Наш румунський фронт

Військова агресія РФ проти України за останні 4 роки збудила у наших західних союзників власні загарбницькі бажання. І якщо з мадярами та поляками все зрозуміло, то румуни намагаються дистанціюватись від територіальних претензій нашій країні, обмежившись лише критикою мовної статті нового "Закону про освіту". Та чи такий вже смиренний та передбачуваний наш південно-західний сусід, яким він намагається бути в очах українців?
   Спершу – трохи історії... Румунія як сучасна держава оформилась територіально лише після завершення "Великої Війни" згідно з умовами Версальської мирної угоди. До того часу вона була дрібним королівством на півдні Карпат поміж великих імперій – Австро-Мадярської, Османської та Російської. У 1919 р. за участь у війні на боці переможців з Антанти румуни отримали ласий земельний шмат: Трансільванію (переважно населену мадярами та німцями), Бессарабію (більшість населення якої складали молдовани, українці, гагаузи та болгари) і Буковину (на 90% заселену етнічними українцями). Так на мапі Європи постала Велика Румунія (вона ж România Mare), уряд якої до початку Другої світової війни прагнув чимдуж інтегрувати приєднані землі у нові суспільно-політичні та етнічно-конфесійні реалії.

   Угода між Москвою та Берліном, підписана в серпні 1939 р., істотно підкорегувала румунські кордони (до Мадярщини відійшла Північна і Центральна Трансільванія, а до СССР – Північна Буковина і Бессарабія), проте у суспільстві вже було закарбовано їхню незмінність, яку тодішній уряд країни плекав відновити за будь-якої нагоди. У 1945-му країни-переможці знов винагородили румунів за їхню гнучку позицію, повернувши лише забрані мадярами території, на яких одразу було розпочато політику асиміляції. Комуністична влада Румунії робила все можливе, аби румунізувати у нових межах все населення країни, відкинувши тягар права корінних народів (мадяр-секеїв та українців) на рідну мову та віру. Це далося взнаки лише з ослабленням соцтабору в цілому – у 1989 р. саме трансільванські міста стали центром повстання проти комуністичної диктатури. Оновлена влада повела демократизовану Румунію у ХХІ ст., озброївшись "цінностями" єдиної Європи, не забувши прихопити з минулого проект "România Mare" з відверто шовіністичним забарвленням.

   На сьогодні українсько-румунські відносини знаходяться на паритетних умовах, але доволі швидко може бути загнані у глухий кут агентами Кремля по обидва боку кордону. По-перше, Київ закриває очі на видачу Бухарестом своїх паспортів мешканцям Чернівецької області, ігноруючи чинне законодавство щодо подвійного громадянства. По-друге, румунський уряд всіляко демонструє зневагу до України та її Конституцію, відкрито фінансуючи освітньо-культурні програми задля збільшення відсотка румунськомовних мешканців Буковини (донедавна так діяв і Будапешт на Закарпатті). По-третє, чисельна громада українців Румунії, що компактно проживає на півночі країни, всіляко зазнає утисків від Бухареста – українські школи та бібліотеки зачиняються, а у румунських вишах та гімназіях скорочується кількість годин викладання солов'їної, на користь власне державної мови.
   Активними у процесі румунізації українців є й маргінальні сили правого спрямування. Зокрема позапарламентські, але доволі впливові серед консервативної частини румунського суспільства партії "Noua Dreaptă", "Partidul România Mare" і "Totul pentru Țară", мета яких зводиться до вже загаданого будівництва "Великої Румунії". Звісно, поки триває військова агресія РФ, а Україна зайнята справами порятунку державної самостійності, румунські праві сили розгойдують човна шовінізму та іредентизму, дістаючи з нафталіну мапи міжвоєнного періоду. Вони не тільки закликають буковинських румунів асимілювати співвітчизників-українців, але й вимагають від Києва "повернути" Чернівецьку область у лоно її колишньої власниці. Знайомий сценарій, чи не так?!
   Наш південно-західний сусід, ймовірно надихнувшись безкарністю Москви та Будапешта, почав наголошувати на дискримінації українських румунів, як з боку влади, так і силами націоналістів. А між тим власники паспортів із коронованим золотим орлом вже давно самі перейшли у наступ, пред'являючи претензії українцям Буковини. Весною цього року Герцаївська районна рада, керуючись "благими намірами", підтримала клопотання про перейменування села Петрашівка на Міхорень. Усе для того, аби "відновити історичну справедливість" і догодити Бухаресту, попри те, що аналогічні дії в самій Румунії підпадають під дії карного кодексу. Вірогідно, що антиукраїнські сили такими діями розпалюють міжнаціональну ворожнечу, аби згодом у всьому звинуватити саме українців.

   Маємо нарешті сказати вголос – етнонаціональна політика сучасної Румунії щодо власної меншини за кордоном підриває українську державність. Крім того, вона також далека від декларованого демократизму і радше є свідченням викресленого сприйняття своєї та європейської історії. Румунський курс на легітимацію окупації українських територій вже давно полишив маргінальні кола, міцно осівши у кабінетах урядовців та парламентарів. Як мадяри ідеалізують диктатора Міклоша Горті за його спроби відновити велич корони Святого Іштвана, так і румуни наголошують на справедливому курсі шовініста Іона Антонеску, який придушив не одне українське повстання в Буковині та Бессарабії упродовж 1920-1940-х рр. Тому настав час припинити панькатися і домовлятися з невдоволеними сусідами, аби не опинитись у черговому "трикутнику смерті" поміж хижих і хворих на експансіонізм країн, готових роздерти Україну на шматки.

Автор – Денис Ковальов