Місце русинів-українців в національних державах ІХ–ХVIIІ ст. Частина 1

Cучасні українські історики намагаються змалювати український народ як миролюбний, який повставав лише в разі крайньої експлуатації, був переважно дружнім з іншими народами і ніколи не мав почуттів власної вищості на якимись іншими народами.

 Це дослідження допоможе Вам, українським соціал-націоналістам та просто прихильникам українського етнічного націоналізму щодо обґрунтування тези про законодавче закріплення тези про вищість русичів-українців над іншими народами в усіх формах української державності до соціалістичної УНР, де принцип національної вищості Української Nації був викинутий геть з законодавства через хворобливість самої ідеології соціалізму, незважаючи на її можливі національні надбудови.

 Отож нами були проаналізовані законодавчі акти і розпорядження наступних державностей русичів-українців: 1) Русь, пізніше Королівство Руське; 2) Велике Князівство Литовське, Руське і Жемайтійське; 3) Велике Князівство Руське в складі Речі Посполитої Трьох Народів; 4) Гетьманщина.

   Розпочнімо з першої державності русичів-українців, а саме з Русі, першим великим князем, при якому були впорядковані усі закони і зведені в єдиний документ, був Ярослав Мудрий (1019-1054), цим документом була Руська Правда, також за його правління був створений Церковний статут, який теж частково регулював життя русичів. Перші закони про вищість русичів над іншими народами ми знаходимо саме в Руській Правді в наступних статтях: «Якщо буде на кого наклепна віра (звинувачення в убивстві), то треба мати 7 свідків, які і встановлять віру (провину). А коли варяг, чи хто інший, то 2».

   Наступна стаття знаходиться в зведеній главі під назвою “А це коли прийде закривавлений муж” на двір князівський: «Коли штовхне муж мужа або до себе, або від себе, або ж по обличчю вдарить, і 2 свідки засвідчать, чи коли жердиною вдарить, то платити 3 гривні продажі. Коли буде варяг або колбяг, то забезпечити повноту свідків (7 свідків), які мусять взяти присягу».

  Як бачимо в цих статтях існує явна дискримінація щодо варягів, колбягів (фіно-угорські племена з півночі) та інших народів, яка виражається у різному ступені довіри до їх свідчень в процесі суду на Русі. В першій статті бачимо, що для перевірки наклепа на звичайну людину – русича, потрібно 7 чоловік, які б підтвердили звинувачення, а у випадку з іншими народами – всього 2. В 2-й статті бачимо подібну закономірність, але в іншому випадку, для звернення до князя потерпілого русича щодо бійки потрібні всього 2 свідки, щоб притягти учасників. Але якщо на князівський двір прийде варяг чи колбяг і вкаже на учасників бійки, то для перевірки його свідчень буде потрібно 7 свідків, які до того ж повинні дати присягу, чого не треба у випадку з русичами.

 Іншою законодавчою пам’яткою, яку ми розглянемо буде Церковний устав, теж прийнятий за часів Ярослава Мудрого, а зацікавила нас 19-а стаття Церквоного Уставу, яка каже: «А ще жидовин или бесерменин будет с рускою, на иноязычницех митрополиту 50 гривен, а рускую поняти в дом церковный». Також цікавою є і 51-я стаття: «А ще кто с бесерменкою или съ жидовкою блоуд створитъ, а не лишится – церкви отлучится и христьян, а митрополиту 12 гривенъ» (Древнерусские княжеские уставы 11-15 вв. М., 1976. С. 88, 90).

   Як бачимо, руську жінку, яка вступила в статевий зв’язок з жидом або мусульманином, треба було довічно заточити в монастир, а руському чоловіку, який вступив в статевий зв’язок з жидівкою або мусульманкою, загрожувало відлучення від церкви і християнської общини, тобто вигнання з населеного пункту, де він мешкав. Фактично перед нами задокументований закон дотримання расової чистоти, якому майже 900 років і за яким жили наші пращури і будували одну з наймогутніших держав того часу.

  Наступним великим князем Русі, який продовжив рух за дотримання національної чистоти на Русі був Володимир Мономах, який в 1113 році скликав Видобичевський з’їзд князів, на якому був ухвалений наступний закон: «Тепер з усієї Руської землі усіх жидів з усім їх майном вислати і більше не впускати, а якщо таємно увійдуть, то дозволено їх грабувати і вбивати». (Василий Татищев. История Российская. Части 2-4. 13. Великий князь Владимир Мономах, сын Всеволода I, сего имени II). В даному випадку цей закон був ухвалений після вічового повстання в Києві, яке відбулося в 1113 р. Причиною цьому стала смерть князя Святополка Ізяславовича, який був схильний до збагачення і всіляко надавав пільги жидівським торговцям і дозволив жидам жити в руських кварталах, чого, судячи з повідомлення, раніше не було. Про це по приїзді до Києва Володимира Мономаха йому було повідомлено народними представниками: «однако ж просили его всенародно об управе на жидов, что отняли все промыслы у христиан и при Святополке имели великую свободу и власть, из-за чего многие купцы и ремесленники разорились; они же многих прельстили в их веру и поселились в домах между христианами, чего прежде не бывало, за что хотели всех их побить и дома их разграбить».

   Після смерті Святополка Ізяславовича по старшинському праву Києвом мали правити князі Давид Святославович або Олег Святославович. Але кияни-русичі не бажали мати цих князів і після віча послали гінців до Переяславля, де княжив Володимир Мономах, на той час уславлений в багатьох перемогах над половцями та своєї справедливістю у княжінні. Тож, не бажаючи мати Святославовичів, кияни почали нищити тих, хто наживався над ними за життя Святополка Ізяславовича – почали з двору тисяцького Путяти, тисяцький – це одна з найвищих посад на Русі, намісник князя, який як відав справами економічними, так і військовими – очолював тисячу дружинників.

   Окрім Путяти, у своїх бідах винуватцями кияни бачили і жидів, які отримали занадто багато прав і привелегій, тож почалося нищення жидівських кварталів і їх мешканців. Ті, хто вижив під час погрому, сховалися в синагозі і чекали на прихід Володимира Мономаха, який повинен був на їх думку поставити повсталий люд на місце, як зробив Ізяслав Ярославович (батько померлого Святополка Ізяславовича), під час першого вічевого повстання в Києві в 1068 р. (тоді кияни вигнали його з міста через відмову у спорядженні зброєю народного ополчення для боротьби з половцями, тоді Ізяслав Ярославович за допомогою польської армії повернувся до Києва і вчинив розправу над зачинщиками вічевого повстання).

   Але сталося інакше, отримавши двічі послів з Києва (від простого люду та від бояр) Володимир Мономах вирушив до Києва, де його перед міською стіною зустрів народ і почав жалітися на життя та вимагати кардинальних змін. Ці зміни були прийняті заздалегідь і спрямовані на полегшення життя простого люду, які були зафіксовані в укладеному “Уставі Володимира Мономаха”. Однією з вимог киян було вигнання жидів з Києва і Русі загалом. Князь відповів, що жиди живуть не тільки в Київському і Переяславському князівствах, але і в інших, які йому на той час були непідвладні, тож пообіцяв розглянути це питання на князівському з’їзді, який і відбувся в тому ж році (1113 p.) в місті Видобичеві. Князі прислухалися до волі руського народу і вигнали жидів з Русі, лишивши їх будь-яких прав, що будь-якого жида, який посмів зайти на Русь було дозволено вбити і пограбувати. Варто зауважити, що цей закон ніким не відмінявся, тож по ньому жили всі руські князівства – Київське, Переяславське, Чернігівське, Галицьке, Волинське.

   Після занепаду Київського князівства його провідну роль у державному житті руського народу зайняло Галицько-Волинське князівство, яке в 1253 р. перетворилося на Королівство Руське, коли Данило Галицький був коронований римським кардиналом, який привіз корону, освячену Папою Римським. Прагнучи до розширення та розбудови королівства, Данило Галицький та його нащадки не змінювали законодавства, а керувалися Руською Правдою і законами, прийнятими на попередніх князівських з’їздах, в тому числі і Видобичевського. Тож усі вищезгадані закони, затверджені Ярославом Мудрим і Володимиром Мономахом справно виконувалися і в Королівстві Руському.

  Закінчуючи огляд доби Київської Русі і Королівства Руського можемо зробити наступний висновок: 1) закони на Русі визначали русичів як народ, вищий за інші, що відображалося у різних процедурах судового розслідування; 2) закони на Русі були спрямовані на підтримання чистоти крові руського народу; 3) за надмірне визискування руського народу жиди опинилися поза законом і назавжди виганялися з Русі та позбавлялися будь-яких прав.

Автор – Святозар Руський

Русь-Україна чи Українська імперія?

   У часи найбільшого розквіту до складу нашої держави входили землі від Уралу на Сході до Кракова на Заході, і від Фінляндії на Півночі до Північного Кавказу на Півдні. Останні спроби Росії висунути Україні територіальні претензії розбудили громадську думку.

Тризуб – символ князів Русі-України

   Як же так: на землі, які належать нам уже понад 250 р., тепер претендує сусідня держава? Але ж і Україна з таким же успіхом могла б претендувати на Москву, Кубань, Мінськ чи частину Польщі тільки тому, що колись вони входили до складу наших земель. Цікаво, якими були наші кордони в різні часи та епохи? Якими територіями ми володіли, які тримали під своїм контролем? Про це розповів чернігівський історик Володимир Коваленко.

   За яких часів територія України була найбільшою? – У Х-ХІ ст. і за часів найвищого розквіту Київської Русі вона простягалася навіть не від Новгорода, а від південної Фінляндії, племена якої були данниками Русі, і аж майже до полярного кола, а в окремі часи — мало не до Уралу на півночі. На півдні нам належали землі аж до Тамані, де на березі Азовського моря був міжнародний порт-фортеця Тмутаракань, який входив до складу Чернігівського князівства. Далі наші володіння починалися від Куликового поля (сучасна Тульська область Росії) і закінчувалися мало не під Краковом.

Мапа давньої Русі-України

   Ці кордони не були сталими? – Звісно, ні. Періодично ці землі то зменшувалися, то збільшувалися, залежно від того, на які території поширювалися данина й порядки з центру того чи іншого князівства. Унаслідок надбань Володимира Великого Київська Русь стала найбільшою європейською державою. На початку XI ст. її територія становила 1,1 млн. квадратних кілометрів! Власне 35 років правління Ярослава Мудрого вважають апогеєм могутності Київської Русі. Він, як і його батько Володимир, розширив кордони своїх і без того величезних володінь: відвоював на заході землі, захоплені поляками під час внутрішньої смути, підкорив балтійські племена й, нарешті, розгромив печенігів. Після цих завоювань наші володіння простягнулися від Балтійського до Чорного моря та від Оки до Карпатських гір. За Ярослава нашими володіннями були навіть землі від Північного Кавказу, сучасної Осетії і Чечні аж до Підляшшя, від пониззя Дніпра – аж до південної Фінляндії. І поки на престолі сидів Володимир Великий, Ярослав Мудрий чи Володимир Мономах, землі від Уральських гір до Чорного моря, від Волги до Закарпаття були цілісними.

   Чи була нашою частина територій сучасної Росії та Білорусі? – Так, наприклад, лише одне з князівств Південної Русі – Чернігівське, що займало величезні обшири і складалось із земель на стику теперішніх України, Росії і Білорусі, близько 12 адміністративних одиниць сучасної Східної Європи. Кордони Чернігівської землі на півночі починалися за 60 км від сучасного московського Кремля, а закінчувалися на півдні, на узбережжі Азовського моря, де була Тмутаракань. На сході територія князівства починалася на Дону, а закінчувалася на заході, під самим Києвом. Ось так виглядали лише чернігівські кордони.

Хреститель Русі-України – Володимир Великий

  Чому ж ми не залишилися наймогутнішою державою Європи? – Парадоксально, але саме тоді, коли наша держава була однією з наймогутніших у Європі, ми цей шанс втратили. Після низки братовбивчих міжусобних воєн наприкінці XII ст. два об'єднавчі центри – Галич і Чернігів – фактично розкололи Русь на дві частини, бо і галицькі, і чернігівські князі хотіли одного – бути на троні. Оця боротьба за владу й призвела до розвалу Русі і втрати обширних володінь.

   У часи визвольної боротьби територія України знову змаліла? – Коли Велике Князівство Литовське звільнило українські, білоруські та частину західноросійських земель (наприклад, смоленську) від татарської залежності і ці землі увійшли до його складу, то сама Литва там становила ледь десять відсотків території. А 90% цієї території становили українські й білоруські землі! І ця держава стала найбільшою і наймогутнішою в тогочасній Європі. Вона б напевне перекроїла територіальну карту Європи, але під тиском хрестоносців уклалася унія Литви і Польщі. Литва з православної держави стала католицькою. Почалося окатоличення українських земель. Кінець кінцем це призвело до національно-визвольної революції під проводом Богдана Хмельницького, потім – до розподілу наших земель між Москвою, Варшавою і Стамбулом. Отак знову українські землі були розірвані, а ми втратили кордони і шанс створити національну державу.

Монумент Ярославу Мудрому як засновнику міста у Білій Церкві

   Невже більше не було можливості відродити державність? – Наступна спроба була після того, як розвалилася Російська і Австро-Угорська імперії й відбулася злука українських земель. До складу України просилися (про це нині мало говорять) представники війська Донського, депутати з Курської, Білгородської, Брянської, Гомельської губерній. Але знову жовто-блакитні, червоні, зелені прапори розірвали Україну й не дали збудувати власну національну державу.

   Чи могло б статися так, щоб ми втримали величезні території Київської Русі? – Теоретично це могло б бути. Але нам тепер треба думати про те, як би нам наші території втримати. А для цього потрібна єдина політична воля й економічна доцільність. Бо кожного разу, маючи шанс утвердити державність, ми втрачали його через внутрішні чвари. То чи не пора вже нам вчитися на помилках минулого?

Автор – Оксана Пахолко

(світлини взяті з сайту kalusz.io.ua)