Наш румунський фронт

Військова агресія РФ проти України за останні 4 роки збудила у наших західних союзників власні загарбницькі бажання. І якщо з мадярами та поляками все зрозуміло, то румуни намагаються дистанціюватись від територіальних претензій нашій країні, обмежившись лише критикою мовної статті нового "Закону про освіту". Та чи такий вже смиренний та передбачуваний наш південно-західний сусід, яким він намагається бути в очах українців?
   Спершу – трохи історії... Румунія як сучасна держава оформилась територіально лише після завершення "Великої Війни" згідно з умовами Версальської мирної угоди. До того часу вона була дрібним королівством на півдні Карпат поміж великих імперій – Австро-Мадярської, Османської та Російської. У 1919 р. за участь у війні на боці переможців з Антанти румуни отримали ласий земельний шмат: Трансільванію (переважно населену мадярами та німцями), Бессарабію (більшість населення якої складали молдовани, українці, гагаузи та болгари) і Буковину (на 90% заселену етнічними українцями). Так на мапі Європи постала Велика Румунія (вона ж România Mare), уряд якої до початку Другої світової війни прагнув чимдуж інтегрувати приєднані землі у нові суспільно-політичні та етнічно-конфесійні реалії.

   Угода між Москвою та Берліном, підписана в серпні 1939 р., істотно підкорегувала румунські кордони (до Мадярщини відійшла Північна і Центральна Трансільванія, а до СССР – Північна Буковина і Бессарабія), проте у суспільстві вже було закарбовано їхню незмінність, яку тодішній уряд країни плекав відновити за будь-якої нагоди. У 1945-му країни-переможці знов винагородили румунів за їхню гнучку позицію, повернувши лише забрані мадярами території, на яких одразу було розпочато політику асиміляції. Комуністична влада Румунії робила все можливе, аби румунізувати у нових межах все населення країни, відкинувши тягар права корінних народів (мадяр-секеїв та українців) на рідну мову та віру. Це далося взнаки лише з ослабленням соцтабору в цілому – у 1989 р. саме трансільванські міста стали центром повстання проти комуністичної диктатури. Оновлена влада повела демократизовану Румунію у ХХІ ст., озброївшись "цінностями" єдиної Європи, не забувши прихопити з минулого проект "România Mare" з відверто шовіністичним забарвленням.

   На сьогодні українсько-румунські відносини знаходяться на паритетних умовах, але доволі швидко може бути загнані у глухий кут агентами Кремля по обидва боку кордону. По-перше, Київ закриває очі на видачу Бухарестом своїх паспортів мешканцям Чернівецької області, ігноруючи чинне законодавство щодо подвійного громадянства. По-друге, румунський уряд всіляко демонструє зневагу до України та її Конституцію, відкрито фінансуючи освітньо-культурні програми задля збільшення відсотка румунськомовних мешканців Буковини (донедавна так діяв і Будапешт на Закарпатті). По-третє, чисельна громада українців Румунії, що компактно проживає на півночі країни, всіляко зазнає утисків від Бухареста – українські школи та бібліотеки зачиняються, а у румунських вишах та гімназіях скорочується кількість годин викладання солов'їної, на користь власне державної мови.
   Активними у процесі румунізації українців є й маргінальні сили правого спрямування. Зокрема позапарламентські, але доволі впливові серед консервативної частини румунського суспільства партії "Noua Dreaptă", "Partidul România Mare" і "Totul pentru Țară", мета яких зводиться до вже загаданого будівництва "Великої Румунії". Звісно, поки триває військова агресія РФ, а Україна зайнята справами порятунку державної самостійності, румунські праві сили розгойдують човна шовінізму та іредентизму, дістаючи з нафталіну мапи міжвоєнного періоду. Вони не тільки закликають буковинських румунів асимілювати співвітчизників-українців, але й вимагають від Києва "повернути" Чернівецьку область у лоно її колишньої власниці. Знайомий сценарій, чи не так?!
   Наш південно-західний сусід, ймовірно надихнувшись безкарністю Москви та Будапешта, почав наголошувати на дискримінації українських румунів, як з боку влади, так і силами націоналістів. А між тим власники паспортів із коронованим золотим орлом вже давно самі перейшли у наступ, пред'являючи претензії українцям Буковини. Весною цього року Герцаївська районна рада, керуючись "благими намірами", підтримала клопотання про перейменування села Петрашівка на Міхорень. Усе для того, аби "відновити історичну справедливість" і догодити Бухаресту, попри те, що аналогічні дії в самій Румунії підпадають під дії карного кодексу. Вірогідно, що антиукраїнські сили такими діями розпалюють міжнаціональну ворожнечу, аби згодом у всьому звинуватити саме українців.

   Маємо нарешті сказати вголос – етнонаціональна політика сучасної Румунії щодо власної меншини за кордоном підриває українську державність. Крім того, вона також далека від декларованого демократизму і радше є свідченням викресленого сприйняття своєї та європейської історії. Румунський курс на легітимацію окупації українських територій вже давно полишив маргінальні кола, міцно осівши у кабінетах урядовців та парламентарів. Як мадяри ідеалізують диктатора Міклоша Горті за його спроби відновити велич корони Святого Іштвана, так і румуни наголошують на справедливому курсі шовініста Іона Антонеску, який придушив не одне українське повстання в Буковині та Бессарабії упродовж 1920-1940-х рр. Тому настав час припинити панькатися і домовлятися з невдоволеними сусідами, аби не опинитись у черговому "трикутнику смерті" поміж хижих і хворих на експансіонізм країн, готових роздерти Україну на шматки.

Автор – Денис Ковальов

Українська мова як принциповий момент державотворення

Більшість країн, що розташовуються поруч з Україною, змагаються за збереження своєї мови на наших територіях. Натомість владна верхівка Україні залишила напризволяще 1/3 наших етнічних земель. Відмежувалася не тільки від земель, а й від українців!

   Зауважимо, що всі етнічні землі, що є об'єктом палких дискусій, мають свою специфіку та особливість. Зокрема варто наголосити, що етнічний принцип у значній мірі відображався по мові та самовизначенню мешканців. Водночас будь-який з урядів в Україні не доклав зусиль, аби відродити українську мову на тих землях, де вона в недалекій історії була. Навіть більше, жоден з урядів не зміг найти підхід до українців, щоб спонукати їх використовувати власну мову.

   Впродовж чверть століття відновленої української незалежності жодна з влад – від Кравчука і до Порошенка – не зуміла пояснити українцям, що мова має значення, що це не просто елемент спілкування, а частина ідентичності та нашої самостійності! Українську мову знають по всій території України (і навіть більше!), але її не використовують за особистими переконаннями. Очевидно, що Кремль тільки і чекає, коли невдоволений українець почне російською висловлювати своє обурення про те, що його "притискають", але і цю систему можна подолати.

   Природно і нормально, коли в Україні українці розмовляють українською. Нас навіть влаштує те, якщо в іншій державі українці будуть розмовляти українською, якщо в іншій державі не українці будуть розмовляти українською, якщо в Україні не українці розмовлятимуть українською, але мова – це принциповий момент. Хай ці зміни будуть не сьогодні і не завтра, але вони потрібні для зміцнення українства. Доля цілої нації важливіша, аніж неаргументовані переконання меншості!

Автор – Юрій Григор'єв

ГУАМ – разом проти сепаратизму

Тема цієї статті не нова, але можливо, все ж спробує підштовхнути українське суспільство до реального контакту із своїми природними союзниками на теренах Балтії та Понту у великій національно-визвольній боротьбі проти сучасного реваншизму, ім’я якого – путінізм.

 Власне, сам термін реваншизм слово французького походження (від фр.  revanche – помста) і означає політику помсти у відповідь за уявлену або реальну несправедливість чи поразку. Політика реваншизму часто спрямована на підготовку нової війни з метою відновлення довоєнних кордонів і довоєнної системи міждержавних відносин. Чим шкідливий та ворожий реваншизм у вигляді путінізму?

   Відповідь на це питання дуже влучно дає вільна енциклопедія Wikipedia: «Путінізм – це владний режим та політична ментальність, що склалися в Московії-РФ з початку 2000-х рр. і має свій особливий шлях ізоляціонізму, сталінську філософію виживання обложеної фортеці, де навкруги вороги. Характерні риси – анти-американізм, панславізм, москвоцентризм і, так зване апокаліптичне месіанство "руськава міра", мілітаризм та опора на таємну поліцію –силовиків, євразійство, російський націоналізм, русофільство, шовінізм та ксенофобія, вождизм з культом особи Владіміра Путіна».

Гра У Класику: Українське обличчя сепаратизму

   Для України та її природних союзників як-то Грузія, Молдова, Азербайджан, Польща, Литва, Латвія та Естонія характерною ознакою войовничого реваншизму московського зразка є так званий сепаратизм російськомовного населення. Цей примарний сепаратизм насправді не є прагненням національної меншини до відокремлення і створення самостійної держави як такої, а лише приєднання до Матушкі-Рассєї за мовною ознакою.

   Аби протистояти цим деструктивним діям промосковської меншості та політиці путінізму "5-ї колони" всередині будь-якої з перерахованих вище країн (України, Молдови, Азербайджану, Польщі та Прибалтики) урядовцям, політичній еліті, інтелігенції слід нарешті почати діяти спільно в рамках фундаменту майбутньої Балто-Чорноморської Унії, а саме в рамках організації за демократію та економічний розвиток ГУАМ.

  Власне, ця організація має відродити свою активну діяльність і почати бути суб’єктом регіональної геополітики, протистоячи одразу 2-м ворожим блокам зі Сходу – московський Євразійський Союз та із Заходу – брюссельський Європейський Союз. На сьогодні, спільні економічні інтереси держав ГУАМ найбільше сконцентровані лише навколо питань транспортування прикаспійських енергоносіїв та прокладання нових транзитних маршрутів через Кавказький регіон. Однак, іншим важливим напрямком співпраці в межах ГУАМ – є проблеми безпеки й стабільності в регіоні.
   За останні 7 років в країнах-учасниці ГУАМ почались активні відцентрові промосковські дії. Першою ластівкою стала російсько-грузинська війна 2008-го р. за так звану Південну Осетію, грузинську провінцію Самочабло. Путінські маріонетки захопивши владу в Цхінвалі ще у 1990-х рр. спробували нарешті остаточно відірватись від Грузії, навіть ціною життя власного населення. Їм це вдалось, але це тимчасово. На черзі була Молдова. Заворушення в Молдові весною 2009-го р. розпочались після оголошення результатів парламентських виборів. Молдовські патріоти захопили президентський палац і будівлю молдовського парламенту, однак лідери молдовської опозиції засудили такі дії і назвали це московською провокацією. За повідомленнями офіційних ЗМІ, зворушення в Кишиневі завершився домовленостями між опозицією і владою Молдови про перерахунок голосів протягом 10 днів. Після заворушень і невдалого державного перевороту шляхом фальсифікації парламентських виборів президент Молдовської Республіки комуніст Владімір Воронін пішов у відставку. Протягом 2009-2011 рр. у Молдові не було президента, що мало спровокувати новий конфлікт із так званою ПМР – Придніпровською Молдавською Республікою. На щастя, молдовська влада не піддалась на московські провокації і розпочала свій шлях до Європейської Унії.

  Останній рік знов довів, але вже 2-м іншим державам-учасниці ГУАМ, що так званий сепаратизм інспірований Москвою, не буде просто так спати, а буде діяти супроти національних і європейських прагнень більшості. Українська Революція Гідності, відома як Євромайдан, знесла мафіозну корумповану владу Віктора Януковича та його сателітів. Проте, українське національне відродження ХХІ-го ст. налякало московського карлика, і він продовжив свій реваншистський задум: 16-го березня інспірований московською "5-ю колоною" у Криму відбувся псевдореферендум про незалежність, після чого український півострів приєднався до Московії-РФ. У квітні почалися промосковські заворушення на Донбасі, Придніпров’ї, Слобожанщині та Північному Причорномор’ї, які з літа переросли у повноцінну нову російсько-українську війну. Одночасно із подіями в Україні в липні-серпні 2014-го р. активізувався Азербайджан, який прагне повернути свій Карабах собі, що нині окупований сателітами Московії-РФ вірменами із 1993-го р.
  І ось, підсумовуючи історичний виклад останніх збройних конфліктів інспірованих Московією-РФ, хотілося б зазначити, що нині держави-учасниці ГУАМ мають як ніколи шанс спільного об'єднання задля ліквідації незрозумілих відцентрових псевдо проектів (ПМР, Південна Осетія, Абхазія, ДНР, ЛНР, Арцах, Крим). Зміцнення і поглиблення співробітництва держав-учасниць ГУАМ сьогодні, коли московський агресор остаточно вирішив стерти з обличчя Європи вільні, демократичні держави, має допомогти ефективній координації індивідуальних позицій та зусиль країн об'єднання, реалізації їхніх національних інтересів у діяльності міжнародних організацій.

  Якби це не виглядало трагічно, однак фундамент Балто-Чорноморського Союзу – ГУАМ активно практично не діяв протягом всього свого існування. Лідери 4-х держав-учасниць лише декларативно збирались на конференції та саміти, однак реальних кроків протидії агресору не було висунуто та створено.
  Як вже зазначалось, однією з головних особливостей і проблем держав-учасниць ГУАМ є те, що в совєцький час КҐБ та верхівка КПСС інспірували в середині цих республік з тих чи інших причин мовні та етнічні суперечки, які у 1991-2014 рр. переросли у збройні конфлікти. У зв'язку з такою ситуацією фактично основною для організації є проблема врегулювання регіональних конфліктів –в Придністров'ї, Абхазеті, Самочабло, Нагірному Карабасі, Криму та Донбасі. Формат мирного процесу, в якому з початку 1990-х рр. домінує Московія-РФ, щоразу переростав у договірні сепаратні угоди на користь інспірованих Кремлем маріонеток. Для того, аби зупинити Московію-РФ та її спроби замирити ворогуючи сторони держави-учасниці ГУАМ мають власними силами почати реалізовувати план своєї єдності у межах кордонів 1991-го р., після чого відновити активну співпрацю в рамах ГУАМ.
   Україні судилось бути лідером в об'єднанні ГУАМ внаслідок демографічного і територіально-економічного лідерства, а також через неможливість проведення стратегічних транзитних шляхів поза контролем Києва. Для міцності ГУАМ, за для утворення майбутнього Балто-Чорноморського Союзу, до нього мають долучитися країни з виходом до третього моря – країни Прибалтики, Польща, навіть Швеція і Фінляндія.

  Задля стійкості і надійності фундаменту Балто-Чорноморського Союзу вже сьогодні Україна має власноруч довести, бажано так, як вона це доводить своєю АТО, що Донбас і Крим, а пізніше Донщина і Кубань – це українська земля, тоді і наші партнери по ГУАМ теж почнуть тиснути на московських маріонеток до їх повної ліквідації. Ми живемо у епоху чергової смерті деспотичної східної імперії зла, як колись Олександр Македонський знищив Персію, Данило Галицький вистояв проти Золотої Орди, так і нині ми будемо будувати свою Велику Україну після ліквідації Московії-РФ, разом із нашими природними союзниками по ГУАМ!
  Колись провідний український мислитель-націоналіст Юрій Липа стверджував: «Україна пов'язана з півднем, куди течуть усі великі річки, а через Чорне море завжди не припинявся контакт із середземноморськими і передньоазійськими культурами, починаючи від егейської, а за сучасними даними – від часів неоліту. Звідти поширювались досягнення античної думки». Нині, стає очевидним, що найбільш стійкою буде інтеграція на основі спільних цивілізаційно-культурних коренів українців та їх найближчих сусідів, які близькі нам по духу волі (грузини, молдавани,азербайджанці, поляки, естонці, латиші, білоруси, литовці, фіни).

  Україна – найбільша в Європі держава з багатими ресурсами, які потрібно лише вірно застосувати. Тому вибір – бути об'єктом чи суб'єктом світової політики – очевидний. Активна позиція, домагання лідерства в регіоні часів Революції Гідності вже сьогодні привела нас до відродження моральних цінностей українства, на колись сонних південних та східних регіонах. І власне це ставить заслін московській деспотичній експансії, що у подальшому має створити потенціал до утворення альтернативного центру впливу в Східній Європі, замість Брюсселя, Страсбурга чи Женеви у Києві. Колись на перехресті трьох континентів – у Передній Азії та Причорномор'ї – зароджувалась арійська цивілізація. Можливо, об'єднання держав-учасниць ГУАМ допоможе знайти нові шляхи для розвитку людства. І тому, ми спільними зусиллями здолаємо одвічного нашого ворога, який прагне посіяти в наших душах зерна смути та смерті.
   Ми переможемо! – Biz qazanmaq! – Am câștigat! – ჩვენ გავიმარჯვებთ!

   Хай буде!

Автор – Ревуч Січовий