Неконвенціональна війна

Європейські народи довгі століття вели незліченні та майже безперервні війни. У цих збройних конфліктах гартувався дух європейських націй, народжувалися їх герої і вожді. Але неважко помітити, що характер цих війн був цілком відмінним коли порівняти збройне протистояння двох європейських народів з протиборством у якому Європа ставала до бою з військовою потугою іншої цивілізації.

   У першому випадку ми мали справу з конвенціональною війною, що велася за певними правилами, передбачала повагу до супротивника, дотримання слова і всього того, що ми називаємо рицарським кодексом честі. Ці війни безумовно надають нам і приклади нерицарського поводження, зламання слова, підступного поводження з ворогом. Але подібна поведінка ніколи не мала схвалення. Підлі переможці ніколи не ставали героями епічних творів, їхні вчинки не наслідували, а їхніми іменами не називали дітей. На відміну від них переможені герої, що до кінця лишалися вірними рицарським чеснотам, не раз ставали об’єктом прославлення. Попри поразку їм віддавали належне як соратники, так і вороги.
   У внутрішньо європейських конфліктах у рівній мірі важили як сама перемога, так і шляхетний спосіб її досягнення. Для європейського воїна краще було програти у чесному поєдинку рівному собі супернику, ніж безчесно здолати останнього. Зовсім іншого типу були війни, які європейські народи вели на своїх рубежах. У зіткненні з військовим потенціалом інших цивілізацій європейські принципи конвенціональної війни переставали діяти. Інша ментальність, інші уявлення про добро, справедливість, шляхетність (за великим рахунком – відсутність уявлень про такі у наших супротивників) робили неможливими баталії за правилами.
   Європейські вожді (королі, князі, полководці), що звикли вести за собою своїх воїнів, перебуваючи на вістрі атаки, часто гинули від підступних пострілів монгольських чи турецьких вояків, чиї ватажки (хани, візирі, паші, султани) ховалися за їх спинами далеко у тилу. Досвід важких війн з арабами і тюрками, печенігами і половцями, сельджуками і монголами, османами і татарами, а згодом з іншими народами на підкорюваних європейцями континентах, давав приклади системних порушень з боку наших візаві найелементарніших приписів ведення війни, так як їх мислили європейці. Цей досвід настійливо доводив – не можна вірити жодним домовленостям і присягам, не можна проявляти безпечність, і у полон краще не здаватися.
   Наша країна, розташована на грані двох світів, мала чи не найдовшу історію ведення обох типів війни практично одночасно. Руські князі за своє життя могли встигнути повоювати водночас з ляхами і уграми з одного боку, а з іншого – з печенігами чи половцями; здійснити похід на Візантію і Болгарію, і спопелити степову імперію хозарів; втрутитися у династичний конфлікт у Чехії чи міжусобицю у Німеччині, а по тому "іспити шоломами із синього Дону". Згодом руська шляхта і запорожці в однаковій мірі здобували славу, як у війнах з західними сусідами, так і у виправах на Крим, Оттоманську Порту чи Москву. І щоразу одні й ті самі люди гостро відчували різницю в характері війн, які вони вели на Заході чи на Сході. Відповідно, цілком інакшим було й їхнє ставлення до супротивників, які знали, що таке воювати за правилами, на відміну від тих, що не мали уявлень про рицарську честь і вірність слову.
   По великій, майже сімдесятилітній, перерві ми знову маємо на своїх кордонах велику війну. Війну з могутнім супротивником, що загрожує самому нашому існуванню, але перемога над яким відкриває перед Нацією небачені перспективи панування, не "незалежного" існування між двома полюсами тяжіння, а саме – панування. Для перемоги у цій війні найперше варто оцінити її характер. І врешті зрозуміти, що у разі з путінським "New USSR" ми маємо справу не просто із супротивником, який слабко орієнтується у нормах міжнародного права чи різноманітних військових конвенціях, а органічно не може сприйняти саму ідею ведення конвенціональної війни, не те що її принципи і правила. Без цього розуміння ми не в стані адекватно оцінити перипетії нинішньої війни, та її перспективи. Можна зрозуміти бажання Путіна захопити Крим, але не можна збагнути, як лідер держави може пишатися таким винаходом, як прикривати своїх солдат тілами дітей і жінок. Подібне визнання було б ганебним для будь-якого європейського лідера, але не для правителя нової Орди.
   Наша нація болісно переживала трагедію під Іловайськом. Але нас вражав не так сам факт поразки, як те, що наших воїнів підступно виманили у зелений коридор під "чесне офіцерське" лише з тим, що б зручніше було розстріляти оточені сили. Один з наших військових у гніві та відчаї на похованні своїх побратимів говорив про безчесність російських офіцерів. Але чи не наївно було сподіватися на чесність від споживачів кремлівської пропаганди?

   Звичайно наші воїни сподівалися на дотримання слова, особливо після того, як під "чесне офіцерське" наше командування випустило російське угруповання зі Слов’янська – у такій самій ситуації, що згодом склалася під Іловайськом. Але ж наші солдати й офіцери знають, що таке слово честі. А от наші супротивники навіть не уявляють, що воно таке. Тож безсенсово навіть питати з них за це.
   Україна не повинна, не має, вести з путінським режимом конвенціональну війну. Інакше нас чекають лише поразки. Це звичайно не значить, що ми маємо так само як і кавказькі садисти різати голови чи знущатися над полоненими, або як "ДНР"-івські гопники відрубувати кінцівки лише за те що на них написані певні гасла чи символи, або як "РФ"-івські спецслужбісти страчувати мирних мешканців лише за їхні політичні переконання. І не тому, що це може не сподобатися комусь із корумпованих Путіним західних "спостерігачів". Лише тому, що це не в природі нашої рицарської нації. Знущатися над безсилим супротивником уділ "шарікових".
   Але на рівні прийняття політичних чи військових рішень ми повинні взяти за залізне правило – не вірити жодному слову, не дотримуватися жодних угод, діяти всіма можливими методами для досягнення своїх цілей, не мати жалю і не давати поблажок. У війні з силою, що не дотримується правил, таки не має бути жодних правил.

Автор – Олег Однороженко

Бойове хрещення

Перша точка на моєму бойовому шляху – штурм Марїнки, залишила мабуть найбільш яскраві спогади. Звучить команда «По бойовій, 5-ти хвилинна готовність!» і ти накидуєш на себе набридший за місяці тренувань бронік, затягуєш наколінники, які постійно намагаються сповзти, хапаєш зброю і боєкомплект і мчиш до свого КамАЗу, який за мить полетить кудись в темряву і повезе тебе на зустріч невідомому. У вухах пульсує приємне збудження, ось воно-перший бойовий. Радість змішується з легким мандражем.

   КамАЗ прибув на якийсь унилий блокпост, отримуємо карти і розвіддані. Значить – Мар’їнка. Колона наших КамАЗів зупиняється перед в’їздом в містечко і по нас відкривають вогонь. Вороги ще далеко і ти не сприймаєш їх як реальну загрозу. Хлопці пішли на штурм, а наш підрозділ залишився в резерві. Дивне відчуття, коли чуєш звуки війни – постріли з танка, ЗУшки, десь гупають тяжкі кулемети.

   І ось настав наш час – нас зривають і ми їдемо зачищати сєпарський блокпост. Йдемо в бойовому порядку за танком Т-64. Пройшли одну вулицю – чисто. Проходимо наступну – чисто. Завертаємо в перехрестя, йдемо приватним сектором і тут бах – по танку відкривають вогонь. Всі залягли і оцінюють обстановку. Танк відкриває вогонь і пробує просунутись вперед. Ми наступаємо. Над нами свистять кулі сєпарських АКМів, пролітають РПГшні “морквини”. Це відчуття, коли ти переборюючи власний страх, продовжуєш йти вперед – залишиться назавжди в памяті тих, хто це відчув.

   Погляд воїна – холодний і глибокий, світ стає набагато простішим. Тут немає брехні, понтів і гнилих людей. Є ти, твої побратими і війна. В кожному бою ти можеш загинути чи отримати поранення. Ти можеш втрачати товаришів. Моральна відповідальність перед побратимами не дає тобі навіть думати про відступ. Важко передати ту радість з якою бійці йдуть в бій. Тоді,з декількох спроб ми таки зачистили блокпост. 

   Мар’їнка – це дуже важливий крок в історії батальйону. Вона відсіяла всіх зайвих і багатьом залишила шрам на пам’яті, дала зрозуміти бійцям, що вони в своєму руслі. Військові намагались захопити Мар’їнку шість разів. Купка ентузіастів і фанатиків війни з вогнем в очах і униленькою совковою зброєю захопила Мар’їнку за декілька годин. Як на мене чудовий приклад того, що дух і воля вирішують набагато більше за кількість вояків і матеріально-технічне забезпечення.

   Присвячую Стафу, воїну який багато чого втратив в цій війні. До нових перемог!

(Лексику та пунктуацію оригіналу збережено)

Автор – Негідник, боєць полку "Азов"

Пряма дія

Криза правого руху не в останню чергу викликана невизначеністю тактики і форм боротьби. Відсутність концепції боротьби призводить до розпорошеності і безсистемності дій правих.

   На наш погляд єдиною стратегічною лінією націоналістів повинно бути завоювання вулиці. Завоювання симпатій, авторитету і сили в конкретному місті, селі, вулиці, будинку. Але завоювання вулиці – це тема окремої серйозної праці. Тут ми зупинимося на окремій формі боротьби за вулицю – Прямій Дії.

  Пряма Дія – це доповнення і самодостатня форма пропаганди правих. Щоб довести нашу правоту до наляканого і забитого “пересічного громадянина” нам треба довести реальну можливість змін тут і зараз, а також те, що ми і є та сила, яка може змінювати дійсність на користь населення.

  Пряма Дія – це тиск засобами постійного нарощення акцій, маршів, мітингів, блокувань, силових дій, патрулювань, який може бути спрямований на такі проблеми суспільства як: проблеми засилля мігрантів, витіснення торгівлі наркотиками, релігійні (побудова сектантських храмів) чи соціальні проблеми населення.

   Основними правилами Прямої Дії є: багаторазовість акцій (до повного вирішення проблеми), нарощуваність обертів і масовості акцій, різноплановість акцій (тиск на владу, моральний, силовий тиск) Етапи Прямої Дії:

1) після перших акцій ворог обурений і хоче протистояння;

2) після продовження акцій ворог, побачивши принциповість, хоче перечекати «хвилю» і повернути свій status quo;

3) морально і фізично заляканий ворог відступає і відмовляється від своїх планів.

 Щоб проілюструвати концепцію Прямої Дії наведемо приклад боротьби ВГО “Патріоту України” і українського населення з в’єтнамською діаспорою за парк “Зустріч”.
  В 2003 р. “помаранчевий” мер Шумілкін за відповідну суму доларів виводить парк “Зустріч” зі складу рекреаційних (паркових) земель, відтоді парк офіційно вважається пустирем.

  В 2004 р. в’єтнамська діаспора за допомогою в’єтнамського посла в Україні і тієї ж відповідної суми грошей отримує дозвіл на побудову на території парку буддистського храму.

 Ранньою весною 2006 р. починається будівництво. Проводяться акції протесту місцевих жителів. “Блакитний” мер Добкін обіцяє людям розібратися і дозволяє в’єтнамцям продовжувати будівництво. За справу береться ВГО “Патріот України”:

- в першу чергу налагоджуються контакти з місцевим населенням, з’яляється домовленість про координацію дій;

- 3 червня 2006 р. – марш ВГО “Патріоту України” через весь Комінтернівський район міста Харкова до самого парку “Зустріч”. Антив’єтнамську листівку і колону в формі люди зустрічають з радістю. В парку проходить зустріч Організації з двома сотнями місцевих мешканців. Після втечі з парку представників в’єтнамської сторони, члени Організації за допомогою місцевої молоді розчищають парк від будь-яких матеріалів, вкладають на місце зірвані плити. Міліція погрожує, але не діє;

- наступна акція – марш до суду, де розглядається позов місцевих жителів до в’єтнамської діаспори. Суддя, яка явно проводить справу на користь мігрантів, під тиском Організації залишає будівлю суду через запасний вихід;

- повторне пікетування суду. Суддя бере відпустку на місяць;

- пікетування Міської ради з вимогою припинення будівництва; 

- підготовка до основної акції. Вночі весь район проживання в’єтнамців забитий плакатами і графіті антимігрантського спрямування;

- ранок перед основною акцією – суботник у парку, наведення порядку після в’єтнамського свинства;

- середина того ж дня – велика колона вирушає маршем до в’єтнамського консульства, маршрут прокладено через місця проживання в’єтнамців.

Автор – Андрій Білецький

Вождь, роздуми соціал-націоналіста

   Бувають часи, коли українським націоналістам, попри певні розбіжності, слід об’єднатись або хоча б прислухатись одне до одного… Тому, сьогодні, сумного, але водночас героїчного дня – 23 травня, коли в Роттердамі у 1938 р. було підступно вбито Вождя Української Nації – Євгена Коновальця, хотілося б представити роздуми одного соціал-націоналіста з приводу вождізму в українській історії. Тому, будьте ввічливими і не судіть суворо. Сьогодні, українці як ніколи потребують єднання! Бог розсудить нас, а Україна захистить!

Українська патріотична листівка до Дня Героїв

   Історію людства творить боротьба націй. Історію націй творять вожді – надлюди, природою і провидінням покликані саме для цього. Вождь – це не будь-який керівник. Вождя не можна призначити або обрати. Вождя можна лише відчути. І відчуваючи його, одні захоплюються і йдуть за ним, інші – ж бояться і намагаються будь-що зупинити його поступ.

   Один давно вже мертвий німець казав, що Вождь повинен мати характер, волю, талант та удачу. Якщо ці чотири властивості гармонійно поєднуються у одній видатній особистості, то ми маємо людину, покликану історією. Характер є стилем і поведінкою у найвищій формі. Знання, досвід та практика принесуть історичній постаті більше шкоди, якщо вони не будуть засновані на сильному характері. Саме сильний характер дозволяє знанням, досвіду та практиці досягти у людині свого найвищого прояву. Характер спирається на сміливість, витривалість, енергію та послідовність. Сміливість дає змогу не тільки розуміти сенс дії, але й чинити її. Витривалість уможливлює продовження цієї дії, в не залежності від будь-яких перепон. Енергія мобілізує всі сили для вчинення дії, а послідовність робить дію зрозумілою для мас, які вічно сумніваються.

Євген Коновалець – Вождь Української Nації

   Воля, слугуючи посередником між знаннями і діями, підіймає характер з рівня індивідуалістичного на рівень універсальний. Вона перетворює людину, що мріє, у людину, що втілює мрії в життя. Адже набагато важливіше не тільки знати що треба, але й хотіти цього “що треба” досягти. Зараз багато хто знає, чому на Батьківщину впали нещастя, але мало у кого є бажання, а тим більше воля, положити кінець її бідам. Багато хто з наших можновладців знає, що потрібно нації, але з них ніхто не має волі, щоб те знання реалізувати та й бажання такого в них також нема.

   Історія судить не по тому, чого ти хотів, а по тому, чого ти домігся. Для неї (історії) зовсім не важливо про що ти мріяв, але важливо чого ти здатний домогтися. З цього постулату й випливає третя властивість Вождя – талант, природна здатність досягати свого. Своїм для Вождя є загальнонаціональне, він не думає категоріями приватних речей і закони приватних речей до його дій застосовувати немає сенсу. Ми часто плутаємо бажання зі здатністю здійснити бажане, саме тому ми часто і дарма прощаємо некомпетентних людей, які говорять, що хотіли загальнонаціональних користі й добра. Можливо якийсь хворий на голову чоловік хоче народити дитину, але що нам до того? Він же не здатний на це. Той, хто хоче вести націю вперед у майбуття, повинен бути здатним на це, для чого йому потрібний талант.

Герої не вмирають, вмирають вороги!

   Вождь повинен вміти робити все. Це не означає, що він має розумітися на всіх деталях, але він повинен знати основне. Він є майстром організації – мистецтва правильного розподілу прав, обов’язків і відповідальності. Характер, воля і талант проявляються у здатних людях. Вони або є, або їх немає. Але ці три властивості лише зумовлюють Вождя, а діяти в історичному просторі дає йому можливість лише одна-єдина удача.

   Вождь повинен бути удачливим. Він повинен мати благословіння від вищих сил. Але удача Вождя кардинально відрізняється від удачі звичайних людей. Удача Вождя полягає в тому, щоб своєчасно проявитися. Вождь удачливий, коли у ньому визнали Вождя і він передав свій історичний посил своїм апостолам-паладинам – національній еліті. Після цього Вождь може піти у вигнання, потрапити за грати та навіть померти, але той посил, який передав він своїм послідовникам, вже буде творити історію. Звісно набагато краще, коли національна еліта творить історію безпосередньо на чолі з Вождем, але й без його фізичної присутності він завжди буде осявати плоди свого історичного поштовху, як символ руху.

Прапор ВГО "Патріот України"

   Після того, як Вождя відчули, визнали і увірували в нього паладини, його історичну місію виконано. Вождя можуть зрадити, підірвати авторитет у певних колах, облити брудом у очах натовпу, але у свідомості його дійсних послідовників він залишить те зерно, що буде штовхати їх вперед. Тепер тільки від його апостолів залежить чи буде місія Вождя виконана у повній мірі. Від них залежить буде побудована нова імперія, що перетворить життя мільярдів, чи з’явиться нова легенда, яка переверне свідомість одиниць, що будуть готувати грунт для нової історичної місії, нового Вождя.

   Як отара ніколи не йде проти вівчара, так і маси ніколи не противляться вождям. Маси часто не сприймають узурпаторів, які не маючи необхідних природних властивостей, претендують на владу і намагаються удавати з себе вождів. Маси можуть не противитися ним, але сприймати їх за вождів ніколи не будуть. Цап також може водити отару за собою, але вівчаром йому ніколи не стати, він ніколи не буде командувати вівчаркам, які слідують лише за вівчарем. Справжнього Вождя маси боготворять, навіть якщо він їм каже гірку правду і визнає їх керованим натовпом. Штучного узурпатора ж вони можуть боятися, але завжди будуть ненавидіти, навіть якщо він буде поливати їх ріками лестощів і запевняти, що є лише їх слугою.

Андрій Білецький – командир ВГО "Патріот України" та головний провідник СНА

   Українцям пощастило. Вони мали справжнього Вождя, Євгена Коновальця. Сьогодні, українські соціал-націоналісти вважають таким лідера громадської організації "Патріот України" – Андрія Білецького, якого злочинні правоохоронні органи запроторили у СІЗО. Наш Вождь має характер, волю, талант та удачу. Українці відчули його, визнали і пішли за ним. Вороги нашої нації вбили одного, який встиг виховати і вкласти у душі своїх однодумців та наступників віру і волю. Сьогодні з нами новий Вождь. А отже українці вже на історичному шляху. Тепер тільки вперед!

Автор – Осип Павлович

(світлині взяті з сайту sna.in.ua)