Естонія хоче відновлення справедливості, Московія — проти

Державний кордон між Естонською Республікою і РФ має відповідати пунктам Тартуської мирної угоди від 1920 р., яка de jure й de facto лишається чинною. Таку думку нещодавно вкотре повторив голова Рійґікоґу Генн Пиллуаас, вимагаючи від Кремля повернути загарбані землі: Петсері (нині Печорський район Псковської області) та Яанілін (Івангород з околицями Кінгісеппського району Ленінградської області). Політик певен, що тільки після передачі Естонії окупованих РФ територій можна говорити про діалог і співробітництво двох країн.

   Зі слів Генна Пилуааса можна зрозуміти, що йому як і решті націоналістів маленької балтійської республіки, йдеться про соборність і відновлення історичної справедливості. А от московити, як природні загарбники, вважають подібні висловлювання "зазіханням" на нібито "ісконно їхні землі". Хоча останні чомусь після завершення Другої світової війни перетворилися на занедбану, депресивну діру, звідки тікає молодь, зокрема й до сусідньої Естонії.

   Таллінн і Москва не можуть вибудувати нормальні відносини один з одним з початку 1990-х, коли більшовицький проєкт під назвою СССР почив у Бозі. Представники путінського режиму не перший рік звинувачують естонську владу навмисній ескалації дипломатичного конфлікту через прикордонну суперечку, відкидаючи прийняття за основу Тартуської угоди. І це зрозуміло, нащадки ґебістів вигідно показати сусідів загарбниками, тоді як вони — "миротворці, визволителі та возз'єднювачі" (ось тільки Крим, Війпурі, Яанілін ніколи не були, не є і не будуть кацапським!).

   Маленка балтійська республіка, попри своє становище у складі ЄС і NATO, а отже без огляду на вказівки з Брюсселя і Вашингтона, намагається виробити власну зовнішньополітичну стратегію. Особливо, коли йдеться про напружені відносини з країною-агресором зі Сходу. Якщо Москва, котра неодноразово переступила через міжнародне право і порушила status quo повоєнних кордонів емоційно ностальгує за втраченою величчю недоімперії, то Таллінн воліє дотримання укладених двосторонніх угод, включно з поверненням незаконно відібраних у нього в 1944-1946 рр. земель.

   «Якщо вони хочуть нормальних добросусідських відносин, треба повернути нам наше. Адже ще угода від 12 січня 1991 р. між РСФСР і Естонією визнана всі юридичні факти, що підтверджують нашу спадкоємність у тому числі законність Тартуського договору 1920 р., який ніким не був анульований. Ми повинні діяти так само прямо, як 100 років тому діяли Установчі Збори Естонії; ми чекали відновлення нашої державної самостійності півстоліття, можемо почекати ще, щоби наш прапор нарешті замайорів над нині окупованими територіями», — прокоментував ситуацію Генн Пиллуаас.

За матеріалами "Eesti Päevaleht"

Коли кремлівський холуй у керма парламенту твоєї країни

Кремлівські маріонетки з усіх щілин лізуть до високих державних крісел у сусідніх країнах. Десь їм це не вдається, як скажімо в Естонії чи Литві, а десь вони мають перемінний успіх. Чи варто говорити, що найбільш ласими для Москви є Україна, Грузія та Молдова, країни, що їх тримає кремлівський режим на короткому повідку через окуповані території, сплюндровані війною.
   Ось доволі показова ситуація. Так, 20 червня член Комуністичної партії РФ Сєргєй Гаврілов, відкриваючи сесію Міжпарламентської асамблеї православ'я у Тбілісі, зайняв місце спікера грузинського парламенту. Це обурило громадськість, котра розтлумачила такі дії не інакше, як демонстрацію справжнього обличчя влади країни, яка керується з кремлівських кабінетів.
   Звісно, що це лиш випадковість. Однак насправді вона може бути нічим іншим як випробовуванням на міцність характеру запального грузинського народу напередодні парламентських виборів: чи проковтнуть чергову кремлівську витівку грузини? Якщо так, можна запускати масштабний план з дестабілізації ситуації в країні; якщо ні — шукати нові шляхи для досягнення кремлівського сценарію поневолення Грузії.
   Що ж до України, то у нас на очах країна-агресор прагне всадовити свою маріонетку, якщо не у прем'єрське крісло, то у крісло Голови Верховної Ради цілком законним шляхом — через волевиявлення. Політична сила кума В. Путіна і відомого на всю країну україножера Віктора Медведчука вірогідне стане другою за чисельністю фракцією у парламенті, а отже — буде виторговувати місце під сонцем на Печерських пагорбах. І цей сценарій може справдитися лиш в одному випадку, коли олігархи домовляться з Кремлем на вигідних для себе умов про розподіл України на феодальні регіони-наділи.
   А проте, за вікном 2019-й рік і в Україні досі триває війна. Здавалося б, мають відбутися зміни, давно очікуване громадянами покращення, але... у владних кулуарах формується чисто прокремлівська реакція з ненавистю до українського народу під проводом Віктора Медведчука. Не забувайте про це, коли будете стояти перед урною для виборчого бюлетеня!

За матеріалам НВР "Правий сектор"

"V for Vendetta" – прихована сутність

Ніч Ґая Фокса... В історія відома як ніч "порохової змови" (англ. Gunpowder Plot’s Night) – невдала спроба групи англійських католиків на чолі з дворянином Ґвідо Фоуксом підірвати будівлю парламенту з метою знищення прихильного до протестантів короля Якова-Джеймса I, що почав ряд репресій щодо католицького населення країни. Вибух планувалося здійснити 5 листопада 1605 р., під час тронної промови монарха, коли крім нього, в будівлі Палати лордів були б присутні члени обох палат парламенту і верховні представники судової влади країни. У наш час деякі історики називають змову терористичним актом, однак за своїми цілями він кардинально відрізнявся від дій сучасних терористів і швидше нагадував невдалу спробу державного перевороту.

   Отже, перейдемо до суті. Оце щойно переглянув фільмець "V означає Вендетта" (англ. V for Vendetta). Тільки зараз чомусь до нього дійшли руки і з’явився час. Переглянув і здивувався: А чого це ціла купа  "революціонерів" у Facebook приліпила собі замість аватарки маску пана V-Ві? Здавалося фільм про революцію, яку ми ну так вже чекаємо, що аж свербить в усіх місцях... Але ЯКУ революцію пропонують нам творці цієї агітки?

  Ну почнімо з антагоністів, тобто носіїв антитези, негативних героїв. Хто вони і які? Яку символіку носять, які їхні погляди? Звісно ж, вони прибічники жахливого диктатора, вороги плюралізму і демократії, мерзенні боягузи і садисти. Носять чорну уніформу і мають штурмовиків та спецслужби, які викрадають нещасних громадян, а потім піддають їх жахливим тортурам і знущанням у таборах смерті, де ставлять над ними жахливі медичні досліди. Аналогії напрошуються самі собою! Малюнок вже набив оскому, але... ось і ідеологія:

1) Прапори прибічників хунти чорні з червоним хрестом. Навіть з двома хрестами, як на прапорі Великобританії.

2) Прикол чи ні? Отже, у християнській Великобританії (а дія фільму відбувається саме там). Хрест автори фільму вже пропонують вважати символом тоталітаризму і диктатури? Про червоно-чорні кольори прапорів навіть і не казатиму нічого…

3) Всі антагоністи є націоналістами. Їхній головний пропагандист тільки й робить, що оперетково волає з екранів ТБ: «Британія понад усе!» Отже і націоналізм, читай патріотизм, також ознака тоталітарного режиму?

4) Головним співучасником і укривачем всіх злочинів режиму є... католицький єпископ... ще й педофіл на додачу.

5) Антагоністи у цьому пасквілі ну просто по тваринному не перетравлюють всілякого роду гомосексуалістів, лесбіянок, тощо...

  Отже, який узагальнюючий портрет носія негативного світогляду, на думку авторів цього фільмеця, судячи з вищенаведеного?

  Це, національно свідомий християнин, який дотримується нормальної сексуальної орієнтації. Капець... Чи не так? Плювок у Церкву, мабуть й годі обговорювати. Намісник Папи зображений, як збоченець, вбивця і садист.

  Тепер розглянемо протагоністів (носіїв позитивної, на думку авторів, ідеї у фільмі) за яких так дієво і запекло бореться пан V-Вi. Які ж ідеї Він захищає? Отже:

А) Один з рятівників і помічників анорексичної героїні фільму Іві Гамонд, роль якої виконала Наталі Портман – гомосексуаліст і ховає, як найбільшу  святиню, у  своєму підземному тайнику порнографічні знімки геїв і… Коран XIV ст.! Бо то, бачте, краса. Яке символічне і доречне сусідство! Цікаво, а мусульман воно аж ніяк не обурює? Принаймні, протестів від них з цього приводу чути не було.

Б) Підтримують героїню в ув’язненні листи від лесбіянки, яка була за своє збочення заарештована, піддана дослідам у секретній лабораторії і там померла (ну а як же ж без цього).

В) А хто ж сам пан Ві-V, який весь фільм ховає своє обличчя за маскою Ґая Фокса, релігійного фанатика, організатора так званої “порохової змови”, який 5 листопада 1605 р. намагався зі своїми прибічниками підірвати британський парламент під час виступу в ньому короля Якова-Джеймса І? За що й позбувся життя на шибениці. Він – мутант, продукт тих самих нелюдських дослідів і викликав би симпатію своєю начитаністю, почуттям гумору, бойовими навичками, але... що ж він пропонує?

 За прикладом свого кумира Ґая Фокса, він планує підірвати будівлю парламенту Великобританії. Сенс цього діяння абсолютно не зрозумілий... Парламент – символ демократії, він, наче як, обмежує свавілля тирана. То чому ж замість вбивства диктатора прем’єр-міністра і його прибічників, пан V-Вi пропонує знищити будівлю Парламенту. Він це пояснює цілком прямолінійно: «Аби знищити традицію…»

  Це ж яку таку традицію? Традицію демократії? Традицію опору самодержавству? Яку традицію?

   Ну добре, підірвали Парламент, а далі що? Натовп врятованих гомосеків, мусульман і толерастів постояв, сп’янілий від щастя і захоплення від феєрверку, а далі що?! А далі… Традиція знищена, християнство з його цінностями здискредитоване, влада повалена. То що на їх місце має прийти, за логікою авторів фільму, після тої “революції”? Судячи з їхніх симпатій на місце поваленого режиму мають прийти анархія, ісламізація, розгул збоченців і манкуртів. Автори ЦЕ називають “справедливістю”? Яка ж тоді дивна в них справедливість!

   Може хтось щось інше угледить? Отже, узагальнюючий портрет носія позитивного світогляду в цій толерастичній лабуді – гомосексуаліст, мусульманин, космополіт, запеклий ворог традицій та історії своєї країни. І тепер питання: до якої ницості треба було дійти авторам фільму, аби витворити отаку агітку, яка пропагує всі ці збочення? Яким хворим має бути британське суспільство щоби цілком спокійно її сприймати та ще й розповсюджувати по всьому світі?

   І найголовніше: якими ж сліпцями треба бути нашим доморощеним "революціонерам", аби не розгледіти всього того загноєного бруду, який міститься у цій малохудожній гидоті?

   Ось так, панове, маємо кіно з пропагандою псевдореволюції толерантності та гомофілії…

Автор – Сіґурд Сварт