Непереможність російської армії – це міф

Непереможність російської армії – це міф, відірваний від реальності. У ХІХ-му та на початку ХХ ст. вона регулярно програвала європейським військам. Нумо, перелічимо їх нижче:

1) російсько-австро-французька війна (1805) – росіян розгромили під Аустерліцем, вони втратили третину армії, їхній імператор втік з поля бою;

2) російсько-пруссько-французька війна (1806-1807) – росіян розгромили в битві під Фрідландом, вони втратили 25% армії та підкорилися вимогам Наполеона I Бонапарта;

3) Кримська війна (1853-1856) – англо-французькі війська завоювали Крим, росіянам довелося знищити Чорноморський флот і повернути Туреччині частину земель;

4) російсько-японська війна (1904-1905) – японці розгромили балтійський флот і завоювали головну військово-морську базу росіян у Китаї (Порт-Артур), також їм дістався південний Сахалін.

   І, от після цього всього влітку 1914-го спалахує "Велика війна" (вона ж – Перша світова війна), внаслідок якої Російська імперія розпалась. На її уламках утворилися десятки держав. Проблемою для них і для всіх інших у світі став "привид комунізму", що оселився у московському Кремлі й захопив 1/6 суходолу планети Земля.

   Нападаючи, росіяни перемагали лише відсталі країни (Туреччина, Персія, держави Середньої Азії) та племінні союзи (кавказці, казахи, індійці). У ХІХ-му та на початку ХХ ст. європейцям лише двічі не вдалося відбити напади росіян. Так, шведи програли у Фінляндській війні (1808-1809) через нестачу солдат, проблеми з економікою та низький моральний дух. Натомість французи зазнали поразки у 1814 р. після того, як їхню головну армію заманили вглиб Росії та майже повністю знищили.

   "Непереможна совєцька армія" та сучасні збройні сили РФ теж зазнавали поразок при нападі. "Непереможність" армії СССР (як і РСФСР) – це вигадка. Лише у 1918-1921 рр. совєцькі війська програли аж 4 кампанії:

1) совєцько-литовська війна (1918-1919) – комуністи спробували захопити Литву, але їх армія зазнала поразки і відступила;

2) совєцько-фінляндська (1918-1920) – Суомі оголосила війну РСФСР, здобула ряд перемог і територіально збільшилася;

3) совєцько-естонська війна (1918-1920) – естонці відбили напад червоних загарбників за підтримки німців, фінів і скандинавських добровольців;

4) совєцько-польська війна (1919-1921) завершилася розгромом окупантів під Варшавою та Німаном, а Польща отримала західні території України та Білорусі, їй виплатили репарації.

   У 1939 р. СССР удруге напав на Фінляндію, розраховуючи на "маленькую победоносную войну", маючи 70-кратну перевагу у танках та 20-кратну перевагу у авіації. Проти 250-тисячної армії Суомі воювали 750 тисяч більшовиків (у тому числі й українці). Фіни 105 днів героїчно тримали оборону та знищили понад 100 тисяч окупантів, ще 250 тисяч солдатів СССР утратили боєздатність через поранення, хвороби, обмороження.

   Формально, совєцька армія перемогла у війні (Московії дісталися 11% території Фінляндії), однак комуністам не вдалося завоювати фінів. Головне досягнення "червоних визволителів" було здобуто в оборонній війні. Після 1945 р. СССР уникав масштабних вторгнень у незалежні країни, тільки у 1979 р. вдереться до Афґаністану – ця війна протриває 10 років, завершиться поразкою та стане однією з причин розпаду тюрми народів.

За матеріалами "Clio"

Народжені у полум'ї Великої Війни

Юнґер і Ремарк — дві постаті. Вони доволі різні та схожі водночас. Критики та шанувальники прираховують обох цих німців до так званого "втраченого покоління" — молоді, яка не могла знайти себе і своє покликання після м'ясорубки Першої світової війни.
   Порівнювати Ернста Юнґера з Еріхом-Паулем Ремарком немає ніякого сенсу, оскільки вони маніфестували своїм одноліткам і нащадкам зовсім різні ідеали, прописані на сотнях сторінках авторських фоліантів. Варто лише згадати 3 так звані Magum Opus кожного з ветеранів Великої Війни. "У сталевих грозах", "Вогонь і кров" й "Лейтенант Штурм" написані рукою добровольця, ідеолога Консервативної Революції та бойового офіцера Імперської Армії Німеччини є відповіддю автору "На західному фронті без змін", "Повернення" й "Трьох товаришів", якого було призвано до війська Німецької імперії, що не хотів йти на війну.
   Юнґер і Ремарк — як вогонь і вода, а їхні твори подібні до них самих. І це зрозуміло, адже написана праця завжди лишає на собі відбиток душі того чи іншого автора. Чому саме таке порівняння, бо творець військового щоденника "У сталевих грозах" був безпосередньо на лінії фронту (як нині кажуть — "на передку"), а отже для нього побачене і відчуте було буденним (гниття тисяч трупів ворожих і своїх солдатів на нічийній землі, відірвані кінцівки побратимів під час штурму шанців і відступу з них, переживання під час газових атак і перших танкових боїв тощо), але для автора "На західному фронті без змін" воєнні жахи — це жахи, оскільки він не ходив в атаки, а перебував у санітарній частині за кілька кілометрів від передової.
   Формувалися погляди письменників в залежності від пережитого фронтового досвіду. Ернст Юнґер, аби не втратити здоровий глузд, читав книги Фрідріха Ніцше й Артура Шопенгавера, нотував найдрібніші враження від прожитого дня на війні, описував репродукції картин відомих художників, які йому надсилали батьки. Еріх-Пауль Ремарк же лише споглядав трагізм братовбивчої війни європейських нації, подумки перебуваючи в якомусь кафе чи міському саду у мирній Німеччині, де конфлікт між світовими монархіями відчувався лише на цінниках і наявності певних товарів.
   Діти "втраченого покоління", народжені у вогнях Великої Війни, повернувшись з фронту були нікому не потрібні, про це, хоч і по-різному, але дещо схоже говорять Юнґер і Ремарк словами своїх героїв. В їхніх книгах одночасно постають зовсім не банальні явища, які вчили молоду німецьку націю вгризатися в континентальний ґрунт заради виживання — батьківщина (ІІ Райх), військовий борг (прусський дух) і сімейна традиція. Якщо в Ернста Юнґера сюжет просякнутий патріотизмом і волею до життя через прийняття суворої буденності війни, то в Еріха-Пауля Ремарка знаходимо бажання втечи від дійсності, яка розривами артилерійських снарядів змушує прийняти дух побратимства, а також самозречення вчорашніх фронтовиків від всіх своїх бойових заслуг.
   Юнґер — феномен і антипод посередності Ремарка, це видно не тільки з їхньої творчої спадщини, але й з біографій. Перший оспівує героїзм, бувши стоїчним до всіх життєвих перепитій на війні та після неї, готовий гідно прийняти як смерть, так і життя у буремні часи перебудови світу. Другий прагне відмежуватися і забути про все пережите й побачене, його життєвий вогонь поволі згасає з кожним днем через байдужість до завтрашнього дня, якого він не бачить більше поза шанцями, де лишилась його молодість і юнацькі спогади, а мир для нього — підведена риска, за якою страшна та небезпечна невідомість.
   P.S. Особиста порада! Якщо наважитеся прочитати твори цих двох класиків німецької літератури з грифом "втрачене покоління", спершу візьміть до рук звитяжного Юнґера, і лиш після беріться за "сповненого власними муками" Ремарка. Так у вас не зникне відчуття прекрасного, навіть під час прочитання книг про трагізм у глобальній бійні на межі двох світів.

Автор — Денис Ковальов

Уява штовхає на подвиги

Бунт найкращої молоді прекрасної та грізної тотальної епохи проти песимістичного детермінізму. Повстання проти запрограмованості перемоги темряви над світлом, грошей над ідеями, індустрії над духом... Туга за архіпелагами вічних зоряних світів.
   Земля і кров, буря і натиск, воля до життя, так казав Заратустра, Зиґфрід та Нібелунги. Чорні штандарти з черепом та кістками, мертві імператори Священної Римської імперії німецької нації, легендарні лицарі Флоріан Ґейер та Ґетц фон Берліхінґен із залізною рукою, скандинавські руни та солярні знаки... Це той світ, що сповнений авантюр і ризиків!
   Світова скорбота, надлюдина, присмерк Європи. Консервативна Революція, Вічне Повернення і Велика Пригода поєднали героїчний реалізм, загибель богів, ресентимент, весела наука, смерть цивілізації. Сучасний світ — як воля та уява, по той бік добра і зла, це народження трагедії з духу музики, остання ранкова зоря напередодні сутінки Богів.

За матеріалами "Карпатської Січі"

Польщу від московської орди завжди боронила Україна

Останні роки ми звикли думати, що на Заході незалежна Україна має стійких партнерів, ба навіть союзників! Вони, на відміну від хижої країни Сходу, що підступно напала на нас, з широкою усмішкою будуть вітати наш кожен крок на зустріч їм. Проте не варто забувати, що серед цих так би мовити союзників українці мають історично кровних ворогів – у першу чергу поляків та мадярів!
   Про мадярського хижого турула, що спить і бачить в своїх державних кордонах українське Закарпаття, автор цього допису вже неодноразово писав у блозі "Nаціональна Ініціатива". Піднято було й питання польського неошовінізму. Однак, варто розтлумачити ще раз, що являє собою Україна як щит європейської цивілізації для наших любих "союзників"-українофобів з берегів Вісли.
   Так сталося, що всі 25 років відновленної незалежності Київ у польсько-українських історичних суперечках був більш залежною стороною ніж Варшава. Україна, яка, безумовно, ще не стала однією з країн-членів гніючого гадючника під назвою ЄС, добровільно погодилася прийняти і західний моралізаторський підхід до історії, і західні морально-етичні оцінки минулого. Польща, як частина і союзник великих країн Заходу, вважає за можливе роздавати моральні оцінки і вимагати від інших їх визнання. Україна до цього не була і не є готовою, ані психологічно, ані методологічно. Тому перелік обговорюваних польсько-українських претензій, фактично, запропонований поляками, які виступають ініційованою стороною.
   Звісно, що на відміну від тієї ж ординської Москвії чи дунайської Мадярщини, Республіка Польща зосереджується у своїх відносинах з Україною виключно на питаннях історії. А варто було б просто домовитись про спільне визнання тієї чи іншої історичної події, без шкоди як національним, так і державним відносинам перед куди страшнішою загрозою, ніж героїзація бандерівців з УПА.
   Наші партнери-поляки мабуть забули, як майже 100 років тому, в середині березня 1921 р. у Ризі вони підписали кабальну мирну угоду з московськими більшовиками про розподіл ними раніше окупованих територій України та Білорусі. Польща, яку тоді очолював соратник отамана Симона Петлюри – соціаліст Юзеф Пілсудський, зрадила всі свої союзні домовленності з урядом УНР. Рядові жовніри і офіцерство Дієвої Армії УНР ще марили новим визвольним походом в Наддніпрянщину, помираючи від ран і хвороб в таборах для інтернованих. Що правда, остання спроба під назвою ІІ-й Зимовий Похід, закінчилась для українського війська трагедією національного масштабу під Базаром. Тоді це було рівносильно подіям під Іловайськом влітку 2014-го р. Однак, тактичний успіх армійським і політичним керівництвом УНР був втрачений восени 1920 р. завдяки польським "союзникам".

   У той же час, коли в лісах і болотах Полісся гинули українці, на берегах Дауґави нові-старі окупанти пафосно вирішували подальшу долю вільної України. Столиця незалежної Латвійської Республіки з середини жовтня 1920-го р. перетворилась в найважливіший політичний центр Східної Європи. Переговори були довгими і складними (тривали аж 6 місяців!), але обидві сторони все ж пішли на поступки: поляки у перший же день переговорів визнали права представника совєцької України (УСРР) брати участь в переговорах, таким чином зрадивши свого союзника – Українську Народну Республіку, представники якої марно намагалися домогтися включення до складу учасників переговорів в Ризі.
   Так звана Ризька угода була підписана на останньому пленарному засіданні делегацій з врегулювання мирних відносин між Польщею, РСФРС і УСРР пізно ввечері 18 березня 1921 р. Таким чином, військові дії Першої світової війни та національно-визвольних змагань на території Східної Європи, які тривали практично без перерв з середини літа 1914-го р. були завершені. На останньому засіданні мирних переговорів, латвійський міністр закордонних справ Зіґфрідс-Анна Мієровітцс висловив упевненість, що ця подія має велике значення в загальноєвропейському масштабі і відкриє новий етап в історії Східної Європи, особливо Балтії, а принесений з Риги мир народам Польщі, РСФСР та УСРР – має бути довговічним. Ой, як він помилявся, бо ж не судилося цьому статись!..
   Біло-червона Варшава зрадивши жовтоблакитний Київ на умовах червоної Москви вже за 18 років короткого міжвоєнного періоду отримала те, на що заслуговувала. У серпні 1939-го р. в московському Кремлі було укладено пакт Молотова-Ріббетропа. Згідно із його умовами, Республіку Польщу було поділено навпіл між СССР та Третім Райхом: Західна Україна і Західна Білорусь відходили більшовикам, а Мала і Велика Польща з Мазовією – гітлерівцям.
   Тоді Варшава не вивчила уроки минувшини, а чи зможе зараз? Варто наголосити, Україна завди була для Польщі своєрідним буфером між нею і загарбницькими планами Москви. Україна в якості надійного щита європейської цивілізації – це її найголовніша функція, з точки зору поляків. Саме тому Польща буде підтримувати Українську Державу завжди, попри ностальгію за старими часами свого панування на Всхудніх Кресах та історичними докорами в бік націоналістів-бандерівців. Адже набагато приємніше і безпечніше Варшаві мати справу з Москвою, коли між ними є незалежний Київ. Якщо ж поляки забудуть про це, для них може настати не березень 1921-го, а новий вересень 1939-го з болючими наслідками.

   Сьогодні в світі не та ситуація, коли через давні історичні суперечки можна розкидатися союзниками – як Україні, так і Польщі. Тим більше, коли є спільні вороги – ординська Москва і мультикультурний Брюссель. З одного боку Київ стримує на Сході натиск регулярної кремлівської армії дуже дорогою для себе ціною – власним народом. З іншого, Варшава б’ється з мігрантським засиллям на Заході тільки в суспільно-політичній площині, не зазнаючи при цьому втрат серед своїх громадян.
   На превеликий жаль, існують певні сумніви щодо того, чи будуть ЄС або NATO захищати Польщу в разі реальної загрози з боку Московії. У Варшаві та Києві повинні зрозуміти, що тільки разом можна протистояти цьому ворогові, який робить все можливе, щоб надовго зруйнувати наші добросусідські відносини. Будьмо пильні шановне товариство, не даймо себе заманити в кремлівську пастку!

Автор – Денис Ковальов

Регіоналізація Європи

  Історично так склалося, що тривалий час Європа була джерелом нестабільності й конфліктів: дві найбільш руйнівні та географічно поширені війни минулого сторіччя розпочалися в центрі Європи, а післявоєнний мир в Європі тримався лише загрозою постійної небезпеки виникнення третьої, ще страшнішої війни. У часи "Холодної війни", коли Європа була поділена на зони впливу двох наддержав, розколи та тертя між різними європейськими націями були припинені. Сьогодні ж міжнародна політика розвивається на різних рівнях: від створення великих між- та наддержавних структур до утворення міжнародних асоціацій та спілок на місцевому, регіональному рівнях.

Сучасна мапа Єсвпропейського Союзу

   Процес глобалізації у розвитку сучасного суспільства призвів до утворення кількох найбільших конкуруючих регіонів у світі. Організаційно їм відповідають три політико-економічні структури: ЄС, НАФТА та АСЕАН. Західна частина географічної Європи, об’єднана Європейським Союзом, прямує до створення Європи політичної, об’єднаної Європейським Союзом. Від порівняно невеликого утворення до пан’європейської структури ЄС подолав значну частину шляху, але сьогодні ще залишається чимало країн Європи, не охоплених ним.

  Закінчення "Холодної війни" поставило міжнародну спільноту перед об’єктивною необхідністю побудови нового устрою, котрий би спромігся забезпечити атмосферу взаємоповаги, відчуття безпеки, стабілізацію, розвиток демократії та поглиблення міжнародної співпраці. Власне 1989 р. увійшов в історію Європи як annus mirabilis – рік, коли повоєнний порядок було зруйновано, що принесло не тільки демократичні свободи народам Східної Європи, але також непевність щодо природи європейських політичних структур та структур безпеки в майбутньому. Глибокі зміни в Східній Європі сталися у той самий час, коли головна регіональна організація Західної Європи, також зазнавало змін, перетворюючись на сучасний ЄС: Європа намагалася довести до кінця створення єдиного внутрішнього ринку, поглибити рівень інтеграції, прокладаючи шлях до економічного, монетарного і політичного союзу.

Сучасне бачення "Холодної війни"

  Після Другої світової війни Європа еволюціонувала як автономний регіон міжнародної політики, котрий характеризувався ліберальними демократичними формами урядування та ринковою економікою із значним рівнем соціального забезпечення. Повоєнний поділ Європи призвів до утворення надто різних економічних, політичних та соціальних систем у двох її частинах. У Західній Європі з’явилося багато формальних регіональних організацій, які склали мережу політичних та економічних зв’язків між західноєвропейськими країнами. Оскільки ЄС виникло як головна регіональна організація, існувала тенденція розглядати його як аналог Західної Європи або навіть і Європу назагал. Такий погляд ігнорує існування та роль таких організацій, як Європейська асоціація вільної торгівлі, Рада Європи, Північна Рада та інших організацій з перехресним членством.

  Разом з тим, ані ЄС, ані інші західноєвропейські організації не є продуктом поточної геополітичної ситуації. Сучасна ідея європейської єдності через співпрацю, а не через гегемонію, передує Другій світовій війні. Після Першої світової війни вийшла друком книга австрійця Ріхарда Куденгове-Калергі "Пан’Європа" (1923 р.), у травні 1930 р. французьким урядом була зроблена формальна пропозиція Лізі Націй заснувати федеральний європейський союз. Аристид Бріан, міністр закордонних справ Франції, просував ідею створення "постійного режиму спільної відповідальності за раціональний устрій Європи".

Ріхард Куденгофе-Калергі автор маніфесту "Пан’Європа"

   І міжнародна співпраця, й інтеграція є способами залучення держав до спільної діяльності, але остання відрізняється більшою інтенсивністю взаємовідносин між державами-учасницями та методами організації відносин. Міждержавна співпраця здійснюється у чітких межах та контролюється державами. Інакше кажучи, організації, які здійснюють міждержавну співпрацю, не намагаються порушувати державний суверенітет. Організації, створені для розвитку міждержавної співпраці, не формують центру влади, незалежного від держав-учасниць. Інтеграція ж, навпаки, є процесом створення політичних спільнот, або, процесом трансформації раніше окремих одиниць в компоненти узгодженої системи.

   Вивчення регіональної інтеграції пов’язане із поясненням, як і чому держави перестають бути повністю суверенними, чому та як вони добровільно змішуються, зливаються, об’єднуються зі своїми сусідами, так що втрачають фактичні атрибути суверенності, набираючи нових технік вирішення взаємних конфліктів. Регіональна співпраця, спільні організації, системи та підсистеми можуть допомогти описати кроки на цьому шляху, але їх не можна сплутувати із прикінцевим станом. Суверенітет у міжнародному праві означає, що держава має під своєю юрисдикцією певне населення та територію і що державна влада має контроль над легітимним використанням сили та тиску. Коли держави включаються у процес інтеграції, вони передають частину індивідуального суверенітету для спільного його здійснення з іншими державами.

Європейський Центральний Банк – економічний центр Європи

   Безперервне економічне зростання було запорукою політичної та соціальної стабільності у цьому регіоні. Економічна інтеграція в Європі відбувалася паралельно з посиленням ролі держави в управлінні економікою та реалізацією програм соціального забезпечення. Інтеграція країн із розвинутими змішаними економіками є значною мірою фактом політичним, тому що функціонування економіки є ключовим чинником у виборчій тактиці партій. Потенційні економічні переваги від посилення спеціалізації, позитивного ефекту збільшення масштабу, покращання умов торгівлі та посилення конкуренції забезпечують логічне обгрунтування інтеграції. Коли відбувається групування економіки на регіональному рівні, доступ до ринків через членство чи через асоціацію стає головним пріоритетом всіх країн поза тим угрупованням.

   Економісти визначили декілька рівнів економічної інтеграції:

1) Зона вільної торгівлі: скасування тарифів і квот на торгівлю між країнами-учасницями, але в торгівлі з третіми країнами вони залишаються.

2) Митний союз: країни усувають обмеження на торгівлю та встановлюють спільні зовнішні тарифи стосовно третіх країн.

3) Спільний ринок: передбачає вільний режим розвитку виробництва — рух робочої сили, капіталу та послуг, крім того, вільне переміщення потоків товарів.

4) Економічний та монетарний союз: стадія глибшої інтеграції, аніж спільний ринок. Економічний та монетарний союз включає гармонізацію деяких галузей національної економічної політики та єдину валюту чи сталий фіксований обмінний курс валют.

Євро – символ економічної євроінтеграції

   Повна економічна інтеграція: включає не тільки інтеграцію продуктів та засобів виробництва, але й єдину економічну політику. Політична інтеграція має багато граней, але зазвичай описується виникнення політичної спільноти, що грунтується на довірі, лояльності та спільних цінностях. Інституційна інтеграція стосується запровадження практики колективного ухвалення рішень групою країн. Спільні інституції є необхідними для розвитку та адміністрування правил та регуляцій, котрих вимагає економічна інтеграція. Ухвалення рішень передбачає дотримання певних правил щодо ролі та владних повноважень окремих інституцій. Наднаціональні інституції можуть залучати до співпраці громадян країн-учасниць прямо і можуть ухвалювати рішення незалежно, а часом і всупереч бажанням країн-учасниць.

   Інтеграція державної політики полягає у мірі відповідальності за проведення політики на вищому наддержавному рівні, або політики, що спільно здійснюється або координується на кількох рівнях. Межі, міра та узгодження спільної державної політики мають найбільше значення для політики інтеграції. Належний рівень управління для виконання різних функцій є ключовим питанням для пошуку нових форм економічної інтеграції, особливо для укладення економічного та монетарного союзу. Інтеграція ставлень пов’язана з підтримкою регіональної інтеграції громадськістю та політичною й економічною елітами. Ставлення громадян впливає на розвиток інституційної та політичної інтеграції.

Сучасний поділ Європи на регіони

   Майже п’ятдесятирічний історичний розвиток процесу свідчить, що європейська інтеграція є еволюційною, а не революційною. Країни ЄС в процесі нелегкої і довготривалої взаємодії навчились забезпечувати динамічну рівновагу між загальними і сепаратистськими інтересами шляхом ухвалення компромісних рішень і здійснення кроків, які дозволяють їм просуватись вперед по тривалому тернистому шляху інтеграції. Інтеграція країн Західної та Східної Європи до європейських структур різних рівнів супроводжується створенням міцного підгрунтя для взаєморозуміння країн-сусідок. Належну увагу привернув особливий характер стосунків у межах прикордонних співтовариств, їх регіональна індивідуальність. Підтримка місцевих та регіональних об’єднань, розташованих по обидва боки кордону, допомагає реалізувати прагнення до взаєморозуміння, демонструючи, якою повинна бути об’єднана Європа з усім притаманним їй розмаїттям.

   Регіональна інтеграція в сучасній Європі втрачатиме свій сенс, якщо не сприятиме консолідації континенту. Саме тому велика увага приділяється міжкордонній співпраці із європейськими країнами, що не входять до складу ЄС. На міждержавному рівні важливу роль в об’єднанні Європи відіграють такі організації, як Рада Європи, ОБСЄ тощо. Розгортання та поглиблення співробітництва із країнами Центрально-Східної Європи відбувається не тільки в різних галузях, але й на різних рівнях суспільства.

Віденська штаб-квартира Організації з безпеки і співробітництва в Європі

 Зараз, коли створені досить ефективні прагматичні програми співробітництва, чіткіше усвідомлюються тактичні й стартегічні цілі інтеграції, цей процес набуває характеру сталого поступу. Звертаючися до питання взаємодії різних європейських регіональних організацій, бачимо, що хоча на початковому етапі створення їх повноваження та функції перетиналися, дублювалися, то на сучасному етапі спостерігається певна гармонізація цих функцій.

   Досягнення ЄС — це наслідок раціонального використання об’єктивних чинників і результат цілеспрямованої діяльності урядів країн-учасниць. Лідери країн по-новому вирішують проблему розв’язання суперечностей, які супроводжують інтеграційний процес. Суперечки і кризи є не лише певним гальмом на окремому відрізку шляху інтеграції, але й дієвим стимулом ії розвитку. Кожна спіраль ускладнень дає поштовх до зростання інтелектуального, наукового і політичного потенціалу учасників ЄС з метою подолання цих бар’єрів.

Автор – Олеся Бесараба

(cвітлини взяті з сайту wikipedia.org)