітчизняної політичної думки…».
   Хай буде!

Автор – Денис Ковальов

Муза та натхненниця ідеолога українського націоналізму

Не любов, не ніжність і не пристрасть,

Тільки серце – збуджений орел!

Олена Теліга

   Про Олену Телігу, поетку вогняних меж, як називав її ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов, написано надто мало і не суттєво. Багато публіцистичних та біографічних статей присвячених Олені Телізі розглядають її тільки в двох іпостасях: як поетку, або як націоналістку і активну діячку ОУН. Та найбільш пристрасне, глибоке дослідження творчій діяльності Олени Теліги здійснив відомий власне її вчитель Дмитро Донцов. Однак, стосовно останньої тези можна посперечатись! На сьогодні, остаточно не з’ясовано, чи була Олена Теліга ученицею, чи музою Дмитра Донцова, однак вочевидь ясно, що обидві постаті зіграли важливу роль в житті один одного.

Символи українського націоналізму

   Знайомство Олени Теліги з Дмитром Донцовим відбулось у 1930 р. у Львові, куди переїхала поетеса з Варшаві, так як за рік до цього померла її мати. Тоді ж настали злиденні часи та нестатки: іноді Олені Телізі доводилося працювати з музичними номерами в нічних кабаре Львова, Дрогобича, Станіслава, Сокаля — і навіть манекенницею, але потім вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів.

   Саме така самовідданість і самопожертва Олени Теліги за ради України вразили і водночас надихнули на плідну співпрацю з "поеткою з Божої ласки" ідеолога українського націоналізму  Дмитра Донцова. Молода українка стала ученицею і музою лицаря духу національної боротьби. Сам Дмитро Донцов дуже прозаїчно охарактеризував Олену Телігу: «Оригінальна в образках та ідеях, цілісна, як рідко хто інший, елегантна у формі своїх віршів, горда в наставленні до життя – вона лишила нам взір справжньої панської поезії в найкращім значенні слова, поезії, позбавленої всього вульгарного, простацького. З’явилась вона, спалахнула і згоріла на тяжкім та сірім, потім криваво-червонім небі війни й революції, неначе блискуча зірка, лишаючи яскраве світло по собі, яке палахкотітиме нащадкам».

Олена Теліга і Дмитро Донцов у Львові

   Олена Теліга стала музою Дмитра Донцова завдяки своїм несамовитими віршами, що так схожі на сприйняття слухачами вогняних, полум’яних поезій Тараса Шевченка. Дмитро Донцов милувався своєю музою, плекав у неї великі надії, щодо боротьбу за вільну Україну. Батько українського націоналізму змалював подібність поезії Олени Теліги до творчості улюбленої нею Лесі Українки. Дмитро Донцов вказує на геніальний дар поетки вогняних меж в’язати близьке з далеким, нинішнє з майбутнім або з вчорашнім, гостро переживати ганьбу і рабство своєї поневоленої нації. І як підсумок оцінки творчості Олени Теліги власне Дмитро Донцов пише: «Я не знаю ні одного після Шевченка поета, якого поезія була б так насичена ідеєю Божого Проведіння».

   В наш прогресивний вік, якби сказав Дмитро Донцов, в епоху тріумфуючого хама, у вік отарності, нищення всього індивідуального, яскравого, сміливого — зір з гордістю зупиняється на блискучій постаті Олени Теліги, музі та палкій українській націоналістки. У тих, хто її знав, в їх пам'яті завжди вона лишиться стрункою, різко вирізбленною, випнятою вгору. Її тремтяча життям постать як чарівної жінки і пророчиці, в свою темну епоху била на сполох, пробуджувала українство в тих людях, які не вже були за крок до зневіри.

   З вибухом Другої світової війни Олена Теліга таємно подорожувала окупованою німецькими військами Польщею. У грудні 1939 р. в Кракові Олена Теліга зустріла Олег Ольжича. В той же час за порадою свого вчителя Дмитра Донцова потеса вступила в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), де тісно співпрацювала з Олегом Ольжичем і Уласом самчуком у культурно-освітній референтурі. 22 жовтня 1941 р. вже в Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників.

Обкладинка праці Дмитра Донцова присвячена Олені Телізі

   Після Тараса Шевченка і Лесі Українки, муза Дмитра Донцова відновила в українській літературі містично-воєвничий дух старого Києва: «Була вона поеткою вогненних меж, на порозі нової епохи нашої цивілізації, епохи, яку вона викликала і в боротьбі за яку наложила головою. Нічого з плебейського не було в ній, нічого зі скиглення поезії початків XX ст. з їх занепадницьким сентименталізмом. Велика внутрішня сила била з неї, з її творчості, суворе завзяття, яке відблеском кидав на неї далекий, а потім такий близький, її в боях ранений, трагічний Київ. Жадоба блискучого і сильного життя, глибока свідомість її нації та її самої призначення, згораючи світити в віки Божим смолоскипом — ось що виріжняло цю поетку, іноді ніжну й жіночу, а як треба, тверду і горду. Такою була вона, такою була її творчість».

   Правду казали давні римляне, про те, що поетом не можна стати, поетом можна лише народитися. Думки, пророцтва, передчуття поетів-візіонерів, зокрема і Олени Теліги, виливаються їм неначе в трансі — на самітних проходах, в безсонні ночі, в пропасниці. Саме тому Олена Теліга була "поеткою з Божої ласки" – оригінальна в образах та ідеях, цілосна як рідко хто інший, елегантна у формі своїх віршів, елегантна у своїй статурі "прудконогої Діани", горда в наставленні до життя — вона лишила сучасним українцям взір справжньої панської поезії в найкращім значенні слова, поезії позбавленої всього вульгарного, простацького. З'явилася вона, спалахнула і згоріла на тяжкому і сірому, потім на кроваво-червоному небі війни і революції, неначе блискуча зірка, лишаючи, хоч згасла фізично, яскраве світло по собі, яке палахкотітиме нащадкам.

Дмитро Донцов і Олена Теліга у Празі

   В Олени Теліги — шляхетність ліній поезії, скупість, лаконізм виразу, незвикла доцільність будови, що пнеться вгору, через край, за межу, в простори, в повітря, понад мури. Дмитро Донцов дуже палко змальовує потичність творчості своєї ідейної натхненниці: «Вірші "поетки з Божої ласки" рвуться з нестримною силою на каменистий верх, на найвищий шпиль. Пнуться в далечінь, наче напнятий лук. Стрункість ліній, пружність будови. Загальне вражіння чогось, що пориває душу від приземного, сірого, буденного, — в небо, в височину. Подібна й колористика її поезій. Не знайти в в віршах тріпотно пестливих, або рожево мрійних барв, часто уживаних нашими ліриками. Не знайти теж сірости брудно-рожевих чи брудно-голубих красок, які роблять такими нудно одноцвітними вірші перечулених естетів. Найбільш не терпить вона сірости!».

   Музика поезій Олени Теліги витримана в тих самих тонах, в тім самім стилю, що й їх кольористика, що й ціла будова. Не почуєте журливої мови потічка, ні соловїної солодкавости. Нема й приглушених тонів. Звучать вони глибокою і сильною пристрастю, динамікою. Цілість є наче безпереривна, всезростаюча аж до фінального акорду фуга тонів. Нераз чуєте — удари її серця мов удари молота. Мов крила вітряка — крутіж якогось радісного, несамовитого душевного підйому. Все чітке й лаконічне. Ні зайвих нот, ані зідхань даремних. Є бунт, є крик, є динаміка, рух, захват, виклик, екстаза, трагізм…

Олена Теліга з побратимами з ОУН

   Сучасна доба не сприяє розвиткові літератури, а тим не менш критиці. Занепад української культури, духовності, витворив особливу породу фахових критиків, які рідко заглядають у душу автора, в святая святих його творчості. Всупереч новітнім літературно-критичним поглядам творчість письменника чи поета не має бути дидактичною, не повинна виховувати українське суспільство в патріотичному руслі, а хіба лиш бавити.

   Перше, що кидається в очі читачеві поезії Олени Теліги, поетки вогняних меж — це славень інстинктовому, нестримному життєвому пориву, славень бурхливій радості життя, росту, пробудженій молодості. Нагромадження надміру життєвої енергії, динаміка життєвого еляну, які бурлили, як вулкан, і рвалися назверх, — було це. Кредо як її життя, так і поезії – це горяче пульсуюче бажання жити, бажання, яке, здається, зараз розірве зовнішню скорупу, всі рамки, що його стримують, і вибухне назверх. Це бажання надихало на плідну працю в ідеологічному плані Дмитра Донцова, який зазачав: «Все в ній є порив до яскравого, до блискучого, порив летіти крізь бурю і небезпеку. Це чисто анімальне відчуття радости життя, упоєння його пянким виром, виладованням надміру сили. В це життя влетіла вона «рудим конем в червоній амазонці». Типова постать національної нашої стихії з дикою енерґією, степового українського скакуна».

Автор – Денис Ковальов

(cвітлини взяті з сайту  istpravda.com.ua)

Якісна освіта – запорука єдності нації

  Регулярні спроби ліберальних та демократичних ЗМІ наділити український націоналізм якимись "звіроподібнимі" рисами, у будь-якої, хоч трохи, освіченої людини можуть викликати лише посмішку.

Гасло фенноманів: "Фінська Фінляндія – наш останній шанс!"

   Націоналізм – це невід’ємна частина ідеології будь-якої успішної держави, а сьогодні – це безсумнівна перемога над імміграцією. У державному становленні європейських країн, які нині намагаються подати Україні в якості зразка "мультикультуралізм", націоналізм відіграв дуже важливу, а часом і провідну роль. І навіть така маленька і нейтральна країна півночі, як Фінляндія, з’явилася на світ виключно завдяки ідеям націоналізму (у Фінляндії такі ідеї вилились у суспільно-політичний рух – Фенноманія). Тваринний образ націоналізму, що пропагується засобами масової інформації, аж ніяк не в’яжеться зі спокійними миролюбними фінами. Між іншим, саме націоналізм допоміг фінам стати тими, ким вони є зараз – не потрапити до більшовицької "тюрми наордів", вистояти у боротьбі зі сталінським тоталітарним режимом і успішно розвиватися як соціально-економічно, так і суспільно-політично в пору протистояння СРСР та США (так звана "Холодна війна").

   Широкий національний рух виник у фінів в 1840-ті рр., в епоху розквіту європейського націоналізму. Фінський рух "Фенноманія", за своїми зовнішніми формами був цілком поміркованим. Наголос робився лише на мову та освіту. Особливістю була відсутність звернень до славного минулого. Навпаки, основоположники фінського націоналізму (Юган Снельман, Сантері Алкіо, Яакко Ілкка, Вігторі Косола) чудово усвідомлювали у себе відсутність такого. Але це нікого не бентежило, навпаки в рази збільшувало їх сили.

Юган Вільгельм Снельман

   Юган Снельман – видатний діяч фінського національного руху Фенноманія, стверджував, що фінської культури ще немає, і що її тільки належить створити. У країні Suomi (Фінляндія – фінською мовою) йшли суперечки про те, як створювати національну культуру, створювати націю. Юган Снельман вважав, що «національний дух не є якась закостеніла субстанція, непідвладна змінам. Він представляє собою результат безперервної роботи, починаючи з моменту зародження самого духу. І на певній стадії розвитку національного духу народжується патріотизм, втілюючи в собі буття нації. Отже, практичне завдання першорядної важливості полягає у формуванні в народу почуття патріотизму». Як вважав Юган Снельман, «в долі нації активна роль належить самому індивіду. Нація покликана і має невід’ємним правом формувати сама себе, активно визначати, що правдиве, а що помилкове».

   Головним гаслом Югана Снельмана було «нація повинна сподіватися лише на власні сили». Розвиваючи цю думку, він стверджував, що «нації не слід прагнути до того, чого вона не в змозі досягти і не здатна зберегти». Це досить незвично, оскільки будь-який національний рух на первісній ступені, як правило, сповнений романтичної мрійливості. Але Юган Снельман не поспішав навіть з державністю, вважаючи, що вона повинна остаточно утвердитися тільки зі становленням фінської нації – що і буде остаточною підставою політичної незалежності. Проте Югану Снельману вдалося досягти невеликих, але дуже важливих цілей. Виходячи з гегелівського вчення про народний дух як вищу реалізацію об’єктивного духу, бачив найважливіше історичне завдання у розвитку національної самосвідомості, найважливішою умовою чого вважав мовну єдність країни ("Вчення про державу", 1842 р.). Ставши сенатором (1863-1868 рр.), він домігся указу від Великого князя Фінляндського і водночас імператора Російської держави Олександра ІІ про рівноправність фінської мови зі шведською (яка панувала у Фінляндії з ХІІІ ст.) – державною мовою Фінляндії (1863 р.), і введення національної грошової одиниці – марки (1865 р.). І все це в складі поліцейської антидемократичної Російської Імперії!

Микола Іванович Міхновський

   У другій половині ХІХ ст. фіни стали стверджувати, що Фінляндія не відвойована Росією у Швеції, а уклала з Російською імперією рівноправний союз, так звану династичну унію. Так фіни створювали самих себе і свою країну, не чекаючи дозволу від російського імператора. До часу падіння російського самодержавства фіни мали вже достатньо розвинуту національну самосвідомість, щоб отримати незалежність.

   З історичної точки зору можна поєднати вчення Югана Снельмана та вчення теоретиків українського націоналізму Миоли Міхновського та Дмитра Донцова. Приблизно у той самий час, коли закінчував свою діяльність Юган Снельман, у січні 1900 р. Микола Міхновський у Харкові взяв участь у створенні Революційної Української Партії (РУП) — першої української політичної самостійницької організації у Наддніпрянській Україні, завдяки чому Миколі Міхновському вдалося узагальнити свої ідеї в окремій брошурі ("Самостійна Україна", 1900 р.), що була видана у Львові, накладом у тисячу примірників.

   Деякий час брошура "Самостійна Україна" вважалася програмою РУП, але згодом зазнала гострої критики – українська інтелігенція Київщини та Слобожанщини, яка була вихована на російській культурі, сприйняла цей маніфест вкрай вороже. Незадоволення позицією Миколи Міхновського почалося і у самій РУП, оскільки "Самостійна Україна" не містила соціальної програми, тоді як члени РУП тяжіли до популярного в ті часи соціалізму. Як наслідок, Миколу Міхновського звинуватили у шовінізмі, надмірному радикалізмі.

Дмитро Іванович Донцов

   Незважаючи на шквал критики, Микола Міхновський наприкінці 1900 р., у відповідь на заборону офіційної влади зробити напис українською мовою на пам’ятнику Івану Котляревському у Полтаві, від імені РУП написав: «Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони огиджують саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути собі визволення з рабства національного та політичного, хоч би пролилися ріки крови! А та кров, що поллється, впаде як народне прокляття на Вашу голову, пане міністр, і на голови всіх гнобителів нашої нації».

   Що стосується Дмитра Донцова, то він, керуючись ідеями Фрідріха Ніцше прийшов до генерального висновку: нація — не лише "мовна чи національна спільнота", це воля щось спільне творити. Дмитро Донцов намагався прищепити українській суспільності волю до влади і вволю до життя , фанатизм на шляху боротьби за власну ідею, тверду віру у власні сили, і тільки такий вихід він вбачав у творенні повновартісної нації. Націю може порятувати лише народження нової психології переможців, а не рабів, «не вічний стогін покараних рабів і сльози». Дмитро Донцов послідовно обстоював ідею незалежності України та застерігав від орієнтації на Москву, незважаючи на те, чи вона царська, республіканська, буржуазна чи пролетарсько-соціалістична. Дмитро Донцов ототожнював царизм і комунізм, оскільки вони є різновидами однієї ідеології, які відрізняються лише суттю.

   Таким чином, ключова причина успішності фінського національного проекту в ХІХ–ХХ ст., на відміну від українського, лежить у цілеспрямованому розвитку національної самосвідомості. Разом з тим, майбутнє фінів як нації виглядає досить невизначено, оскільки країна поступово втягується у вир глобалізації, що неминуче розмиває національну самосвідомість. Фіни занадто маленький народ, щоб створити стійку етнічну систему, здатну протистояти потужному валу глобалізації. Те, що було успішним в ХІХ ст., вже не спрацює в ХХІ-му ст. Однак досвід фінського національного руху цілком може стати в нагоді великій нації, наприклад, українській. Час все поставить на свої місця…

Автор – Денис Ковальов

(cвітлини взяті з вільної енциклопедії Wikipedia)

Смерть пересічного українця – привід для ліквідації олігархічної влади

  26 листопада 2011 р. вся Україна вшановувала пам'ять багатомільйонних жертв Голодомору 1932-1933 рр. влаштованого катами української нації – більшовицькою владою. Вже наступного дня у шахтарському місті Донецьк силові структури СБУ та МВС разом з представниками служби МНС ввечері зламали намет голодуючих протестувальників – ліквідаторів аварії на ЧАЕС. За словами чорнобильців, люди в штатському забігли у намет, зламали труби та пічки-буржуйки, після чого намет наповнився чадним газом, люди почали задихатися.

Карикатура "Свавілля і безкарність паліцаїв"

   В результаті цих подій одна людина загинула. Це був 70-річний шахтар Генадій Конопльов. Лікар засвідчив зупинку серця у бригаді швидкої, яка чергувала біля Донецького обласного управління пенсійного фонду України. Наметове містечко чорнобильців у Донецьку розганяла міліція разом із особами кримінальної зовнішності. Ці штурмовики пробігли по тілах людей і затоптали шахтаря Генадія Конопльова, який був головою ветеранської організації учасників і дітей війни у місті Родинське, а також членом партії ВО ''Батьківщина''. Однак влада не помічає зумисного вбивства, а навпаки публікує зовсім протилежні дійсності заяви: «Чоловікові був поставлений діагноз ''ішемічна хвороба серця з ознаками стенокардії'' і запропонована госпіталізація. Від госпіталізації літня людина відмовилася».

   Що ж це робиться, чи це справедливо? – Ні! То чи не настав час радикальної відсічі пануючій олігархічній владі? – Настав! І діяти вже зараз. Одна багато хто з пересічних українців скаже, що зараз не назріла революційна ситуація, що влада не допустить всілякого роду антиурядових бунтів та переворотів, але можна діяти не так масово. Давайте подивимось в недалеке минуле і спів ставимо деякі події і факти.

Загиблий протестувальник, ліквідатор аварії на ЧАЕС, шахтар Генадій Конопльов

   У грудні 2008 р. Грецію охопили масові антиурядові виступи. Зіткнення з поліцією почалися в Афінах і поступово перекинулися на інші, у тому числі й туристичні регіони країни. Причиною для таких масових акцій протесту стало вбивство поліцейським 15-річного мешканця Афін Александроса Грігорополуса, застреленого під час нападу на поліцейський патруль. І без того вже давно не благополучну Грецію з тих самих пір лихоманить з певною періодичністю.

   Революція в Тунісі почалася після акту самоспалення вуличного торговця Мохаммеда Буазізі, чиї товари були конфісковані владою. Все завершилося поваленням влади, а Віктор Янукович ще й бідкався, мовляв, зірвали в Тунісі стабільність.

   У серпні 2011 р. серйозні заворушення охопили Лондон, зокрема столичний район Тоттенхем. Згодом заворушення перекинулися і на інші міста Великої Британії. Причиною масових погромів стало вбивство поліцейськими 29-річного Марка Даггана, який нібито почав першим стріляти в правоохоронців. Результат – десятки поранених, у тому числі і з боку поліції, спалені автомобілі та будинки, мародерство та масові арешти.

   Україна ризикує повторити один з цих сценаріїв. Причому початися все може з рідного Віктору Федоровичу регіону – Донбас, де чорнобильці вже публічно спалили куртку з написом «Янукович – наш Президент».

Мохаммед Буазізі, самоспалення якого поклало початок "арабської весни"

   Але окрім вуличних радикальних протестів існують й іншого роду протести. Так 27 жовтня 1999 р. стався теракт у вірменському парламенті в Єревані, коли під час чергової сесії Національних Зборів, перед процедурою питань і відповідей, у зал засідань увірвалися п’ятеро озброєних людей і відкрили вогонь по присутнім депутатам. Вогонь був спрямований у бік прем'єр-міністра Вірменії Вазгена Саркісяна та спікера парламенту Вірменії Карена Демірчяна, обидва були вбиті. За півгодини після перших пострілів до будівлі вірменського парламенту стали стікатися люди та під'їжджати карети швидкої допомоги і єреванської поліції. Будівлю оточили підрозділи спеціального загону МВС Вірменії.

Вірменський терорист Наірі Унанян

   Тим часом група терористів вже захопила в заручники депутатів і членів вірменського уряду. Ватажок терористів Наірі Унанян зажадав зустрічі з президентом Вірменії і прямого ефіру на національному телебаченні. В ніч з 27 на 28 жовтня з Воронежа до Єревану вилетіла озброєна група російського спеціального загіну "Альфа". Всю ніч "Альфа" в очікуванні штурму чергувала в будівлі парламенту разом з вірменськими кологами із "Чорних беретів". Штурм не відбувся, терористи виявилися сильнішими. Почалися переговори між терористами з однієї сторони та президентом Робертом Кочеряном і полцією, які тривали всю ніч. Вранці 28 жовтня Наірі Унанян виступив з телезаявою про вдале очищення вірменського уряду від ''ворогів народу'', а вже за півгодини терористи здалися.

Вазген Саркісян – вбитий прем'єр-міністр Вірменії

   Таким чином, можна чітко простежити як причино-наслідковість вище наведених подій, так і їх взаємозв’язок із ситуацією, коли в країні панує не народ, а держава, що узурпована олігархічної та бандитською владою. У випадку, коли народу остогидло нести ярмо зубожіння, може виникнути всенародний антиурядовий вибух, який призведе або до кривавої революції, або до терористичних дій, направлених проти окремих народних обранців.

   Сьогодні, коли Україна перебуває у стагнації, а саме в жерлі олігархічно-мафіозного вулкану, який намагається поглинути все, що навколо нього, варто згадати слова ідеолога українського націоналізму, апостола української національної ідеї, Дмитра Донцова, який писав: «Клич Доби... Клич гідно стрінути прихід Нової Доби, яка йде на зміну анархії і розкладу сучасної епохи. Коли зродилася остання, і хто були її пророки? Зродилася вона в 1789 р., з вибухом "великої" французької революції, а її пророками були француз Жан-Жак Руссо, жид Карл-Мордихай Маркс і москаль Владімір Ульянов-Лєнін.

Ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов

   Нова Доба стане лише тоді початком розпаду тієї пекельної антиукраїнської сили, коли нові люди вдихнуть в серця борців за Україну той вогняний напій, що ним минувшина жила й міцніла, коли почнуть гойдати кличний дзвін, кресать вогонь із кремнів, коли нові борці почують дзвін той, клич Нової Доби. Кличний дзвін Доби почують люди не плебейської, крові, ті, яких викликав з могил Тарас Шевченко, ті лицарі святі, що в безсонні ночі приходили в його хатину, які прийдуть роздавити трон чужого деспота на Україні, ті нові мазепинці, прихід яких пророкував Кобзар у своїм "Сні", в добу очікувану ним, коли "повіє новий вогонь з Холодного Яру" України… До цих людей гойдав свій кличний дзвін Іван Франко, вирікаючись блудних вогнів соціалізму і матеріалізму. До цих людей гойдала свій кличний дзвін Леся Українка, в усіх своїх драмах і поезіях, викликаючи з забуття "молодь героїчну", з "вогнистим вином" віри і завзяття в серці.

   Україна, яка встане у вогні й бурі Нової Доби, це й буде Україна тих людей, які почують її кличний дзвін – Україна давня, традиційна, історична з духом, місією і містикою старого Києва - не соціалістична, не комуністична, не Україна "хліборобська", а Україна козацька. З новою елітою, яка буде боронити "гречкосійську породу" від дикунських орд, запровадить замість анархії лад, бо ніхто інший того не зробить, бо, коли козаки будуть у злиднях, то без них будь-який матеріальний добробут гречкосіїв, всяке "злато" обернеться в "блато", а нація в "непотрібну майстру глину". Гойдати цей кличний дзвін Нової Доби – це завдання нашої епохи!»

   Розуміючи ці доленосні слова Дмитра Донцова, слова пророчі, можна зробити висновок, що українська нація має породити нових провідників, які будуть нести в народ ідеї націоналізму, які на відміну від ідей інтернаціоналізму, чи то соціалізму, чи то комунізму, чи то лібералізму, нестимуть благо всім українцям – селянам, містянам, інтелігенції, всім, хто не зрадивши себе, не зрадить свою націю.

"П'ятниця відставки" у Єгипті – пік "арабської весни"

   Отже, підсумовуючи викладений вище матеріал, все ж таки будемо сподіватись на те, що українська весна 2012 р. не буде такою, якою вона була в Тунісі, Єгипті, Лівії, Ємені, Бахрейні, Марокко, Алжирі, Йорданії та Сирії у 2011 р. Влада має зрозуміти, що її нерадянські репресії будуть і надалі викликати опір в суспільстві, і коли остання крапля переповнить чашу народного терпіння – подальші події неминуче зумовлять радикальність дій українців. В Україні вже пролилась кров українця, але цього замало аби теперішня олігархічно-мафіозна влада була ліквідована, і не важливо яким шляхом – грецьким, арабським чи вірменським. Сьогодні важливо, аби українці, які виходять на протести були разом, і не важливо, які ідеї їх роз’єднують, важливо те, яка спільна мета їх об’єднує, а саме ліквідація пануючої олігархічної бандитської влади і встановлення  народного порядку справедливості. Сподіваємось на краще

Автор – Денис Ковальов

(світлини надані ІА Reuters)