Суфлер Кекконена – залаштунковий диригент Війни-продовження

На початку совєцько-фінляндської війни 1941-1944 рр. (відома, як Війна-продовження) президент Ристо Рюті хотів, щоби Суомі та СССР не мали спільного кордону, терени довкруж Лєнінграда стали б фінляндськими, а саме місто – "вільним від червоної чуми" під контролем фінів і німців. Ці плани виявлено у записах маловідомого дипломата, які раніше не публікувалися. Мова про Ааро Пакаслагті.

   Сучасний історик і багаторічний співробітник міністерства закордонних справ Суомі пан Маркку Реймаа дослідив біографію так званого "суфлера" (радше, нашіптувача) Урго Калеви Кекконена. Дипломат Ааро Пакаслагті виявився "сірим кардиналом" у надскладні для фінської нації та фінляндської державности часи. Зокрема, у фокусі уваги події літа-осені 1941 р. і літа 1944 р., коли Третій Райх чинив тиск на свого північноєвропейського союзника.

   Виявилося, що президент Рюті у розмові із послом нацистів у Гельсинкі паном Віпертом фон Блюхером запропонував варіянт розмежування державних кордонів, після поразки СССР у війні. Головна лінія пролягала б від гирла річки Нева, річищем Сювярі й далі дрібними водоймами до Білого моря. Уряд Суомі за допомогу Німеччині в агресії мав намір здобути чималу територіяльну винагороду – приєднати цілковито Кольський півострів і тогочасну совєцьку Карелію; найкращим варіянтом для фінляндців стала б відсутність спільного кордону із залишками СССР чи іншою Московією.

   Натомість Третій Райх міг би розпоряджатися теренами Інґрії й сусідніми із нею південними та східними областями. Війна-продовження тривала вже кілька місяців на момент згаданої вище розмови Рюті із Блюхером, який доповів викладене телеграмою своєму начальству у Берлін. Своєю чергою, пан Пакаслагті згадує, що міністр закордонних справ Суомі пан Рольф Віттинґ координував майбутню демаркацію та делімітацію, що мала відбутися відразу із завершенням війни.

   Але, як тоді з'ясувалося, райхсканцлер Адольф Гітлер ще не був готовий займатися цими питаннями, оскільки був зосереджений на захопленні Москви. Плани про переділ земель і креслення кордонів у воєнний час розроблялися на нижчому рівні чиновники й дипломати у Гельсинкі. Доктор технічних наук Рейно Кастрен, який служив у розвідці Головного штабу та у військовій адміністрації Східної Карелії, пропонував зібрати у межах Великої Суомі всі спорідненні фінам у мовно-культурному вимірі народи: мокшан, ерзян, марійців, удмуртів, комі, ба навіть хантів і мансі.

   Вважалося, що на територіях, прилеглих до Суомі, проживало приблизно 850 тисяч фіно-угрів, а на інших впритул до Уральських гір – приблизно 2,5 мільйона. Попри всі труднощі воєнного часу, цю ґрупу потрібно було зібрати разом на фінляндській державній території, з якої водночас депортувався б "сторонній матеріял" (слов'яни та ґерманці, а також євреї й татари). Лєнінград, у планах Кастрена і Віттинґа названо "відверто штучним витвором і тягарем, який необхідно демонтувати за непотрібністю", на його місці мало б постати спільне німецько-фінляндське поселення, вільне від московських впливів.

   Як згадує пан Пакаслагті, знаменита "Клятва меча" Карла Ґустафа Еміля Маннергейма, виголошена 11 липня 1941 р. викликала роздратування у чиновників і деяких депутатів, зокрема Кекконена. Він зателефонував до інформаційного відділу Ставки Головнокомандувача у місті Міккелі та відчитав його співробітників за втручання у зовнішню політику. Пакаслагті та Кекконена у своїх відомствах вели запеклу боротьбу проти поширення військового впливу на цивільну сферу.

   Лише після завершення Другої світової війни з'ясувалося, що автором оригінального тексту "Клятви меча" був бойовий генерал Вільо Туомпо, який зробив це відповідно до вказівок маршала. Самому Маннергейму плани приєднати себе сусідню Карелію згадували  не лише критики та опоненти, а й ветерани із правими поглядами, котрі не пробачили невідповідність гучних слів зі справами. Фінляндські дипломати змушені були заспокоювати світову громадськість, особливо країни-переможці, які перекроювали Європу на власний розсуд, але то вже інша історія.

За матеріялами "Ilta-Sanomat"

Нова людина проти лібералізму і марксизму

Час людського розвитку показує, що кожен вік має володіти своїм особливим людським типом. Його неодноразово можна дізнатися вже по властивому йому зовнішньому обличчі, але особливо різко носій нового духу, піонер світогляду виділяється, перш за все, за своїм характером. Нічого тотальнішого, що зачіпає всі сфери людського життя великого світогляду, дотепер не було...

   Перший і єдиний образ цього – націоналістичний принцип життя народу. Так стає абсолютно ясно, що носії боротьби за цю думку, що принесли їхнє життя та їхню борню для особливої мети, представляють новий людський тип. У різкій протилежности до них, ліберальна людина минулого століття: коли французька філософія XVIII ст. надавала ліберальному духові тверді основи у системі, вона одночасно облаштовувала ліберальну людину.

   Відповідно вченню просвітницької філософії виникало поняття індивідуума, котрий хотів незалежности від світу і природи, від народу і країни. Він не знав внутрішніх зв'язків, але був носієм поняття "людство". Його дія брала початок виключно з інтелектуальних очікувань, і, отже, з раціонального мислення, бо розум (власне, ratio) переважував почуття.

   Такі відмовлялися від супутньої думки та дії почуття, висміюючи це як "ідеалізм", під яким вони розуміли щось нереальне, зніжене і романтичне. У людини не стало віри через те, що вона виявилася витіснена розумом. Знання було всім, а характер – нічим, оскільки знання задавали прибутковість твердости характеру.

   Зважаючи на свою матеріалістичну установку, його кінцева мета мала бути спрямована на здобутті земних благ. При успіху ліберально-матеріялістичну людину ніколи не цікавило питання "Як?", тільки "Що?": якщо щось і потрібно, то індивідуум ішов по трупах заради набуття цих матеріяльних благ. Такий дух мусив послідовно привести до анархії.

   Природний інстинкт людини ще стримував суспільний устрій, коли лібералізм безмовно розмірковував чи діяв анархічно, носій марксистської думки хотів прискорити процес розпаду через орґанізацію класової боротьби. Вона мусила привести до того, що суспільство роздере саме себе, а разом з тим і всякий порядок. Людський тип лібералізму і марксизму – це людина маси (особливо виразно ми бачимо це на прикладах сьогоднішніх З'єднаних держав Північної Америки та Московії).

   Маса або ж натовп – це довільне підсумовування людей, яка виникає через неорґанічне скупчення окремих індивідів, тож вона неорґанічна. У неї немає духу, тільки постійно мінливий настрій. Узагальнено, маса означає хаос, її існування спирається на випадок; взаємні зв'язки окремих людей дуже просторі й відбуваються лише зовні – це більша спільність інтересу, але якщо вона закінчується, то кожні взаємні зв'язки між людьми рвуться.

   Отже, маса – це купка людей, але аж ніяк не суспільство людей, натомість протилежність маси – народ, а також нація. Народ виникає орґанічно, він виростає, а зв'язок між людьми даний народу зсередини. Почуття згуртованости створює спільність; мислення, погляд на світ, погляд на життя маси можуть бути протилежними, але у народі все це згладжується.

   У народу є історична мета, життєве завдання, того, чого у маси ніколи не буде. В ім'я досягнення цієї історичної мети думка провідника (лідера нації) сама собою вибудовується в народі. Керівництво маси обумовлено настроєм, ми спостерігали за цим у ліберально-марксистську епоху, коли уряди та парламентські масові ватажки змінювалися одні за іншими, тому у ватажка маси немає власної волі, цілі та стійкости, він ніколи не зможе бути особистістю.

   Справжній поводир народу виходить із народу і природним чином пов'язаний із ним, оскільки він – інстинктивний виконавець свідомої або часто несвідомої народної волі (наприклад, Отто фон Бісмарк був висунутий не якою-небудь партією, а виконавчим зусиллям народної волі німців). Тісний зв'язок зі своїм народом допомагає історичній пам'яті тисячоліть оживати у лідері, бо він – особистість зі словом на устах.

   Націоналістичний рух і світогляд ставлять на чільне місце особистість тоді, як лібералізм і марксизм, де завжди вигравала більшість (маса), обділені нею. Вони віддають перевагу кількости, а не якости. Особистість націоналістичної людини оцінюється відповідно до її вмінь, навичок, здібностей; тобто не знання і не багатство, а добре поставлений характер служить мірилом.

   Наш світогляд має на увазі, що нова людина, і, зокрема, новий лідер нації, буде особистістю, а його відмітними якостями: почуття товариства й осмисленість жертви. Відправна ж точка його етики: минуле! Кожна пропаґанда світогляду безцільна, якщо ведеться лише словами, хоча справи говорять переконливіше, особливо на власному прикладі нової людини нової войовничої доби.

Автор – Отто Ґоддес

Прощавай, Вестфаль!

24 жовтня 1648 р. був підписаний Вестфальський мир (нім. Der Westfälische Friedensschluss), який закінчив Тридцятилітню війну (нім. Der Dreißigjährige Krieg) між союзом католицьких і коаліцією протестантських держав в Європі. Людські втрати перевершили всі війни минулого. Основні втрати припали на мирне населення; економіці було завдано колосальних збитків.

   Аби не допустити подібної катастрофи, учасники мирного конґресу відмовилися:

• від принципу історичного обґрунтування права, ствердження своєї правоти у минулому, як неспростовного доказу своєї правоти у сьогоденні;
• від свого виняткового права на знання "єдиного та вірного шляху" у майбутнє.

   Замість цього було ухвалено принцип плюралізму доказів. Так заснували Вестфальську систему, яка визнавала суверенітет держав, незалежно від їхньої реліґійної, ідеолоґічної чи етнічної специфіки. Ніхто вже не міг наказати державі ззовні, яку реліґію прийняти, який політичний режим встановити, та які цінності вважати за норму.

   Усі проблеми вирішувалися тільки на рівні держав – тільки вони були визнані леґітимними та леґальними суб'єктами міжнародних відносин. Віднині тільки держави вирішували між собою свої проблеми та конфлікти. Ця подія заклала основи сучасного світового порядку – поділу світу на національні держави й появу, пов'язаних із цим, принципів міжнародного права.

   Весь сенс Вестфальської системи полягає у двох наступних основних принципах:

1. Суверенній державі ніхто нічого наказати не може.
2. Держава – останнє слово у міжнародній політиці.

   Вважалося, що ця система є непохитною, а національний суверенітет єдиною леґальною інстанцією при ухваленні рішень у міжнародній політиці, єдиним суб'єктом цієї політики. Сьогодні ґлобалізація поступово ліквідовує Вестфальську систему, позбавляє національні держави їх суверенітету та підпорядковує новій наднаціональній інстанції. Так що, прощавай, Вестфаль!

За матеріялами "Чаплигіна"

Західна преса свідомо критикує Україну

Якби 24 лютого 2022 р. окупаційно-терористичний континґент Московії здобув "блискавичну перемогу", без жодного пострілу загарбавши другу за розмірами країну Європи, західні суспільства не змигнули б оком. Вони не помітили б щезнення із мапи світу України, про яку стали дізнаватися тільки під час ґеноцидального бойовища. Торгувати на крови та смертях із Кремлем для них – business as usual.

   Сьогодні, коли Українська Nація спростувала безліч мітів про себе і про ворога із РФ, західні масової (дез)інформації надто багато часу приділяють критиці саме України. То не такий літній контрнаступ на Південному фронті, то не так боронять Бахмут з Авдіївкою, то передрікають поразку ному напрямку... При цьому європейська, а головне американська преса ніби цілеспрямовано забувають про наявний букет проблем, які накопичили на Московії.

   Прикметно, що найзатятішим оборонцем правди та свободи слова на Заході став заступник головного редактора "Bild" Пауль Ронцгаймер. Це так зване німецьке "жовте видання" із накладом 1 000 000 примірників лишається одним із тверезих голосів, доносячи з поля бою пропаґанди. За його словами, Україна потребує підтримки не лише у грошах і зброї, а й у висвітленні адекватного сприйняття війни.

   «Ці бої на Курщині показують те саме, що ми вже бачили на початку конфлікту. Я пам'ятаю це, бо був тоді у Києві, який московити намагалися взяти з наскоку. І всі ці колони танків у напрямку Києва були досить легко знищені українцями. Я думаю, за минулий рік ми надто багато говорили про Україну у критичному тоні, що несправедливо. Але водночас ми надто мало говорили про те, наскільки й досі великі проблеми російської армії. У них все ще величезні проблеми з озброєнням, хай вони перебудувалися на військову економіку, це їх не рятує», – зауважив Пауль Ронцгаймер.

   Події на теренах "Курської народної республіки" західним журналістам, кореспондентам, репортерам, експертам, редакторам й аналітикам слід визнати абсолютною ганьбою для Владіміра Путіна, адже саме люди по той бік фронту це відчувають. І це те, чим медіяспільнота ЄС та США завжди нехтує, іґноруючи мінливу дійсність, вигадуючи "інсайдерські прогнози", котрі не збуваються. Насправді не українська, але російська армія – зовсім не та, якою має бути, якою собі уявляли до 24.II.2022 лякливі західні акули пера; мусимо їм втовкмачувати правду способами.

За матеріялами "Bild"

Ваґнер – передвісник Ніцше

"Помилка" Карла Маркса, успадкована від однієї з ідеолоґій Французької революції (атеїзм і культ "Божества розуму") та від лівого геґельянства, ще не викликала, але більш-менш сприяла зміні руху еволюції фракцій старих кристалізованих фаз мітичного, а також ідеолоґічного вираження еґалітарної тенденції. Це призвело до абсурдних спроб відновити минулі історичні моменти: мрію, що розділяється багатьма романтиками (скажімо, Новаліса), про повернення до "католицького екуменізму" Європи середньовічної або Європи "монархій божественного права". Ця мрія, також відбита в наші дні певними політичними або реліґійними концепціями.

   Але, що більш важливо, викликана таким чином реакція також була наслідком трансформації людських ґруп Європи на доволі чутливіші спільноти. Власне, спочатку до "мітичної форми" нової надлюдської (надгуманістичної) тенденції, а потім, через почуття "формальної споріднености" до змісту "міту надгуманізму" (через порушення процесу мутації несвідомого язичницького залишку, що дозволило цій тенденції проявляти себе сильно і на політичній території упродовж століть). За нинішніх обставин, фактично, аспект "надгуманістичної тенденції" полягає у наступному: перевернути сенс еволюції мітичної та ідеолоґічної кристалізації еґалітарної тенденції, де вони все ще зберігаються, змушуючи відтворювати у свідомости людей історичний момент, в якому сформувалася та сама тенденція.

   Таким робом, приводячи їх до циклічної параісторичної інволюції з утворенням нового відтвореного людського типу, призначеного для збереження (тобто, завжди відтвореного) соціяльного структурування, з'являється славнозвісний "надгуманістичний проєкт". Він містить у собі (поряд з іншими) чітке відбиття сформульованих Фрідрихом Ніцше ідей. Вони найчіткіше змальовані та заманіфестовані в останніх прижиттєвих роботах видатного німецького мислителя.

   Можна навіть сказати, що циклічна інволюція нинішньої кристалізації мітичної фази еґалітарної тенденції (або, точніше, "виробництво" цієї інволюції) являє собою один із найважливіших елементів "надлюдського проєкту". Сам Ніцше загадувався над питанням про можливість "зберегти християнство для мас". Але він у жодному разі не проголошував, що це "збереження" має фактично бути "реґресивною мутацією", і ця проблема залишилася за філософськими лаштунками.

   Замість цього Рихард Ваґнер, проявляючи у цьому відношенні інстинктивну безпеку свого величезного генія, запропонував у роботі "Парсифаль" – на художньому рівні, який був його ідеальною парадиґмою дії, спрямованою на те, щоби християнська реліґія реґресувала за той меморіальний поріг, де вона тоді знаходилася. Ваґнер сам по собі позбавляє змісту подальші нашарування християнства, пропонуючи чисту реліґійність перших апостолів, котра мала порожню форму, доступну для нового змісту. Зауважимо, що останні міркування щодо можливої, а не необхідної, реґресивної мутації кристалізації епохальної тенденції знаходяться за межами фактичного аналізу епохальної ситуації.

   Прикметно, але ці міркування є частиною аналізу "виробництва історії", розділу відкритої теорії історії, що має справу з "метаполітичними" проблемами. Вони також зачіпають іншу конкретну проблематику теорії – зв'язок між історією і параісторією; тобто, між історичним процесом людства і біолоґічною лоґікою еволюції людства. Наш вид (лат. Homo sapiens sapiens) рефлексивно керується людиною як індивідуальністю, що постає історичністю з моменту її першої появи, а тому і відносини з нею більш конкретно стосується аналізу соціяльно-історичної психіки або соціяльно-історичної психолоґії.

   Це стислий виклад відкритої теорії історії та її методу епохального аналізу "міту надгуманізму", який започаткував Ваґнер, а потім, але схематично, розширив у своїх напрацюваннях Ніцше. Вони утворюють два полюси напозір єдиної тенденції. Хоча Ніцше зробив величезний маневр приховування, аби переконати – і, можливо, довести у першу чергу самому собі, – що його робота відрізнялася, ба навіть виступала проти того, що пропонував своїм "завершенням" Ваґнер.

   Цей маневр значною мірою вплинув на судження мислителів подальшої модерної доби, природно, схильних надавати "інтелектуальному" надбанню Ніцше глибшу увагу, ніж "художній" творчости Ваґнера. А надто те, що сучасний інтелектуал може бути конституційно "глухим до міту" і, таким чином, не схопив би його, ані у роботі композитора, ні у напрацюваннях філософа, опинившись у нездатности розрізнити тенденційну ідентичність цих двох велетів думки про надгуманізм. Однак точно відомо те, що досі не розірвана завіса приховування, поширена Ніцше, про дійсне походження "надгуманістичного міту" і саме розуміння цього "міту" (ключ до розуміння якого у тій "ідеї музики", яка підтримує і структурує художню роботу Ваґнера та є чинним символом тривимірної природи історії), його структури, яка не може безповоротно бути скомпрометованою.

Автор – Джорджо Локкі

Екзистенціалізм versus марксизм

У травні, в один день із різницею у 5 років, народилися – основоположник екзистенціалізму Сьорен К'єркеґор (1813) і творець політекономії та матеріалістичного розуміння історії Карл Маркс (1818). Мабуть, за цей час якось інакше склалися на небі зорі, бо ідеї ​​обох, які радикально змінили світ, мають прямо протилежне ставлення до людини. Ми відчуваємо їхній вплив прямо зараз.

   К'єркеґор побачив у людині найскладнішу натуру, якій властиві: страх, відчай, самотність, усвідомлення своєї недосконалості та обмеженість свого існування. Але разом із тим і – прагнення краси, любов до світу, загострену радість життя... І головне – людина К'єркеґора є вільною, бо вона просто приречена на свободу.

   Маркс же відніс людину до продуктивних сил, зробивши її лише гвинтиком соціального механізму, – який забезпечує технологічний прогрес. Тобто, прагне лише справедливого розподілу соціальних благ. Людина Маркса проста, безлика, завжди об'єднана у колективи та цілком не вільна.

   Екзистенціалізм перевів основний інтерес філософії від створення цілісних картин світу і від вивчення соціального устрою на окрему людину. Людина є унікальною і безцінною! Адже все, що пов'язане з нею, надзвичайно важливо: кожна мить, усіляка дрібниця, будь-яка думка, швидкоплинне почуття чи випадкове відчуття.

   Певно, нам властиво любити та ненавидіти, ми маємо право бути самотніми. І нам на користь йдуть сум і небезпека; і ми цікаві цим не лише самі собі, а й для всього світу – і саме цим ми дуже важливі для нього. Власне з цих уявлень екзистенціалізму вийшли великі літературні та філософські твори, геніальна музика, чудовий живопис, шедеври кінематографії – і у цьому кожен з нас, свідомо чи мимоволі, переконується на собі самому.

   Маркс же створив універсальну і дуже чітку суспільну економічну модель. Однак він помилився "лише" з людиною. І коли цю модель стали застосовуватися у реальності, то з'ясувалося, що саме людина не вкладається в тісне та жорстке прокрустове ложе марксизму.

   Тому що людина думає не лише про виробництво, робить не тільки те, що потрібно для будівництва комунізму, і хоче жити не в майбутньому, а тут і зараз. Ось тоді й стали спрощувати, применшувати, усереднювати людину, доводячи до заданого марксизмом примітивного зразка. Вони так і не довели людину до того зразку, вбивши значну частину людства.

   А людина (навіть і за тоталітарних режимів) залишилася людиною:

   - робила усілякі дурниці, і думала про різні нісенітниці;

   - лінувався на роботі, і страждала (іноді, без жодного приводу);

   - любила, кого не варто і брехала без потреби;

боялася не лише КҐБ, а й гусінь і мишей;

   - милувалася не верстатами, а весняними квіточками, а головне, шукала не загального, а особистого щастя...

   Суть екзистенціалізму полягає в тому, що людина у будь-якому тілі, за будь-якого розуму, з будь-якими переконаннями, за будь-яких обставин має право бути та жити. Тобто, жити так, як вона того забажає сама, а не як вказують їй інші (нехай навіть набагато авторитетніші й раціональніші). Адже наше життя єдине і неповторне!

   Мовиться про життя саме наше і тільки наше. І схильна людина за своєю природою не прокладати прямі ідеологічні магістралі, а протоптувати свою власну вузьку життєву стежку... Так що, все-таки мав рацію пан К'єркеґор: «Життя – це не проблема, яку треба вирішити, а реальність, яку потрібно пізнати з досвіду». Все інше – тлін.

За матеріалами Facebook

Кінець безбар'єрної Європи

Європейський Союз вперше за історію свого існування може поновити контроль на внутрішніх кордонах між країнами-членами. Головна причина, як виявилося, не тероризм, масова міграція чи загроза московської агресії, але спалах коронавірусу. Крім того, зовнішні межі ЄС будуть зачинені на в'їзд/виїзд до кінця літа поточного року, що й окрім COVID-19 вдарить сильно по економіці цього наддержавного утворення, яка вже увійшла у стан рецесії.
   Що спонукало Брюссель і так званий франко-німецький домен (осердя євроінтеграційних рухів) до такого кроку? — По-перше, світова пандемія, яку, до слова, у комфортну та заможну Європу завезли мігранти. По-друге, відновити державний контроль над системою охороною здоров'я, що виявилась не здатною попри технологічні новації, до зустрічі з коронавірусом, і головно — порятунок спільної економіки всередині ЄС, коли у низці країн-членів зростають летальні випадки, а відтак зменшується кількість робочих рук.
   Не дивно, що патріотично і націоналістично налаштовані політичні кола деяких європейських держав на цьому тлі порушують питання доцільності подальшого існування наддержавного утворення на теренах Старого Світу. Як приклад євроскептики наводять нещодавній вихід Великої Британії з лав ЄС, котра тепер знову буде прагнути здобути власну індивідуальність та відновити колишню міць. Для багатьох же громадян ідея "єдиної Європейської держави" виявилась такою, що не відповідає дійсності та бажанням більшості (масова міграція упродовж 2014-2019 рр. і пандемія COVID-19 оголила кволість ЄС як наднаціональної структури), звідси — Brexit, Fixit і тому подібні відцентрові від Брюсселя рухи.
   Відповідно до поточної ситуації можна стверджувати, що Україні більше не слід прямувати шляхом шаленої євроінтеграції, яку ми обрали (швидше — нам накинули охочі до нового ринку торгаші) у 2013-2014 рр.,оскільки Старому Світу зараз буде не до нас. У тому вигляді, в якому зараз існує ЄС — це подоба, мавпування СССР з панівною ліволіберальної, ґендерною і мультикультурною ідеологією, що нівелює національну ідентичність та мурує на національних економіках континентальну, як частину глобальної. У гонитві довести свою приналежність до європейської цивілізації, ми не бачимо як обнуляємо нашу державність, оголюємо її не тільки перед байдужими політиками Заходу, але, що головніше, перед хижаком зі Сходу, руки якого по лікоть у крові наших співгромадян.
   Стосунки України та ЄС, які доволі тісно тривають з осені 2013 р., чіткіше дають зрозуміти, що нас там, (скажімо собі чесно) не чекають — ні найближчим часом, ні взагалі. Українці для вгодованих європейців не більше ніж мийники туалетів в Італії чи будівельники в Естонії, адже самі досі не здатні осмислити насущну кризу своєї колективності (національної солідарності), яка присутня у тих самих італійців чи естонців. З усіма мінусами та плюсами нашого суспільства, воно не потрібно нікому, окрім самих нас: українцям треба стати сильними, показати усім — наше суспільство може вижити та збудувати сильну, заможну державу без чужої фінансової чи військово-політичної допомоги, відтак наша нація гідна на щось більше, а ніж членство в ЄС чи Шенґенська безбар'єрна (безвізова) до нині зона, не кажучи вже про новий СССР.

Автор — Денис Ковальов

Народжені у полум'ї Великої Війни

Юнґер і Ремарк — дві постаті. Вони доволі різні та схожі водночас. Критики та шанувальники прираховують обох цих німців до так званого "втраченого покоління" — молоді, яка не могла знайти себе і своє покликання після м'ясорубки Першої світової війни.
   Порівнювати Ернста Юнґера з Еріхом-Паулем Ремарком немає ніякого сенсу, оскільки вони маніфестували своїм одноліткам і нащадкам зовсім різні ідеали, прописані на сотнях сторінках авторських фоліантів. Варто лише згадати 3 так звані Magum Opus кожного з ветеранів Великої Війни. "У сталевих грозах", "Вогонь і кров" й "Лейтенант Штурм" написані рукою добровольця, ідеолога Консервативної Революції та бойового офіцера Імперської Армії Німеччини є відповіддю автору "На західному фронті без змін", "Повернення" й "Трьох товаришів", якого було призвано до війська Німецької імперії, що не хотів йти на війну.
   Юнґер і Ремарк — як вогонь і вода, а їхні твори подібні до них самих. І це зрозуміло, адже написана праця завжди лишає на собі відбиток душі того чи іншого автора. Чому саме таке порівняння, бо творець військового щоденника "У сталевих грозах" був безпосередньо на лінії фронту (як нині кажуть — "на передку"), а отже для нього побачене і відчуте було буденним (гниття тисяч трупів ворожих і своїх солдатів на нічийній землі, відірвані кінцівки побратимів під час штурму шанців і відступу з них, переживання під час газових атак і перших танкових боїв тощо), але для автора "На західному фронті без змін" воєнні жахи — це жахи, оскільки він не ходив в атаки, а перебував у санітарній частині за кілька кілометрів від передової.
   Формувалися погляди письменників в залежності від пережитого фронтового досвіду. Ернст Юнґер, аби не втратити здоровий глузд, читав книги Фрідріха Ніцше й Артура Шопенгавера, нотував найдрібніші враження від прожитого дня на війні, описував репродукції картин відомих художників, які йому надсилали батьки. Еріх-Пауль Ремарк же лише споглядав трагізм братовбивчої війни європейських нації, подумки перебуваючи в якомусь кафе чи міському саду у мирній Німеччині, де конфлікт між світовими монархіями відчувався лише на цінниках і наявності певних товарів.
   Діти "втраченого покоління", народжені у вогнях Великої Війни, повернувшись з фронту були нікому не потрібні, про це, хоч і по-різному, але дещо схоже говорять Юнґер і Ремарк словами своїх героїв. В їхніх книгах одночасно постають зовсім не банальні явища, які вчили молоду німецьку націю вгризатися в континентальний ґрунт заради виживання — батьківщина (ІІ Райх), військовий борг (прусський дух) і сімейна традиція. Якщо в Ернста Юнґера сюжет просякнутий патріотизмом і волею до життя через прийняття суворої буденності війни, то в Еріха-Пауля Ремарка знаходимо бажання втечи від дійсності, яка розривами артилерійських снарядів змушує прийняти дух побратимства, а також самозречення вчорашніх фронтовиків від всіх своїх бойових заслуг.
   Юнґер — феномен і антипод посередності Ремарка, це видно не тільки з їхньої творчої спадщини, але й з біографій. Перший оспівує героїзм, бувши стоїчним до всіх життєвих перепитій на війні та після неї, готовий гідно прийняти як смерть, так і життя у буремні часи перебудови світу. Другий прагне відмежуватися і забути про все пережите й побачене, його життєвий вогонь поволі згасає з кожним днем через байдужість до завтрашнього дня, якого він не бачить більше поза шанцями, де лишилась його молодість і юнацькі спогади, а мир для нього — підведена риска, за якою страшна та небезпечна невідомість.
   P.S. Особиста порада! Якщо наважитеся прочитати твори цих двох класиків німецької літератури з грифом "втрачене покоління", спершу візьміть до рук звитяжного Юнґера, і лиш після беріться за "сповненого власними муками" Ремарка. Так у вас не зникне відчуття прекрасного, навіть під час прочитання книг про трагізм у глобальній бійні на межі двох світів.

Автор — Денис Ковальов

Юнґеріана крокує Україною

Він прогулювався під час сталевих гроз шанцями у Пікардії, Артуа і Фландрії. Він збирав вкрай рідкісних і дивовижних представників флори та фауну поблизу мармурових скель. Його взору були доступні химерні скляні бджоли з майбутнього, про які не можливо й помислити...
   Молодий штурмовик Імперської Армії Німеччини, а згодом — капітан збройних сил Третього Райху з околиць Ганновера на ім'я Ернст із родини Юнґерів пройшов уздовж та впоперек пів-Європи, щоб згодом розповісти про свої пригоди нащадкам. Його перу належить не одна солідна праця, якою зачитувались не тільки палкі прихильники, але й затяті опоненти, ба навіть — вороги. Сьогодні його творча спадщина по своєму закохує у фронтове життя і воєнні будні українців: відчайдушних добровольців з полку "Азов"; не звиклу до будь-яких змін академічну спільноту; турботливих панянок, що бажають пізнати дійсність крові та вогню; а головне — спраглих до буремного життя авантюристів!
   Книга "Feuer und Blut", видана торік українською мовою завдяки літературному клубу "Пломінь", нарешті має свого читача. Meine Grüße an Sie, leidenschaftliche Bewunderer des Krieges! Це справді гідна, без перебільшення — достойна праця, яка поєднала у собі не тільки маленький уривок великої битви світової бійні, але й фронтові листи автора до родини, яка позбавлена можливості відчути "радощі війни".
   Хтось знайде на сторінках лиш опис розпатраних кулями тіл вояків і розореної снарядами довколишньої природи. Комусь припаде до душі точне змалювання бою між англійцями (Tommies) та німцями (Boche), коли стройові колони жовнірів у повному обмундируванні прямо з маршу вступали в запекле протиборство за нічийну землю (Niemandsland). Бо ж, «мабуть, ніде людина не відчуває так сильно, як тут, під щільним вогнем, що дух часу розпадається на шмаття, мов крихке вбрання» (Ернст Юнґер "Вогонь і кров" стор. 149).
   Блискавичність подій, які описує ідеолог Консервативної Революції, наводить на думку, що війна є не стільки витвором чийогось злого умислу, скільки місцем, де переплітаються воєдино сотні, тисячі, мільйони доль і життів людей, які добровільно чи примусово беруть у ній участь. Ймовірно через позитивне, а іноді — нейтральне ставлення автора книги до війни як руйнівного і смертоносного явища, хочеться читати на одному диханні кожне виведене ним чорними літерами на білому папері, які далебі просякнуті духом свого войовничого часу, кров'ю і вогнем. Бо ж історію конкретної події, а надто — маленької битви великої війни у переліску, що її оповів ганноверський майстер Ернст Юнґер на сторінках книги "Feuer und Blut", необхідно всотувати з її серця, так би мовити з її епіцентру!

   Для мене особисто, Юнґер — це порив, Юнґер — це воля до життя, Юнґер — це запал... Не дивно, що його творчість, навіть по смерті, не втрачає, а навпаки — збільшує свою авдиторію. Гортати сторінки праці "Feuer und Blut" і співпереживати автору одне задоволення, бо ж спонукає не тільки до роздумів, але й до дій, а це, товариство, вагома причина, аби читати й бути частиною великого всесвіту на ім'я Jüngeriana.

Автор — Kalev Korpinen