Вудро Вільсон – расист посмертно?

Дива сучасного ліберального мислення... Власне, саме таким реченням можна лаконічно змалювати те, що нині відбувається в заокеанській країні, якою ніби керує ультраконсерватор. Проте на жаль, згідно з чинним законодавством і тернистій демократичній системі, президент не в змозі самостійно керувати США без згоди більшості у двопалатному Конґресі (Сенат і Палата представників). І саме цим фактом чудово користуються зазомбовані апологети тотальної рівності та мультикультуралізму, які готові звинуватити у расизмі, ксенофобії та шовінізмі того, хто колись навпаки відстоював права всіх людей та право націй на самовизначення. Мова йде про 28-го Президента США Томаса-Вудро Вільсона.

   Нещодавно з ініціативою перегляду проблеми старих демократичних символів єдиним фронтом виступили викладачі та студенти поважного американського вишу з Нью-Джерсі. Принстонський університет, одним зі студентів упродовж 1875-1879 рр. якого був Вудро Вільсон, нині хоче здихатися будь-якого зв'язку зі своїм випускником, адже той не тільки був сином вояка-конфедерата, а мав "неприпустимі" погляди щодо афроамериканців. Зауважимо, що це вже не вперше! Одним з речників цієї недолугої ініціативи стала Марґарет Макміллан, історик Оксфордського університету, яка викладає у Принстоні та захищає уявну рівність для всіх знедолених американців. Вона виступила з публічною заявою у ЗМІ, наголосивши на тому, що Вудро Вільсон був расистом і тут не може бути жодних сумнівів.
   Тут необхідно зазначити, що ця антирасистська істерія є прогнозованим наслідком політики де-патріотизації у південних штатах, де охоплена агонією маса лівих і чорних екстремістів за потуранням місцевої влади безбожно руйнували могили та меморіали видатним діячам-конфедератам часів американської Громадянської війни 1861-1865 рр. Не буде зайвим додати, що захисників історичної спадщини США прихильники так званої рівності піддавали суспільній деструкції та громадському осуду, як на велелюдних акціях і у соціальних мережах, так і через ЗМІ. Нині ж настала черга тих, хто стояв у джерел сучасного американського лібералізму: Вудро Вільсон, так би мовити, став першим серед рівних.
   Крім того, речники ініціативи Принстонського університету, цитуючи свідомо фальсифіковані історичні статті, змушують повірити громадськість у те, що проголосивши расову рівність, президент-демократ Вудро Вільсон все ж лишився реакціонером. Як і будь-який представник ліволіберального табору Марґарет Макміллан не змогла привести хоч якісь документальні докази на захист своїх слів. Навпаки, користуючись підтримкою студентства, вона на весь голос заявила, що 28-й Президент США підтримував політику сегрегації федеральної адміністрації та оточив себе виключно "білими супрематистами". Було також зазначено, що не можна виправдовувати Вудро Вільсона тільки тим, що він був людиною свого часу, членом Демократичної партії, одним із засновників Ліги Нації (попередниці ООН) і сприяв Версальському та Вашингтонському мирним угодам, адже його політична позиція відбивала основні тези расової сегрегації, що "ніби шрам вирізана на серце американської нації".

   Який висновок можна зробити з цієї ситуації? – По-перше, прибічники мультикультурної рівності почали переглядати історію, досягши межі: вони відкинули загальновідомі факти про расизм, фашизм і нацизм, заплямувавши героїчну спадщину часів Громадянської війни у США, і тепер проводять ревізію серед своїх ідейних попередників – демократів і лібералів. По-друге, "визнання помилок" Вудро Вільсона у політиці відносно афроамериканців є доволі показовим, адже може стати важливою віхою у подальшому наступі ліволіберлів на історію, релігію та свободу слова; таким чином вони намацують ґрунт для здійснення своїх докорінних змін в американському суспільстві. Ну і, по-третє, замість того, аби бути чесними з власною історією, примирившись з недоліками минулого, сучасні ревізіоністи з табору захисників всюдисущої рівності відверто нехтують здобутками попередників, зокрема Вудро Вільсона, забуваючи про ту роль, яку вони відіграли в міжнародній дипломатії та вітчизняній політиці.

Автор – Денис Ковальов