Українці Надволжя – відроджений нарід

Ця тематика мала бути висвітлена у проєкті "Мультифронтир", але потім там обмежилися іншим періодом. Скажемо кілька слів, як нині в Україні поширений погляд на совєцький період як на суто окупацію й асиміляцію, а Україну – як колонію Москви. Проте це не так; принаймні, не зовсім так.

   Інтернаціоналізм, який більшовики  спробували використовувати не лише для зовнішнього вжитку, а й для внутрішнього, претендував на універсальність для всього світу. Лєнін і його найближчі однодумці знали, що із колоніальним підходом світ не опануєш. Тому взяли на озброєння коренізацію – метод зміцнення влади та залучення місцевого населення до комуністичного будівництва.

   Ця політика Москви передбачала масову освіту рідною мовою і створення національних адміністративних  одиниць у тих місцевостях,  де відповідна  рідна мова корінного народу (українців, карелів, татар тощо) буде основною чи добре поширюваною. Лише питання було у територіяльному масштабуванні таких одиниць. Потребу цього на рівні республік Кремлю втовкмачив досвід боротьби за Україну і насамперед війни проти УНР.

   Так, опісля спроби нехтування українською мовою у 1919 р.,  уже від початку 1920-го почалася більшовицька українізація. У самій УСРР, у тому числі й унаслідок творчого опрацювання практики УНР у творенні національно-культурної автономії, від середини 1920-х коренізація пішла на рівень районів, а також сільських рад із відповідною більшістю населення тих чи інших національних меншин. Українізували більшовики навіть етнічних московитів!

   Мало того, ті райони та села офіційно називалися "національними", тобто були закріплені законодавчо за українцями. І лише після того, як цей досвід на "союзному" рівні  було визнано успішним та вартим наслідування (цьому найдужче чинили спротив у РСФРР), його почали втілювати й на теренах усього СССР. Тому найширше більшовицька українізація здійснювалася у заселених переважно українцями районах і селах РСФРР саме у 1929-1932 рр., зокрема у Надволжі (так званий Жовтий Клин).

   Подекуди, як на Далекому Сході (так званий Зелений Клин), це взагалі по суті були 1931-1932 рр., особливо після приїзду харків'янина Панаса Буценка. Десь рух почався раніше, як от на Кубані (так званий Малиновий Клин), але скрізь то було використано Кремлем ще і як важіль для здійснення свого другого комуністичного штурму. Така коренізація допомагала усувати чи принаймні зменшувати національний складник спротиву.

   Українці по суті ініціювали таку глибоку коренізацію – із них і почалися заборони та, відповідно, відмова від районного та сільського рівня коренізації. 14 та 15 грудня 1932 р. українізація була згорнута – спочатку на Кубані, а наступного дня і на інших теренах РСФРР. В УСРР згортання коренізації серед етнічних меншин, як і ліквідація нацрайонів та сільрад,  почалися трішки пізніше (у 1933 р. тут боролися саме з "українським буржуазним націоналізмом"), але теж незабаром була здійснена.

   Але попри те, що засади внутрішньої політики були змінені, на рівні союзних та навіть автономних республік рідна мова лишилася. Мабуть, свою роль зіграв і міжнародний чинник, а от про українців Надволжя, як "відроджений нарід" вже у СССР не говорили. Про них публічно згадали вже після розвалу совдепії, і тоді ж була витворена назва цього масиву – "Жовтий Клин".

Автор – Геннадій Єфіменко

Ми проживаємо час, коли ревуть гармати!..

Ми проживаємо час, коли ревуть гармати, падають великі держави, але повстають і нові. Час надзвичайний, час тяжкий і відповідальний, та рівночасно це повний значiння час, що ховав в собі можливості і для нашого народу. Народи, що їх провідники чи кандидати на них не вміють завжди, всюди и за кожної ситуації панами-лицарями бути, – такі народи не мають права на вільне життя.

   Народи, що їх провідники не мають відчуття національної гордости, можуть бути тільки знаряддям для інших. Народи, що їх провідники стають тінями чужих панів, луною чужих слів і відблиском чужої слави, скочуються безповоротно у прірву небуття... Україна ж встане й дужою буде, коли вона супроти зовнішнього світу, супроти зовнішнього тиску, супроти зовнішнього розкладу поставить з одного боку свою сталеву єдність.

   Наша єдність – це єдність ліпших своїх синів, де б вони не були, а з другого – не паде духом і збереже свою національну честь, які б не були тяжкі умовили для її існування. Бо єдність тоді тільки варта чогось, коли вона на Божий закон. На закон лицарський та на закон нашої Матері-Землі оперта, коли слова "зрада", "чвара" та "наймит" будуть із словника тої єдности-спільноти раз і на все викреслені.

   Ми, українці, маємо завжди йти своєю власною дорогою, Українською. Дорогою вікової творчости, узгляднивши, ясна річ чужий досвід на полі техніки,соціяльних та культурних досягнень. Ось у цьому найвищий вияв українського державницького нацiоналiзму – схоронити своє власне національне обличчя за найтяжчих часів, схоронити свою власну українську душу, а не з порожнечі дешевих, хоч може й ефектовних слів.

Автор – Павло Скоропадський

Ілля Ріпин поза "Запорожцями"

Здебільшого, Ілля Юхимович асоціюється з легендарною картиною "Запорожці", та яка "Козаки пишуть листа турецькому султану". Звісно, українська, а особливо козацька тематика у творчості художника було провідною. Ріпин палко захоплювався своєю батьківщиною, людьми що її населяють та населяли раніше.

   Митець особисто їздив на місця колишніх Січей, тісно спілкувався зі своїми друзями-істориками. Про слобожанських козаків Ілля чув хіба від бабусі, про їх останні дні. Та на цінних для етнографів творах Ілля Юхимович не закінчується, він – сучасник революційних процесів, вони теж знайшли свою реалізацію на полотнах.

   Звісно, картин про українські епізоди, нажаль, не знайти, втім, загальний сюжет "звірств більшовиків" художник підхопив. Ріпину належить полотно з прозаїчною назвою "Більшовики. Солдати Троцького відбирають у хлопчика хліб". Описувати сам сюжет не станемо, що підмітимо – пан художник абсолютно точно зобразив середнього більшовика, продукт негативної селекції, що не змінився за ці 100 років.

   Це, зокрема, особистий конфлікт – вони, за даними деяких дослідників, не дали митцю повернутися до України, хоча така практика була і була врегульована. В останні дні свого життя митець працював над 2 картинами на українську тему: "Зустріч гетьмана" та "Гопак", – обидві не завершив. Вірогідно, сюжет першої картини був би про Гетьмана Хмельницького.

   Варто згадати, про Гетьмана Мазепу він мав дуже сумнівні уявлення, бачивши в ньому "ляха", через що ледь не посварився з істориком Дмитром Яворницьким. Науковець просив його створити сюжет про Мазепу та Карла XII, композиція якого була би серйозним випробуванням сил митця. Але Мазепа його цікавив, одного разу він скопіював побачений портрет, на якому, гадав, був гетьман.

За матеріалами часопису "Гетьманат"

Україна не має права уподібнюватися Московії

Оцей дурнуватий міф про наявність у нас якихось одвічно-споконвічних демократичних традицій є живучим ще й тому, що в Україні завжди побутував європейський тип авторитаризму. Що в порівнянні з "азійським" типом (притаманним також Візантії та московській державі) може виглядати для дилетантів у сфері суспільних наук, як "демократія". Бо дає ширший простір для свободи особистости.

   Азійський і європейський авторитаризм співвідносяться між собою десь так, як акула з дельфіном. Обидва організми в очах людей, не знайомих з наукою, виглядають, як риби, плавають, як риби. Але акула є доволі примітивною хрящовою рибою, а дельфін – ссавцем із розвиненим мозком.

   Цю зовнішню подібність активно використовують різні маніпулятори, щоби під вереск про "уподібнення Москві" нав'язати нам таку форму політичного устрою, яка робить національного лідера і постгеноцидний народ беззахисними перед  смертельними загрозами. А коли до влади доривається якась зденаціоналізована істота з замашками деспота, розводять руками. «Ну, хто ж думав, шо так получицця, ми хотіли як луччє...».

   Всі типи авторитаризму жорстко обмежують політичні права всіх суспільних станів. Але на цьому подібність і закінчується. Авторитарна система європейського типу поважає священне право приватної власності і залишає широкий простір для економічних свобод, не втручається в приватне життя і культурні процеси.

   Азійська ж система не визнає святості приватної власности й стоїть на всеохопному контролі над усіма сферами життя. Тому європейська цивілізація після краху римської республіки не тупцяла на місці, а розвивалася, і народила врешті-решт нову демократію, з якої ми так бездарно ліпимо карґо-культ. А азійська деспотія ходить по колу і народжує тільки хаос, з якого виходить тільки нова деспотія.

   Люди, які бояться поступитися своїм священним, даним царьом-батюшкой Міхал Сєргєічєм, правом виборів-перевиборів в умовах інформаційної окупації, ніякої ментальної, культурної, економіко-географічної різниці між Україною й Росією, між українцями й росіянами, між Богданом-Зиновієм і Ляксєй Міхаличєм, між Мазепою й Петром, між Скоропадським і Лєніним не бачать. І європейської природи України не помічають і не розуміють, що Україна ніколи не уподібнитися Москві, поки не дасть їй себе окупувати. Вони абсолютно бездумно й лицемірно лають "рабську Орду", виступаючи її сліпим знаряддям у планомірному процесі геноциду українського народу.

Автор – Софія Дніпровська

Побратимство

Запорожців не лякала небезпека в морських походах, бо головною метою їх усе ж таки було визволення з неволі своїх ближніх. У всякого ж із запорожців був десь за морем у неволі або брат, або батько, сестра, або мила-наречена, або щирий товариш-побратим. І всякий добрий козак-запорожець охоче йшов на небезпеку, і навіть оддавав своє життя за волю свого ближнього, не кажучи вже про родичів чи побратимів.

   Побратимство було у запорожців дуже розвинене й у великій пошані. Народні оповідання дають нам багато випадків, коли запорожець, одшукавши свого побратима у неволі й не маючи коштів, аби його викупити, віддавався сам у неволю. Але з умовою: щоби турок випустив його побратима на волю.

   Всякий турок охоче на це згожувався, бо йому було корисніше мати свіжого, здорового невольника замість знесиленого невольницьким життям і працею. Бувало й так, що визволений побратим, поживши декілька років на волі, знову вертався у неволю, щоби визволити свого побратима, що раніше віддався за нього. На знак побратимства запорожці мінялися натільними хрестами, а далі у їх все було спільне...

   Вони дарували один одному коней, зброю й інші речі. У походах побратим один без одного не з'їдять, було, шматка хліба. У боях же побратими завжди билися поруч і не раз один одного рятували од смерти або захищали своїм тілом.

   Побратимство ж надавало запорожцям великої сили; воно було одною з таємних причин їхньої непереможности й того, що взяти у бранці запорожця ворогові щастило дуже рідко. Коли траплялося, що одного з побратимів хтось кривдив або ображав, то другий побратим зараз же за нього заступався. Коли ж побратима було зрадливо вбито, то той побратим, що лишався живий, був за нього месником.

Автор – Адріян Кащенко

Повоєнна Україна, якою вона буде?

Багато українців дотепер усе ще не усвідомлюють – наше життя вже не буде таким, як до широкомасштабної війни. Не знаємо, буде вона краща чи гірша, але так, як раніше, вже не буде, і це цілком очевидно. Бо ця гілка розвитку України вже мертва.

   Проте це не усвідомлюють ні пересічні громадяни, ні тим більш багато наших політиків. Їх поєднує нерозуміння процесів, що відбуваються, адже вони живуть цим поверненням до життя. Відтак життя, яким воно було до 24 лютого 2022 року не буде ніколи, затямте!

   Мене у всій цій історії цікавить 2 наступних моменти: перше, коли вони усвідомлять безповоротність змін, і друге, якою буде їхня реакція? Це той випадок, коли я не в змозі спрогнозувати чи навіть уявити тимчасові рамки та рефлексію на подію. Можу лише озвучити варіанти різних сценаріїв, але тá мить, коли більшість дійде розуміння того, що повернення до довоєнної моделі (тобто, до 24.II.2022) існування вже неможливо, тому вважаємо початком формування нового майбутнього України та появи нових запитів на його реалізацію.

   А ось тут варіантів безліч – від прогресивної демократії з сервісною функцією держави до диктатури з культом особистості. Якась із варіацій стане основною, але в будь-якому разі залишається головним триптих питань, а хто ж формуватиме нові сенси, хто сформує візію держави та хто вестиме до реалізації? Адже від цього залежатиме і те, яку Україну будуватимуть.

   І відповідей у ​​мене поки що немає; ні добрих, ні поганих. Тому що у цій формулі з багатьма невідомими складно дати точний прогноз. Але вже зрозуміло, що у сильно збіднілого населення залишиться запит на популізм, посилюватимуться рухи з лівою ідеологією, що спираються на обіцянку дати соціальну рівність, створити всім рівні можливості й, звичайно ж, запропонують усе відібрати у багатих і поділити під гаслом "перерозподіл доходів від багатих до бідних" і через цей інструментарій пообіцяти покращити життєві умови українців.

   Ось це одна з небезпек, тому що тоді Україна матиме шанс перетворитися на суміш Білорусі з Венесуелою, а поки що... Поки що є й інші варіанти – і це варіанти побудови цивілізованої демократичної держави. Тож удасться чи ні, залежить від українців, але хотілося б, щоби вдалося, інакше заради чого все це?

Автор – Борислав Береза

Вяйнямьойнен і Тюштєнь: що різнить і єднає леґендарних героїв?

У фіно-угорській мітолоґії існує поширений, але вельми умовний, образ "сплячого богатиря" (фін. Nukkuva baghatur | мокш. Нувси батор), хоча не всі сучасні історики згодні з таким твердженням. Він притаманний багатьом народам, котрі мешкають на обширі від Скандинавії аж до Алтаю, і, зазвичай, має один той самий сюжет, закарбований в епосі: скажімо, у "Калевалі" – це Вяйнямьойнен, а у "Мастораві" – Тюштєнь. Обидва названі благородні герої фінського (та карельського) і мокшанського (та ерзянського) народів відповідно, мають неймовірну силу та волю, але водночас добросердні, наділені великою мудрістю й жагою до справедливости. У кожного з них власні своєрідні характеристики, які жива пам'ять того чи іншого етносу зберігає й передає з покоління в покоління, прикрашуючи новими яскравими сюжетами, ніби прагнучи повернути з небуття втрачену "золоту добу". Знаково, але у певні доленосні миті (кризи, революції, війни) дехто навіть наважується уособити їх, перенісши образ леґендарного мужа на конкретну історичну постать сучасности.

   Важливо зауважити, смерть або загибель у бою "сплячого богатиря", за переказами, не є остаточною; він знову прийде, як тільки його покличуть на допомогу. (Тут дехто може бачити алюзію на розп'яття і воскресіння Ісуса Христа, але це доволі сумнівне порівняння). Як правило, місцем "тимчасового" спочинку героя слугує печера, пагорб, гора чи курган; або ж він просто втомлений іде під землю – на самоти чи з військом. Однак у разі крайньої потреби (а саме, коли народ перебуває на межі зникнення через дії чужинців!) нащадки, згуртувавшися, посеред поля просто неба прикликають його збудитися від сну і прийти на допомогу (фін. Väinämöisen soitto | мокш. Тюштянень пшкядема). Натомість, коли якийсь невіглас, бажаючи перевірити правдивість давніх переказів чи просто заради жарту вирішує закликати велета, той, з'явившися, бачить, що прийшов дарма, – а відтак розчаровується і йде назавжди, ніколи не вертаючися, залишаючи нащадків на одинці з бідами.

   Розглянемо на прикладі Вяйнямьойнена і Тюштєня. Перший, за "Калевалою" (укладеною та упорядкованою Еліасом Льоннрутом), є старим і мудрим першочоловіком, впливовим шаманом, який імовірно жив у VIII-IX ст., володів могутнім, чарівним, співочим голосом. Вважається старшим сином Калева (також леґендарного богатиря-велета, засновника мітичної держави балтійських фіно-угрів на березі Віру) і первісної богині повітря Ілматар, яка чомусь була запліднена морем та вітром одночасно. Вяйнямьойнен перебував в утробі своєї матері 730 років, поки вона плавала у човні під час утворення земля, саме після молитви до Сонця, Місяця та Великої Ведмедиці, зміг покинути лоно, пірнувши у глибини моря. Його земне життя сповнене безліччю випробувань – борючися зі злими й темними духами, створив навколишній світ, дарував людям кантеле і хотів принести їм достаток у вигляді млина-Сампо, але поряд із добрими справами іноді несвідомо чинив кривди.

   Головний калевальський герой постає суворим "вічним бардом", який співом встановлює жорсткий порядок над безладом, рівнобіжно шукаючи собі дружину (фактично, викрадає обраних ним дівчат, вбиваючи їхніх суджених). Яскравий приклад – траґедія норовливого лапландця Йоукагайнена з юною сестрою Айно. Старець Вяйнямьойнен не тільки перемагає у співочому змаганні суперника, а й заклинає його потонути у болотяному трясовинні, на що молодиця відповідає самогубством, відмовляючися одружитися з тим, хто позбавив життя її брата. Окремий сюжет – протиборство з чаклункою Лоугі з Погйоли, яка не бажає віддавати людям відібране Сампо. Цей унікальний маґічний артефакт, що символізує щоденний достаток, під час переходу з рук у руки випадково розбивається на друзки й губиться по світу не лишаючи слідів.

   І все ж кінець леґендарного старця не менш епічний, ніж прижиттєві подвиги, які були затьмарені поодинокими підступами. Одного дня приносять на оглядини дивну дитину, запліднену від ягоди, котру Вяйнямьойнен вирішує стратити. Натомість двотижневе немовля привселюдно починає говорити по-дорослому й дорікати герою за допущені гріхи, які той мусить визнати й присоромлений вирішує залишити Озерний край Суомі. Він відпливає на мідному човні геть до країни мертвих – у Туонелу. На прощання обурений "сплячий богатир" таки обіцяє знову повернутися, коли людям знадобляться його навички, вміння, ремесла та міць, і коли комусь вдасться відновити Сампо.

   Ось, як висновує позитивну гіперболізацію постаті Вяйнямьойнена провідний фінський фольклорист і мітолоґ минулого століття Уно Гарва: «Він до тепер залишався невизначеною фіґурою, частково через різкі розбіжності серед дослідників. Дійсно, навіть навколо реальної історичної особи чи події може бути витканий таємничий ореол казки, особливо якщо ця особа чи подія досить великі, щоби породити її штучно в уяві багатьох людей. Якби Вяйнямьонен просто керував рибальськими та мисливськими подорожами у північній глушині або від імені шведської корони був збирачем податей у лопарів, було б важко зрозуміти, як стільки леґендарного могло чіплятися за його особистість. Його добрі вчинки рівнобіжно межуються з хибними, з помилками, і ніхто не може сказати, чому саме йому відведено унікальне місце у світі наших старих оповідальних віршів-рун. Тож можна лише здогадуватися, що для цього була особлива причина, закарбована у нетлінній народній пам'яти, пронесеній у віках».

   Другий – Тюштєнь, за "Масторавою" (укладеною та упорядкованою Шарононєм Сандро), є родоначальником племені мокша і ерзя, земним правителем-оцязором (який, можливо, жив у IV ст., але, швидше за все, – набагато раніше), народжений смертною дівчиною Літовою після запліднення богом-громовержцем Атямом. Він з'явився на світ із залізною п'ятою, кам'яною потилицею й обмотаними дротом колінами. Свою владу деміурґ отримав з рук ради старійшин за надприродні здібності та наявні мудрість зі справедливістю. У цілому період його правління зветься "золотим століттям" (мокш. Тюштянень пинге) – саме в цей час жінки народжували тільки хлопчиків. Найпомітнішим атрибутом героя, що завжди носив із собою, була велика мідна труба у вигляді вигнутого рогу – тóрама.

   Як доброзичливий господар сприяв вирішенню суперечок, зокрема щодо рівномірного поділу лісів і полів, навчав людей землеробства і плекав збереження родючости. Одночасно, як головний воїн, уміло відбивав ворожі напади чужинців. Із-поміж його постійних помічників виділяють мітичного залізодзьобого Ворона-Провидця, Королеву Бджолу і Білого Лебедя. Разом із ними Тюштєнь бере участь у космоґонії – поборює злих духів, які приносять жахливі посуху та злидні з Заходу. На старости літ усе ж вирішує добровільно приєднатися до своїх батьків на небесах, залишаючи захованою у лісових хащах тораму, чий звук наче грім і голос предків, а також послання для нащадків: якщо над його народом нависне серйозна загроза, він повернеться, щоби дати відсіч, але у цій битві може згинути весь світ.

   Упродовж свого земного життя Тюштєнь робить багато різних вчинків: зі своїми помічниками об'їжджає Рідний край (мокш. Мáстор), споглядаючи за тим, як працює народ; споруджує місто-фортецю, в основу якого замуровують дівчину Куляшу; перемагає у бою сильного і могутнього хана Сарду; насамкінець залишає мудрі настанови задля плекання морально-етичного розвитку. Його мета – орґанізація якісно нового суспільства у порівнянні з попереднім первісним і диким, де культурі й традиції відведено особливе місце. Характерною здатністю Тюштєня є потрійна зміна власного віку: юнак, коли Місяць молодий; зрілий у повню; і старець, коли Місяць спадає. Одним поглядом чи помахом руки він зупиняє течію річки, будує міста, зводить мости, з очей випускає блискавки та вражає ними ворогів, живе кілька людських поколінь. У цілому оцязор мислиться як добрий покровитель (не цар!), обраний старійшинами від імені всього народу, якому і служить, а відтак жодних взаємних конфліктів між ними немає (принаймні руни цього не фіксують), бо Тюштєнь любить свій народ, а народ любить Тюштєня, – така поетична схема їхніх стосунків.

   А ось, як узагальнює його образ у живій народній пам'яти мордовський дослідник старовини Андю Маскаєв: «За час свого розвитку Тюштєнь проходить 3 стадії, котрі цілісно доповнюють одна одну – мітолоґічну, де він божество; епічну, де виступає як боголюдина; історичну, де він правитель з ознаками дійсного вождя племені. Його постать чітко виражає ідеї етноцентризму та етнічного скептицизму одночасно прагматичних мокшан і рішучих ерзян, які зберегли відповідні традиційні пісні героїчного змісту. Тюштєнь сам багато у чому нагадує леґендарного біблійного вождя євреїв Мойсея, бо і долю має таку ж. В усній поезії мокшан і ерзян він постає справедливим господарем-азором, який доводить своє високе походження і право на владу викликом прикмет, а здатність чинити дива дозволяє визначити Тюштєня як повноправного правителя-деміурґа – творця громадських підвалин і хранителя моральних цінностей. Він великий не лише на ратному полі, а й у щоденному служінні народу та у захисті тих, хто сам себе захистити не може, але чекає на його обіцяне повернення».

   Що ж у підсумку? Назверх обидва наведені вище "сплячі богатирі" (герої наділені силою, доблестю, невгамовною енерґією, гордістю, уособлюючи у монументально ідеалізованій формі норму поведінки людини ідеального виду, яку не витворить жоден хірург, а тільки уява) мають спільні риси – вони у дечому справедливі, допомагають людям (перш за все землеробам), захищають рідний край від загарбників, "озброєні" власними унікальними музичними інструментами (кантеле і торамою) й у відповідну мить залишають земний світ, відходячи в інший, незримий та потойбічний, зробивши покладену долею на них справу. Одначе є тут і відмінності: якщо син Калева сам міг спровокувати конфлікти з сусідами, бо волів довести власну кращість і безстрашність, шукаючи чудодійні предмети задля примноження достатку й наражаючи при цьому супутників на небезпеку, то син Атяма ніколи на таке наважувався, адже злагода поміж людей та їхній добробут перш за все для нього було породженням щоденної мирної праці. У Тюштєня спостерігається далебі бездоганна репутація, натомість Вяйнямьойнен аж ніяк не є непомильною постаттю, котру ще й привселюдно присоромило дитя (на схилі літ він мучиться від визнаного тягаря завданих кривд стороннім, ні в чому невинним жителям Калевали та Погйоли, які волів би стерти й забути, але пам'ять не дозволяє зробити цього, тож рушає до Туонели замолювати скоєні гріхи).

   Попри мітолоґічне походження вони все ж постають для декого певними ідеалами правителів, захисниками інтересів своїх народів, на які мають рівнятися їхні наступники, щоби завадити зникненню всього племені. Фінський (і карельський) Вяйнямьойнен та мокшанський (і ерзянський) Тюштєнь також різняться важливими особливостями характеру, притаманними народам, які пронесли крізь віки непідробні руни-перекази про великі діла "сплячих богатирів". Якщо перший назверх постає войовничим чоловіком без дотримання усталених правил, хто здатен переступити "червоні лінії" заради виконання своєї місії, то другий – сумирний орач (трудівник, який об'єднує народні маси), хто підтримує життєвий цикл на землі та зв'язок із небесним світом богів. Ці епічні герої з леґенд давно пішли від нас, зберігши обітницю повернутися у лиху годину, котра вже обійняла грозовими хмарами війни та голоду пів світу в очікуванні їхнього пришестя. Настала мить грати гучно на кантеле і трубити у тораму, щоби незримі велети відновили рівновагу.

   P.S. Вищевикладений авторський матеріал не претендує на звання "істини в останній інстанції", але є суб'єктивним порівнянням так званих "кабінетних" творів Еліаса Льоннрута та Шарононя Сандро. Адже і "Калевала", і "Масторава", зрештою, – це все ж таки дві кардинально різні світосистеми, як толкінівський "Володар кілець" та юнґеріанські "Скляні бджоли". У першому випадку спостерігаємо впевнену спробу здійснити фінізацію спільних із карелами та іжорцями завітів і переказів про славні дні, що минули. Тоді як у другому – якусь мордвинізацію чи спробу змішання мокшанських й ерзянських пісень, незаслужено названих "загальнонародним епосом". У підсумку, щоби знайти реальну схожість сюжетів у мокшанському та фінському фольклорі, можна покласти життя, оскільки потрібно буде точно відновити всю історію, і то мінімум – до скитського періоду.

Автор – Данило Катраник

Сучасний погляд на народний епос

Нещодавно у Фінляндії побачила світ ілюстрована книга за мотивами епосу "Kalevala". Автор Самі Макконен зумів поєднати у своїх малюнках міфічні образи з їх сучасним трактуванням у вигляді коміксу. Тому не дивуйтесь, що на сторінках графічного роману будуть постійні бризки крові, протиборство людства з чудовиськами (які нагадують орків з "Володаря Перснів") та повсюдна присутність зла, яку читач відчуватиме буквально своєю шкірою.
   За словами автора, візуалізація епосу "Kalevala" раніше була нудною справою поодиноких художників, які бралися тільки за ключові сцени: кування й крадіжка диво-млина Сампо, загибель Айно, пригоди Леммінкяйнена, сумна доля богатиря Куллерво... Проте справжній потенціал жаху, закладений у сюжеті, лежав недоторканим, наголошує Самі Макконен. У його роботі в центрі уваги володарка північного краю — відьма Лоугі, яку художник показує читачу ще юною дівою, що опановує чаклунство й проходить тернистий шлях чорної магії до здобуття могутніх сил.
   Створюючи свій графічний роман на основі рун епосу "Kalevala", Самі Макконен мав на меті за допомогою коміксів передати сучасному читачеві емоції героїв і своєрідний фінський дух, а також дати відчути себе частиною народної міфології. Адже якщо раніше карело-фінський епос вивчався у рамках суто академічної освітньої програми в багатьох країн світу, що відштовхувало читачів, то тепер коміксна обробка "Kalevala" у псевдоґотичному стилі має розширити коло поціновувачів такої своєрідної літератури. Зазначимо, що в Україні подібною є "Енеїда" в ілюстраціях Анатолія Базилевича, видана ще у 1968 р., незадовго до святкування 200-річчя її автора Івана Котляревського, яку досі ще ніхто не осучаснив, щоб відновити в українців потяг до читання своєї якісної літератури.

За матеріалами "YLE"

Kapeльська Nація – існування попри заборону

У cучасній російській публіцистиці, ба навіть в науці, досі панує плутанина між термінами "нація", "національність", "етнос" і "нарід", це особистий погляд українця та пересічних громадян РФ, з якими маю за честь спілкуватись у соціальних мережах. Спробуємо у загальних рисах розібратися в цьому питанні, так би мовити – допоможемо громадянам РФ, які не мають можливості самі розпізнати вище названі поняття.

   Етнос (або ж його паспортний синонім – національність) – це явище генетично-культурне. Тому заперечувати існування окремого карельського етносу звичайно ж неможливо. Однак Nація являє собою соціально-громадянський феномен, який може включати в себе багато етноси. Nація виникає тоді, коли суспільство знаходить самоврядування і формує свою державність.

   Класичний європейський приклад – "швейцарська нація", яку в основному складають німецько-, франко- та італомовні громадяни, але які вважають себе саме виключно швейцарцями, а не німцями, французами чи італійцями. Стійкість Швейцарії забезпечується її конфедеративним пристроєм, де кожен кантон має максимальне самоврядуванням. Саме це демократичне самоврядування історично виявилося більш привабливим для громадян цієї країни, ніж належність до оточуючих імперіям – Австро-Мадярська, Великонімецька, Італійська та Французька.

   У Карелії корінний нарід також мав прототип такого демократичного утворення Nації в 1918-1922 рр. Північнокарельска Ухтинська республіка об'єднувала карелів, росіян-московитів та фінів. А ось славнозвісну Карельську трудову комуну, створену більшовицьким розпорядженням з Москви, самі історики не наважуються назвати самоврядним національним державним утворенням. Звичайно, певні етнічні риси в ній були присутні (відбулась безглузда спроба червонофінським урядом розробити карельську писемність на основі кирилиці), але вони за визначенням не вели до формування карельської Nації як цивільного суб'єкта. Радянський більшовицький інтернаціоналізм взагалі підозріло ставився до всіх націй (згадаймо Голодомор, репресії та депортації), пропагуючи утопію "всесвітнього братства" – щоправда, як всім сьогодні відомо, це все швидко обернулось на ГУЛАГівську антиутопію.

Мапа Республіки Карелія

   Перглядаючи різні сайти РФ та Карелії знайшов дуже цікаву працю завідувача кафедри культурології Петроскоїського (Петрозаводського) державного університету професора Василя Михайловича Півоєва – "Етнос і нація: проблеми ідентифікації". У ній автор глибоко досліджує формування націй на основі загальної історичної та територіальної ідентичності. Правда, з одним висновком шановного професора хотілося б посперечатися: «Видається очевидний факт, що власне у Карелії немає національної культури Республіки Карелія, але є національна культура росіян, національна культура карелів, національна культура фінів, національна культура вепсів, національна культура українців та інших народів, однак єдиної національної культури Карелії немає, і створювати її не потрібно».

   На мій погляд, як і на погляд карельський патріотів, тут автор, який проводить на інших сторінках чіткий поділ між етносом і нацією, сам впадає в їх мимовільне змішання. У Карелії є етнічні культури росіян, карелів, фінів і вепсів та інших народів – але феномен національної культури здатний виникнути лише на загальнореспубліканській основі. Згадаймо знову Швейцарію. Та й звернемо увагу на сусідню до Карелії моноетнічну Фінляндію – грандіозне фінське культурне відродження XIX ст. було багато в чому натхненне саме етнічними шведами (Ю. Снелльманом, К. Рунеберг, З. Топеліус та інші), які, тим не менше, по праву вважаються засновниками фінської національної ідентичності, як і в подальшому доблесний шведський барон, майбутній маршал і президент Фінляндії – Карл Ґустав Еміль Маннергейм.

   У сучасній Карелії незримо існує своя загальнореспубліканська ідентичність, яка здатна стати основою виникнення Nації. Навіть багато місцевих росіян, потрапляючи в інші регіони і відчуваючи певну культурно-психологічну різницю з ними, часто називають себе карелами, вкладаючи в це слово не етнічний, а територіальний сенс (це стосується прикордонних з Фінляндією районів).

   Взагалі, особливе карельське трактування "російськості" сформулював художник В'ячеслав Агапіта, співголова руху "Русскій Сєвєр": «Насправді, російська культура надзвичайно різноманітна. Наприклад, наша, заонєжська культура, де відбувалося вікове зближення та взаємодія з іншими північними народами – фінами, саамами, вельми відрізняється від культури, скажімо, Кубані або Сибіру. Нашу руськість треба виводити з традиції Новгородської республіки чи Суздальського князівства, де завжди особливо цінувалося громадянське самоврядування, та й згодом тут ніколи не було кріпацтва, яке зробило істотний вплив на середньо руський московський менталітет…»

Парад карельської меншини у Фінляндії

   До речі, цілком можливо, що в історичній перспективі з'явиться безліч російськомовних націй, після можливого розпаду РФ. Як, приміром, англомовних націй – англійці, ірландці, англо-канадці, австралійці, новозеландці. Вони при цьому активно співпрацюють один з одним у глобальній політиці, проте ж зберігають свою національну самобутність і зовсім не горять бажанням знову зливатися в "єдину імперію" на кшталт РФ.

   Nація – це цивільний феномен, а там, де немає громадянського самоврядування не може виникнути і нації. Тоді замість Nації – як суб'єкта політики – залишається лише "населення", яке є об'єктом якихось дій ззовні. І з цієї причини в Карелії, на жаль, поки так і не склалaсь активна регіоналістська самосвідомість, аналогічне тому, що вже чверть століття розвивається в сучасних європейських країнах – Фінляндії, Словаччині, Ісландії, Ірландії. Все це поки підміняється самосвідомістю пасивного тону, провінційністю, звиклим делегувати всі повноваження, ресурси і податки до Москви, смиренно чекаючи звідти дотацій і преференцій як мани небесної.

   Зрозуміло, що у питанні про карельську Nацію неможливо обійти і проблему власне карельського етносу. Але Nація, як вже було написано, до етносу все ж не зводиться. Гадаю, що ніхто з патріотів Вільної Карелії (карел. Välly Karjala) не заперечував би проти того, щоб карельська мова нарешті отримала статус другої державної хоча б у Республіці Карелія. Однак тут головне питання полягає в його власному розвитку, і його має вирішувати сама карельська етнічна еліта – вчені, інтелігенція, політики та письменники. Коли карельською мовою буде написаний хоча б один підручник з економіки для вишів – тоді можна буде сказати, що мова є досить розвиненою, і не залишилась лише на рівні історичного фольклору.

   Але основним критерієм виникнення карельської Nації буде все ж утворення здорового республіканського патріотизму. Ті, хто бореться сьогодні проти тотального розпродажу карельської землі, за її громадянське самоврядування та культурну самобутність, і складуть кістяк майбутньої карельської Nації, яка стане вільною та незалежною від Московії.

Автор – Денис Ковальов

Демократія і націоналізм

   Демократія (від грецького слова δεμος — нарід) — це форма суспільно-політичного і державного життя, яка в основу кладе волю народу, що має керувати посередньо всім життям держави. При наявності цього ладу дозволяється всім громадянам творити найрізніші організації, які не завжди працею своєю спричиняють ріст і розвиток держави і загального добра, а часто навпаки доводять до занепаду і руїни.

Американська листівка "Демократія — виклик"

   Чому так, адже нарід бажає собі тільки добра? Так. Але нарід не завжди є на відповідному рівні, щоб могти безоглядно керувати державним життям. До цього треба передовсім єдності та відповідного рівня культури. Чи ж може механічна маса та демократична більшість, яка майже завжди є під впливом демагогів-крикунів, та агітації поодиноких відламків, вести державу до кращого? Чи можна поставити на одному становищі героїв Крут чи взагалі свідому ідейну і чесну людину та руїнників, боягузів і анархістів, та не дати їм можливість проводити агітацію серед темних мас? Ні, ніколи. Не вільно допустить брудних рук до того, що проливали кров кращі сини народу, не вільно їм давати в руки долю нації і держави, працю і надбання поколінь.

   Про це доказує найдокладніше історія нашого народу. Загітована партійними демагогами більшість не може рішати справ, на яких вона не визнається, бо це доводить до упадку держави, як це вже мало місце на Україні в добі козацької руїни, Брюховеччини, Чорних рад, або в часі Центральної Ради чи Директорії. А червона Московщина під ослоною “найдемократичніших” лозунгів “братерства рівності народів” загарбала, опершись на маси, Україну, гнобила на протязі двох десятків літ сотки міліонів народу, а між тим і наш український нарід. А все це в ім’я “найбільш гуманної і демократичної системи рад і диктатури пролетаріату”.

Статуя Свободи — символ американської демократії

   Демоліберальна анархія і соціалістична демагогія, свобода ворожої пропаганди довели до кривавої братовбивчої війни в Іспанії. Демоліберальна і соціалістична система Ваймарської Німеччини спричинилася до її ослаблення і розладдя, доки націонал-соціалізм не здобув залізною волею і рукою керми держави. Слабою і розбитою була демократично-ліберальна розсварена Iталія, доки не дійшов до влади фашизм, його велика ідея і монолітна залізна організація. Багата в державну традицію і матеріальні здобутки та переможна в світовій війні Франція ослабла через сварки різних партій і стала знаряддям в руках Англії та впала жертвою війни. Цього всього досить, щоб доказати, що демократія веде лише до упадку, ослаблення та руїни.

   Правда, демократія іноді має і добрі сторони, як наприклад в Північній Америці дала змогу розвинутись господарчим силам, але вже тепер заперечує сама собі і грозить поважними суспільними господарчими і політичними суперечностями. Демократія не дає змоги висловитися правдивій волі народу, не відбиває його потреб і не дбає про його розвиток і добро. В демократичній системі влада по суті є не в руках народу, а якогось класу або партії, яка одурманює маси і здобуває їх підтримку грішми, обіцянками, яких з засади не дотримує. Вони тільки на словах керуються волею і добром народу, а в дійсності дбають про інтереси своїх партійних чи класових груп. Нарід є розбитий на групи, які сваряться і борються за владу, до речі не свою, а пануючих класів капіталістів, фабрикантів і міщанства. Невже це народна воля, що побіч міліонерів є мільйони безробітних, які без опіки пропадають в демократичних державах?

Кельтський хрест — символ націоналізму у всіх країнах світу

   Замість рівності, яку кладеться в основу демократії є найбільша нерівність, експлуатація і здирство. Демократична система не допускає до влади належних і здібних сил, але шляхом виборів механічних мас доводить лише до влади найбільших крикунів, підлизників, парламентарних махерів і безвідповідальних демагогів, які мають на думці лише свої групові інтереси. Не більшість голосів та голосування творили могутність і велич української держави за Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького або Росії за Петра І. — Ні! Залізна воля, сила і мудрість проводу! Тільки вільний, ідейний та мудрий провід може повести нарід до перемоги, до кращого. Він не допустить, щоб долю народу рішали кар’єровичі-анархісти, руїнники та вороги.

   Націоналізм ставляє над усе добро загалу, добро народу, добро своєї нації. Тут не може бути мови про упадок, сварки і колотнечі, а лише про невпинний розвиток і похід вперед, про усесторонній розвиток політичного, культурного і господарчого життя нації на землі, яка є її власністю, там, де вона зовсім природно може мати найбільші права на існування і розвиток під керівництвом одного проводу. Націоналізм — це дисципліна, але разом з тим свобода розвитку духа, думок, творчості та праці для нації і людства. Нема свободи і добра та розвитку без дисципліни, внутрішньої та зовнішньої зорганізованості, обов’язку і відповідальності.

Автор – Микола Мартинюк

(cвітлини взяті з сайту law&ict.com)