Що таке сучасний світ?

Сучасний світ — це ринок, що вирвався з базарної площі і затопив собою все: державу, церкву, сім'ю, мистецтво, труд. Важко зараз уявити, що колись держава могла служити загальному благу, що віра була вірою, сім'я з любові, мистецтво заради прекрасного, а більшість трудящих були власниками засобів виробництва і не продавали свою працю. У сучасному світі політтехнологія, релігія, інтимне, що втрачають самі свою сутність, мистецтво, робота — все це елементи ринку, товари, які мають ціну, купуються і продаються.

   Сучасний світ — це простір торгівлі, гегемонія ринку і диктатура торгашів. Це рівняння, де модерн дорівнює поняттю капіталізм. Тому не дивуйтесь, що господар сучасного світу — це торгаш. Повстання проти сучасного світу — це подолання капіталізму, це повернення ринку у межі базарної площі, це скидання торгаша з п'єдестала і повернення постаті чесного купця. З трону на базарну площу.

   Хто може зняти бруд з престолі і престол — з бруду? Хто може здійснити консервативну революцію? — Тільки Герой! Герой — це той, для кого життя — це виклик, а не торгова пропозиція, хто бачить світ як простір для подвигу, а не місце для отримання прибутку. Герой — це той, хто відчуває свою повноту і приходить в цей світ віддавати, а не порожній торгаш, що шукає чим заповнити свою порожнечу за рахунок інших.

   Стан герої зник. Стара аристократія виродилась і була знищена. Де шукати нових героїв? Від студентських лав і лав військових до заводів, фабрик і шахт. Ми маємо звернутись до панівного гештальту модерну — ґештальту робітника. Робітник протистоїть торгашу. Серед робітників чимало героїв. І ми маємо знайти їх і розкрити їх суть. Ми маємо підірвати економічні основи капіталізму, тобто Модерну.

   Ми маємо повернути власність у руки трудящих — більшості, щоб припинити панування торгашеської меншості. І в цьому русі трудящі мають іти за героями, в першу чергу — зі свого середовища. Сучасний світ — це виклик, і ми його приймаємо!

Автор — Ігор Токовенко

Україна – не геополітичний вектор

(Стаття написана навесні 2014 р. світлої пам'яті Героєм України Павлом Левчуком, що загинув від рук московських окупантів під Луганськом, який мріям побачити Велику Україну від Сяну до Дону).
Сьогодення гостро ставить питання зовнішньополітичного вектору. Однак чи можемо ми на нього відповісти, коли не маємо власної геополітичної стратегії? І ми підходимо до цього питання у ситуації, коли маємо достатньо не вирішених внутрішньополітичних питань. До що ж ми маємо робити? Відповідь на це питання намагається надати дана стаття.

На початку, з’ясуємо, що означає саме поняття геополітики. Звичайно, тлумачень цього вислову достатньо, але, як на мене, то це перш за все як сама боротьба за розширення життєвого простору нації, так і методи цієї боротьби. А ось чи присутня вона у зовнішній політиці нашої держави?

 Перш за все, ми маємо негативну державницьку традицію маятника, що постійно тягнеться то в бік "цивілізованої Європи", то в бік "братських народів". Від самого початку наші політики не змогли здійснити більш рішучих кроків, ніж просте визнання позаблоковості держави. Насправді це мав бути лише перший крок, крок не для творчої реалізації будь-якої високої мети, чи то ліберальної, чи націоналістичної, чи соціалістичної. Ні, цей крок йшов від напівколоніальної, напівефімерної УРСР, яка не мала ані будь-якого суверенітету, ані навіть статусу поважної автономії. Крок на позаблоковість, відтак, був часом самоусвідомлення себе як самостійної країни, держави, нації. А далі була тиша, яку час від часу бентежили такі амбіційні утворення як ГУАМ, пізніше зближення українських та грузинських зовнішньополітичних інтересів, однак це все можна віднести лише до проб пера. Адже кожний такий період закінчувався відкатом до попереднього стану постійної залежності від геополітичних амбіцій більш потужних держав або їх об’єднань.

Далі, сьогоднішні події, коли суспільство, а не створена для цього величезна бюрократична машина із численними відомствами та управліннями, яку мі називаємо державою, намагається вказувати вектор тяжіння до одного з полюсів геополітичного впливу, говорить про, те що влада розплачується як за власну бездіяльність, так і за відсутність у попередніх керманичів спроб налагодити зовнішню політику.

Причиною такої ситуації і є довготривала не принциповість зовнішньої політики, її тяжіння до суто нагальних проблем. Тому напередодні підписання нових газових контрактів наші політики стають не на жарт уважними до позицій північного сусіда, натомість, коли мова починає заходити про отримання конче необхідних кредитів МВФ, то державні діячі схильні досить швидко говорити про важливість прав людини та тяжіння до цивілізованого західного світу.

Виклад цих думок, не має на меті вказати на вразливі місця української політичної еліти, хоча й не обходиться без цього, вони надаються читачеві для розуміння того, що подібна ситуація можлива лише за однієї умови – відсутності геополітики як такої. Вона, як і багато чого іншого, не була цікава для попередніх і нинішнього урядів та президентів.  Подібна легковажність була б звісно можлива, за умов, коли поза кордонами України існувала лише занедбана пустеля, що не представляла б інтересів для занадто віддалених наддержав. Однак на разі ми залишаємось об’єктом боротьби достатньо потужних геополітичних центрів: Російської Федерації та Європейського Союзу, до того ж час від часу потрапляємо в зону інтересів США та стаємо об’єктом територіальних претензій збоку, вкоріненої в європейський простір Румунії чи Польщі.

Для того, щоб зрозуміти принаймні перші кроки успішного становлення себе в світі, звісно необхідно визнати певні об’єктивні факти. Перш за все, світ дійсно стає глобальним, ми не можемо вирішувати внутрішні проблеми й забути про зовнішню політику. Діяльність транснаціональних корпорацій (ТНК), штаб-квартири та виробництва, яких знаходяться будь-де на світовій мапі, також має свій економічний інтерес до наших територій.

Тож зовнішня політика має доповнюватись і зовнішньою економічною діяльністю, експортом власної культури і т.д. Замкненість у своїх кордонах не є виходом із ситуації залежності, оскільки означає позбавлення самого себе нових перспектив розвитку. Так, ми маємо ризикувати на чужій території, однак варто позбавитись міфу, що національна економіка, на разі, є захищеною від проникнення зовнішніх економічних сил. Їх природа не визнає державних кордонів, а досвід маніпулювання із законодавством окремих країн уже давно є загально розповсюдженим серед ТНК.

Тому в цьому питанні необхідно визначити як однозначну важливість захисту національної економіки, так і її експансії принаймні на територію сусідніх країн. Навряд, хтось не помічав широку експансію білоруських брендів, що представляють харчову промисловість, на теренах України. Це і є вдалий приклад експорту власного виробника на міжнародній території, який необхідно наслідувати. З рештою, дестабілізація соціалістичної системи також починалась із популяризації Кока-коли, ПепсіKo, левайсів, вранглерів та тому подібного. Світ стає компактним, рішення штаб-квартири вітчизняних корпорацій, вступають у дію в філіях, розташованих на територіях сусідніх держав миттєво.

Далі, світ сприймає культурні впливи. Принаймні цей тренд вітчизняні політики підхопили доволі швидко, "шароварщина" вилізла із збіднілих сільських клубів, вишиванка стає достатньо модною, щоб спонукати сучасну молодіж до її придбання, звичайно із 100% екологічних матеріалів. І це також позитивне явище, сучасна українська музика, друкарництво, образотворче мистецтво й т.д. має вилазити із андеграунду й творити нові смисли, новий контекст буття українського суспільства. І це також має йти на озброєння в питаннях геополітики. Чимало етнічних українських земель знаходяться принаймні на території Росії, Румунії, Польщі. Якщо ми зможемо запропонувати конкурентний український культурологічний проект, то ми зможемо його винести у зовнішній простір, розпочати повзучу експансію етнічно українських земель. Сучасна історія пропонує масу альтернатив! Англомовна культурна експансія зі своїми лед зепеллінами, ролінг стоунзами, стенлі кубриками й т.д. не може бути вічною, тим більше не може бути єдиною.

Якщо ж ми поглянемо на стереотипні російські культурологічні проекти, то ми маємо визнати, що ми можемо це робити краще. На разі шоу-бізнес, кінематографія та інший притаманний північному сусіду "творчий продукт" є заскарузлим та не витримує жодної критики. Все що потрібно, щоб йому протистояти – це підвищення загального рівня розвитку вітчизняного суспільства, що не є надзадачею при державній підтримці. А це поміж іншому виключна можливість повернути левову частину етнічно українських земель, що знаходяться на території Росії, обличчям до своєї дійсної батьківщини.

І це лише, економічні та культурні аспекти, сучасний світ дає безліч можливостей! Далі, найбільш важливий пласт – власне геополітика. Україна є буфером і в цьому, знову таки як і в усьому об’єктивному, не має нічого однозначно злого та неправдивого. Просто ми ще не навчились отримувати від цього дійсні зиски. Маленька держава може зіштовхувати лобами великі та отримувати від цього свою користь.

Україна має значні перспективи в якості панівної держави на території, що розділяє Схід та Захід. Від нас можуть бути залежні, за висловами класиків геополітики, морські держави заходу та сухопутні – сходу. Починати звісно необхідно з малого, на разі, біля нас знаходиться Молдова, яка є предметом як наших геополітичних інтересів, так і Румунії. Звичайно сама по собі ця надзвичайно мала держава не може нас цікавити. Однак, якщо ми виграємо змагання за нею із Румунією, президент якої Траян Бесеску відверто заявляє про плани інкорпорації Молдовії до складу власної держави, то це буде перша заява про себе як про незалежну самостійну державу. Далі поширення впливу на території Білорусі, її політичний режим здається вічним, тому що ми слабкі. Чому ми відверто заявляємо, що ПР – це проросійський проект, а Віктор Ющенко був проамериканським, однак самі не спроможні створити проукраїнській проект на території Білорусі?

Таким чином, ми можемо говорити про значні майбутні перспективи становлення України в якості важливого геополітичного актора.

Автор – Павло Левчук

Єврозона — приховані тенета світової економічної кризи

   Економіка України тісно повязана як з економікою Російської федерації, так і з економікою країн Європейської співдружності. Це безперечний факт. Але грошова одиниця України – гривня, попри такий зв'язок привязана не до рубля чи євро, а до американського доллара, що корінним чином впливає на економічні відносини між Україною і країнами ЄС. Після того, як у єдиному європейському наддержавному просторі було введено в обіг єдину грошову одиницю – євро. За невеликий термін існування – 12 років, євро спіткало вже дві кризи та спади, що вплинуло на економіку країн так званої Єврозони.

Євро - єдина європейська валюта

   Єврозона – умовна назва території 17 країн Європейського союзу, офіційною валютою яких є євро. Ці держави мають право випускати монети і банкноти, номіновані в євро. Європейський центральний банк (ЄЦБ) відповідає за грошово-кредитну політику країн Єврозони. 1 січня 1999 р. рівно опівночі за європейським часом 11 з 15 країн Європейського економічного і валютного союзу (ЄЕС/ЄВС) ввели єдину валюту євро і почали використовуватися її для безготівкових розрахунків. З цієї миті жорстко зафіксувалися курси національних валют країн учасниць по відношенню до євро, а євро стала самостійною повноправною грошовою одиницею. На цьому етапі паралельно і рівноправно функціонували як євро, так і національні валюти. Торги по євро почалися 4 січня 1999 р. А вже 1 січня 2001 р. до Єврозони приєдналася Греція і стала 12-ою країною, що затвердила на своїй території єдину європейську валюту. Після 1 червня 2002 р. євро стає єдиним законним платіжним засобом в країнах Єврозони. Крім того, євро також введені в обіг у карликових державах Європи, що формально не входять до складу Євросоюзу (Ватикан, Сан-Маріно, Андорра і Монако), у заморських департаментах Франції (Гваделупа, Мартініка, Французька Гвіана, Реюньйон), на островах, що входять до складу Португалії (Мадейра і Азорські острови), у сербському краю Косово, контрольованому міжнародними миротворчими силами та у Чорногорії.

Єврозона

   На даний момент до складу Єврозони входять 17 країн-членів ЄС. Данія і Великобританія, які є членами ЄС, отримали спеціальне послаблення чинного маастрихтського договору щодо вступу у Єврозону: вони не потребують в обов'язковому порядку приєднання до неї до тих пір, поки їх уряди не вирішать це питання – або голосуванням у парламенті, або провівши референдум. Певні країни за межами ЄС прийняли євро як своєї валюти. Для формального прийняття до Єврозони, включаючи право на чеканку власних монет, має бути укладена грошова угода. Така угода була укладена з Монако, Сан-Маріно і Ватиканом. Ці країни раніше мали власні валюти, які були прирівняні до валют країн-сусідів. Така угода також враховує дві заморських території Франції – Сент-П’єр і Мікелон біля узбережжя Канади, Майотта в Індійському океані – вони розташовані за межами Євросоюзу, але їм було дозволено використовувати євро як своєї валюти. Тим не менше, їм не дозволили самим випускати грошові знаки.

Економічна криза Єврозони

   У Андорри немає офіційної валюти, а отже, немає офіційних європейських грошей. Раніше в Андоррі при угодах користувалися французькими франками і іспанською песеттою, які фактично були узаконені державними валютами країни. У Андорри ніколи не було грошової угоди ні з Іспанією, ні з Францією, тим не менш, у даний час Євросоюз і Андорра ведуть переговори про надання офіційного статусу євро в Андоррі. Що стосується Чорногорії та Косова, вони також використовують євро з моменту його виходу як державну валюту, раніше використовувались німецькі марки, отримуючи таким чином допомогу ЄС. Євро було введено в обіг, коли німецька марка була замінена. На територіях не підконтрольних албанським сепаратистам у Косово в обігу діє сербський динар.

   Повернемось до проблем країн-членів Єврозони. Основне завдання фінансової політики полягає у розподілі податків усередині Євросоюзу, при проведенні економічної політики, складеної для кожної країни-члена ЄС, але з урахуванням специфіки для 15 дійсних членів Єврозони. Для взаємної гарантії і стабільності валюти члени Єврозони дотримуються ''Договору про стабільність і розвиток'', який встановлює узгоджені обмеження на дефіцити і державний борг з відповідними санкціями за порушення. Спочатку згідно з договором встановлювалося обмеження всім країнам-членам Єврозони в 3% від ВВП для річного дефіциту, а перебування у Єврозоні слабких акторів, на кшталт Греції, Португалії чи Ірландії підриває всю систему фінансової стабільності самого ЄС.

Державні борги країн-членів Єврозони на січень 2011 р.

   Греція могла б уникнути економічної кризи, якщо б країна не входила до Єврозони. Взяті країною зобов'язання, а також величезний обсяг кредитів, які посунули після вступу країни до Єврозони, спровокували погіршення економічного становища Греції. Цікаво, а була б взагалі настільки гостра криза в Греції, якби ця середземноморська країна не входила в Єврозону? Адже проблеми виникли тому, що країна була економічно непідготовленою до сильної європейської валюти, а також до припливу зовнішнього боргового капіталу. Значне збільшення зовнішнього боргу і роздування соціальних зобов'язань бюджету спровокувало накопичення таких проблем, які прорвалися з кризою. Якби Греція не увійшла до Єврозони, то це була б просто відносно небагата європейська країна, але, можливо, з більш збалансованою фінансовою системою. Державний борг навряд чи дійшов би до таких загрозливих величин (142% ВВП за підсумками 2010 р.), оскільки кредитори раніше перестали б видавати нові позики, відчуваючи загрозливе зростання боргового навантаження. Інвестори та рейтингові агентства оцінювали б виключно суверенні ризики Греції, не розраховуючи на підтримку з боку Єврозони і рефінансування боргів в ЄЦБ, і раніше почали б реагувати на ознаки боргової кризи. Навіть з кризою Греція б швидше впоралася, якщо б вона не була присутня в Єврозоні. Вона могла б проводити незалежну грошову політику, в крайньому випадку, девальвувати свою національну валюту і за рахунок цього полегшити тягар боргу, а тепер вона цього зробити не може.

Банкноти євро-валюти

   Тим часом за Грецією на підході до економічного колапсу вже стоїть Португалія, яка також просила допомоги у Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Євросоюзу. Причому ще весною цього року в Лісабоні до влади прийшов новий уряд, який продовжить реалізацію заходів по стабілізації бюджету і скорочення витрат. Ця програма є необхідною умовою для отримання кредиту в 78 млрд. євро. Ще однією країною, де вже рік очікують на дефолт є Ірландії, якій може також знадобитися додаткова підтримка. Інвестори вже почали турбуватися, що скоро стати в чергу на отримання допомоги від ЄС доведеться таким європейським гігантам як Іспанія та Італія. Швидше за все, європейські регулятори не тільки будуть пильно стежити за скороченням витрат у цих країнах, але також змусять прийняти жорсткі програми приватизації, як це зараз відбувається в Греції. Фактично за борги державам доведеться задешево розпродати державну власність.

   Дивлячись на цю економічну вакханалію, деякі країни, які раніше прагнули вступити до Єврозони, стали відмовлятися від своїх колишніх планів. Буквально днями про такий намір заявила Польща. Голова Національного банку Польщі Марек Бєлка в інтерв'ю Financial Times заявив про те, що з урахуванням кризи, яка в даний час переживає загальноєвропейська валюта, Польща поки не бачить підстав для вступу до Єврозони. Раніше уряд Польщі планував приєднатися до Єврозони в 2012 р., але через кризу в Греції уряд вирішив поки почекати зі вступом. Треба зазначити, що про вступ до Єврозони активно думають Латвія, Литва, Румунія, Болгарія, Мадярщина. Латвія планує вступити у Єврозони до 2014 р., Румунія – до 2015 р. Болгарія поки теж пригальмувала підготовку до вступу в Єврозону, вважаючи на краще стежити за розвитком подій в період економічної кризи з боку.

Європейський центральний банк

   Повноцінний перехід на єдину європейську валюту може зробити негативний вплив на економіку колишніх країн соціалістичного табору. Перехід з національної валюти на євро часто може привести до підвищення інфляції і зниження купівельної спроможності населення в східноєвропейських країнах. До того ж занадто сильна валюта призведе до зниження конкурентоспроможності місцевих товарів, яка і так невисока.

   На відміну від інших колишніх країн соціалістичного табору, Естонія увійшла в Єврозону в самий розпал економічної кризи, так як у неї було краще становище з усієї трійки прибалтійських країн, що претендують на входження в Єврозону. Всі країни, які приєдналися до Європейського союзу, обов'язково мають увійти в Єврозону. Справа в тому, що перехід на єдину валюту – це наріжний камінь європейської інтеграції. Деякі країни можуть розтягнути цей процес, але увійдуть всі – це неминуче. Одна з причин, чому країни Східної Європи так прагнуть увійти в Єврозону – це високий рівень безробіття в цих країнах. З приєднанням до Єврозони ринки праці більш розвинених країн Європи виявляться ще більш відкритими. Як приклад, нещодавно відкрився для трудових мігрантів зі Східної Європи ринок праці Німеччини, який розраховує прийняти близько 1 млн. людей. У Латвії зараз усі автобуси забиті людьми, які їдуть до Німеччини на заробітки. Справа в тому, що в прибалтійських країнах все збудовано таким чином, що люди змушені бігти, тому вони змушені перекидати свою безробіття в Західну Європу. У Литві трудова еміграція складає десь третину всієї робочої сили. Так, за 10 років виїхало близько 800 тис. чоловік. Однак очікується, що з грецьким досвідом європейські країни стануть більш пильно придивлятися до кандидатів у Єврозону, і, швидше за все, країнам-претендентам доведеться зачекати, поки їх економічне становище буде відповідати більш жорстким вимогам європейських регуляторів.

Другий голова ЄЦБ, ініціатор впровадження євро – Жан-Клод Тріше

   Пік кризи Литва і Латвія пройшли, але бюджетний дефіцит значно перевищує ті 3% ВВП, що передбачені Маастрихтськими угодами. У 2010 р. дефіцит бюджету у Латвії становив 7,7% ВВП, а у Литви – 9,5% ВВП. Отже, до відповідності Маастрихтським угодам ще далеко. Але можна з впевненістю сказати, що криза гостро поставила питання про те, яким чином далі буде йти процес інтеграції Європи. Мабуть, у бюджетній, соціальній, пенсійній політиці буде більше делегуватися повноважень саме європейським наддержавним органам управління, що обмежить суверенітет країн ЄС. Поки уряди периферійних країн насилу справляються з невдоволенням населення, але як далеко воно зайде, невідомо, оскільки порятунок проблемних країн Єврозони супроводжується зниженням рівня життя, зміною соціальних стандартів. Для консервації економічної стабільності у ЄС та Єврозоні слід відновити економічну конвергенцію, а для цього необхідно відновити конкурентоспроможність, інакше периферія просто впаде в стагнацію. Вибір варіантів вкрай вузький:Природно, сьогодні ця ідея вважається немислимою навіть в Греції і Португалії. Але через 5 років, особливо в умовах стагнації все може змінитися. Реструктуризація боргів неминуча, але навіть її недостатньо для відновлення конкурентоспроможності та зростання. Вихід з Єврозони стане вигідніше, ніж перебування в ній. В Європі має бути сильний пан'європейський регулятор, що терміново вплинув би на цю кризову ситуацію, але навіть ЄЦБ не тягне навіть на ілюзію такого регулятора. Залишається сподіватись, що економічна криза не буде роковою не тільки для країн ЄС а й для її сусідів, серед яких і Україна.
 1. Прирівняти курс євро до американського долара (цей крок малоймовірний, оскільки ЄЦБ проводить жорстку політику, а лідер ЄС – Німеччина, має сильні позиції в торгівлі);
 2. Реформи з підвищення росту продуктивності праці при стримуванні зростання зарплат (в короткостроковій перспективі зростання лише сповільниться);
 3. Дефляція, але вона лише збільшить реальне тягар боргів держави і приватних осіб.

  Отже, насправді залишається лише один спосіб відновити конкурентоспроможність і економічне зростання в периферійних країнах: вийти з Єврозони, повернутися до національних валют, провести масоване номінальне і реальне знецінення. Природно, сьогодні ця ідея вважається немислимою навіть в Греції і Португалії. Але через 5 років, особливо в умовах стагнації все може змінитися. Реструктуризація боргів неминуча, але навіть її недостатньо для відновлення конкурентоспроможності та зростання. Вихід з Єврозони стане вигідніше, ніж перебування в ній. В Європі має бути сильний пан'європейський регулятор, що терміново вплинув би на цю кризову ситуацію. Однак існуюча ілюзія такого регулятора у вигляді ЄЦБ не надає позитиву, так як банк може збанкротувати і тоді наступить повний колапс європейської економіки. Але наразі бачимо критичну ситуацію у країнах Єврозони і сподіваємось, що нова економічна криза омине Україну.

Автор – Денис Ковальов

(світлини надані сайтом financial-times.net)

Криза у Греції як можливість її рецидиву в Україні

     На початку червня 2011 р. з особливою силою економічна криза розгорілася в Греції. Певні проблеми країна відчувала і раніше, але останні події поставили державу на межу дефолту, а її населення – обличчям до серйозних труднощів. Непопулярні кроки керівництва Греції, уряду прем’єр-міністра Йоргоса Папандреу, жорсткі умови Євросоюзу, соціальні катаклізми привели до потужних спалахів протестних настроїв. У різних районах Греції одночасно спалахнули масові заворушення, що супроводжуються і сьогодні зіткненнями з поліцією і появою потерпілих.

Протести в Афінах

     Вперше економічні проблеми в Греції позначилися в 2009 році, коли дефіцит бюджету перевищив 13% сукупного ВВП країни. При цьому загальний борг держави перетнув критичну межу в 300 млрд. євро. Такі причини поставили економіку Греції на межу дефолту. Тоді ситуацію допоміг виправити терміновий кредит в 110 млрд. євро від ЄС і МВФ. Керівництво країни, в свою чергу, пішло на ряд непопулярних у народі заходів, покликаних скоротити витрати і підвищити доходи бюджету.

     Проте, як показали наступні 2 роки, дефолт в Греції виявився просто тимчасово відкладеним. Ключові проблеми вирішити не вдалося, і навесні 2011 року проблеми оголилися з новою силою. На початку червня уряд Греції вирішилося на ряд екстрених заходів. Зокрема, було вирішено продати сотні великих туристичних об'єктів, курортної нерухомості, інвестиційних проектів, новобудов. Однак, як вважають експерти, навряд чи такими локальними рішеннями вдасться зупинити економічну кризу в Греції.

     Тим часом, ЄС, здається, вже змирився, що кредит, виданий до 2013 року, навряд чи буде повернений у визначений термін. Експерти МВФ та ЄС розглядають різні варіанти, якими можна пом'якшити економічну кризу, аж до повного або часткового списання позики. Втім, зрозуміло і те, що влітку 2011 року економіка Греції буде гостро мати потребу в додатковому фінансуванні. Інакше дефолт в Греції стане більш ніж реальною перспективою.

     Критична ситуація в Греції, що склалася в червні 2011 року, цілком передбачувано провокує уряд прем’єр-міністра Йоргоса Папандреу на непопулярні антикризові заходи, які надиктовані кредиторами в Євросоюзу. Так, наприклад, неминучою вважається тотальна приватизація державних підприємств і скорочення витрат на бюджетну сферу. Зрозуміло, що без таких заходів економічна криза в Греції загрожує вилитися в повноцінний дефолт з усіма витікаючими наслідками. Незважаючи на це, не всі жителі країни згодні з необхідністю таких заходів.

     З 10 по 15 червня 2011 року акції протесту, маніфестації, демонстрації, масові заворушення в Греції прокотилися всією країною. На вулицях Афін журналісти все частіше фіксують зіткнення незадоволених з поліцейськими. У хід ідуть камені, «коктейлі Молотова» з одного боку і сльозогінний газ – з іншого. У лікарні міст надходять поранені, проте маніфестанти налаштовані агресивно, знають, як врятуватися під час зіткнень з поліцією, і не мають наміру здаватися. У числі мітингувальників помічені представники всіх грецьких профспілок, різних опозиційних політичних партій, серед яких більшість – це націоналісти і анархісти.

Протести в Афінах

     15 червня 2011 року в серйозні масові заворушення переросла демонстрація на площі Синтагма перед Парламентом Греції. На межі 30-тисячного натовпу і 5-тисячної армії поліцейських раз у раз спалахувало насильство. Крім того, від рук демонстрантів виникали пожежі і стихійні погроми в різних районах Афін.

     В даний час в країні тривають запеклі обговорення щодо майбутніх кроків, а перспективи Греції, як і раніше, туманні. Втім, прогнози фахівців не вселяють особливого оптимізму. Світові економісти практично впевнені, що дефолт в Греції неминучий. Незрозуміло й те, як збирається уряд  прем’єр-міністра Йоргоса Папандреу справлятися з обуреним натовпом. Масові заворушення в Греції, які сьогодні можуть перерости у соціальну революцію, тільки набирають силу, і загрожують людськими жертвами. Греція сьогодні є плацдармом для масових протестів і заворушень. Ситуацію в країні розпалює влада, яка приймає непопулярні заходи для вирішення економічних проблем.

     Невдоволення серед населення зростає, масла у вогонь підливають різні провокації, які розходяться через соціальну мережу Facebook. Саме за допомогою цього ресурсу вже 19-й день поспіль Греція – територія акцій протесту, які провокують неминучі зіткнення з поліцією. Найбільша активність відзначається в Салоніках, а також в Афінах, де на центральну площу Синтагма до стін грецького парламенту прийшло близько 20 тис. осіб. Вони вимагали скасування приватизації та відкликання внесеної 9 червня в парламент для розгляду "Середньострокової програми заходів економії" в розмірі 28,4 млрд. євро на 2011-2015 роки. У Салоніках акції протесту під аналогічними гаслами традиційно проходять біля головної туристичної пам'ятки міста – Білої вежі.

     Уряд Греції під жорстким пресингом ЄС і МВФ схвалив 9 червня вищезгадану "Середньострокову програму заходів економії". Вона, зокрема, передбачає введення нових податків, зміни в оплаті і трудових відносинах у державному секторі, поширення програм добровільної часткової зайнятості, скорочення пенсій, скасування або різке скорочення випадків звільнення від сплати податків, підвищення зборів за володіння нерухомістю. Планується, що приблизно 150 тисяч осіб будуть звільнені з держсектора до 2015 року. Передбачається злиття і ліквідація різних державних служб та органів Греції, нове підвищення вартості проїзду в усіх видах транспорту, зростання тарифів держпідприємств і транспортного збору. Підвищується ПДВ на продукти харчування з 13% до 23% з 1 вересня цього року і вводяться спеціальні податки на потужні автомобілі, елітну нерухомість, яхти і басейни.

     Через такі заходи уряд прем’єр-міністра Йоргоса Папандреу поступово втрачає підтримку в суспільстві, що призводить до подібних акцій протесту. Як і раніше, єдину надію уряд  прем’єр-міністра Йоргоса Папандреу покладає на Євросоюз та його фінансову допомогу. Нові кредити і реструктуризація старих дозволить утримати економічну кризу Греції і не допустити дефолту. В іншому випадку, крах однієї з європейських економік загрожує серйозними наслідками для інших, чого не хотілося б жодному уряду. Таким чином, на поточному етапі легше вкласти астрономічні суми в Грецію, ніж через лічені місяці боротися з наслідками цілого ланцюжка дефолтів в різних країнах Європи.

Протести в Афінах

     Що ж стосується нашого суспільства, то можна прослідкувати деяку паралель між економічними заходами для стримування падіння економіки та розростанням фінансової кризи в Греції і в Україні. Уряд Азарова-Тігіпка введенням нових, нібито соціально захищених, Податкового, Трудового і Житлового кодексів намагається не допустити в Україні дефолту. Новий транш від МВФ, який має надійти у серпні-вересні 2011 року навряд чи дійде до державної скарбниці, і може осісти у кишенях наших можновладців. Звичайно, підвищення прожиткового мінімуму надихає, однак ні в якому разі не зупиняє духу протестів серед населення.

     За статистикою ООН, за межею бідності в Україні перебувають 78% людей. Уповноважена з прав людини Ніна Карпачова каже, що українці збідніли за останній рік на 10%. Чи може Україні загрожувати "грецький синдром"? Відповідь – так! Адже сьогодні влада намагається прикрити свої соціально-економічні недоліки ідеологічною напругою між Заходом і Сходом України, але люди і там, і там не дурні. Вони знають, що дні цієї прогнилої системи не тривалі. Тому, не тільки націоналісти, але, як не дивно, і комуністи чекають від уряду Азарова-Тігіпка якоїсь похибки, аби вивести людей на вулиці. Нам треба як найшвидше йти "у народ" і популяризувати ідеї ВО ''Свобода'' аби не дати знов прийти до влади олігархам і комуністам.

     Перемога буде за нами!

     Слава Україні!

Автор – Денис Ковальов