Що спільного між війною в Україні, Палестині й до чого тут Карелія?

Основною частиною цінностей неоднорідних західних суспільств є міжнародна система, заснована на правилах. Рівночасно, це важливий інтерес для нас у галузі безпеки та оборони. Громадяни Суомі, як затяті поборники букви й сенсу закону, помиляються, коли вважають, що здичавілий сусід гратиме (а тим паче воюватиме) за правилами.

   Отже, Карелія (Karjala) або ж Карельський перешийк, чи варто фінам повертати ці землі до лона своєї держави? Питання складне й одночасно ні, бо після десятиліть московитської присутности там замість розвинених поселень і незайманої природи – буквально ледь заселена випалена пустка. Але у медійному просторі на тлі війни в Україні та у Палестині знову обговорюють фінляндці долю відданих після Другої світової війни теренів.

   Нові речі відбиваються через знайомі, давно забуті теми, хоч у пошкоджений часом і загарбниками карельський сосняк лізуть не тією частиною тіла. Відтак, найчастіше втрата перешийка разом із другим за кількістю населення Суомі (до 1940/1944 р.) міста Війпурі та маршрут евакуації тамтешніх жителів згадувався як приклад тяжкої долі, до якої фіни просто пристосувалися. Знання не полягало у тому, що подібна несправедливість не повинна повторитись, скоріше, говорилося, що такі речі трапляються у жорстокому світі, й іншим було б розумніше зализувати рани та не дутися.

   «Бути як фіни!», – цей заклик після 20.II.2014 (а особливо після 24.II.2022) західні чиновники, політики, депутати, аналітики й журналісти один поперед одного радили українцям. Мовляв, не противтеся злу насиллям і зайвою боротьбою, бо східний сусід усе одно переможе через свої ресурсні переваги (у людях, техніці, грошах тощо). Така помилкова сьогодні думка пов'язана із довгою історичною перспективою, котру як досвід для інших просували фінляндські дипломати та їхні колеґи у Німеччині.

   Війни були завжди, принаймні від появи згуртованих людських спільнот; кордони зрушувалися, землі завойовувалися. Тому, vae victis і вся слава переможцям. Звичайно, людина людині, як і раніше, вовк, але існує можливість змінитися, бо нинішня міжнародна система, заснована на правилах, створена після Другої світової війни, попри всі її недоліки, – найамбіційніша спроба в історії людства спробувати вирішити конфлікти мирним шляхом.

   Передовими частинами цього порядку є Орґанізація Об'єднаних Націй, Міжнародний карний суд (у Гаазі), Декларація прав людини ООН, резолюції Ґенеральної Асамблеї та Ради Безпеки ООН та  інші численні міжнародні угоди. Результати було отримано відразу після 1945 р. – шлейф кривавих конфліктів у тіні Холодної війни розтягнувся аж до нині. На позір локальні війни між державами, зокрема, стали ніби досить рідкісними, хоча широкий загал на планеті вдавав, що не помічав їх.

   Одна з найпоширеніших помилок стосується права завойовника. У давнину було широко визнано негласною доґмою, що будь-яка держава може розширяти свої землі (відсувати кордони) шляхом бойових дій, як от нині в Україні робить РФ. Це сталося не просто так, і ніхто нічого не міг з цим вдіяти, адже завоювання виправдовувалися з правових, теологічних та моральних підстав (тут пригадаймо багатолітній ізраїльсько-палестинський конфлікт).

   Європейський колоніальний період також ґрунтувався на праві завойовника. Порівняно недавно багато європейців вважали цілком розумним, що вони можуть завойовувати, грабувати та заселяти терени, котрі вони "відкрили" незалежно від бажань тамтешнього корінного населення (так, приміром, шведи підкоряли фінів і карелів, а данці естонців та лівів на схід від Балтійського моря). Однак право завойовника офіційно більше не визнається.

   Ні в наступальній війні, ні в оборонній війні, ні на референдумах, влаштованих після появи "зелених чоловічків". Ні, навіть якщо окупації виправдані історією, священними писаннями, вищим рівнем розвитку чи міркуваннями безпеки – ні в Криму, ні на Західному березі Йордану, ні на Донеччині, ні на Ґоланах, але не у Карелії. Кордони, які були сформовані після створення ООН та об'єднання держав, зазвичай вважаються постійними (хоч би якими штучними вони були спочатку).

   Інша сторона медалі у тому, що старі державні межі не можна викопати, крім як шляхом перемовин і взаємовигідних домовленостей. Згадавши втрачений Суомі переший, зауважимо, що його приналежність до СССР (а тепер РФ) було підтверджено Паризькою мирною угодою від 1947 р. Це в минулому – час, коли такі завоювання були звичайним явищем, фіни не хочуть повертати за жодну ціну, а тому гучне гасло «Karjala takaisin», – не більше, ніж пропаґандивний ресентимент, який більшість мешканців Суомі за жодних обставин не втілюватимуть у життя.

   Основні принципи світового порядку, що базується на правилах, можна побачити й на практиці. Нещодавня заява Міжнародного суду з приводу окупації Ізраїлем палестинських земель, яка розпочалася у 1967 р., також ґрунтувалася на забороні завоювань. Суд у Гаазі вважає єврейську колоніяльну присутність на Західному березі річки Йордан "незаконною та дискримінаційною щодо населення окупованих територій".

   Багатьом ізраїльтянам важко ухвалити це рішення, деякі хотіли б розширення Ізраїлю й контролю над історично та реліґійно важливими місцями. Але йдеться про принцип системи, що ґрунтується на правилах, – і, звичайно, про права палестинців. Відповідно, порядок, що ґрунтується на правилах, означає для палестинців, що держава Ізраїль є визнаною частиною міжнародної спільноти зараз і в майбутньому, як і їхня власна держава, котра досі чітко неоформлена.

   Система, заснована на правилах, іноді виглядає жорсткою, неефективною чи надмірно обмежувальною навіть з погляду Суомі. Однак це явна перевага невеликої країни, котра постійно користується вдалим й не дуже митями історії. Це був один із чотирьох стовпів політики безпеки 12-го президента Саулі Нійністьо, який у дипломатії та геополітиці прагнув наслідувати 9-го президента-угодовника Урго Кекконена.

   Звичайно, не можна покладатися лише на правила, які постійно порушують такі недодержави, як РФ і КНР. Погляньте на те, щó переживає Україна й очікуймо подібної долі для Тайваню. Можливо, нарешті настав час від теоретизування про альтернативу міжнародному порядку після Другої світової війни перейти до його втілення, щоби зупинити неоколонізаційні потуги азійських деспотій?!

За матеріялами "Yle Mielipide"

Сучасний погляд на народний епос

Нещодавно у Фінляндії побачила світ ілюстрована книга за мотивами епосу "Kalevala". Автор Самі Макконен зумів поєднати у своїх малюнках міфічні образи з їх сучасним трактуванням у вигляді коміксу. Тому не дивуйтесь, що на сторінках графічного роману будуть постійні бризки крові, протиборство людства з чудовиськами (які нагадують орків з "Володаря Перснів") та повсюдна присутність зла, яку читач відчуватиме буквально своєю шкірою.
   За словами автора, візуалізація епосу "Kalevala" раніше була нудною справою поодиноких художників, які бралися тільки за ключові сцени: кування й крадіжка диво-млина Сампо, загибель Айно, пригоди Леммінкяйнена, сумна доля богатиря Куллерво... Проте справжній потенціал жаху, закладений у сюжеті, лежав недоторканим, наголошує Самі Макконен. У його роботі в центрі уваги володарка північного краю — відьма Лоугі, яку художник показує читачу ще юною дівою, що опановує чаклунство й проходить тернистий шлях чорної магії до здобуття могутніх сил.
   Створюючи свій графічний роман на основі рун епосу "Kalevala", Самі Макконен мав на меті за допомогою коміксів передати сучасному читачеві емоції героїв і своєрідний фінський дух, а також дати відчути себе частиною народної міфології. Адже якщо раніше карело-фінський епос вивчався у рамках суто академічної освітньої програми в багатьох країн світу, що відштовхувало читачів, то тепер коміксна обробка "Kalevala" у псевдоґотичному стилі має розширити коло поціновувачів такої своєрідної літератури. Зазначимо, що в Україні подібною є "Енеїда" в ілюстраціях Анатолія Базилевича, видана ще у 1968 р., незадовго до святкування 200-річчя її автора Івана Котляревського, яку досі ще ніхто не осучаснив, щоб відновити в українців потяг до читання своєї якісної літератури.

За матеріалами "YLE"

Псевдо-окупація "русскай" Карелії

Нещодавно довелося робити статтю для фінського журналу про деякі епізоди війни в Карелії 1941-1945 рр. І ось виявила деякі цікаві факти про тих, хто чкурнув "за бугор". Одного разу росіяни понаїхали в Фінляндію всім населенням Карелії, навіть не виходячи з дому! – Уявляєте собі, яка радість і дивина – визирнули ви вранці за вікно – а там – Фінляндія…

  У москальській літературі та світовій мережі ця подія іменується не інакше як "крававая окупация белофіннскіх фашистов" і супроводжується описом злодіянь "зловісних" фінів над населенням, що потрапило під їх криваву руку, особливо, над бідними слов'янами. І фіни проявили тут просто-таки безмежні чудодійства жорстокості і нелюдяності!

  Фіни створили в Карелії заново систему охорони здоров'я, практично повністю розвалену росіянами-більшовиками. Спочатку місцеве населення обслуговувало тільки фінські військово-польові шпиталі, але вже з 1941 р. був відкритий перший медпункт для російськомовного населення. Персонал складався з росіян, у тому числі і військовополонених, всі вони значилися фінськими держслужбовцями і отримували фінську зарплату. Спеціальний циркуляр наказував надавати медичну допомогу всім хто звернувся по неї, не залежно від національності, причому абсолютно безкоштовно і приймати в тому числі анонімних хворих. У медпунктах були пологові відділення, операційні, їдальні і навіть стоматологічні кабінети. Таким чином фіни жорстоко принижували росіян. До середини 1942 р. весь медперсонал вільно говорив фінською мовою, близько 20 лікарів були відправлені до Фінляндії для підвищення кваліфікації. Вирізняються медбрати і медсестри, які також вирушали в медичні виші за рахунок фінською держави на навчання.

   Як ви думаєте скільки з них повернулося на батьківщину для продовження боротьби з фінською окупантами? Скільки "насільно угнанних" повернулось у комуністичний рай СРСР? – А ось і жодного!

  Фіни молодці, відкрили 53 школи в Яанеслінні (сучасний Петрозаводськ) та навколишніх карельських містечках, навчання велося фінською мовою, серед 136 вчителів – 6 були колишніми російськими військовополоненими (уявіть собі як би у сталінському СРСР був хоча б один вчитель полонений німець, мирно навчає російських дітей німецької мови!). Практично всі вчителі були фінами, випускниками гельсінських вишів, школи були забезпечені навчальними посібниками і оснащені так само як школи Фінляндії і нічим не поступалися за якістю викладання.

  Протягом 1942-1943 рр. було відкрито більше 50 російськомовних шкіл по всій Карелії, вчителями в яких стали колишні радянські педагоги і навіть військовополонені, які також отримали статус держслужбовців. Викладання велося російською мовою, а фінською мовою викладались: основи фінської державності, історія Фінляндії, основи юриспруденції. Крім того, старшокласників вчили користуватися гвинтівками і протигазами, що дуже наочно показує, що з російськомовне населення виховували зовсім не як рабів-унтерменшів.

 У 1942 р. в Яанеслінні (сучасний Петрозаводськ) було відкрито найбільший в регіоні хлібозавод, першими співробітниками були фіни і карели, проте вже за рік більше половини робітників були колишніми російськомовними мешканцями. При заводі була відкрита безкоштовна їдальня та вечірня школа, для навчання фінської і карельської мов і отримання дипломів середньої освіти фінського зразка для тих, хто не встиг закінчити школу в СРСР. Це безумовно чергове "кривавий" злочин окупантів!

  Також на окупованих карельських територіях було відкрито сільськогосподарське училище, видавати дипломи фінського зразка, не менше половини студентів були росіянами, як ви вже зрозуміли їх "жорстоко дискримінували і ймовірно мучили". Як гадаєте, скільки з них залишилося на батьківщині щоб радісно зустріти "радянських визволителів"?

  У 1941 р. право на володіння землею отримали тільки карели і фіни, але вже в 1942 р. "замучені окупантами" росіяни отримали право орендувати ділянки землі, а вже до початку 1944 р. були повністю зрівняні в правах з фінами. Ось так знущалися над російським населенням "криваві окупанти та підніжки нацистів" – фіни.

  У сучасній радянській літературі величезну увагу приділено тому як росіян жорстоко дискримінували і мучили у таборах. Фінський трудові табори, звичайно були не цукор, але в порівнянні з німецькими таборами смерті, відрізнялися феєрично – сімейним парам надавалися окремі кімнати, у всіх таборах були пральні, медпункти та курси фінської мови. Ймовірно ув'язнених збиралися не в газенваген заморити, а після перемоги Фінляндії випустити на волю у мирне життя! Ай-яй-яй, які жорстокі фіни!

  За час фінської окупації Карелії 1941-1944 рр. не менше 2 тис. осіб були випущені з таборів за хорошу поведінку і трудові успіхи, кілька сотень отримали середню або спеціальну освіту. З 1943 р. ув'язнені почали отримувати зарплату 3-7 фінських марок на день, а у 1944 р. – по 20 фінських марок на день. Ось так "кровожерливі" фінські буржуазні окупанти знущалися над пролетарським духом російського народу.

 Фіни продовжували знущатися над російським народом, відправивши 16 не в чому не винних росіян в поліцейську школу в Фінляндії, для підготовки слідчих кримінальної поліції Карелії. Як ви думаєте, в поліції і прокуратурі якої держави ці бідні мученники служили після війни? – Не в СРСР, це точно!

 У 1944 р. в Яанеслінні (сучасний Петрозаводськ) відкрилася школа водіїв, в якій до 25% учнів були росіянами. Школа готувала водіїв вантажівок, автобусів, танків і тракторів. Водії отримували статус держслужбовців, зарплату і призначалися працювати не тільки в Карелії але і в інших регіонах Фінляндії. Кілька "бідних і замучених" росіян, що освоїли управління танком, були призвані в армію, як ви думаєте в яку? Ви собі можете уявити, щоб наприклад полонених німців брали на службу в совєцьку армію?

  За час окупації Карелії ненависні "фінські фашисти" побудували на зло місцевому населенню 200 км доріг, електрoфікували більше 20 населених пунктів, працевлаштували 50 тис. осіб. Абсолютно незрозуміло тоді, чому чимала кількість не тільки карелів, але і здавалося б, принижених етнічних росіян, покидали Яанеслінну (сучасний Петрозаводськ) разом з фінськими військами. Люди користувалися будь-яким приводом, щоб бути переселеними в Фінляндію – цю можливість давала наявність фіно-угорських родичів або наявність посвідчення держслужбовця.

   За фактом, фіни приймали всіх, хто втік від наближення "рідної визвольної радянської армії". З якого це дива, як ви думаєте? Багато радянських військових, що звільнилися з полону, благали залишити їх хоч у фінському рабстві, але не видавати радянським військам, а один радянський полковник навіть попросив видати йому в разі звільнення пістолет з одним патроном.

  Є ще один цікавий момент, сучасна російська, як і колись радянська, література дуже любить розповідати про поділ населення Карелії на дві групи "кривавими білофінськими фашистами": фіно-угрів – уберменшей (25-27 тис. осіб) і слов'ян (65-67 тис. осіб). Поділ проводився часто за непрямими ознаками, так як карели носили російські імена та прізвища, сповідували православ'я – по суті критерієм було знання мови. Так от, росіян мабуть так сильно пригноблювали фіни, що до 1944 р. (всього за 3 роки окупації) пропорція змінилася у зворотний бік, і багато вчорашніх унтерменшів вже значилися фінами, та були держслужбовцями. Це все мабуть з ненависті до мерзотних окупантів, як гадаєте?

   Історія дивна річ, особливо, коли вона перебріхується, чи не так?

Автор – Ірина Жабицька

Kapeльська Nація – існування попри заборону

У cучасній російській публіцистиці, ба навіть в науці, досі панує плутанина між термінами "нація", "національність", "етнос" і "нарід", це особистий погляд українця та пересічних громадян РФ, з якими маю за честь спілкуватись у соціальних мережах. Спробуємо у загальних рисах розібратися в цьому питанні, так би мовити – допоможемо громадянам РФ, які не мають можливості самі розпізнати вище названі поняття.

   Етнос (або ж його паспортний синонім – національність) – це явище генетично-культурне. Тому заперечувати існування окремого карельського етносу звичайно ж неможливо. Однак Nація являє собою соціально-громадянський феномен, який може включати в себе багато етноси. Nація виникає тоді, коли суспільство знаходить самоврядування і формує свою державність.

   Класичний європейський приклад – "швейцарська нація", яку в основному складають німецько-, франко- та італомовні громадяни, але які вважають себе саме виключно швейцарцями, а не німцями, французами чи італійцями. Стійкість Швейцарії забезпечується її конфедеративним пристроєм, де кожен кантон має максимальне самоврядуванням. Саме це демократичне самоврядування історично виявилося більш привабливим для громадян цієї країни, ніж належність до оточуючих імперіям – Австро-Мадярська, Великонімецька, Італійська та Французька.

   У Карелії корінний нарід також мав прототип такого демократичного утворення Nації в 1918-1922 рр. Північнокарельска Ухтинська республіка об'єднувала карелів, росіян-московитів та фінів. А ось славнозвісну Карельську трудову комуну, створену більшовицьким розпорядженням з Москви, самі історики не наважуються назвати самоврядним національним державним утворенням. Звичайно, певні етнічні риси в ній були присутні (відбулась безглузда спроба червонофінським урядом розробити карельську писемність на основі кирилиці), але вони за визначенням не вели до формування карельської Nації як цивільного суб'єкта. Радянський більшовицький інтернаціоналізм взагалі підозріло ставився до всіх націй (згадаймо Голодомор, репресії та депортації), пропагуючи утопію "всесвітнього братства" – щоправда, як всім сьогодні відомо, це все швидко обернулось на ГУЛАГівську антиутопію.

Мапа Республіки Карелія

   Перглядаючи різні сайти РФ та Карелії знайшов дуже цікаву працю завідувача кафедри культурології Петроскоїського (Петрозаводського) державного університету професора Василя Михайловича Півоєва – "Етнос і нація: проблеми ідентифікації". У ній автор глибоко досліджує формування націй на основі загальної історичної та територіальної ідентичності. Правда, з одним висновком шановного професора хотілося б посперечатися: «Видається очевидний факт, що власне у Карелії немає національної культури Республіки Карелія, але є національна культура росіян, національна культура карелів, національна культура фінів, національна культура вепсів, національна культура українців та інших народів, однак єдиної національної культури Карелії немає, і створювати її не потрібно».

   На мій погляд, як і на погляд карельський патріотів, тут автор, який проводить на інших сторінках чіткий поділ між етносом і нацією, сам впадає в їх мимовільне змішання. У Карелії є етнічні культури росіян, карелів, фінів і вепсів та інших народів – але феномен національної культури здатний виникнути лише на загальнореспубліканській основі. Згадаймо знову Швейцарію. Та й звернемо увагу на сусідню до Карелії моноетнічну Фінляндію – грандіозне фінське культурне відродження XIX ст. було багато в чому натхненне саме етнічними шведами (Ю. Снелльманом, К. Рунеберг, З. Топеліус та інші), які, тим не менше, по праву вважаються засновниками фінської національної ідентичності, як і в подальшому доблесний шведський барон, майбутній маршал і президент Фінляндії – Карл Ґустав Еміль Маннергейм.

   У сучасній Карелії незримо існує своя загальнореспубліканська ідентичність, яка здатна стати основою виникнення Nації. Навіть багато місцевих росіян, потрапляючи в інші регіони і відчуваючи певну культурно-психологічну різницю з ними, часто називають себе карелами, вкладаючи в це слово не етнічний, а територіальний сенс (це стосується прикордонних з Фінляндією районів).

   Взагалі, особливе карельське трактування "російськості" сформулював художник В'ячеслав Агапіта, співголова руху "Русскій Сєвєр": «Насправді, російська культура надзвичайно різноманітна. Наприклад, наша, заонєжська культура, де відбувалося вікове зближення та взаємодія з іншими північними народами – фінами, саамами, вельми відрізняється від культури, скажімо, Кубані або Сибіру. Нашу руськість треба виводити з традиції Новгородської республіки чи Суздальського князівства, де завжди особливо цінувалося громадянське самоврядування, та й згодом тут ніколи не було кріпацтва, яке зробило істотний вплив на середньо руський московський менталітет…»

Парад карельської меншини у Фінляндії

   До речі, цілком можливо, що в історичній перспективі з'явиться безліч російськомовних націй, після можливого розпаду РФ. Як, приміром, англомовних націй – англійці, ірландці, англо-канадці, австралійці, новозеландці. Вони при цьому активно співпрацюють один з одним у глобальній політиці, проте ж зберігають свою національну самобутність і зовсім не горять бажанням знову зливатися в "єдину імперію" на кшталт РФ.

   Nація – це цивільний феномен, а там, де немає громадянського самоврядування не може виникнути і нації. Тоді замість Nації – як суб'єкта політики – залишається лише "населення", яке є об'єктом якихось дій ззовні. І з цієї причини в Карелії, на жаль, поки так і не склалaсь активна регіоналістська самосвідомість, аналогічне тому, що вже чверть століття розвивається в сучасних європейських країнах – Фінляндії, Словаччині, Ісландії, Ірландії. Все це поки підміняється самосвідомістю пасивного тону, провінційністю, звиклим делегувати всі повноваження, ресурси і податки до Москви, смиренно чекаючи звідти дотацій і преференцій як мани небесної.

   Зрозуміло, що у питанні про карельську Nацію неможливо обійти і проблему власне карельського етносу. Але Nація, як вже було написано, до етносу все ж не зводиться. Гадаю, що ніхто з патріотів Вільної Карелії (карел. Välly Karjala) не заперечував би проти того, щоб карельська мова нарешті отримала статус другої державної хоча б у Республіці Карелія. Однак тут головне питання полягає в його власному розвитку, і його має вирішувати сама карельська етнічна еліта – вчені, інтелігенція, політики та письменники. Коли карельською мовою буде написаний хоча б один підручник з економіки для вишів – тоді можна буде сказати, що мова є досить розвиненою, і не залишилась лише на рівні історичного фольклору.

   Але основним критерієм виникнення карельської Nації буде все ж утворення здорового республіканського патріотизму. Ті, хто бореться сьогодні проти тотального розпродажу карельської землі, за її громадянське самоврядування та культурну самобутність, і складуть кістяк майбутньої карельської Nації, яка стане вільною та незалежною від Московії.

Автор – Денис Ковальов