Польщу від московської орди завжди боронила Україна

Останні роки ми звикли думати, що на Заході незалежна Україна має стійких партнерів, ба навіть союзників! Вони, на відміну від хижої країни Сходу, що підступно напала на нас, з широкою усмішкою будуть вітати наш кожен крок на зустріч їм. Проте не варто забувати, що серед цих так би мовити союзників українці мають історично кровних ворогів – у першу чергу поляків та мадярів!
   Про мадярського хижого турула, що спить і бачить в своїх державних кордонах українське Закарпаття, автор цього допису вже неодноразово писав у блозі "Nаціональна Ініціатива". Піднято було й питання польського неошовінізму. Однак, варто розтлумачити ще раз, що являє собою Україна як щит європейської цивілізації для наших любих "союзників"-українофобів з берегів Вісли.
   Так сталося, що всі 25 років відновленної незалежності Київ у польсько-українських історичних суперечках був більш залежною стороною ніж Варшава. Україна, яка, безумовно, ще не стала однією з країн-членів гніючого гадючника під назвою ЄС, добровільно погодилася прийняти і західний моралізаторський підхід до історії, і західні морально-етичні оцінки минулого. Польща, як частина і союзник великих країн Заходу, вважає за можливе роздавати моральні оцінки і вимагати від інших їх визнання. Україна до цього не була і не є готовою, ані психологічно, ані методологічно. Тому перелік обговорюваних польсько-українських претензій, фактично, запропонований поляками, які виступають ініційованою стороною.
   Звісно, що на відміну від тієї ж ординської Москвії чи дунайської Мадярщини, Республіка Польща зосереджується у своїх відносинах з Україною виключно на питаннях історії. А варто було б просто домовитись про спільне визнання тієї чи іншої історичної події, без шкоди як національним, так і державним відносинам перед куди страшнішою загрозою, ніж героїзація бандерівців з УПА.
   Наші партнери-поляки мабуть забули, як майже 100 років тому, в середині березня 1921 р. у Ризі вони підписали кабальну мирну угоду з московськими більшовиками про розподіл ними раніше окупованих територій України та Білорусі. Польща, яку тоді очолював соратник отамана Симона Петлюри – соціаліст Юзеф Пілсудський, зрадила всі свої союзні домовленності з урядом УНР. Рядові жовніри і офіцерство Дієвої Армії УНР ще марили новим визвольним походом в Наддніпрянщину, помираючи від ран і хвороб в таборах для інтернованих. Що правда, остання спроба під назвою ІІ-й Зимовий Похід, закінчилась для українського війська трагедією національного масштабу під Базаром. Тоді це було рівносильно подіям під Іловайськом влітку 2014-го р. Однак, тактичний успіх армійським і політичним керівництвом УНР був втрачений восени 1920 р. завдяки польським "союзникам".

   У той же час, коли в лісах і болотах Полісся гинули українці, на берегах Дауґави нові-старі окупанти пафосно вирішували подальшу долю вільної України. Столиця незалежної Латвійської Республіки з середини жовтня 1920-го р. перетворилась в найважливіший політичний центр Східної Європи. Переговори були довгими і складними (тривали аж 6 місяців!), але обидві сторони все ж пішли на поступки: поляки у перший же день переговорів визнали права представника совєцької України (УСРР) брати участь в переговорах, таким чином зрадивши свого союзника – Українську Народну Республіку, представники якої марно намагалися домогтися включення до складу учасників переговорів в Ризі.
   Так звана Ризька угода була підписана на останньому пленарному засіданні делегацій з врегулювання мирних відносин між Польщею, РСФРС і УСРР пізно ввечері 18 березня 1921 р. Таким чином, військові дії Першої світової війни та національно-визвольних змагань на території Східної Європи, які тривали практично без перерв з середини літа 1914-го р. були завершені. На останньому засіданні мирних переговорів, латвійський міністр закордонних справ Зіґфрідс-Анна Мієровітцс висловив упевненість, що ця подія має велике значення в загальноєвропейському масштабі і відкриє новий етап в історії Східної Європи, особливо Балтії, а принесений з Риги мир народам Польщі, РСФСР та УСРР – має бути довговічним. Ой, як він помилявся, бо ж не судилося цьому статись!..
   Біло-червона Варшава зрадивши жовтоблакитний Київ на умовах червоної Москви вже за 18 років короткого міжвоєнного періоду отримала те, на що заслуговувала. У серпні 1939-го р. в московському Кремлі було укладено пакт Молотова-Ріббетропа. Згідно із його умовами, Республіку Польщу було поділено навпіл між СССР та Третім Райхом: Західна Україна і Західна Білорусь відходили більшовикам, а Мала і Велика Польща з Мазовією – гітлерівцям.
   Тоді Варшава не вивчила уроки минувшини, а чи зможе зараз? Варто наголосити, Україна завди була для Польщі своєрідним буфером між нею і загарбницькими планами Москви. Україна в якості надійного щита європейської цивілізації – це її найголовніша функція, з точки зору поляків. Саме тому Польща буде підтримувати Українську Державу завжди, попри ностальгію за старими часами свого панування на Всхудніх Кресах та історичними докорами в бік націоналістів-бандерівців. Адже набагато приємніше і безпечніше Варшаві мати справу з Москвою, коли між ними є незалежний Київ. Якщо ж поляки забудуть про це, для них може настати не березень 1921-го, а новий вересень 1939-го з болючими наслідками.

   Сьогодні в світі не та ситуація, коли через давні історичні суперечки можна розкидатися союзниками – як Україні, так і Польщі. Тим більше, коли є спільні вороги – ординська Москва і мультикультурний Брюссель. З одного боку Київ стримує на Сході натиск регулярної кремлівської армії дуже дорогою для себе ціною – власним народом. З іншого, Варшава б’ється з мігрантським засиллям на Заході тільки в суспільно-політичній площині, не зазнаючи при цьому втрат серед своїх громадян.
   На превеликий жаль, існують певні сумніви щодо того, чи будуть ЄС або NATO захищати Польщу в разі реальної загрози з боку Московії. У Варшаві та Києві повинні зрозуміти, що тільки разом можна протистояти цьому ворогові, який робить все можливе, щоб надовго зруйнувати наші добросусідські відносини. Будьмо пильні шановне товариство, не даймо себе заманити в кремлівську пастку!

Автор – Денис Ковальов

Selâm, Latvija!

   Різниця між біженцем і трудовим мігрантом непомітно стирається… Тема мігрантів – біженців і гастарбайтерів з країн третього світу (Африки та Азії) – усе активніше обговорюється в латвійському суспільстві. Не стільки обговорюється питання самих мігрантів, скільки перспективи їх появи в Латвії та подальша ісламізація одного з ''балтійських тигрів''. Ну що ж, поміркуємо на цю тему і ми.

Вже скоро так будуть вітатись уЛатвії

   Отже, Західна Європа задихається від зростаючої кількості приїжджих з країн третього світу, в основному – з Північної Африки і арабських країн. Якщо зовсім недавно на основному маршруті нелегальної імміграції (через Північну Африку морем до Італії і далі – у всі країни ЄС) стояла своєрідна "стіна" у вигляді режиму Каддафі, то сьогодні цієї "стіни" немає. Чому? – Тема окремого і серйозного обговорення. Але як би там не було, в результаті на кордонах країн Шенгенської угоди час від часу вводиться паспортний контроль, а самі країни ЄС загрузли в сварках: куди подіти всіх цих єгиптян, тунісців, лівійців та інших мешканців з "благословенних Аллахом" Африки та Азії, які під шумок тунісько-єгипетсько-лівійської революцій хлинули в Європу?

  Не так давно керівники країн ЄС констатували, що програма інтеграції провалилася. А іммігранти, навіть ті, хто приїхав до країн ЄС "на заробітки" – в більшості своїй замість того, щоб скромно і творчо працювати, забезпечувати пенсії та допомогати "корінним" європейцям, самі працювати не бажають. Більш того – іммігранти із задоволенням користуються цими пенсіями і соціальними допомогами, попутно займаючись усілякими кримінальними справами. Загалом, у ЄС вистачає турбот з тими, хто вже там окопався. А тут – нова хвиля приїжджих!

Замість Європейського Союзу – Союз Ісламський

   І ось вже чути міркування про те, що всі країни ЄС повинні ділити це навантаження порівну. Тобто користуватися ресурсами Лівії після падіння Каддафі бажають Німеччина, Велика Британія, Франція і США (про що вже, судячи з повідомлень у пресі, є домовленість між урядами), а от приймати втікачів повинні всі. При цьому обговорюється кілька варіантів. Зокрема, країна, що приймає біженців, буде отримувати кошти на їх утримання (соціальні допомоги) безпосередньо з ЄС та ЄЦБ. Отака форма "загальноєвропейської данини", яку більш розвинені країни будуть платити менш розвиненим за щастя утримувати у себе певну кількість вихідців з країн третього світу.

   Зрозуміло, латиські чиновники в прагненні догодити ЄС (що, знову ж таки, зрозуміло – допомога на утримання національного чиновництва надходять саме із загального бюджету ЄС) знову попереду планети всієї. Вже звучать заклики про те, що підтримка ЄС – наш загальноєвропейський борг. І десь у глибині душі з'являється велика підозра, що в брюссельських кабінетах, де будуть розподіляти квоти на розподіл жителів з країн третього світу з "новачкам" ЄС, непомітно зітреться різниця між біженцем і трудовим мігрантом. Виплатять їм "підйомні", як це зробив Ніколя Саркозі, висилаючи циган, і – здрастуй, Латвія!

Рига сьогодні

   Ну з боку уряду як виправдання можливого напливу іммігрантів до Латвії звучить взагалі вбивчий аргумент: що "без припливу іммігрантів нам не підняти економіку". Ну а мешканцям Латвії – громадянам і особам без громадянства, відповідно, треба робити висновок, що миролюбні і так люблячі корисна праця араби, негри та інші сомалійці – це спасителі економіки Латвії. Зауважте, не працьовитий латиський народ – що повинно звучати з вуст латиських патріотів, і не працьовитий латвійський народ – що повинні проповідувати прагматичні латвійські політики різних національностей, а якісь трудові мігранти з зовсім далеких за менталітетом балтійським народам країн...

   У будь-якої розсудливої ​​людини тут же виникає питання, вірніше, навіть два:

 1) По-перше, де наші шановні чиновники бачили ці самі робочі місця, які повинні розвивати економіку Латвії та на які можуть претендувати оні мігранти? Безробіття, що досягає 20-22% в реалі, бачить кожен. Те, що в службах зайнятості висять вакансії або для фахівців (яких в Латвії вже немає), або з такою зарплатою, якої і безробітні гидують, теж бачать все. Про створення свого концерну на зразок фінської Nokia, або будь-яких інших великих виробництв в Латвії якось поки не чути. По крайней мере, не при цьому уряді. Тобто при існуючому положенні в економіці Латвія і своє населення не може забезпечити роботою, і оне населення, незважаючи на загальну кризу, продовжує бадьоро розбігатися по містам Франції, Великої Британії і Німеччині. Загалом, питання, де, на яких таких гігантах латвійської промисловості працьовиті мігранти реалізують свій потенціал, відкритий.

Мусульмани експортують іслам в Європу

 2) По-друге, хто вирішив, що приїжджі з арабо-африканських країн збираються працювати? У будь-якій розвиненій країні Західної Європи кількість тих вихідців з третього світу, які вважають за краще сидіти на посібниках, на порядок вищі від тих, хто працює – це вже ні для кого не секрет. Втім, є види діяльності, яким для них займатися престижно – рекет, сутенерство, торгівля наркотиками. Є підозра, що цього добра в нас вистачає і без трудових мігрантів, про заїзді яких так клопочуть наші правителі. А враховуючи, що в рамках необхідної консолідації бюджету кількість і якість правоохоронних структур також не підвищується, наслідки напливу іммігрантів у сфері кримінальної також не змусять себе чекати. Єдине, що можна передбачити – це повна відсутність інтересу потенційних гостей до латвійських окраїнах на зразок Латгалії. Центри з прийому іммігрантів можуть перебувати де завгодно – хоч в Даугавпілсі, хоч в Лудзі, хоч посеред найбільшого Латгальського болота. Все одно вся ця публіка-якими шляхами буде просочуватися в столицю, бо там є де розвернутися. А що їм робити в злиденній латвійської провінції?

   Ось в Ризі – при будь-яких розкладах – трудовим мігрантам буде де реалізувати свої таланти. І куди більше шансів на те, що говір торговців наркотою і сутенерів з країн третього світу зазвучить під стінами Сейму Латвії, а не у латгальському Резекне чи у Дінабурзькій фортеці в Даугавпілсі. Особисто мені, відверто кажучи, краще всього чути цей говір під час туристичних поїздок – десь біля Ейфелевої вежі, Колізею або Бранденбурзьких воріт.

Мапа регіонів Латвії

  Але, латвійське чиновництво так шанує будь-які установки чиновництва ЄС, тому вимушено з радістю приймати новоприбулих мігрантів. І між іншим, у Латвії перед цим самим ЄС стільки боргів. Очевидно, що виходячи з цих двох міркувань, ми все-таки маємо неабиякий шанс стати великим відстійником для цих "гостей" з країн третього світу. Причому, як зазвичай, населення Латвії ніхто і не спитає. Багато честі! Дивуватися, правда, особливо нічому – латвійських правителів думку виборців, схоже, не дуже-то й цікавить. Прагнення прогнутися перед Брюсселем їм замінює і честь, і совість, і патріотизм, і здоровий глузд.

   Хоча напевно у більшості з них, як у справжніх патріотів Латвії, вже прікуплени нерухомість в Англії, Шотландії або на худий кінець в Іспанії чи Італії. Ну, так, на всяк випадок. Так що – Selâmün aleyküm, Latvija!

Автор – Артем Губерман

(світлини взяті з сайту imhoclub.lv)