Рашизм – не фашизм, а сурогат неонацизму з необільшовизмом

Нарід-пацюк, який населяє просторий терен від загарбаного у німців Кьоніґсберґу до відібраного в японців Карафуто, не здатен мислити самостійно. Відтак він здебільшого (статистично це не можливо уточнити на сьогодні зі зрозумілих обставин) підвладний брехливій пропаґанді. У цілому росіяни несуб'єктна маса, людський пластилін для створення покірних виконавців забаганок режиму: ординського, царського, комуністичного, олігархічно-ґебістського тощо.

   Велетенська ресурсна федерація під вкраденою назвою "Росія" ніколи не була, а нині й поготів не є монолітною державою так званого "титульного народу", тобто московитів чи пак великоросів. Навіть з'єднане спільним кордоном на кілька тисяч утворення з центром у Кремлі та підперезане сурогатною псевдоідеолоґією рашизму продовжує існувати як клаптикова країна, яку населяють не менше 50 етносі із власними мовами та віруваннями. За конституцією, до складу РФ офіційно входить 21 національна республіка (Чечня, Удмуртія, Саха тощо), де лунають поодинокі, але вже публічні заклики до виходу й набутті суверенітету як у 1917 і 1991 рр.

   Тá кого на Московії хвилюють якісь основні чи будь-які інші, особливо Божі, закони, коли їхня солдатня взялася нести на Захід крізь український терен лютий морок замість світла?! Поєднавши більшовизм із нацизмом псевдофілософи (радше наближені до влади старці з високою самооцінкою) на кшталт Алєксандра Дугіна породили рашизм, який має певні схожості з фашизмом, але насправді ним не є. Навпаки, це з ворожого табору летять звинувачення на адресу українців і перш за все наших захисників у прихильності та навіть практиці фашистівської ідеолоґії, притаманної виключно італійцям, про що неодноразово стверджував її основоположник Беніто Муссоліні.

   Доволі знаково, що на Сході (у ресурсній федерації) та на Заході (в Європейському союзі та США) панує спільна негласна єдність щодо таврування інакодумців саме словом-ярликом "фашист". Хоча ніхто з тих, кого обмовляють, а подекуди це – цілі нації, не тільки не розуміють сенс поняття, зародженого у вирі Великого войовища 1914-1918 рр. на Апеннінах, але і плутають його з подібними ідеолоґічними доктринами (тобто, московитським більшовизмом і німецьким нацизмом). Означена колізія на руку ворогам, котрі своєю пропаґандою маніпулюють термінами, підмінюючи зміст не так формою, як словесним навантаженням, а пересічні громадяни не обтяжують себе пошуком його первинного походження.

   А проте існування фашизму, не кажучи вже про панування, і взагалі всіх споріднених із ним ідеолоґічних практик можливе у розвиненому індустріальному суспільстві, натомість у постіндустріальному – люди-громадяни атомізовані, їм немає діла до держави, як і державі більше немає діла до тих, хто підтримує її податками та службою в орґанах влади задля підтримки правопорядку. На Московії ця тенденція доведена до краю, у  зв'язку з чим ніякого фашизму там бути не може a priori. Реальний максимум можливої ​​"ідеолоґії", котра поверхово присутня серед обмеженого кола "обраних" жителів ресурсної федерації – анархо-капіталізм чи анархо-соціалізм, оскільки як державне утворення РФ в основі є безідейною мафіозною структурою.

   Повертаючися до рашизму, зауважимо, що синкретизм більшовизму (уточнимо – чекізму або ґебізму) і нацизму також поверховий, оскільки після заглиблення у сутність цього сурогату стане зрозуміло наступне: коріння цієї псевдоідеолоґії, химерного вчення спадкоємців так званого Южинського гуртка, тримається за імперський реґресивний шовінізм середини XIX ст., оздоблений сумнозвісним євразійством. Окрім того, означене явище сучасності озброєне тваринною ненавистю до чужого (демонізацією всього українського, європейського, американського) та вивищенням власного, мутованого єства, яким керує абсолютне зло у вигляді смерті. Тож як би сучасні авторитетні інтелектуали, подібно Тимоті Снайдеру, не намагалися прирівняти рашизм до фашизму (на правду реакційної ідеолоґії проґресу, породженої добою Модерну), у них це не виходить через жорстку дійсність "тюрми народів", де буряти з мокшанами відверто вважають себе "русскімі", відмовляючися від власної ідентичності.

   Ось цé населення Московії, де замість проєкту із формування покірного homo sovieticus кремлівський режим взявся ліпити мовчазний і бездушний "російський народ", достоту атомізоване й відірване від дійсності. Ресурсна федерація, на відміну від волелюбної України чи навіть слабкодухої Білорусі, позбавлена громадянського суспільства та справжньої еліти, замість яких є "терпіли" (континґенти-поселення) й "вертухаї" (корумповані службовці та обранці), котрі виконують забаганки обмеженого кола осіб (тобто, банди ґебістів сполученої з оліґархами). Тому все це "господарство", весь цей московитський устрій не годиться для визначення жорсткої, зібраної та від природи футуристичної політичної системи (фашизму), орієнтованої на завоювання життєвого простору не стільки силою зброї, скільки силою ідеї та слова.

   "Прапороносцями" рашизму є невеликий гурт путіністів. Цілком очевидно, що вони не будуть захищати власноруч вигаданий світогляд на фронтах, за них це зроблять безідейні "бойові буряти" та TikTok-піхота Рамзана Кадирова. Більшості населення РФ вказане явище хоч і зачепило лишень поверхню мозку, одразу під черепною коробкою, проте завдало непоправної ментальної шкоди, вивернувши на спід так звану масову свідомість.

   Подібному тому, як після 1918 р. німці страждали на "Ваймарський синдром", а мадяри на "Тріаноський", сучасні московити-росіяни зовсім не виглядають страждальцями, радше пацієнтами психічної лікарні. Адже після 1991 р. вони невиліковно хворіють на гіпертрофовані розлади, викликані розвалом СССР, що його роками хочуть відновити (наче трупи здатні повертатися до існування), а ми воліємо не допустити, заплативши надвисоку ціну – життя тисяч українців. Ось це і є звичайний рашизм, пропахлий мертвою плоттю, що відійшла у потойбіччя шляхом найстрашніших передсмертних мук у безмежному мороці; його ми маємо здолати раз і назавжди, допоки він не опанував наш світ.

Автор – Денис Ковальов

"Jobbik": мадярські кишенькові радикали ґлобалістів

Політична партія "Рух за кращу Мадярщину" (мадяр. Jobbik Magyarországért Mozgalom), відомий більше за короткою назвою "Jobbik", була колись однією з найбільш праворадикальних сил в Європі. Загони її військово-спортивного крила (мадяр. Magyar Gárda) не раз маршували вулицями Будапешта, погрожуючи сусіднім країнам відібрати "етнічні мадярські землі", зокрема й українське Закарпаття. Однак сьогодні ця партія демонструє зовсім протилежну, до колись декларованої політичної позиції.

   2 роки тому новим лідером руху "Jobbik" обрано етнічного єврея, хоч і похрещеного у католицтво — Пийтера Йокоба. Він оголосив про здійснення докорінних реформ всередині щойно очолюваної ним політичної сили. По-перше, "Jobbik" відмовився від праворадикальної риторики та не буде більше наводити жах на національні меншини (першочергово — циган) у Мадярщині, а по-друге, партія планує брати участь у проєктах, пов'язаних зі вшануванням жертв Голокосту.

   Але справжній поворот руху "Jobbik" у бік центризму, а тепер, вірогідно, вже й лівацтва, розпочався за каденції колишнього лідера Ґабора Вони, що після програшу на останніх парламентських виборах у 2018 р. взагалі пішов з політки. Відверто неонацистська партія втратила довіру виборців за кілька років до того, під час розгортання міграційної кризи в Європі. Керівництво "Jobbik" не змогло (а може і не захотіло) вчасно використати принагідну ситуацію у своїх цілях, чим істотно посилила позиція чинного прем'єр-міністра Віктора Орбана з "Альянсу молодих демократів — Мадярського громадянської спілки" (мадяр. Fiatal Demokraták Szövetsége — Magyar Polgári Szövetség).

   Саме теперішній голова мадярського уряду взяв на озброєння не тільки риторику своїх опонентів, але й жорсткі методи у протидії нелегалам, чим здобув популярність громадськості. Закриття кордонів для мусульманських дивним чином збіглася у часі з кампанією проти мадярсько-американського олігарха єврейського походження Дьордя Шороша. До слова, саме його підозрюють у підкупі керівництва "Jobbik", котре змінило свого лідера на поміркованого лівоцентриста, що буде боротися з антисемітською політикою як всередині партії, так і зовні — з діями Віктора Орбана.

   «Якщо комусь не подобається те, що як робить пан Шорош, то це особиста проблема тієї особи. Відтак будь-які рішення спрямовані на заборону або перешкоджання діяльності благодійних фондів нашого співвітчизника-філантропа слід розцінювати як ганебний антисемітизм, якому не місце у мадярській політиці. Ймовірно, що пан Орбан просто не здатний запропонувати кращі альтернативи», — з промови Йокоба під час вступу на посаду голови партії.

   Наведена цитата нового очільника "Jobbik" може свідчити лише про те, що мадярські неонацисти стали ручними, кишеньковими радикалами глобалістів. Упродовж останніх місяців, навіть попри карантинні обмеження на тлі пандемії коронавірусу, партія Йокоба вже налагодила співпрацю з ліберальною опозицією, щоб у жовтні 2020 р. поборотися за крісло міського голови Будапешта у двобої з висуванцем Орбана. Відтак "Jobbik" тепер перебуває у реальній, а не у бутафорній конфронтації з чинним мадярським урядом, з яким марно намагалася конкурувати упродовж міграційної кризи.

   Рядові ж партійці досі у стані шоку й не можуть осягнути нову для себе дійсність — лідер їхньої політсили єврей-лівоцентрист, якому не болить "Велика Мадярщина". Цьому є логічне пояснення: керівництво партії в особовому складі лишилося статичним, за виключенням кількох представників, а докорінних змін зазнала її політична програма, з якої зникли згадки про посягання на територіальну цілісність країн-сусідів, де проживає чисельна етнічна мадярська спільнота. Стиль і сутність оновленого руху "Jobbik" набуває ознак подібних до тих, що їх в Україні спостерігали під трансформації СНПУ на ВО "Свобода" з єдиною заувагою — українські націоналісти довели свою відданість Батьківщині та Ідеї Nації у кровопролитних боях із московськими агресорами, у той час, як мадярські праворадикали пристосувалися до комфортних умов глобалістичного проєкту, що ним є Євросоюз.

Автор — Kalev Korpinen

Антифашизм – це хвороба сучасності

Антифашисти – люди, яким не сидиться на місці. Під "місцем" маються на увазі переконання і позиція в житті. Справді, бо неможна все життя присвятити антифашизму, як неможна все життя присвятити будь-якому "анти-". Тому що це не життя, а банальна ненависть.

  Ненависть, заздрість і ревнощі в психології вважаються найбільш руйнівними для організму емоціями. І "антифа" тут дуже підходящі об'єкти для вивчень. Вони ненавидять, вони нехтують, насправді ж вони ще і заздрять своїм ворогам. Тому що в "нациків" є ідея, а в них є тільки жалюгідне "анти-". Антифашизм – це хвороба.

  Більшість з "антифа" розуміють наскільки почуття кровної спільноти сильне в людині, деякі навіть уявляють, що відбудеться з нашою державою і суспільством, якщо люди будуть нехтувати своєю історією і втратять почуття кровної приналежності. І тим не менш вони "антифашисти", "антинацисти" і "антирасисти". Але чому? Багато хто, якщо не всі, гібриди-полукровки – істеричні інтернаціоналісти – самі не мають етнокультурних коренів і інших намагаються їх позбавити.

   Мода на "антифашизм" з'явилася порівняно недавно, як і сам антифашизм. Найсмішніше, що такі люди ненавидять націоналістів, ненавидять здорові суспільні ідеї та їх вираження. Називають себе антифашистами, але не розуміють самого поняття фашизму. Вони антифашисти, тому що так треба, так модно і круто. У значній мірі захоплення "боротьбою з коричневою чумою" (довго воно продовжуватися не може) навіяно модою – зараз часто оперують фразами типу: "яка різниця якої національності людина", "так зараз всі раси змішалися" і так далі. Подібні ідеї буквально втовкмачуються в уми по всіх інформаційних каналах. Причому всі засоби добрі: наприклад в деяких країнах існують заборони на участь акторів лише однієї раси у фільмі, музичному кліпі або на сторінках журналу.

 Хвиля повзучого лібералізму дійшла і до нашої країни, задурюючи голови молоді з єдиною метою, якою є знищення нашого народу. І антифашизм – це ніщо інше, як ненависть до корінного народу – нас з вами – інструмент боротьби світового кагалу проти нас, нашими ж силами. Вони підміняють поняття. Хіба хтось підтримає «фашизм»? Звісно ні. А якщо ти не фашист – то мусиш зневажати свою Батьківщину і допомагати окупантам нищити свій народ – така логіка апологетів антифашизму.

   Для антифашиста всі нації рівні і однакові, нехай він сам не розуміє чому так повинно бути, але він точно впевнений що зараз так повинно бути, нехай навіть такого ніколи і не було. Причому злочинів проти корінної раси і нації він вперто не помічає.

   Жалюгідне видовище представляють ті, хто відсуває від себе Правду, оберемками всмоктуючи найбільш безглузді обмани. Вони живуть упередженням – долею залежної, слабкої, не здатної мислити самостійно людини. Саме існування упереджень суперечить законам мінливої природи. Але як легко діяти підтримуваному всіма. Тут і думати не треба. Той, хто треба, вже подумав і вигадав "антифашизм".

За матеріалами УNТП

Націоналізм і нацизм: подібності та відмінності

Націоналізм — ідеологія і напрямок політики, базовим принципом яких є теза про цінність нації як найвищої форми суспільної єдності та її первинності в державотворчому процесі. Відрізняється різноманіттям течій, деякі з них суперечать одне одній. Як політичний рух, націоналізм прагне до відстоювання інтересів національної спільноти у відносинах з державною владою.

  У своїй основі націоналізм проповідує вірність і відданість своїй нації, політичну незалежність і роботу на благо власного народу, об'єднання національної самосвідомості для практичної захисту умов життя нації, її території проживання, економічних ресурсів та духовних цінностей. Він спирається на національне почуття, яке споріднене патріотизму. Ця ідеологія прагне до об'єднання різних верств суспільства, незважаючи на протилежні класові інтереси. Вона виявилася здатною забезпечити мобілізацію населення заради спільних політичних цілей в період переходу до капіталістичної економіки.

  В силу того, що багато сучасних радикальних рухів підкреслюють своє націоналістичне забарвлення, націоналізм часто асоціюється з етнічною, культурною та релігійною нетерпимістю. Така нетерпимість засуджується прихильниками поміркованих течій у націоналізмі.

  Термін “націоналізм” був придуманий Йоганном Ґотфрідом Ґердером (нім. nationalismus) наприкінці 1770-х рp. Точніше де і коли важко визначити, але його розвиток тісно пов'язаний із розвитком питання, що таке “держава”.

 Портал української мови та культури СЛОВНИК.НЕТ дає такі визначення терміну:

1. Ідеологія і політика у національному питанні, яка проповідує зверхність національних інтересів над загальнолюдськими, панування однієї нації за рахунок іншої, проголошення національної нетерпимості, розпалює національну ворожнечу; виступає у двох формах: великодержавний шовінізм пануючої нації і місцевий націоналізм пригнобленої нації.

2. Рух, спрямований на боротьбу за незалежність нації, народу проти іноземних гнобителів.

3. Рух за збереження і розвиток національних традицій, культури, мови, літератури, мистецтва і тощо; патріотизм.

  Націоналізм — світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Націоналізм — це любов до своєї нації, а не піднесення її над іншими, гордість за національну культуру та історію, освіченість в цій сфері та банальне бажання жити за своїми традиціям. Націоналізм — це не ненависть, націоналізм — це любов. І його не можна пропагувати через цю саму ненависть. Націоналізм — це природна самоідентифікація окремої особистості як представника певної нації, любов до свого народу та прагнення служити на благо своєї нації. Націоналізм – це як імунітет нації, і якщо його немає, то нація приречена на розкладання та вимирання. Але націоналізм доти є націоналізмом, поки він не переростає в ненависть до інших націй, і представники цих націй не стають в очах “націоналіста” людьми другого сорту, тоді це вже не націоналізм, а нацизм.

  Нацизм (націонал-соціалізм), політична ідеологія, заснована на расизмі, шовінізмі і верховенстві держави над особистістю. Нацизм - ідеологія вищості однієї нації над іншими. Така ідеологія на рівні підсвідомості дозволяє її послідовникам заподіювати шкоду всім іншим націям. Нацизм – це заперечення рівності націй чи рас, з одночасним возвеличенням однієї нації чи раси. При цьому слід пам'ятати, що нацизм розглядає націю лише як расу, і ніяк не інакше. Саме тому, і лише тому говориться, що нацизм заснований на расизмі (бо нація – це раса).

  Націоналізм – це ідея нації + бажання власної державності. Нацизм – це ідея раси, при якій заперечується рівність між іншими расами, возвеличення панівної раси над іншими расами. Тому думка, що “від націоналізму до нацизму – один крок” – це, м’яко кажучи, дурість, бо націоналізм ніякого відношення не має до расизму. Різниця націоналізму і нацизму в тому, що: “Націоналізм – це, насамперед, любов до своєї нації, любов до своє країни, мови, культури, традицій, це любов до свого”.

     Нацизм – це, насамперед, не тільки любов до свого, а й насаджування цього "свого" скрізь. Націоналізм – це не ідеологія ненависті до інших націй і рас, це не расизм чи шовінізм. Це ідеологія збереження своєї нації і своєї раси, як виняткової і неповторної. Націоналізм не має нічого проти тих, хто показує повагу, або навіть прихильність з боку інших національностей, які приїжджають в їхню країну, але він немає нічого проти до тих пір, поки ті самі мігранти не починають переходити межу і окуповувати чужу територію. Насаджувати вже свою культуру в інший країні. А чи не є це шовінізмом, або навіть расизмом? А чи не є це тим самим нацизмом, тільки в трошки іншій формі?

За матеріалами "Українського Nаціоналістичного Руху"

У чoму помиляються сьогоднішнi праві?

Один італійський мислитель сказав одного дня, що демократія схожа на мішок, оскільки вона набуває форми всього того, що засунуть в цей мішок. Проблемою сьогоднішніх правих є те, що вони теж намагаються засунути себе в цей мішок, в цей ганебний мішок.

  Демократія – це соціальна і моральна катастрофа. Афінська демократія зруйнувала Давню Грецію, потім вона зруйнувала Європу, і тепер прийшла черга всієї землі, якщо жодна традиціоналістська течія, наприклад, іслам, не звільниться від сіоністських оков і не зупинить демократію і катастрофу, яка йде за нею.

  Людина фактично, якщо розуміти її тільки як окрему особину, як це роблять демократичні режими, є нулем, тобто рабом. Один мільйон рабів не може породити навіть одну вільну людину, і з мільйона дурнів ніколи не вийде хоч один мудрець. Демократія принижує людей до рівня некомпетентних рабів, а вони тільки можуть намагатися продати свою робочу силу плутократам, от і все! Оскільки самі плутократи не розумні, а лише хитрі, симбіоз рабів і плутократів нестримно приведе нас до катастрофи.

   Тому можна зробити такий висновок: «Чим швидше наш світ звільниться від демократичних абсурдів, тим швидше він знову буде безпечним і наново розцвіте!» Це все абсолютно ясно. У чому ж тоді проблема? Чому, проте, не існує сильних правих, які могли б прогнати лібералів і демократів, плутократів і соціалістів? Відповідь проста: тому що поводирі сьогоднішніх правих шукають протиотруту до демократії в ній самій – в демократії. А чому так? Тому що антидемократичні, національні сили Європи були розбиті під час Другої світової війни. Внаслідок цього майже кожен боїться сьогодні навіть вимовити вголос такі слова як “фашизм” і “націонал-соціалізм”.

   Зрозуміло, ніколи не було наведено доказів того, що ці праві рухи були невдачами. Німеччина, Італія і Японія програли війну. Ну, то й що? Хіба це саме по собі є спростуванням їх поглядів?

Європейська Дія – європейський рух за національну ідентичність

   Греки до їхньої успішної революції 1821 р. приблизно десять разів марно намагалися повстати проти турок, щоб добитися незалежності від Османської Імперії. Чотири століття вони терпіли поразки від турецької армії. Тому, якщо наслідувати нашому сьогоднішньому мисленню, греки були неправі, коли в 1820 р. знову захотіли завоювати собі свободу. Ми дотримуємося іншого погляду: поразка свідчить про слабкість в співвідношенні сил, але не про невірну позицію. Ясно, що праві не вийдуть з їхньої нинішньої безвиході, якщо вони не припинять колупатися на полях супротивника і шукати там чужі словесні оболонки і непридатну філософську зброю.

   Афінський полководець Фемістокл переміг персів не персидським способом ведення бою, і англійці завдали поразки іспанській Великій армаді не з використанням тих великих кораблів, які тоді використовували іспанці. Іншими словами: у правих прийшов час для іншої мови і світогляду. Якщо ми прагнемо тільки вижити, то ми не виживемо. У набагато більшій мірі нам слід перейти до наступу, і цей наступ, спочатку і передусім, означатиме переважно: поставити під сумнів нинішню політичну теорію і структуру цього світу.

Автор – Дімітріс Міхалопулос

Правий шлях Мадярщини та закарпатське питання

   В 2002 р. група студентів Будапештського університету організувала в Мадярщині "Молодіжну Асоціацію Правого Крила" (угор. Jobboldali Ifjúsági Közösség – JOBBIK), яка в жовтні наступного року була зареєстрована як політична партія і до 2007 р. вже представляла собою серйозну політичну силу з власним воєнізованим молодіжним крилом "Мадярська гвардія" (угор. Magyar Gárda Mozgalom), на чолі якого став Габор Вона, нинішній очільник партії.

Партійна емблема партії Йоббік

   Незважаючи на заборону офіційної діяльності "Мадярської гвардії" в грудні 2008 р., на виборах в Європарламент вже за рік партія Jobbik отримала 14,77% голосів мадярських виборців (3 місця з 22 в Європарламенті), що, безумовно, є серйозним успіхом для партії з правою ідеологією. На виборах 2010 р. партія отримала 47 місць із 386. Програмними завданнями партії Jobbik є наступні:

 1) розвиток сільськогосподарського сектору, як найбільш занепалого за останні десятиліття;

 2) впровадження методів стимуляції зростання населення Угорщини (для прикладу, 25 % прибуткового податку з фізичних осіб, що сплачується будь-якою дорослою дитиною, додається до пенсії її батьків);

 3) підтримка та розвиток сімейних цінностей в суспільстві;

 4) реформування освіти (серед реформ обов`язкове впровадження уроків моральної та релігійної освіти в початкових та середніх школах);

 5) люстрація влади, захист національних символів (Святої Корони, Турула та прапора Арпада), демонтаж символів радянської епохи та встановлення меморіалів на честь Горті Міклоша, Пала Телекі та інших;

 6) підтримання закону та порядку (залучення ув`язнених до громадських робіт, переселення безхатченків до спеціального життя, заснування корпоративного поліцейського органу, що займається ромською злочинністю тощо);

 7) захист навколишнього середовища (посилення санкцій за забруднення навколишнього середовища, маркування продуктів, що містять ГМО тощо);

 8) політика щодо ЄС (ініціювання референдуму щодо спільної Європейської Конституції  та захист Європейських цінностей від впливу США, тобто від культурної та економічної глобалізації).

Нова Мадярська гвардія

   Незважаючи на те, що партія Jobbik була одним з ініціаторів створення Альянсу європейських національних рухів, вона вирізняється серед інших правих партій Європи сповідуванням принципів туранізму. В українській пресі та на сайтах новин тільки лінивий не писав про спроби Мадярщини в майбутньому переглянути Тріанонський мирний договір, в результаті якого Мадярщина втратила 2/3 своєї території. Спробуємо подивитись на це питанням очима правих мадярських партій.

   Вже після окупації Закарпаття гортистами у 1939 р. знаходимо матеріали, які розповідають про ставлення правих сил Мадярщини до питання Закарпаття (витяг з довіреної розмови регента Підкарпатської області Міклоша Козьми): «…Тут мали місце висловлювання з боку вкрай правих елементів про те, що у нас, нібито, нема права на захоплення Русинської області, оскільки вона не населена угорцями». Можна припустити, що ці висловлювання належали представникам вже сформованої на той час партії "Схрещені стріли" (угор. Nyilaskeresztes párt) Ференца Салаші. Цікавим, однак, малодослідженим фактом є зустріч в жовтні 1940 р. голови Українського національного об`єднання та однієї з ключових осіб Карпатської України Федора Ревая і декотрих представників закарпатської гілки ОУН(б) з Ференцем Салаші в будапештському ресторані "Гало". В рамках цієї зустрічі було підписано меморандум про співробітництво. Конкретні деталі меморандуму, на жаль, невідомі.

Мадярський вождь – Ференц Салаші

   Щодо думок членів партії Jobbik (яка, до речі, активно використовує символіку "Схрещених стріл") то вони є наступними: «Ми заявляємо лише про те, що не маємо права відмовитися від зарубіжних мадярів» (депутат парламенту Мадярщини Іштван Саваї). Його доповнює соратник Мартон Дьондеші: «Але, звичайно, мова не йде про організацію військових дій щодо повернення територій. Передусім, не можна забувати про закордонних угорців і потрібно думати про збереження їх культурних традицій, мови та звичаїв. Кордони одного дня можуть змінитися, і таке буває».

   В перспективі співпраці українських та мадярських правих рухів можна передбачити виникнення деяких гострих питань. По-перше, це символіка, яка українськими націоналістами трактується як імперська (турули на території Закарпаття та монумент на Верецькому перевалі). По-друге, власне та територія Закарпаття, яка компактно заселена мадярами (прикордонні "мадярські" села в Ужгородському, Виноградівському та Берегівському районах) і яка вже мадярськими націоналістами може розглядатися як мадярська. Крім того, можна передбачити, що Jobbik буде пропагувати підтримку мадярської культури, мови та звичаїв на території, яка відійшла до Мадярщини після Першого Віденського арбітражу 1938 р. (міста Ужгород, Мукачево, Берегово, Виноградово та прилеглі села).

Українські і мадярські націоналісти на Верецькому перевалі

   Спільними для націоналістичних рухів Мадярщини та України (конкретно Закарпаття) можуть бути законодавчі ініціативи щодо запобігання ромській злочинності та пропагування ролі відповідального батьківства серед ромів. Однак, українські праві заявили, що співпрацювати з мадярською партією  Jobbik, яка спонсорує русинських сепаратистів буде антиукраїнським кроком, що може в подальшому вплинути на розвиток сепаратиських настроїв не тільки в Закарпатті, а й в Криму, Донбасі і Буковині.

Автор – друг "Альґіз"

(cвітлини взяті з сайту jobbik.com)

Ворог, що зачаївся в Паннонії

   Наша рідна ненька Україна, як ніхто з інших знає, що таке країна-сусід і сусід-ворог, це було доведено історією. Як і раніше, сьогодні Україну з усіх можливих боків оточили зовнішні вороги, які найбільше хочуть знищити її цілісність та суверенітет шляхом прихованої, а іноді, і відкритої пропаганди антиукраїнських цінностей, паплюження українських традицій та заради українського громадянства на користь більш комфортного, іншого. Зовнішні вороги, на відміну від внутрішніх, завдяки професійній армії мають більше можливостей для того аби відібрати в України її законні етнічні землі, об'явивши їх "своїми". Однак, чи законно це? – Звісно, що ні!

Велика Мадярщина – мрія мадярських націоналістів

   Перед тим, як перейти до викриття можливого зовнішнього ворога, хотілося б дещо зазначити. Сьогодні українцям постійно підсовується тупувато-дегенеративна ідея про те, що Патріотизм і Націоналізм – далеко не одне і теж, або, навіть, що це – ворожі один одному поняття. Слід згадати такий "інтелектуальний" клич: «Молодь проти націоналізму, молодь за патріотизм!». Така масована пропаганда втовкмачує в голови: Патріотизм – це територіальне уподобання, Націоналізм – кровно-культурне. Вірити в таке можуть тільки не надто розумні та далекоглядні люди. Треба поглянути на правдивість, або хоча б логічність таких тверджень. Наші сусіди: Польща, Росія, Мадярщина, Румунія не розрізняють патріотизм від націоналізму, там це означає одне й теж – любов до своєї батьківщини.

   А тепер про ворога! Сьогодні, нібито дружні українцям сусіді мадяри, які мешкають в Мукачеві, Берегові, Тячеві, Хусті, Чопі, Ужгороді та Виноградові – проявляють себе як патріоти виключно Закарпаття (мадяр. Kárpátalja), тільки бажано без українців і з назвою "Східна Мадярщина" (мадяр. Észak-Alföld Magyarorságban). Саме тому ці "патріоти" за триста років свого проживання на далекій західній українській землі не вивчили ні української мови, ні культури, не сприйняли українські національні інтереси, як свої. Це "патріоти" виключно української території і вороги української державності. Українські мадяри ворожі до України і українців, але "дружні" до української території.

Кárpátalja – омріяне мадярами українське Закарпаття

   Минулого року правляча в Мадярщині право-консервативна коаліція схвалила нову конституцію країни, що дозволяє владі цієї країни під приводом захисту етнічних мадяр втручатися у справи сусідніх держав, серед яких і Україна. ЄС піддав її критиці, однак Мадярщина не має наміру відмовлятися від нового закону. Поки війська та уряди країн-членів ЄС боролися з лівійським диктатором Муаммаром Каддафі, намагалися врегулювати крах економіки Ірландії, Португалії та Греції, в Мадярщині зросла гідра справжнього великодержавного шовінізму. Тут прийнята нова конституція, згідно якою, усередині країни були дозволені депортації циган-ромів.

   На минулих парламентських виборах в Мадярщині, які відбулися у квітні 2010 р., переконливу перемогу відсвяткували праві "популісти" і праві консерватори. Правоконсервативний Союз молодих демократів, скорочено "Фідес" (мадяр. Fidesz), отримав близько 54% голосів виборців, а вкрай права націоналістична партія "Рух за кращу Мадярщину" (мадяр. Jobbik Magyarországért Mozgalom) зібрала понад 15% голосів. Таким чином, в оновленому парламенті Мадярщини консерватори і націоналісти сформували переважну більшість.

Передвиборча агітація партії "Йоббік" гарантує відтворення Великої Мадярщини

   За ініціативою прем'єр-міністра Віктора Орбана, що є головою партії "Фідес" (мадяр. Fidesz), мадярський парламент прийняв нову конституцію, яка налякала європейських бюрократів і лівих маргіналів особливо такими новаціями: збільшується роль християнства в державі, відроджується гортиська модель Мадярщини 1920-1940-х рр. і мадярський націонал-патріотизм, слова "Бог" і "нація" набувають великого значення, а крім того, Мадярщина бере на себе зобов'язання захищати етнічних мадяр за межами країни, а це вкрай складно, бо кожен четвертий етнічний мадяр живе за межами Мадярщини! Нова конституція Мадярщини декларує і "право на життя з моменту зачаття", визначає державну заборону на аборти. Крім того, шлюб визначається як "союз між чоловіком і жінкою". Одностатеві шлюби – поза законом.

   Так, можна навести найскромніші підрахунки вчених щодо мадярів, які живуть поза межами своєї етнічної батьківщини:

а) в Румунії в регіоні Трансільванія мешкає не менше 1,5 млн. мадяр-секеїв;

б) понад 300 тис. мадяр мешкає в сербському автономному краї Воєводина;

в) від 50 тис. до 100 тис. мадяр мешкає в Хорватії;

г) не менш 500-550 тис. мадяр мешкають в Словаччині;

д) 156 тис. мадяр мешкає в Україні, переважно в Закарпатській області.

Сучасне розселення мадяр

   Рік тому Мадярщина почала роздачу національних паспортів етнічним мадярам, які мешкають в сусідніх Словаччині, Україні, Румунії та Сербії. Таким чином, в найближчому майбутньому з'явиться маса людей, яких мадярська влада повинна буде захищати. Деякі українські ЗМІ вже спрогнозували, що першою жертвою великодержавного шовінізму в Мадярщині стане Україна, а саме Закарпаття. Так як Мадярщина є найважливішим союзником Німеччини у Східній Європі, тому ліберальний уряд ФРН поки закриває очі на "зростання національної самосвідомості" в дунайській країні. Зокрема, він виявляється в популярності воєнізованих націоналістичних організацій – наприклад, нової мадярської гвардії (мадяр. Magyar Gárda Mozgalom), що входить у партію "Рух за кращу Мадярщину" (мадяр. Jobbik Magyarországért Mozgalom).

   Втім, поки мадярські націоналісти ще не готові влаштовувати змагання із українськими "сусідами", і тренуються на місцевих циганах. У селі Дьйондьйошпото недалеко від Будапешту у медьє Гевеш мадярські націоналісти ледь не влаштували над циганами кривавий самосуд, однак в справу втрутилася місцева поліція, яка заарештувала кілька десятків "правих", а Червоний хрест, від гріха подалі, вивіз із села до Будапешту близько 280 циган, в основному, жінок і дітей. Взагалі ж, проблема циган в Мадярщині є, на думку місцевих націоналістів і великодержавних патріотів, однією з найголовніших. У країні налічується від 500 тис. до 650 тис. циган, що становить від 5% до 6,5% її населення.

Сучасні мадярські цигани

   Біда сусідньої Мадярщини, як і України, полягає у тому, що цигани практично не інтегруються в суспільство у якому живуть, і на якому паразитують, а зіткнення між мадярами та циганами – так то звичайна і буденна річ. У багатьох селах і невеликих містечках Мадярщини вже давно відкрито існують так звані "народні дружини" або "ополчення", які влаштовують "походи" циганськими кварталамих, не випускаючи можливості влаштувати "побоїще" із місцевими ромами. Не залишаються в боргу й цигани. Правда, оскільки Мадярщина – це держава мадяр (як це вони самі розуміють і декларують своєю новою конституцією), то співчуття у влади цигани не зустрічають. А затриманих поліцією "правих" екстремістів, правоохоронні органи намагаються якомога швидше звільняти (якщо ті когось не вбили).

   Втім, цигани далеко не найголовніший ворог мадяр. На їхню думку, всі біди Мадярщини від того, що з нею в XX ст. обійшлися вкрай несправедливо. В Австро-Мадярщині мадяри разом з німцями і частково євреями були привілейованими націями. Все змінилося після краху імперії в 1918 р., коли австро-мадярська армія та їй союзна німецька армія отримали поразку у Першій світовій війні. Однак нові кордони Мадярщини вже не влаштовували місцевих націоналістів, тому ставши союзниками нацистського Третього Рейху, мадяри в 1938-1941 рр. їх помітно округлили (Адольф Гітлер запропонував регенту Мадярщини Міклошу Горті цілком всю Словаччину, але останній, чомусь, відмовився від такого подарунка).

Гортиська Мадярщина у 1939-1944 рр.

   Хотілося для підтвердження вищезазначеного навести деякі формулювання з нової мадярської конституції, які явно загрожують Українській Соборності: «Мадярщина, керуючись ідеєю єдності мадярської нації, несе відповідальність за долю тих мадяр, що живуть за її межами. Мадярщина захищає своїх громадян, де б вони не перебували. У кожного мадярського громадянина є право на захист Мадярської держави під час його перебування за кордоном. Кожен мадярський громадянин зобов'язаний захищати свою Батьківщину». Нарешті, прямо в преамбулі до нової конституції Мадярщина іменується не "Мадярська Республіка", а просто "Мадярщина", що нібито підтверджує правонаступництво по відношенню до земель корони Святого Іштвана – середньовічної мадярської держави, яка за площею перевершувало сучасну Мадярщину в тричі, і мала західні межі на берегах Адріатичного моря, а східні межі – на правому берегу річки Прут. Об'єктивно кажучи, все це виглядає як спроба історичного реваншу. Мадярщина програла дві світові війни, її територію урізали. Тепер багатьом в Будапешті хочеться повернути все назад за рахунок сусідів.

   Сьогодні, розуми мадяр, які постраждали від новітньої світової економічної кризи, зайняті ідеєю відродження Великої Мадярщини (мадяр. Nagy-Magyarország). Якщо відбудеться друга хвиля кризи, ці ідеї можуть втілитися в реальність. Нова конституція Мадярщини викликала жваві негативні відгуки в ЄС ще до її прийняття. Але суть конфлікту не в цьому, а в тому, що, затвердивши конституцію, правляча правоконсервативна партія "Фідес" (мадяр. Fidesz) одночасно звернулася в Брюссель за допомогою для порятунку потопаючої від кризи економіки. Економічне становище Мадярщини дуже близько до грецького – країна на межі дефолту. Її зовнішній борг дорівнює 75% ВВП. До речі, в самій Мадярщині далеко не всі схвалюють нову конституцію. Так 6 січня 2011 р. в центрі Будапешта відбулася 100-тисячна демонстрація проти нової конституції, яка вступила в силу 1 січня 2012 р. Опозиція звинуватила уряд Віктора Орбана в "демонтажі демократії і насадженні авторитаризму", однак на уряд це не вплинуло.

Віктор Орбан – премєр-міністр Мадярщини і голова партії "Фідес"

   Україні, як і іншим країнам, що межують з Мадярщиною, слід вже сьогодні готуватись до можливого вторгнення паннонського турула, бо ніхто не знає заздалегідь, що може прийняти праворадикальний мадярський уряд. Краще бути готовими до різного роду сценарію. Однак, якщо сучасна антиукраїнська влада не стане українською і не буде на захищати Українську Соборність, українська нація візьме як і колись зброю і піде захищати свої землі від загарбників, адже нікому не дано паплюжити святу рідну батьківську землю.

   Слава нації!

Автор – Денис Ковальов

(світлини взяті з сайту right-world.net)