Що спонукало Брюссель і так званий франко-німецький домен (осердя євроінтеграційних рухів) до такого кроку? — По-перше, світова пандемія, яку, до слова, у комфортну та заможну Європу завезли мігранти. По-друге, відновити державний контроль над системою охороною здоров'я, що виявилась не здатною попри технологічні новації, до зустрічі з коронавірусом, і головно — порятунок спільної економіки всередині ЄС, коли у низці країн-членів зростають летальні випадки, а відтак зменшується кількість робочих рук.
Не дивно, що патріотично і націоналістично налаштовані політичні кола деяких європейських держав на цьому тлі порушують питання доцільності подальшого існування наддержавного утворення на теренах Старого Світу. Як приклад євроскептики наводять нещодавній вихід Великої Британії з лав ЄС, котра тепер знову буде прагнути здобути власну індивідуальність та відновити колишню міць. Для багатьох же громадян ідея "єдиної Європейської держави" виявилась такою, що не відповідає дійсності та бажанням більшості (масова міграція упродовж 2014-2019 рр. і пандемія COVID-19 оголила кволість ЄС як наднаціональної структури), звідси — Brexit, Fixit і тому подібні відцентрові від Брюсселя рухи.
Відповідно до поточної ситуації можна стверджувати, що Україні більше не слід прямувати шляхом шаленої євроінтеграції, яку ми обрали (швидше — нам накинули охочі до нового ринку торгаші) у 2013-2014 рр.,оскільки Старому Світу зараз буде не до нас. У тому вигляді, в якому зараз існує ЄС — це подоба, мавпування СССР з панівною ліволіберальної, ґендерною і мультикультурною ідеологією, що нівелює національну ідентичність та мурує на національних економіках континентальну, як частину глобальної. У гонитві довести свою приналежність до європейської цивілізації, ми не бачимо як обнуляємо нашу державність, оголюємо її не тільки перед байдужими політиками Заходу, але, що головніше, перед хижаком зі Сходу, руки якого по лікоть у крові наших співгромадян.
Стосунки України та ЄС, які доволі тісно тривають з осені 2013 р., чіткіше дають зрозуміти, що нас там, (скажімо собі чесно) не чекають — ні найближчим часом, ні взагалі. Українці для вгодованих європейців не більше ніж мийники туалетів в Італії чи будівельники в Естонії, адже самі досі не здатні осмислити насущну кризу своєї колективності (національної солідарності), яка присутня у тих самих італійців чи естонців. З усіма мінусами та плюсами нашого суспільства, воно не потрібно нікому, окрім самих нас: українцям треба стати сильними, показати усім — наше суспільство може вижити та збудувати сильну, заможну державу без чужої фінансової чи військово-політичної допомоги, відтак наша нація гідна на щось більше, а ніж членство в ЄС чи Шенґенська безбар'єрна (безвізова) до нині зона, не кажучи вже про новий СССР.
Автор — Денис Ковальов
Немає коментарів:
Дописати коментар