Порівнювати Ернста Юнґера з Еріхом-Паулем Ремарком немає ніякого сенсу, оскільки вони маніфестували своїм одноліткам і нащадкам зовсім різні ідеали, прописані на сотнях сторінках авторських фоліантів. Варто лише згадати 3 так звані Magum Opus кожного з ветеранів Великої Війни. "У сталевих грозах", "Вогонь і кров" й "Лейтенант Штурм" написані рукою добровольця, ідеолога Консервативної Революції та бойового офіцера Імперської Армії Німеччини є відповіддю автору "На західному фронті без змін", "Повернення" й "Трьох товаришів", якого було призвано до війська Німецької імперії, що не хотів йти на війну.
Юнґер і Ремарк — як вогонь і вода, а їхні твори подібні до них самих. І це зрозуміло, адже написана праця завжди лишає на собі відбиток душі того чи іншого автора. Чому саме таке порівняння, бо творець військового щоденника "У сталевих грозах" був безпосередньо на лінії фронту (як нині кажуть — "на передку"), а отже для нього побачене і відчуте було буденним (гниття тисяч трупів ворожих і своїх солдатів на нічийній землі, відірвані кінцівки побратимів під час штурму шанців і відступу з них, переживання під час газових атак і перших танкових боїв тощо), але для автора "На західному фронті без змін" воєнні жахи — це жахи, оскільки він не ходив в атаки, а перебував у санітарній частині за кілька кілометрів від передової.
Формувалися погляди письменників в залежності від пережитого фронтового досвіду. Ернст Юнґер, аби не втратити здоровий глузд, читав книги Фрідріха Ніцше й Артура Шопенгавера, нотував найдрібніші враження від прожитого дня на війні, описував репродукції картин відомих художників, які йому надсилали батьки. Еріх-Пауль Ремарк же лише споглядав трагізм братовбивчої війни європейських нації, подумки перебуваючи в якомусь кафе чи міському саду у мирній Німеччині, де конфлікт між світовими монархіями відчувався лише на цінниках і наявності певних товарів.
Діти "втраченого покоління", народжені у вогнях Великої Війни, повернувшись з фронту були нікому не потрібні, про це, хоч і по-різному, але дещо схоже говорять Юнґер і Ремарк словами своїх героїв. В їхніх книгах одночасно постають зовсім не банальні явища, які вчили молоду німецьку націю вгризатися в континентальний ґрунт заради виживання — батьківщина (ІІ Райх), військовий борг (прусський дух) і сімейна традиція. Якщо в Ернста Юнґера сюжет просякнутий патріотизмом і волею до життя через прийняття суворої буденності війни, то в Еріха-Пауля Ремарка знаходимо бажання втечи від дійсності, яка розривами артилерійських снарядів змушує прийняти дух побратимства, а також самозречення вчорашніх фронтовиків від всіх своїх бойових заслуг.
Юнґер — феномен і антипод посередності Ремарка, це видно не тільки з їхньої творчої спадщини, але й з біографій. Перший оспівує героїзм, бувши стоїчним до всіх життєвих перепитій на війні та після неї, готовий гідно прийняти як смерть, так і життя у буремні часи перебудови світу. Другий прагне відмежуватися і забути про все пережите й побачене, його життєвий вогонь поволі згасає з кожним днем через байдужість до завтрашнього дня, якого він не бачить більше поза шанцями, де лишилась його молодість і юнацькі спогади, а мир для нього — підведена риска, за якою страшна та небезпечна невідомість.
P.S. Особиста порада! Якщо наважитеся прочитати твори цих двох класиків німецької літератури з грифом "втрачене покоління", спершу візьміть до рук звитяжного Юнґера, і лиш після беріться за "сповненого власними муками" Ремарка. Так у вас не зникне відчуття прекрасного, навіть під час прочитання книг про трагізм у глобальній бійні на межі двох світів.
Автор — Денис Ковальов
