У наших братиків і сестричок, старших і менших, од чогось засіла в кістяних чавунках їхніх голів, страшна пристрасть. Полюбляють вони міряти свої та інші головешки, прицінюватися до надбрівних дуг і носів, аби тих, чиї носи, дужки та головешки не вписуються у закладений німцями й всіма іншими реєстр...
Так от, тих усіх "непідходящих персон" прагнуть вони запхати у пічку чи у газову камеру і до побачення! Пристрасть не те, щоб добре, та нас всіх по добрій чарчині, чи по стрункому дівочому стану і випнутим череслам тягне... Та й всі ми не раз і не два ламали нелюбі нам носи й пробивали ненависні чиїсь голови. Ба, предки наші, встаючи з-під кам'яних хрестів шептали щось про спалені оранди, костьоли та синагоги, спаплюжені й кровію покриті майдани тої, ще жидівської Умані.
Та все ж, це не те саме, що концтабірне життя! Не те, що газ у залізних кімнатах, не те, що розстріли над вигрібними ямами Зотоловерхого Києва на Дніпрі та інших городищ чужинських і нашеських. Тут треба ще сказати, що й самі такі ото установи придумані були любителями Рене Декарта і Томаса Ґоббса з Туманного Альбіону, щоб корити скотарів і землепашців бурів, людей прекрасної породи, яких ті ж англосакси хотіли звоювати й втихомирити. А за ними взялись усілякі їх послідовники-марксисти старої школи, що полюбили техніку і возвели її у свого ідола-Молоха. У свою чергу американці доростили тую-то техніку до транснаціональних корпорацій, а давши шанс пруссакам здійснити мілітарну революцію, перетворивши техніку на культ сили.
Біда вже не у смерті, адже смерть лише лишається нам як чи не остання сакральна величина, їй, Слава Богу ще лишається бути. Біда в отій вражій техніці! Крім того, біда ще й у тому, що смерть несе не жиляста смаглява рука воїв чи тренована долоня ката, а суть машина. Вона забирає у смерті справжнє лице убивці! Хто тебе вбив, душе іновірська? – Мене Швачка стяв у Фастові. А тебе, нащадок його? – Молох залізний без назвиська. І нема в нього лику. І руки нема...
Смерть, убивство – це чин великої ваги, за нього каються, без надії плачучи – Алілуя, як той же Микита Швачка в останній неспаленій церкві у вірші Великого Кобзаря. Як страшно і жорстоко – забрати в смерті вбивцю, відчужити від убивці – убієнного. У такому випадку виходить вже не смерть, не акт, а машина. А вбивати по списку, написаного рівним почерком клерка – хіба це по-справжньому? Це виходить математика, бухгалтерський розрахунок, а не буяння смерті. Це – не по справжньому! Бо в машинному алгоритмі знищення немає ні сакрального акту, ні життя взагалі – сама раціональна пустка.
Та все ж, це не те саме, що концтабірне життя! Не те, що газ у залізних кімнатах, не те, що розстріли над вигрібними ямами Зотоловерхого Києва на Дніпрі та інших городищ чужинських і нашеських. Тут треба ще сказати, що й самі такі ото установи придумані були любителями Рене Декарта і Томаса Ґоббса з Туманного Альбіону, щоб корити скотарів і землепашців бурів, людей прекрасної породи, яких ті ж англосакси хотіли звоювати й втихомирити. А за ними взялись усілякі їх послідовники-марксисти старої школи, що полюбили техніку і возвели її у свого ідола-Молоха. У свою чергу американці доростили тую-то техніку до транснаціональних корпорацій, а давши шанс пруссакам здійснити мілітарну революцію, перетворивши техніку на культ сили.
Біда вже не у смерті, адже смерть лише лишається нам як чи не остання сакральна величина, їй, Слава Богу ще лишається бути. Біда в отій вражій техніці! Крім того, біда ще й у тому, що смерть несе не жиляста смаглява рука воїв чи тренована долоня ката, а суть машина. Вона забирає у смерті справжнє лице убивці! Хто тебе вбив, душе іновірська? – Мене Швачка стяв у Фастові. А тебе, нащадок його? – Молох залізний без назвиська. І нема в нього лику. І руки нема...
Смерть, убивство – це чин великої ваги, за нього каються, без надії плачучи – Алілуя, як той же Микита Швачка в останній неспаленій церкві у вірші Великого Кобзаря. Як страшно і жорстоко – забрати в смерті вбивцю, відчужити від убивці – убієнного. У такому випадку виходить вже не смерть, не акт, а машина. А вбивати по списку, написаного рівним почерком клерка – хіба це по-справжньому? Це виходить математика, бухгалтерський розрахунок, а не буяння смерті. Це – не по справжньому! Бо в машинному алгоритмі знищення немає ні сакрального акту, ні життя взагалі – сама раціональна пустка.
За матеріалами "Renovazio"
Немає коментарів:
Дописати коментар