Січеславщина — вотчина чекістів у рясах

Минуло вже кілька місяців із того часу, як православні українці отримали Томос на церковну самостійність від Вселенського Патріарха. Проте московські попи в Україні досі заправляють від імені чекіста Кірілла (свого патріарха), ніби нічого й не сталося. Особливо це помітно на Січеславщині, де служителі культу РПЦ ще й виступають за "мир і дружбу" з агресором.
   От хоча б згадати того митрополита Іринея. За часів банди Віктора Януковича, він був найшанованішою людиною області після ахметівських посіпак, як Олександр Вілкул, Євген Удод та Іван Ступак. Зараз нічого не змінилося — архієрей дистанціювався від проблеми війни з Москвою, а у підвладних йому храмах і монастирях вільно пропагують українофобію!
   Звісно, що після цього жоден з парафіян УПЦ МП (вона ж РПЦ) Січеславщини не захоче повернутись до Помісної Української Церкви (ПЦУ), яку вважає "розкольницькою". Єдиним способом у ситуації, що склалась, бачу втручання патріотичних та нардепів-націоналістів, яким не байдуже, хто та яким чином доноситиме Слово Боже до наших земляків.

Автор — Володимир Ковальов

За Родіну! За Гітлера!

   Дивізія "Галичина" брала участь у битві під Бродами. А чим займалися російські дивізії? Наприклад, козаки…

  5 липня 2012 р. Рада ООН з прав людини ухвалила історичну резолюцію про право на свободу слова в інтернеті. А ще рік перед тим у Женеві на 102-у засіданні Комітету ООН з прав людини було прийнято наступне обов'язкове рішення: «Закони, які переслідують висловлювання думок стосовно історичних фактів, несумісні із зобов'язаннями, які накладає Конвенція на держави, що підписали її, щодо захисту свободи слова і свободи висловлювання думок. Конвенція не дозволяє жодної загальної заборони на висловлювання помилкової думки або неправильної інтерпретації подій минулого».

  Що це означає? А те, що навіть переслідування за заперечення Голокосту є неприпустимим для країн, що підписали Конвенцію з прав людини. Дивно, що демократичні ЗМІ "не помітили" цього сенсаційного документу.

   «Мислю – отже існую!», – сказав Декарт. А я уточню: помиляюся – отже мислю. Нормальна річ помилятися. Але одна річ помилятися через недостатнє володіння матеріалом, а друга – навмисне спотворювати історичні факти або ж свідомо вилучати щось, що тобі не до вподоби чи не вкладається у твою концепцію.

   Депутат від ПР Вадім Калєснічєнка розіслав днями нардепам цілу бібліотечку книжечок про "пасобнікав нєофашистов". Аякже – тема ж така гаряча! Нема гарячішої. Те, що продукти в Україні дорожчі, ніж на Заході, не тема. Те, що й ліки дорожчі інколи в десять разів – теж не тема. І те, що наживаються на цьому саме брателли Вадіка – теж не тема. А от фашизм – це якраз те. Нагадаю, що це ми вже проходили у 2004 р., коли Ющенка малювали на бігбордах у формі гітлерівця з піднятою рукою. Однак "пасобнікав" фашистів Вадік бачить якось дуже однобоко. Він чи то соромиться, чи то завдання такого не мав, але чомусь уникає ширшої розмови про російських "пасобнікав". А тим часом українцям до росіян, як до неба рачки.

  Ось яку статистику подає історик Вадим Махно: «20 советских граждан стали русскими фашистскими генералами; 13 советских генералов и комбригов; 3 генерал-лейтенанты: Власов А., Трухин Ф., Малышкин В.; 1 дивизионный комиссар: Жиленков Г.; 6 генерал-майоров: Закутный Д., Благовещанский И., Богданов П., Будыхто А., Наумов А., Салихов Б.; 3 комбрига: Бессонов И. Богданов М.; Севостьянов А.». І це не рахуючи білогвардійських та тих, що отримали генеральські звання вже у німців.

  «Я нарахував на службі у Гітлера,»  – розповів В. Махно газеті "Експрес",  – «19 генералів-євреїв, 10 генералів-українців і 155 генералів-росіян. А командувати було ким! Якщо підбити підсумки, то сучасні російські науковці вважають, що у складі Вермахту (військ СС, допоміжної поліції і самооборони) служило 500  – 600 тисяч росіян! І, зважте, близько 250 тисяч українців».

  Правда, українцями їх вважати можна умовно, бо, коли з концтаборів почали випускати мешканців окупованих теренів, українцями записувалися й росіяни з Курщини, Брянщини, Орловщини й Дону. Ці люди не знали і не розуміли української мови. Загалом на боці німців українці складали 10-15%. "Галичина" була єдиною українською дивізією СС. Російських дивізій СС було 7 і одна змішана російсько-німецька!

  Першою есесівською частиною, сформованою в Україні, було севастопольське відділення "русской криминальной полиции". Город-гєрой виправдав свій титул: кожний 8-й севастополець служив німцям, а не кожний 30-й, як загалом по Україні. Росіяни та їхні українські блазні витворили справжній міф довкола Другої світової війни. Виходить, що це лише росіяни звільнили Європу від фашизму. А от прибалтійські та деякі кавказькі народи, кримські татари і західні українці стріляли в спину. Але насправді половину усіх східних легіонів вермахту складали росіяни.

  Кремлівські прихвостні чомусь взагалі не згадують Русскую Освободительную Национальную Армія (РОНА), яку організував авантюрист Броніслав Камінський на Брянщині та Орловщині. У 1944 р. РОНА бере участь у придушенні Варшавського повстання, відзначившись небувалим звірством щодо цивільного населення. Навіть самих німців убивства та грабунки вивели з рівноваги, і Камінський постав перед трибуналом СС та був розстріляний. Цікаво, що цей факт розстрілу німецькі генерали наводили у своє виправдання на Нюрнберзькому процесі.

  Дивізія "Галичина" брала участь у битві під Бродами. А чим займалися російські дивізії? Наприклад, козаки. Ці мали дуже почесне завдання виловлювати українців, які ухилялися від примусової відправки в Німеччину, а потім конвоювати їх. При цьому утікачів розстрілювали на місці. А ще грабували продукти на селах та воювали з партизанами. Ну, і звісно ж палили села, які запідозрено у контактах із партизанами. Коли ж німці почали відступати, то й тут згодилися гарні російські вояки – вони палили села уже просто так, при відступі. І щойно на Волині цим русскім витязям дали відсіч партизани УПА – вони їх почали нещадно вбивати. Так що до Галичини дійшли уже не дивізії та бригади, а лише кілька полків. То хто ж кому стріляв у спину?

  Колаборанти були й серед євреїв. «Наряду с Еврейскими комитетами в гетто были созданы Еврейская вспомогательная служба правопорядка, которая подчинялась местным руководителям СС и полиции,» – пише В. Махно. – «Самыми крупными из них были подразделения еврейской полиции Львова  – 750 человек. Начальник Дубровицской городской украинской вспомогательной полиции Ровенской области К.Коваленко, активный участник "решения" еврейской проблемы в Ровенской области, казнён в 1950 г. под своей настоящей фамилией Хаим Сегал. Одессит Карцев, организовавший банду коллаборантов из 60 человек, казнён в 1947 г. под настоящей фамилией Гершман. Русский старший полицай Иванов, активный ликвидатор евреев в Смоленске, казнён под своей настоящей фамилией Фридман».

   А у Криму? Гадаєте там лише татари були колаборантами? Ні, росіяни теж співпрацювали.

«В местечке Тавель Симферопольского района в декабре 1941г. сформирован казачий (русский) разведовательно-диверсионный отряд – первое коллаборационное формирование Крыма, – пише В. Махно. – 11-й полевой армией в феврале 1942 года в г. Симферополе был сформирован 5-й Казачий (русский) эскадрон Вермахта Таким образом, по состоянию на март 1942 года, в Крыму на службу немцам перешло около 25-30 000 человек».

   Але! Татари та місцеві вірмени й німці складати тільки трохи більше половини, а решта – росіяни. Після звільнення Криму і після депортації кримських татар, греків, болгар та вірмен, в Криму за колабораціонізм було засуждено 2 882 осіб. В тому числі: росіян – 1917, українців – 340, циган – 311, євреїв – 17.

   Сама ж УПА ніколи не була галицько-волинською. Бійцями УПА було чимало українців з усіх регіонів, ба навіть в УПА воювало 3 000 російських козаків, 3 000 бійців Туркестанського легіону і до 1000 осіб з кавказьких частин Вермахту й поліції.

   По війні з совєтською владою воювали не тільки українці і прибалтійці. «В Орловской, Брянской и Курской областях РСФСР до начала 1951 года под именем "Зелёная армия Роздымахи" действовали остатки РОА, РОНА, РННА и частей "Русской народной стражи" и полиции. В Белоруссии антисоветские отряды действовали до 1956 года».

   Отакі цікаві відомості можна почерпнути з книжки Вадима Махна "СПРАВОЧНИК. Полный перечень ОБЪЕДИНЕНИЙ и СОЕДИНЕНИЙ 3-го Рейха из граждан СССР и эмигрантов, а также из жителей Прибалтики, Западной Белоруссии и Украины".

   Коли, товаришу Вадік, почнете його розсилати нардепам?

Автор – Юрій Винничук

Чи буде у Берегова український міський голова?

   Минулого тижня місто Берегово залишилося без міського голови – Іштвана Гайдоша доля знову "покликала" до українського парламенту – Верховної Ради України, тепер вже в якості члена фракції Партії регіонів. За офіційними результатами виборів місце мера Берегова у списку виявилося непрохідним, однак завдяки самовідводу окремих лідерів Партії регіонів, той все ж увійшов до парламенту.

Двомовний дорожній знак при в'їзді у Берегово

   Між тим, саме такого сценарію й очікували, а тому не дивно, що ще задовго до цієї події у місті почали говорити про наступні вибори нового голови. А отже і ширитися чутки про можливих кандидатів на цю спокусливу посаду. Адже Берегово є стратегічним містом для Закарпаття та загалом для України:

а) по-перше, це центр досить чисельної угорськомовної громади;

б) по-друге, місто має вигідне розташування – поблизу кордону з Мадярщиною, де незабаром може пройти велика транснаціональна магістраль;

в) по-третє, Берегово є досить нестабільною “точкою” щодо проявів сепаратизму.

   Це все пов’язано з масовим наданням мадярського громадянства мешканцям цього регіону України. Сусідня країна також веде політику на підтримку мадярських культурних товариств та партій на Закарпатті. Останні чим далі, тим все більше "абстрагуються" від усього українського – в тому числі націлюють мадярськомовну молодь на державні цінності саме Мадярщини, а не України, зокрема на подальшу роботу за кордоном.

Сучасна мапа Берегівського району

   У таких умовах, вважалося до недавніх пір, міський голова Берегова, якому, поки що, так і не вдалося перейменувавти місто на мадярський Beregszász (Береґсас), може бути лише мадяром за національністю, ну, а може  мадяроном, який послідовно буде вести політику в місті, яку надикутють не Києві чи Ужгороді, а у Будапешті.

   Хоча минулі вибори у листопаді 2010 р. показали, що це не зовсім так. Адже за підсумками голосування друге місце посіла Ольга Бізіля, яка представляла партію "Єдиний Центр". Найбільшу кількість голосів отримав Іштван Гайдош, за якого проголосували 4313 виборців – це 47,71%.  Однак другий результат Ольги Бізілі (за яку берегівчани віддали 2783 голосів – це 30.97 %) – був для багатьох досить неочікуваним. Справа у тому, що Берегово вже давно не є містом, де переважає мадярськомовне населення. До того ж, мадярський електорат поділений на прихильників двох ворогуючих партій: ДСУУ та "КМКС" – Партія мадярів України, а також є не надто активним під час виборчого процесу. Тому інтрига існує і боротьба за крісло мера буде досить напруженою.

Іштван Гайдош – екс-мер Берегова

   Можна сказати, що перегони вже розпочались. Звісно, вже колишній мер, зібравшись у народні депутати, Іштван Гайдош не міг не залишити після себе потенційного наступника. На початку мова йшла про Чабу Пийтера, директора великого виноробного підприємства "Котнар-М", обласного депутата від ДСУУ. Для цього його ще влітку було затверджено на посаду першого заступника міського голови. Але після виборів все змінилося. Чабу Пийтера, мабуть із стратегічних міркувань, замінили на Золтана Бабяка. Не приховується, що саме Золтан Бабяк буде балотуватися на міського голову від ДСУУ і як продовжувач справи Іштвана Гайдоша. Про це заявив нещодавно і сам Чаба Пийтер в коментарі для мадярського видання "KárpátiIgazSzó": «Для мене наразі важлива насамперед розбудова нашої партійної організації та підготовка до виборів мера Берегова. У нас вже є непогана кандидатура – це Золтан Бабяк, який користується довірою у суспільстві».

Одна з претендентів на посаду мера Берегова – Ольга Бізіля

   Саме між цими двома кандидатами, ймовірно, розгорнеться головна боротьба за крісло мера. Хоча є й інші претенденти:

 1. Ольга Бізіля, 44 роки, перший заступник міського голови Берегова з гуманітарних питань, голова Берегівської міської організації "Єдиного центру". Була активісткою подій Помаранчевої революції у Берегові в 2004 р., очолювала штаб "Нашої України". Є давнішнім опонентом Іштвана Гайдоша на виборах. У 2010 р., якраз перед черговими виборами мера, Ольгу Бізілю було із скандалом звільнено з посади першого заступника. Таким чином Іштван Гайдош намагався нейтралізувати найголовнішого конкурента. Однак після виборів був змушений поновити Ольгу Бізілю на роботу, згідно з рішенням суду. Хоча аналітики пов’язують це із намаганням міського голови шукати тимчасової підтримки у Віктора Балоги, аби сформувати більшість у міській раді. Голосуватимуть за кандидата в основному ті, кого не влаштовує нинішнє керівництво міської ради, в тому числі й частина мадярів.

 2. Золтан Бабяк, 40 років, перший заступник Берегівського міського голови. Позапартійний, міський депутат від фракції ДСУУ. Давній бізнес-партнер Іштвана Гайдоша і його близький родич. Вже перебував на посаді заступника мера до початку 2005 р., коли змушений був піти у зв’язку з подіями Помаранчевої революції, оскільки був представником СДПУ(о) та соратником Віктора Медведчука. Займається туристичним бізнесом, а також є директором ТзОВ "ГлобалПроджектІнвестЛомпертсас", який розробляє проект будівництва аквапарку у Берегові. Саме аквапарк, скоріш за все і буде головною "козирною картою" в руках цього кандидата. Розігрував її і Іштван Гайдош на минулих виборах – тоді було закладено капсулу у фундамент, але будівництво масштабного комплексу відпочинку  не розпочато і досі. Цілком можливо, аби залучити мадярський електорат Золтан Бабяк знову підніматиме питання перейменування Берегова у Береґсас. Основні важелі: застосування адмінресурсу та різних виборчих технологій, в тому числі підтримка ромського населення. Голосуватимуть за кандидата симпатики партії ДСУУ та особисто Іштвана Гайдоша.

 3. Гейза Орос, 48 років, проректор Закарпатського мадярського інституту імені Ференца Ракоці. Практично незмінний кандидат від партії "КМКС" – Партія мадярів України на виборах міського голови у Берегові. Гейза Орос відомий як неконфліктний політик. Для того, аби перемогти конкурента йому одного разу не вистачило всього 170 голосів. Справа у тім, що "КМКС" – Партія мадярів України, зазвичай, відстоює правила чесної боротьби, навідміну від іншої мадярської партії. На минулих виборах Гейза Орос отримав 997 голосів на свою підтримку (11%) – результат досить посередній. Тому є вірогідність, що "КМКС" – Партія мадярів України висуватиме нині нового кандидата. Ним цілком може стати Ілдика Орос, директор Закарпатського мадярського інституту. Адже її персона досить відома і публічна. За кандидата від "КМКС" – Партія мадярів України голосуватимуть переважно представники мадярськомовної інтелігенції.

Партійна символіка "КМКС" – Партія мадярів України

   Серед інших можливих кандидатів можна назвати також Володимира Маргітича (лідер фракції "Фронт Змін" у міській раді) – його результат на минулих виборах склав майже 8% (710 голосів). Неодноразово пробував свої сили у міських перегонах Йосип Галайда, нинішній директор підприємства "Водоканал Карпатвіз". Однак тепер цього скоріш за все не станеться – Йосип Галайда є депутатом міськради від ДСУУ, а там досить сувора  партійна дисципліна. Хоча з рядів цієї мадярської партії цього року було виключено Габора Кінча, колишнього заступника міського голови. Основною причиною стало його бажання балотуватися у народні депутати "без дозволу" керівництва. Габор Кінч також цілком можливо візьме участь і в боротьбі за крісло мера Берегова. Хоча шансів в нього без підтримки небагато. Хіба що саме його кандидатуру буде обрано в якості противаги Золтану Бабяку якоюсь потужною політичною силою.

   Цікаво розгортатиметься ситуація, якщо Партія регіонів вирішить не підтримувати кандидата ДСУУ Золтана Бабяка, а висуне свого.  Скажімо, Миколу Якимця – молодого амбітного підприємця, власник комплексу "Золота пава" та директора підприємства "Берег-Верикал".  Слід також очікувати традиційного для Берегова параду технічних кандидатів,  мета яких – відтягування голосів від потужних гравців. Єдине, що наразі невідомо – це дата виборів міського голови.

Чи стане українець міським головою Берегова?

   Відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" нині тимчасово виконує повноваження міського голови секретар Берегівської міської ради Віталій Кайнов. Він буде виконувати цю функцію аж до моменту початку повноважень нового міського голови, обраного на позачергових виборах, або до дня відкриття першої сесії міської ради, обраної на чергових виборах. Депутати міської ради на останній сесії доручили Віталію Кайнову звернутися до Верховної Ради  України з клопотання щодо призначення  позачергових виборів  Берегівського  міського голови.

   Хоча багатьох, мабуть, влаштовує і нинішня ситуація – коли місто знаходиться без голови. І тому вибори у Берегові можуть відкластися на невизначений термін. Найбільш імовірний час перевиборів – весна наступного року. Як кажуть – поживемо та й побачимо.

Автор – Іван Романчук

(світлини взяті з сайту mukachevo.net)