Легенда про Лаллі та єпископа Генріка з Уппсали

Історія Фінляндії багата на різного роду героїчні сторінки, так само як і українська історія. А проте, існують й такі події, про які краще й не згадувати зовсім. Сьогодні мова піде про неоднозначну сторінку в історії Фінляндії, а саме, про вбивство святого Генріка, уппсальського єпископа, звичайним селянином Лаллі з фінського селища Кьоюліо...

   Серед академічної спільноти істориків не тільки Фінляндії, але й Швеції, постать Лаллі (фін. Lalli, Laurentius) вважається апокрифічною, ба навіть міфологічною, на кшталт українського Іллі Муромця чи Котигорошка, які, можливо, існували колись у реальному житті. Згідно із давніми переказами, які збереглись у церквах шведської Уппсали та фінського Турку, саме Лаллі вбив першого єпископа Фінляндії святого Генріка Уппсальського на кризі озера Кьоюліон'ярві в ніч з 19 на 20 січня 1156 р. в провінції Сатакунта на заході Фінляндії.

   Власне, ця кривава подія і зробила з пересічного селянина Лаллі найвідомішого вбивцю в історії Фінляндії! Навіть вбивство імперського шовініста та русифікатора, а за сумісництвом ще й фінляндського генерал-губернатора Ніколая Бобрікова влітку 1904 р. фінським націоналістом Еуґеном Шауманом, не стала такою визначною подією в історії Фінляндії як кривава розправа фінського селянина над шведським католицьким парохом. Саме через таку неоднозначну картину середньовічної дійсності у фінському фольклорі постать Лаллі представлена виключно як язичницька, що уособлює спротив християнству, а іноді,  його ототожнюють з Юдою Іскаріотом, який за 30 срібників продав фарисеям свого вчителя Ісуса Христа. Хоча суть конфлітку з подальшою кривавою розправою лежить зовсім не у релігійній площині, а скоріше у соціальній та мовно-етнічній.

   Історичні відомості про життя Лаллі вкрай незначні. Згідно із давньофінськими хроніками, знайдених в околицях Турку, серед яких латиномовна "Legenda sancti Henrici", він походив із заможної селянської родини, а от в "Пісні про загибель єпископа Генріка" (фін. Piispa Henrikin surmavirsi) про Лаллі говориться як про представника вищого стану не вказуючи прямо на його селянське походження. Приблизно у 1150-1156 рр. Лаллі жив разом зі своєю дружиною Кертту, а також її братами Пентті та Олаві у садибі Лаллойла поблизу селища Кьоюліо. Власне це піддає сумніву твердження про те, що вбивця уппсальського єпископа був язичником, оскільки всі згадані вище імена є християнськими. Так, Лаллі є видозміненим варіантом імені Лаурі.
   Хоча, найбільш поширена версія легенди, про Лаллі та уппсальского пароха, викладена у "Пісні про загибель єпископа Генріка" і виглядає наступним чином: «...Одного разу Лаллі повернувся додому, де його зустріла дружина Кертту, яка повідомила свого чоловіка про те, що їхній будинок відвідував з проповіддю подорожуючий єпископ з Уппсали, Генрік. Він, йдучи геть, не заплатив за їжу і питво, а також за корм для свого коня, ще й обізвав Кертту безграмотною селючкою, на що жінка образилась і кинулась ридати...». Існує припущення, що Кертту збрехала своєму чоловікові, а насправді ж єпископ Генрік велів своєму лакею залишити сільській ґаздині плату за їжу та кінський корм, але жінка просто вирішила спровокувати свого чоловіка, Лаллі, на "геройський" вчинок, про наслідки якого не думала. З цієї причини образ Кертту у фінському фольклорі є негативним, адже жінка керує діями та думками свого чоловіка, що на той час для фінляндського суспільства було нонсенсом. Вона змальована як негідна господиня, шкідлива баба в старій хустині...
   Почувши розповідь своєї зарюмсаної дружини, Лаллі розлютився і, озброївшись сокирою, одразу став на лижі рушивши навздогін за уппсальським єпископом, що подорожував південно-західною Фінляндією з метою хрещення місцевих племен: сумь та гяме. Наздогнавши сани, в яких їхав єпископ Генрік, прямо на вкритому кризі озері Кьоюліон'ярві, Лаллі накинувся на уппсальського пароха і обезголовив його, після чого зняв з голови митру, а з відрізаного ним же пальця забрав собі в якості трофея дорогий перстень єпископа. Як підкреслює легенда, Лаллі зробив це з жадібності, хоча мотиви не відомі. Після мученицької смерті уппсальського єпископа, його вбивця повренувся додому.

   А проте, незабаром прийшла смерть і за Лаллі... В церковних джерелах Турку зняття митри з голови єпископа Генріка вказується як безпосередня причина смерті, адже селянин накликав на себе кару Божу, тож і мав загинути у муках. Хоча, згідно із фінською народною традицією прийнято вважати, що вбивця уппсальського єпископа втік з дому разом із дружиною і деякий час вони переховувались в лісах провінції Сатакунта, а потім заблукавши в болотах потонули поблизу озера Гірвіярві. Згідно із народними переказами, на березі Гірвіярві можна знайти великий камінь, у якого Лаллі часто сидів незадовго до смерті. Поверхня цього каменю, як свідчать перекази, постійно волога, тож фіни завжди ототожнювали його зі сльозами вбивці єпископа Генріка, що не висихають і донині...
   Після загадкового зникнення чи можливої смерті Лаллі та Кертту будинок і все їхнє майно у селищі Кьоюліо були передані в розпорядження єпископа міста Турку як плата за вбивство Генріка уппсальського, а після закінчення Реформації, у середині XVII ст., перейшло під владу шведської корони. А от тіло уппсальського пароха, яке залишилося лежати обезголовленим на кризі озера Кьоюліон'ярві, за кілька днів було знайдено місцевими лісниками і одягнуто в шовкову тканину, а пізніше відправлено у Турку на санях, які тягнули воли. Проте, через заметіль та хуртовину воли зупинилися поблизу хутора Ноусіайнен на березі річки Гірвійокі, де і відбулося поховання єпископа Генріка. Власне, на цьому місці була закладена і перша церква у Фінляндії.
   Ось такою була ця кривава подія, яку багато хто намагається прив'язати виключно до релігійної складової осіб, що приймали в ній участь. У церковних легендах, знайдених в Уппсалі, про єпископа Генріка ім'я Лаллі не згадується. Однак, в ряді інших середньовічних джерел згадується так званий "вертеп Лаллі", в якому фінський селянин на ім'я Лаллі навпаки намагається допомогти уппсалському пароху хрестити фінські племена і протистоїть місцевим язичницьким шаманам. Згідно з історичною традицією, яка вже 300 років усталилась в Швеції, вбивцею уппсалського єпископа був "якийсь лихий чоловік", якого Генрік хотів закликати до порядку згідно із церковним звичаєм, але той збожеволів і накинувся на єпископа з сокирою...

   Питання про те, чи існував Лаллі насправді і чи він власноруч вбив єпископа Генріка через релігійні непорозуміння є відкритим і чекає на своїх дослідників. А проте, багато фінських істориків-медієвістів у ХХ ст. висунули наукову гіпотезу, згідно із якою єпископа Генріка супроводжувала ціла група людей, тож селянин Лаллі не міг наодинці вбити уппсалького пароха не вступивши в бій з його чисельною охороною. За припущенням прихильників цієї гіпотези, єпископ Генрік був поранений випадково під час спроби хрестити селян поблизу озера Кьоюліон'ярві, він був поранений у стегно під час сутички, а помер лише за тиждень від великої втрати крові.
   З ім'ям Лаллі тісно пов'язана історія фінської громади у селищі Кьоюліо. Про подію, яка нібито колись сталась поруч, нагадують митра і сокира, що зображені на гербі Кьоюліо, а також пам'ятник "герою" Лаллі, встановлений у 1989 р. на берзі озера Кьоюліон'ярві. У 2004 р. національна телерадіокомпанія Фінляндії YLE, з метою визначення шляхом загального голосування найбільш визначних людей у ​​фінській історії, організувала конкурсну програму "Великі фіни". Ім'я Лаллі було включено у перелік з 99 кандидатів, а після підрахунку голосів визначено, що Лаллі зайняв 14-е місце, випередивши таких всесвітньо відомих фінів, як Туве Янссон, Пааво Нурмі та Алвар Аалто. А сьогодні, ім'я Лаллі все частіше звучить серед націоналістичних кіл фінських патріотів як символ боротби з іноземними загарбниками, вкладаючи у його славнозвісний "подвиг" зовсім інший сенс: боротьбу вже християнської Фінляндії з ісламською навалою з Азії та Африки. Тоже нехай час розсудить наші дії...

Автор - Денис Ковальов

Via Finnica: per Suecia ad Russia

  Шлях фінів до власної державної незалежності й створення самостійної держави був драматичним та довгим. Все почалося у буремні роки наполеонівських війн, коли могутні імперіалістичні країни Європи прагнули розподілити сфери впливу, однак на шляху цих планів постала маленька північна країна – Фінляндія.

Герб Великого князівства Фінляндського

   У Фінляндії на початку ХІХ ст. дуже відчутною була присутність шведської політичної еліти, яка протягом багатьох століть експлуатувала фінську націю. Під вплив зовнішніх політичних намірів російського уряду Фінляндія вперше потрапила ще за часів Північної війни (1700–1721 рр.): наприкінці 1700 р. Петро І програв битву під Нарвою шведським військам на чолі з Карлом ХІІ. Однак поразка не призвела до відчутного послаблення військової могутності Росії. Коли Карл ХІІ після перемоги під Нарвою повів свої війська на Польщу, Петро І у 1702 р. зміг вторгнутись до Інґерманландії, і захопити фортецю Шліссельбург. А в 1703 р. розпочалося будівництво нової столиці Петербурга і оборонної фортеці Кронштадт.

   Однак завоювання Карелії та інших фінських провінцій відбулося пізніше – після перемоги Петра І під Полтавою в 1709 р. Так, головна східна фортеця Швеції – Виборг (Вііпурі) був взятий влітку 1710 р., Кексгольм – восени 1710 р., Савонлінна протрималась до 1714 р., останньою в 1716 р. впала Каянська фортеця у Карельських болотах. На півночі Фінляндії російські війська досягли Оулу та містечка Ій, у Східній Фінляндії головною базою росіян стала Савонлінна.

Мапа російської "Старої Фінляндії"

   Мета Росії в цьому регіоні була військово-стратегічна: новій столиці, Петербургу, потрібно було забезпечити просторову зону військової безпеки. Зокрема, Виборг мав стати заслоном для посилення безпеки нової російської столиці з півночі. Але свої основні завдання Росія мала намір вирішувати не в північній, а у південній частині Фінської затоки, в Естляндії та Інґерманландії. Остаточний кордон встановлений за Ніштадтським миром у 1721 р. був, власне, визначним компромісом: Росія отримала всю Ладогу, але Швеції вдалося не допустити вторгнення росіян до області озера Сайма. Кордон був проведений "суворо по лінійці", що навіть окремі садиби та маєтки виявилися поділеними навпіл.

   У війні 1742–1743 рр. Швеція спробувала взяти реванш і повернути втрачені фінські землі, прагнучи встановити кордон, який пролягав би від Білого моря до Ладоги. Але вийшло інакше: росіяни знову захопили всю Фінляндію аж до провінції Пох'янмаа (Естерботнія). Аби полегшити процес подальшого завоювання, російська імператриця Єлизавета І обіцяла зробити з Фінляндії "незалежну" країну під заступництвом Росії. Проте, коли завоювання було повністю завершено, про незалежність більше не згадували.

Головний північно-західний форпост Росії – Савонлінна

   На розпочатих мирних переговорах зі Швецією, в міру того як вона погоджувалася на все нові й нові умови, пропонували "викупати" території, що опинилися завойовані Росією (тобто Фінляндія). Внаслідок цієї угоди новий кордон мав би пролягти таким чином, що тільки Пох'янмаа та губернії Турку (Або) й Порі (Бйорнеборґ) входили б до складу шведської держави. Окремими пунктами на переговорах стояли також питання щодо губерній Гяме (Тавастланд) й Саво (Саволакс). За Абоською мирною угодою 1744 р., новий російсько-шведський кордон пролягав по річці Кюмійокі, потім повертав на схід, обгинаючи Савонлінну з заходу й з півночі. Новий кордон в цілому відповідав старим кордонам між провінціями та збігався з водними шляхами, виняток становила лише невелика ділянка кордону довкола Савонлінни.

  "Війна капелюхів" у Швеції за владу, а слідом за нею російська окупація 1742–1743 рр. показали як шведам, так і іншим скандинавським народам, що військова та політична розстановка сил на півночі Балтики докорінно змінилася на користь зростаючої Росії. Війна, розпочата королем Ґуставом ІІІ, хоч і завершилася визнанням status quо у селища Вяряля, не змінила балансу сил у цьому регіоні.

Російсько-шведська війна 1742-1743 рр.

   В результаті Ніштадтської та Абоської мирних угод виникли, територіально, дві різні Фінляндії: шведська – "Нова Фінляндія" та російська – "Стара Фінляндія". Спочатку російською "Старою Фінляндією" була власне Виборзька губернія, поки її не розділили на дві – Виборзьку губернію (східну) та губернію Кюмменкартано (західну). Цей поділ стався після розширення території за Абоським миром у 1744 р. Адміністративне управління над російською Фінляндією здійснювала "Колегія ліфляндських, естляндських та фінляндських справ", що підкорялася Сенату Російської імперії. Таким чином, Фінляндія отримала право на самоврядування та особливі привілеї, аналогічні до тих, що мали Ліфляндія та Естляндія.

   В період війни 1788–1790 рр. виділяється диференційована зовнішня політика Росії щодо Швеції та Фінляндії. Чітко утримуючись на ґрунті власного легітимізму, Росія і на цей раз не схотіла зовсім залишати Швецію без Фінляндських земель, аби не загострювати з нею відносини. Російський уряд дотримувався тієї точки зору, що досягнена лінія розмежування у Фінляндії по річці Кюмійокі є найбільш розумним й задовольняючим обидві сторони рішенням прикордонної проблеми, так як, з одного боку, забезпечувалась безпека нової столиці – Петербурга, а з іншого – залишає за Швецією більшу частину Фінляндії.

Коронний герб Великого Князя Фінляндського

   Однак шведський уряд не сприймав таку позицію Росії. Густав ІІІ ультимативно вимагав від Росії повернення усіх територій Фінляндії та Карелії, що й спричинило тісні взаємовідносини російського уряду з представниками "незалежної" влади Фінляндії – Ан'яльським союзом. Але російський уряд намагався аби ці взаємовідносини не мали статус офіційних, тому подальші обговорення зайшли у глухий кут.

   Уряди Катерини ІІ та Павла І у продовж кінця ХVІІІ ст. підтримували міцні дружні відносини зі Швецією, й навіть неодноразово допомагали їй придушити антиурядові заколоти 1793 р. та 1799 р. за допомогою військового вторгнення. Такої ж політики до 1807 р. дотримувався й Олександр І. Однак все змінилося після підписання мирної угоди у місті Тільзіт між Росією та Францією. За якою обидві держави ставали союзниками й мали повне право поширювати свою гегемонію у Європі: Франція у Західній, Південній та Центральній Європі, Росія у Північній та Східній Європі, разом з турецькою частиною Балканського півострова.

Зустріч Наполеона І та Олександра І у Тільзіті

   Згідно з Тільзітською угодою Росія брала на себе обов'язок тиснути на Швецію з метою змусити її приєднатися до континентальної блокади Англії. Така політика  призвела за рік до російсько-швецької війни. Саме тоді почались процеси загальнополітичної адаптації фінського суспільства до нових історичних реалій, а саме початок їх співіснування з російським суспільством. Соціальні взаємовідносини між різними верствами населення Великого князівства Фінляндського та новою владою розпочалися з Борґоського сейму.

   У лютому 1809 р. російським урядом та військовою окупаційною адміністрацією було видане розпорядження про скликання сейму в фінському містечку Порвоо (Борґо). І вже 16 березня російський імператор Олександр I особисто відкрив його у Кафедральному соборі Порвоо, підписавши напередодні маніфест про державний устрій Фінляндії. Як свідчать документи, 17 березня члени Борґоського сейму принесли присягу в тому, що «…визнають своїм государем Олександра I імператора і самодержця Всеросійського, Великого Князя Фінляндського, і будуть зберігати корінні закони і конституції краю в тому вигляді, як вони в даний час існують…».

Мапа новоутвореннного Великого князівства Фінляндського

   На станових зборах під час засідання Борґоського сейму було розглянуто 4 питання:

1) про військове відомство (збереження системи військових поселень);

2) про податки до державної та місцевої скарбниці (податки збирали російськими рублями та шведськими ріксдаллерами);

3) про фінансове відомство;

4) про заснування Фінляндської Урядової Ради.

   Олександр I наголосив на тому, що має на меті підняти Фінляндію до рівня «нації серед націй», тобто була номінально проголошена національна держава для фінів, яка знаходилась у фактичній державній власності Російської імперії. Чому так? – Бо ідеї французької революції та просвітництва тоді були модними і у Європі, і у Росії, тому аби не допустити бунту серед новоприєднаних підданих, Олександр І вирішив закріпити певні успіхи своєї псевдоліберальної політики саме таким чином.

Засідання Борґоського сейму

   Тим часом Борґоський сейм затвердив своєрідну "нейтральну" автономію Великого князівства Фінляндського, пов’язаного тісно лише з Російським імператорським домом Романових особистою унією. Ця автономія виражалася у тому, що Олександр І офіційно надавав собі, з дозволу Борґоського сейму, титул Великого Князя Фінляндського, зобов’язувався зберігати головні державотворчі акти видані за шведських часів – "Про форму правління" та "Про об’єднання та безпеку" та не втручатись у внутрішні справи Фінляндії, однак ці зобов’язання втратили свою силу після придушення декабристського повстання у 1825 р.

   Однак те, що російський імператор Олександр І додав до своїх чисельних титулів титул Великого Князя Фінляндського, само по собі ще не означало створення, а ні автономного, а ні залежного Великого Князівства, адже його кордони ще й досі не були визначені –"шведська" й "російська" Фінляндії не були об’єднані. Фінляндське суспільство, що очікувало на радикальні зміни на свою користь, не могло собі уявити, які зміни прийдуть із новим російським імператором-поліцаєм Миколою І, і що "дарована автономія" перетвориться у фікцію для тотального впровадження російського царизму.

Автор – Денис Ковальов

(світлини взяті з сайту wikisource.org)