понеділок, 23 липня 2018 р.

Наш вибір — свобода, а не хліб!

Українські націоналісти — праві добровольці впевненні у перемозі України! Непохитну певність дає нам віра — віра в Бога. А ще, віра в українську націю, в її правду...
   Вірність ідеї українського націоналізму — це найбільша сила української визвольної революції! Її жодними способами не може зламати підступами необільшовицька Московія та внутрішні окупанти. Ведучи тепер боротьбу проти одвічного ворога та його посіпак всередині країни, мусимо туди спрямовувати всю увагу, всю енергію.
   Не дарма казав Степан Бандера: "Коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб, він зрештою втрачає все, в тому числі і хліб. Якщо народ обирає свободу, він матиме хліб, вирощений ним самим і ніким не відібраний..." Тож наш шлях — це свобода!
За матеріалами НВР "Правий сектор"

пʼятниця, 20 липня 2018 р.

Держава і добровольці: досвід європейських країн

Останнім часом в українському інформаційному просторі стали звичними напади самозваних експертів і волонтерів на добровольців московсько-української війни. Справа дійшла до того, що плани олігархічної влади озвучують ті, хто, або і дня не був на передовій, або просто отримав посвідчення учасника бойових дій вже у звільнених Краматорську та Лисичанську, і нині повчає фронтовиків правилам ведення війни, не бравши до рук зброї. Виходить так, що захисники України, які добровільно пішли на війну, тепер опинились поза законом і мусять здатися на милість паркетним генералам штабу так званої Операції Об'єднаних Сил.
   То що, шановні тилові щури, ви вже самі готові обороняти Україну від ворога чи маєте з ним підкилимні домовленості про заміну на передовій добровольців незагартованими службовцями, яких лиш вчора взяли до армії? Автору цього допису, як людині цивільній, важко усвідомити, яку гру веде влада і штабісті щодо тих, хто вже п'ятий рік боронить мир та спокій у державі. Але як свідомому громадянину хочеться вірити, що наших героїчних захисників не проміняють на довготривале кремлівське перемир'я чи якийсь вигаданий закордоном план деокупації Донбасу, котрі стануть повзучою ліквідацією чинної української державності.
   Болить душа і серце крається за Неньку, яку вартують добровольці! Власне, мабуть, тому історія вперто намагається навчити нас тих уроків, які омиті кров'ю не одного палкого патріота і тілами тисяч лицарів залізної остроги... Минуле тицяє в очі ганебними помилками попередників, що й досі не засвоєні сучасниками!
   Ймовірно, саме зараз принагідним буде згадати досвід тих країн Європи, де нехтування силами добровольчого війська та їхнього усуспільнення призвело до колапсу державності; а де залучення колишніх фронтовиків-добровольців сприяло соціально-економічному поступу та національній єдності. Найкращими піддослідними будуть Фінляндія, Італія та Німеччина. У цих країнах попелище Першої світової війни подарувало чудову нагоду вчорашнім воякам передової стати у державного керма та розпочати нове життя.
   Досвід фінських добровольців 100-річної давнини як не показовий, так точно доволі цікавий з історичної точки зору. По-перше, ще на початку "Великої Війни" (взимку 1914-1915 рр.) тисяча сміливців з терену Великого князівства Фінляндського через Швецію рушила до кайзерівської Німеччини, маючи надію скинути самодержавне ярмо Романових. А по-друге, ці добровольці були як з-поміж етнічних фінів, так й етнічних шведів, чиї пращури жили на Заході та Півдні Фінляндії з кінця ХІІ-го ст.
   Саме німецьке військо прийняло та вишколило майбутніх фінських єгерів, які пройшли хрещення боєм з армією Московії на литовських і курляндських полях влітку і восени 1916-го. Революційний вихор у громадянські війни (впродовж 1917-1922 рр.) на просторах колишньої держави Романових перетворив вчорашніх добровольців на добре загартованих бійців, яких щойно постале військо самостійної Фінляндії зробило своїм щитом та мечем. Вишколені прусською офіцерською школою фінські єгері не тільки стали кадровими військовослужбовцями, але й створили допоміжну парамілітарну організацію "Охоронний Корпус" (фін. Suojeluskunta), з метою всебічної підтримки армії та навчанню цивільних основам військової справи.
   У мирний час (1919-1938 рр.) саме добровольці були тією силою, яку державні органи Фінляндської Республіки безпосередньо залучали для внутрішнього (громадський порядок) та зовнішнього (боротьба з контрабандою та охорона кордонів) захисту. Політики та чиновники розуміли, що саме загартовані та дисципліновані люди зможуть підняти з руїн новопосталу країну,  яку вони ще вчора здобували у виснажливих боях. Фінські добровольці були у всіх сферах суспільного життя: займали робочі та керівні місця на заводах; були банківськими службовцями; відроджували фермерське господарство та розорювали болота для нових сільгоспугідь; прокладали тисячі кілометрів якісних доріг від міст до глухої Лапландії та Карелії.
   Друга світова війна та мирні угоди з більшовицькою Москвою по її завершенні дещо підкорегували, але не знищили вище вказану ситуацію  "Охоронний Корпус" та низку патріотичних організацій було розпущено "за надмірну антисовєтчину" (як вважали у Кремлі); добровольців усували з керівних посад в армії та держструктурах, але не чіпали приватні підприємства. Звісно, що започаткована у кінці 1950-х політика фінляндизації мала на меті наблизити країну до реалій соцтабору, але жодним чином не відкинути західну модель. Тому невдовзі вчорашніх фронтовиків держава, яка не забула про них, продовжуючи забезпечувати усім необхідним, знов покликала на службу: інструкторами до війська; педагогами у школи та університети; аташе у диппредставництва у країни, де була висока ймовірність воєнного конфлікту (Корея, В'єтнам, Алжир, Єгипет).
   Інакшою, але доволі схожою, була ситуація у Німеччині. Там добровольчий рух постав як відповідь на принизливу капітуляцію революційного уряду, що у листопаді 1918-го повалив імперію Гогенцоллернів. Саме так розуміли фронтовики ті угоди, підписані у Комп'єні, а згодом у Версалі, представниками майбутньої Ваймарської республіки з одного боку та делегатами країн Антанти з іншого.
   Повертаючись з французьких та бельгійських шанців додому, вчорашні німецькі герої ставали нікому не потрібними жебраками, вигнанцями. Звісно, що новий соціал-демократичний уряд Німеччини не хотів допускати до влади мілітаристів, воїнів, що пізнали жахіття людиновбивства на війні. Та все ж, спалах "червоної чуми" організований "Союзом Спартака" (нім. Spartakusbund) дав шанс новоствореним добровольчим корпусам (нім. Freikorps) проявити себе на повну.
   Впродовж січня-липня 1919-го німецькі ліві розхитували ситуацію по всій країні: у Берліні відбулась невдала спроба захоплення влади спартакістами, що влаштували вуличний "червоний терор"; у Бремені матроси та робітники на короткий час оволоділи містом, але їх мала чисельність та постійний розбрат завадили планам подальшої совєтізації; у Страсбурзі французькі агенти спонукали місцеві профспілки до бунту, щоб згодом захопити весь Ельзас; у Мюнхені діячі Незалежної соціал-демократичної партії збройним шляхом повалили місцеву владу та оголосили совєцьку республіку... Нестримна анархія та марксистський хаос загрожували зникненню єдиної Німеччини як європейської держави. Своє плече батьківщині у критичний момент підставили добровольці.
   У міста, де владу взяли ліві сили, урядом Ваймарської республіки було санкціоновано введення збройних добровольчих загонів. Під їхніми прапорами об'єдналися не тільки колишні фронтовики, але й патріотично налаштовані безробітні, гімназисти, кадети, студенти та юнкери, що втратили всякі орієнтири у цивільному житті після завершення війни. Усі вони, хоч і були налаштовані вороже до Ваймарської республіки, та бачили своє основне призначення у боротьбі з внутрішнім та зовнішнім тиском більшовизму, захищаючи німецьку державність.
   Вірність  присязі, збереження високих бойових якостей і лояльність щодо командування та уряду — ось головні фактори успішності німецьких добровольців 100-рінчої давнини. Швидка перемога над "червоною чумою" на всій території Німеччини повернула честь та славу вчорашнім героям "Великої Війни". Пізніше, у 1920-1930-х рр., чиновники гідно віддячили добровольцям надавши гарантовані соцвиплати, пільги, нагороди тощо.
   Кардинально відмінною була ситуація з повоєнною Італією. Нащадки римлян з вибухом Першої світової війни всіляко намагались уникнути вступу у конфлікт. Король та уряд тривалий час займали сторону нейтралітету, але натхненні промовами футуристів та майбутнього лідера фашистів італійські молодики змусили офіційний Рим з рештою обрати війну на боці Антанти. Лави добровольців неодноразово штурмували Альпи (впродовж 1915-1918 рр.), рвучись на зустріч смерті та австрійським кулям, згодом було сформовано офіційні загони сміливців-ардіті (італ. Arditi militare).
   Вояки, які служили у таких штурмових загонах, відрізнялися неабиякою хоробрістю: залізти під кулеметний розрахунок з гострим ножем у зубах, щоб порізати дріт чи кинути гранату  це вам не з далекого шанцю везти рушничний вогонь. Основним завданням сміливців-ардіті все ж була систематична ліквідація ворожих кулеметних гнізд, не залишаючи свідків. Тому не дивно, що до штурмових лав йшли військовослужбовці елітної легкої піхоти (берсальєри, альпійські стрільці, сапери).
   Останні розриви "Великої Війни" оголосили кінець короткотривалої доби фронтових сміливців-ардіті. Вони поверталися з фронту переможцями, героями, але їхню перемогу вже вдома чиновники та політикани оголошували військовим злочином та молодечим запалом невихованих юнаків, що прагнули кривавих пригод. Поступово італійські штурмові загони розформовувались армійською верхівкою за вказівкою уряду, тому багато сміливців-ардіті не знаходили гармонію у цивільному житті.
   Невигідна для Королівства Італія Версальська мирна угода (1919 р.) тільки збільшила прірву між ветеранами Першої світової війни з одного боку, владою та суспільством з іншого. Перші не хотіли приймати дрібні подачки Антанти за тисячі героїчних смертей, покладених в Альпах. Другі бачили у добровольцях загрозу чинному державному ладу через надмірний радикалізм та мілітаризм у поглядах.
   Дещо зменшив градус напруги спонтанний похід на Фіуме (вересень 1919 р.  грудень 1920 р.), у якому відчайдушні сміливці-ардіті змогли випустити весь свій накопичений війною запал. Авантюрна спроба добровольців приєднати місто з околицями до Італії зазнала провалу. Сталося це через байдужість і той самий імпотентний нейтралітет італійських урядовців та штабістів армії до долі власних вояків, яких "вільна преса" оголосила розбійниками: Лондон і Париж змусили Рим втрутитись у ситуацію з Фіуме та розігнати державне утворення сміливців-ардіті.
   Ті з авантюристів, що вижили, повернулися героями, яких тепер вітали усміхнені громадяни на вулицях італійських міст під скрегіт зубів зажерливого чиновництва, байдужого до долі фронтовиків. Щоб на хвилі суспільної радості не дати сміливцям-ардіті зайняти свою політичну нішу, весною 1921 р. уряд ухвалив закон про заборону діяльності будь-яких добровольчих організацій з-поміж колишніх фронтовиків, поховавши надії на соціалізацію та гарантії хоч якихось пільг для вчорашніх захисників Італії. Тож останнім нічого не лишалось, як поповнити легальні рухи — найбільше сміливців-ардіті було помічено у фашистській та комуністичній партіях, де вони формували бойові підрозділи, гартуючись у вуличних протистояннях один з одним.
   Який же висновок для подій українського сьогодення можна зробити? — Звісно, що ніхто не змушує повторювати хоч один з наведених вище сценаріїв, але вивчити чужі уроки, щоб не припуститися ганебної помилки для усмішки у ворожому таборі, є вкрай необхідним! Так званим "експертам" і "фахівцям" військової справи (не кажучи вже про службовців ГенШтабу), які виголошують бажані слова владоможців з вулиці Банкової, краще зрозуміти, що їхні "думки вголос" у мережі залишають рани у душі не одного добровольця, котрий захищає соборність і самостійність України, а тому — краще допомагайте фронтовикам повернутись до мирного життя, і не розхитуйте човна, дýрні!
Автор — Денис Ковальов

субота, 14 липня 2018 р.

Новий початок на межі прірви

Все більше і більше ознак говорить нам про те, що сучасна цивілізація опинилась на межі прірви. Нам намагаються втлумачити, що на межі прірви знаходимося ми всі. Так, дійсно, ми перебуваємо на межі. Говорячи ми, підкреслимо, що мова про європейців! Але наша прірва позаду нас, а не попереду, як у всій цій чужій для нас системи.
   Наша прірва величиною у півтори тисячі років. І вона вже добігає свого логічного кінця. Так, ми наближаємося до рятівної межі, проте вона врятує не кожного спраглого... Цю межу назвемо "новим початком"! Прірвою і безоднею була для нас влада облудних земних Богів, яких йшли шукати спершу у пустелю та печери, згодом у мегаполіси.
   Тому не дивно, що ці пошуки повинні були залишити після себе пустелю навколо і пустелю всередині, над якими височіють бетонні брили зі скляними образами похмурого майбутнього. Ми провокуємо "новий початок", адже його очікування рівнозначно смерті! Саме до її горнила стрімголов наближається та Європа, яку ми знаємо. Вічно молоді стануть ще молодше, старі ж згинуть разом з мотлохом, який навколо. Ми повинні зробити крок у цей хаос, а тому горе тим, хто сподівається піднятися з цієї прірви, бо зраджують вони "великий початок", як тотожність абсолютно нового і вічного.
За матеріалами "Діорами"

понеділок, 9 липня 2018 р.

Етнічна злочинність — принада мультикультуралізму

Багатомільйонні міграційні потоки, які захлиснули Європу, остаточно змінили її обличчя. Тепер міста належать тим, хто ще вчора порпався у багнюці на березі Гангу чи добував прісну воду в солоному озері Чад. Найболючіше міграційна криза вдарила у слабке місце єдиного суспільного органу Євросоюзу — незахищену соціально бідну верству населення, представники якої здатні заради виживання йти на злочин.
   Серед країн, де азійські та африканські мігранти не тільки не асимілювались, але й стали раковою пухлиною нової громади, показовими є Швеція, Німеччина, Бельгія, Франція та Велика Британія. Саме тут люди на межі бідності, а разом з ними й кримінал, стають все більш жорстокими, а злочини у ряді випадків  відверто екзотичними та характерними скоріше для відсталих цивілізаційно країн (Сомалі, Бангладеш, Нігер). А сумнозвісний мультикультуралізм більше не в змозі приховувати радикальні настрої прибулих у Європу мігрантів.
   Першими, хто заволав про неприпустимість включення асоціальних елементів з "третього світу", стали нащадки Ваґнера і Юнґера. Минуло лише десятиліття наполегливого ​​мовчання влади ФРН, і ось німецький міністр внутрішніх справ на весь голос заявляє, що навала мігрантів призвела до вибухового зростання насильства. Щорічна кількість злочинів, скоєних вчорашніми біженцями на території Німеччини, зростає на 50% в арифметичній прогресії.
   Наступною сумну статистику оприлюднила і влада Великої Британії. Тут кількість вбивств на етнічному та релігійному ґрунті зростає вже кілька років поспіль. Особливо гостро ця проблема стоїть у типових англійських містах (Лестер, Манчестер, Ліверпуль), водночас Вельс і Шотландія вважаються більш безпечними регіонами країни. Лише за перші 6 місяців цього року Лондон обігнав Нью-Йорк за кількістю скоєних мігрантами вуличних злочинів!
   Але справа не тільки в цифрах і сухих статистичних даних. Етнічні меншини, прибулі з Пакистану чи Еритреї, поступово окуповують Європу, віддалені вулиці її затишних міст. Саме там, за потуранням місцевої влади та різних "борців за рівність", маргінали тропіків і пустель створюють закриті від людського ока ґетто.
   Всі знають не  чуток, що у таких міських кварталах найчастіше відбуваються сутички кримінальних угруповань зі специфічно жорстокими методами  розправи над кривдником. Згодом злочинці, у чиїх жилах тече бельгійська чи шведська кров, переймають досвід заїжджих "колег". Ось він у всій красі, уславлений культур-марксистами та лібералами мультикультуралізм  мігранти навчили місцевих бандитів, як правильно здійснювати злочини застосовуючи чи не первісну методику.
   Новітніми трендами в європейському криміналі стали поодинокі зґвалтування, напади з ножем і сірчаною кислотою, які "ввели в моду" африканські та південноазійські банди. По-перше, ніж доволі легко купити. А, по-друге, його наявність у наплічнику чи торбі неважко обґрунтувати під час поліційного обшуку кухонним інвентарем. Тому хвиля ножових атак наче чума захлиснула вулиці європейських міст від Бордо до Тампере. Крім того наголосимо, що саме вихідці з чорного континенту сьогодні контролюють постачання кокаїну до Європи, тому не дивно чому вони не мають у своїй справі конкурентів — ті усуваються швидко та жорстоко.
   Що ж стосується кислоти, то цей злочинний метод привезли мігранти з Південної Азії, які мають родичів на хімічних заводах і в аптеках, а отже легко дістають потрібний реактив. В Індії, Бангладеші та Пакистані саме таким чином заведено карати жінок, поведінка яких здається чоловікам або родичам занадто легковажною. В Європі ж, передусім в англійських містах, цей злочинний акт здійснюють проти вродливих білих дівчат з криком "Невірна!", щоб спотворити їхню зовнішність на все життя. Розслідувати "кислотні напади" практично неможливо, а постраждалі мучаться від болю, втрачають зір і не можуть пригадати зовнішність нападника.
   Інтернаціональні мегаполіси Євросоюзу на наших очах перетворюються на скупчення відразливих бетонних коробок та здичавілих від засилля мігрантів вулиць. Тут можна з легкістю отримати як невиліковну статеву хворобу, так і ножове поранення, а правоохоронці не змигнуть очима. Проблеми, які у більшості цивілізованих країн громадяни та влада намагаються побороти, в оселях глобалізму розквітли пишним цвітом під чуйним наглядом "борців за рівність".
   А найобурливіше те, що злочини, які відійшли у минуле ще у кінці Середньовіччя, знов повернулися, радикально змінюючи моральний клімат Старого Світу! Невдовзі для нас не буде новиною те, що десь у шведському Мальмьо чи бельгійському Льєжі узаконили норми шаріату. Адже все це робиться руками ідейних послідовників Маркса, Троцького і Маркузе, задля урізноманітнення зашкарублої християнськими традиціями Європи. І якщо хтось все ж спробує чинити опір цим "проґресивним ініціативам", у хід підуть найжорстокіші злочини, заздалегідь підготовлені політикою всюдисущого мультикультуралізму.
Автор — Денис Ковальов

середа, 4 липня 2018 р.

Молитва до Чесного Хреста

У темні часи живемо ми. Та не лише темні — абсурдні. Настільки, що просто через соціальні мережі у Києві сатаністи влаштовують ритуали проти... капіталістів і гомофобів! — Уявляєте?! Настав час для молитви до Чесного Хреста проти злих духів.
   Нехай воскресне Бог, і розвіються вороги Його, і нехай біжать від Лиця Його ненависники Його. Як щезає дим, нехай щезнуть. Як тане віск від лиця вогню, так нехай згинуть біси від тих, хто любить Бога і хто осіняє себе хресним знаменням і в радості промовляє: «Радуйся, Пречесний і Животворчий Хресте Господній, що проганяєш бісів силою розп'ятого на тобі Господа нашого Ісуса Христа, що до пекла зійшов, і подолав силу диявола, і дарував нам тебе, Хрест Свій Чесний, на прогнання всякого супротивника».
   О, Пречесний і Животворчий Хресте Господній, допомагай мені зі Святою Владичицею, Дівою Богородицею, і з усіма святими навіки. Амінь. Прости їх, Господи, бо не тямлять, що роблять. Прости і наверни до Чесного Хреста Свого. Нехай покаються. Поки мають час.