Техноцентризм суспільства вимагає умовної політичної рівности

Ідея рівности у сучасному її розумінні напряму зав'язана на модерну техніку, тобто в механістичному її трактуванні. Сучасна рівність – це рівність перед машиною, для якої дійсно не грає жодної ролі стать, вік, походження та інші характеристики окремої людини. Грецьке ж слово "техне" (τέχνη) передусім означало людську рукотворчість і майстерність, однак до нашого часу воно змінило своє значення і стосується засобів, за допомогою яких здійснюється діяльність.

   І чим далі триватиме технологічний проґрес, тим універсальнішими стають вимоги до людини, яка має обслуговувати ці засоби. Зародження модерну та перші індустріяльні революції все ще вимагали від людини певних якостей, передусім сили та витривалості. І з кожним новим витком технологічної модернізації залучалося все більше людей, хоча і диференціація зберігалась – чоловіки, жінки та навіть діти, – всі мали свої особливі стосунки з індустріяльною технікою.

   Але чим складніша машина, тим "простіша" людина, і тим більшою має бути залученість людини до одноманітної роботи з її обслуговування. Такий техноцентризм нашого суспільства вимагає формалізованої політичної рівності для однакового залучення якомога більшої кількості людей. Всіх сколихнула поява нейромереж і люди почали боятися, що втратять свої роботи.

   У відповідь на ці страхи нас заспокоюють, що з'явиться ще більше нових вакансій з... обслуговування штучного інтелекту! Рівність перед Богом, яку принесло християнство, і рівність перед законом, що прийшла із республіками та ідеєю держави, стосується, у першу чергу, однакового покарання за скоєні гріхи/злочини. Вона урівнює людей у відповідальности за себе, не ставлячи під сумнів наявну нерівність у різноманітних проявах людського буття.

   Рівність же перед технікою вимагає перетворення людей на одноманітну масу, здатну до виконання одноманітної діяльности. Не кажемо, що треба відмовитись від технологічних здобутків нашої цивілізації, але проблема завжди у зміщених акцентах. Сьогодні людина служить техніці та має підлаштовуватись під її темпи розвитку, що створює все більше онтологічних складнощів для людини, а чи можливо змінити ситуацію і яким чином можна здійснити?

За матеріялами "Afemina"

Псевдоінтелектуальний "проґрес" панує у вишах України

Подейкують, що основна функція університету – формувати "інтелектуальну еліту" держави... Якщо так, то наші виші з нею абсолютно не справляються. Міфічна "інтелектуальна еліта" лишається за бортом держави, доки балом правлять досить сумнівні (м'яко кажучи) люди.

   Не те, щоб Україна колись славилася високим рівнем освіти, але ця й без того сумна ситуація загострюється тим, що він з року в рік продовжує падати. Власне, не вдаючися до спроб зрозуміти причини падіння, нам постійно пропонують нові рецепти подолання кризи. Рецепти під соусом "європейськості", "проґресивності", "реформаторства", "інноваційності", "сучасності" тощо.

   На виході отримуємо все те ж саме, але відтепер ще й з сумнівними псевдоінтелектуальними орієнтирами. Тобто, всілякі "червоні активісти", стукачі, неокомсомольці-хунвейбіни (різноманітні "голови студрад" і "студентських профспілок", що існують як адміністративна маріонетка та джерело корупційних маніпуляцій) стають все прогресивнішими і все моднішими на вигляд. Вони проповідують старі формули новими словами.

   Ми, натомість, вважаємо, що найбільшими ворогами духу є відстороненість, байдужість і страх перед усвідомленням власної стаґнації. У Могилянському кіноклубі злякалися показувати фільм 1986 року, бо він "міг бути незаконним", але натомість пропаґують ЛҐБТ й усіляке лівацьке лайно. "Комсомольці" почали змагатися у тому, хто знайде більше витягів із постанов СБУ про заборону на заборону щось забороняти.

   Інших здивувала "окупація" студентами одного з приміщень для проведення книжкової презентації, а дивитися фільм, збиратися на території університету без прямих директив зверху тепер незаконно. Дарма, що історія студентства, навіть європейського, навіть другої половини ХХ ст., коли суспільство було набагато стабільнішим і не існувало настільки гнітючих та бездонних соціальних подразників (котрі адекватну молоду людину спонукають втрутитися), як зараз – було історією бунтів, історією читання/споглядання/практики забороненого, історією захоплення студентських аудиторій. Хочете ви цього чи ні, готові ви з цим миритися чи ні, але це саме так!

За матеріалами "Аванґарду"

Молодь Фінляндії обирає націоналістів

Планетарна пандемія коронавірусної інфекції з КНР похитнула довіру європейських виборців до панівних в їхніх країнах партій. Тобто, скажімо, у Німеччині громадяни радо віддають свої голоси лівим силам, у Фінляндії ж навпаки – готові підтримати правих. Соціологи фіксують особливо різкий сплеск популярності "Справжніх фінів" серед тамтешньої молоді, якій набридло очікувати невідомого майбутнього від соціалістичного уряду.

   Що це означає на практиці? – Якщо, приміром, сьогодні відбулися парламентські вибори, то кожен 5-й мешканець Суомі віком від 18 до 35 років (19% опитаних громадян, з яких 29% – чоловіки, а 10% – жінки) віддав би свій голос націоналістам. Фактично, у фінляндської молоді нарешті почала прокидатися власна національна гідність, а може, навіть, бажання турбуватися про свою батьківщину (раніше були популярними різного роду лівацькі сили з їх ідеологією руїни традиційно усталеного світу).

   Слід наголосити, що зростання партійних рейтингів "Справжніх фінів" має свій ґрунт і не з'явився, мовляв, на порожньому місці. Цьому передувала активна робота з громадянами упродовж всього минулого десятиліття: на кожен запит чи прохання депутати-націоналісти давали чітку відповідь, або йшли на конкретні кроки. Крім того, самих потенційних виборців партії "Справжні фіни" об'єднує високий рівень освіченості та водночас ставлення до політики як культурної чи оперативної проблеми важливої для сучасної молоді.

   Знаменно, що фінських націоналістів під проводом Юссі Галла-аго на правду розглядають "радикальними реформаторами" суспільства, при цьому незаслужено порівнюючи з нацистами до приходу у владу на хвилі "Великої депресії". Опоненти з-поміж лівих сил закидають "Справжнім фінам" відмову від мультикультурної асиміляції нелегалів, підтримку вуличного насильства і, навіть, співпрацю з прокремлівськими марґанільними елементами (але ніхто так ще і не довів останнього). Швидше за все зростання довіри молоді Суомі до незаплямованих корупцією націоналістів, а не пандемія COVID-19, змусила уряд перенести (муніципальні) вибори до місцевих рад з 18 квітня на 13 червня 2021 року

   Насамкінець не буде зайвим додати, що під час попереднього перебування в уряді (від 29 травня 2015 р. до 28 червня 2017 р.) представники "Справжніх фінів" відверто чесно ставилися до власних програмних цілей завдань партії та передвиборчих обіцянок. Так, вони мали сміливість приймати важкі та непопулярні рішення, за які суспільство їх хоч і критикувало, але не піддало ні осуду, ні остракізму (чого не скажеш про ситуацію в Україні з міністрами від ВО "Свобода"). Відтак варто очікувати, що наступне волевиявлення завдяки молоді дасть "Справжнім фінам" великий кредит довіри, забезпечивши відповідними важелями впливу для розв'язання насущних питань і демонстрації реальної роботи патріотів на благо суспільства, а не казнокрадів чи пустомелів із грантожерських структур.

Автор – Денис Ковальов

"Велика чистка" у лавах фінських націоналістів

У найбільшій опозиційній і націоналістичній силі Фінляндії вкотре назрів розкол. На цей раз партія "Справжні фіни" прагне очистити свої лави від... фашистів! Відтак лідер політсили Юссі Галла-аго ініціював створення нової молодіжної організації, яка замінить неконтрольоване членство "Perussuomalaiset Nuoret".
   Причиною до такого радикального кроку став виступ другого заступник голови молодіжної організації "Справжніх фінів" Тоні Ялонена на конференції "Etnofutur IV". Під час заходу, що відбувся 23-24 лютого поточного року в естонському Таллінні, молодик назвав себе етнонаціоналістом і фашистом. Цим він викликав хвилю критики та обурення серед громадськості та політичної еліти Фінляндії, зокрема й у лавах власної політсили.
   Аби якось зменшити загострені у суспільстві пристрасті, Юссі Галла-аго закликав керівництво "PS-Nuoret" змінити організаційний статут. Проте молодіжне об'єднання відхилило вимоги головної партії, заявивши про недопущення обмеження своєї діяльності та будь-які втручання з-поміж політиків, навіть ідейних соратників. Не знайшовши точок доторку, "Справжні фіни" пригрозили завершенням співпраці з "PS-Nuoret" та оголосили про утворення керованого молодіжного крила партії під керівництвом народного депутата і поміркованої націоналістки з міста Оулу — 30-річної Йенни Сімули.
   Чому радикальний консерватор і євроскептик Юссі Галла-аго, який у 2017 р. сам висловлювався про правий поворот і нестачу націоналізму у Фінляндії став на відверто ліберально-демократичний курс не відомо. Вірогідно, що останні соціологічні опитування, які демонструють громадську підтримку його партії, істотно вплинули на ідеологію "Справжніх фінів", яка стала дистанціюватися від усього праворадикального і дрейфувати у бік правоцентризму. Навряд ця зміна допоможе політсилі зберегти поточний рейтинг, оскільки станом на тепер її підтримують саме ті громадяни, яким остогидла "політика відкритих дверей" щодо нелегалів, ну і, звісно, контрольований певними фінансовими угрупованнями мультикультуралізм. 

Автор — Денис Ковальов

Хотіли як краще, а отримали деградацію

Країни Європи охопила нова пошесть — молоде покоління віком від 10 до 20 років щороку стає тупішим. Такі невтішні висновки роблять експерти посилаючись на результати нещодавно оприлюдненого дослідження рівня освіти "PISA 2018". Цікавим видається і те, що окрім вкрай низьких показників України, свої лідерські позиції втратила й Фінляндія, влада якої пишається своєю реформою в галузі шкільного навчання.
   Як виявилося, організатори дослідження оцінювали грамотність і математичну компетенцію, а також знання у сфері природничих наук. Так от, з 1000 необхідних балів 15-річні учні українських шкіл набрали в середньому 466, а їхні колеги з Фінляндії мають результати на рівні 520. Крім того, результати "PISA 2018" виявили, що найслабшим місцем будь-якого українського школяра є математика, тому не дивно що кожного літа тисячі абітурієнтів стають в чергу на гуманітарні факультети, а не на технічні.
   Тривожним моментом дослідження стало і виявлення так званої сегрегації за місцем проживанням і соціальною приналежністю. Спільним для України та Фінляндії стало те, що міські школярі показують кращі результати у читанні, математиці та природничих науках, ніж учні з сільської місцевості. А погіршення грамотності дітей із малозабезпечених сімей також відбивається на загальних результатах, адже середня різниця у порівнянні з підлітками з благополучного оточення становить 75-85 балів.
   Які ж висновки маємо зробити з оприлюднених результатів? — По-перше, головною причиною падіння рівня грамотності слід вбачати у надмірній прив'язаності школярів до новітніх технологій і світової мережі, оскільки увага дитини концентрується не на необхідних їй знаннях, а на короткочасному задоволенні. По-друге, що стосується України, то це існування недореформованої системи шкільної освіти, коли вчителі з диплом насправді фахово не придатні до педагогічної діяльності, а дехто з них продовжує сповідувати відверто антиукраїнську ідеологію, засмічуючи мізки учнів інформаційним непотребом замість знань; у Фінляндії, на щастя, з цим проблем поки немає. Ну і по-третє, це відсутність самодисципліни у школярів, які нерідко спізнюються, а то і прогулюють уроки, проводячи важливий для навчання час невідомо за якими справами.
   Щоб не бути голослівним і просто навести тут всім відомі факти про кризу в шкільництві, пропоную взяти до уваги актуальну засаду про реформування системи освіти згідно з сьогочасними потребами України. Адже навчання, знання все ж мають гарантувати кар'єру і готувати кожного представника молодого покоління бути компетентним спеціалістом у його сфері, потрібній для розвитку держави. Бо, на жаль, дебілів із дипломами в Україні вистачає, і це доволі прикра ситуація яку маємо вирішувати довго і спільно.

Автор — Ревуч Січовий

Фінська школа: чому замовчують недоліки?

Під очільництвом Лілії Гриневич відбувся перегляд освітньої програми в цілому – від садочків до вишів. Замість поглиблення знань із їхнім практичним застосуванням (біологічні та хімічні досліди, екскурсії у музеї тощо) чиновники Міносвіти продовжують планомірно ґвалтувати дітей поверхневістю "заради галочки" та чергового гранту від західних партнерів. Не варто забувати, що з виділених західними партнерами на реформу освіти 6 млн. євро, за призначенням підуть лише 2 млн. євро, бо решта – це оплата консультаційних послуг тих, хто напоумив здійснити докорінні зміни в  українському шкільному навчанні.

   За останній рік фахівці та експерти у галузі освіти напророкували Україні цілу торбу змін, які профільне міністерство запозичить у Фінляндії для покращення шкільного та університетського навчання. Адже як відомо, ця північноєвропейська країна – флагман сучасної системи освіти за рейтингом "Economist Intelligence Unit". Та чи все так райдужно, як розповідають експерти з  екранів телевізорів українцям?..

   Відповідаючи на це питання, ми виділимо кілька аспектів. По-перше, перехід від традиційної до сучасної освіти відбувся наприкінці 1960-х рр., на хвилі, спричиненої підйомом лівих ідей і поширенням так званого єврокомунізму, запозиченого у сусідній Швеції вже у середині 1970-х рр. По-друге, криза консервативної ідеології на тлі самоліквідації соцтабору та поява ліволіберального Євросоюзу на початку 1990-х рр. дали нове дихання деструктивним теоріям про ґендерне виховання дітей з раннього шкільного віку. Ну, і по-третє, на фоні заміни справжніх дисциплін хворобливими теоріями про рівність і мультикультуралізм, відбулось їхнє істотне розмивання та падіння рівня знань серед дітей старшого шкільного віку.

   У цілому реформа освіти у Фінляндії підмінила акцент у навчанні – необхідність вивчати скажімо математику зникла, поступившись місцем роботизованій техніці. Таким чином, пристосувавшись до нових вимог трудового життя мінливої сучасності. Звісно, що практики стало більше, але теорія все ж основа знань, якою не варто нехтувати.

   Що змінилось за останні півсторіччя у фінляндській системі освіти? – Учні початкової та середньої школи зрідка роблять домашнє завдання, а їхні знання не оцінюються зовсім. Крім того, вчителі проводять з дітьми тільки 4 години на день, решту часу присвячують професійному вдосконаленню, зокрема й в обов’язкових гуртках толерантності та мультикультурної рівності. Засилля різного роду ґендерних дисциплін призвело до зменшення математичного мислення у суспільстві, яке ще до початку 2000-х рр. стояло в авангарді глобального технологічного прориву (міжнародне дослідження "Trends in International Mathematics & Science Study" показує, що математичні навички фінських школярів погіршилися у рази з показниками 10-річної давнини).

   Водночас, у міністерстві освіти Фінляндії вважають, що вже за кілька років загальноосвітні школи все частіше будуть частиною багатофункціональних центрів. А будь-який зв'язок з минулим (тобто традиційною системою освіти) залишиться у підручниках історії та педагогіки. Передбачено, що школи стануть освітніми комплексами для гуманітарного обслуговування не тільки школярів, але й інших мешканців того населеного пункту, в якому вони розташовані.

   Саме ці важливі недоліки фінської школи свідомо ігнорують, або ж навмисно приховують від українців, так звані експерти та чиновники Міносвіти. Цілком зрозуміло, що відхід від традиційного навчання з комплексом усталених дисциплін та заміною їх девіантним вченням про "gender" – це програмоване знищення відсотка освіченості нації. І технологічний прорив, який неминуче впливає на українське суспільство, потребує не вигадок хворих шаленців, а покращення стану шкільної та університетської інфраструктури з гарантованим працевлаштуванням випускників за своїм фахом.

Автор – Данило Катраник

"Язик" — передвісник ГРАДів

Якщо спитати будь-яку молоду людину колишнього соцтабору, що для неї є батьківщина? — Перше, що почуємо, це відповідь рідною мовою, а вже потім довгий монолог про видатних героїв, економічний злет та успіхи в технологічній сфері окремо взятої країни. Власне, саме мова робить національну приналежність тим наріжним каменем, об який розбиваються вщент будь-які намагання зовнішніх ворогів прибрати до рук ту чи іншу територію, як у ситуації  московського загарбання українських Криму і Донбасу.
   Візьмемо більш влучний приклад країн Балтії чи Закавказзя! І там, і там по три національні держави, які тривалий час були під Москвою, однак все ж зберегли свою власну ідентичність. Та все ж, головний фактор, чому ці колись периферійні регіони Російської імперії та СССР вистояли — це якісна освіта і розвиток власної мови (виняток становить тільки Вірменія!). З початку 1990-х рр. у Литві, Латвії, Естонії, Сакартвело (Грузії) та Азербайджані виросло вже не одне покоління людей, ще не тільки не спілкуються, а й вже не розуміють мову московського окупанта. І це не може не тішити та не надихати!
   Якщо візьмемо надто європейські країни Балтії, то одразу стане зрозуміло, що ці країни, вирвавшись з лона "русскава міра", вирішили назавжди розпрощатися з наслідками культурного геноциду. Не тільки влада, але у першу чергу інтелігенція й так звані авторитети суспільства вирішили докорінно змінити мовну ситуацію у себе в країні. Звісно, що вішати й різати російськомовних ніхто не збирався, їм просто прикрили шлях до керівних посад держави: «Не знаєш естонської/латвійської/литовської мови? — Тобі тут не раді! Тож... чємодан, вакзал, Рассія!».
   Корінне населення трьох балтійських республік, пройшовши через етнічні чистки, репресії, колективізації та інші комуністичні жахіття, більше не дадуть себе обдурити, адже розуміють, що "русскій язик" — передвісник військової агресії і подальшої окупації. Тому не дивно, що, до прикладу, литовці чи естонці 15-25 років не тільки вже не говорять, а й з подивом дивляться на співрозмовника, який намагається донести їм свою правду на "общєпрінятом". Так має бути і у нас, де тривала тотальна русифікація скалічіла не одне покоління українців.
   Що ж до кавказьких республік, то тут варто виділити дружню нам Сакартвело. Ця країна за останню чверть століття найбільше настраждалась від північного окупанта, який не тільки ініціював абхазо-осетинський сепаратизм, але й пішов на пряме вторгнення влітку 2008-го р. Картвели як ніхто інший знають, що домовленості та примирення з агресором мають лише тимчасовий характер, тому діють на випередження. Це стосується й мовного питання. Реформи Міхеїла Саакашвілі плідно вплинули на сучасну молодь, яка російську з легкістю поміняла на англійську. Звісно, що гуляючи вулицями Тбілісі чи Батумі можна почути типові московські слова та примітивну лайку, але це радше буде показником присутності туристів з РФ, адже місцеві за прикладом країн Балтії почали забувати та ігнорувати "язик", котрий кличе ГРАДи.

   Який можна зробити висновок? — Упродовж 10 років Кремль використовує російську мову (чи радше "русскій язик") як доволі гнучкий метод пропаганди та контролю сусідніх країн, які прагнуть порвати з імперським і більшовицьким минулим. Якщо балтійським, кавказьким і середньоазійським республікам вдалося здійснити мовний стрибок, то Білорусі, Молдові та Україні й досі ввижається привиди Валуєва і Паскевича, з якими нам доводиться мати справу й у реальному житті (чого лише варті Вілкули, Льовочкіни, Кернеси та Труханови?). Звісно, що Москва за будь-яких обставин не зможе вдатися до повномасштабної війни заради порятунку своїх російськомовних співвітчизників, адже зараз вона має багатомільярдний тягар у вигляді Криму. А проте, ніхто не скасовував інший метод — довготривалу асиміляцію через насадження власної контркультури та ожилих сталінських демонів "червоних свят" методами пропаганди та історичної фальсифікації. Тож те, що нині ми спостерігаємо у вигляді "побєдобєсія" — останній доказ того, що боротьба за українську Україну не закінчена! І нам усім варто бути на сторожі, оскільки ворог опанував свій страх і пішов у контрнаступ, ціна якого майбутнє наших дітей та онуків. Тому, гартуймо свої тіло та дух!

Автор — Денис Ковальов

Свобода, яку вони втратили

Різношерста молодь збивається у купки, радісно стукає у барабани та вигукує вульгарні гасла про свободу, рівність і ще трохи про свободу. Нікому не цікаво, що було раніше, як працює цей світ і навіщо люди з'явилися тільки двох статей. Всі гуманітарні науки сучасності (соціологія, філософія, психологія) крутяться навколо сподівань цих хлопців. Вчені роблять все, що в їх силах, аби максимально звільнити розум і звичаї мілленіалів.
   Для здійснення всіх своїх задумів у молодих і прогресивних інтелектуалів є все необхідне. По-перше, це товстелезний фоліант з роздумами Зіґмунда Фройда для звільнення потаємних бажань. По-друге, трішечки Герберта Маркузе для виходу з-під гніту капіталу. Ну і, по-третє, ще зовсім трохи Жана-Поля Сартра для вирішення екзистенційних рівнянь. Коли ж євроінтегровані й толерантні юнаки з плакатами у руках виходять з вимогами надати їм повну свободу, вони не до кінця розуміють, що їм не витримати всього тягаря цієї свободи. Не дарма Жан-Поль Сартр писав, що свобода – це ще той вантаж, з яким потрібно вміти впоратися.
   Але все ж, кожен є вільним у міру свого внутрішнього стану. Хтось може мати всілякі матеріальні блага, повноту життєвих умов і можливість робити все, але при цьому не вміти розпоряджатися тим, що має. Іншому це все не буде дано, але маючи найменші можливості для маневру ця людина сповна насолодитися можливостями наданими долею.
   Ліберали стверджують, що головною цінністю та основоположною важливістю є людська особистість і права людини! Свобода особистості це те, що західний спосіб життя диктує всьому світу за допомогою всіляких важелів впливу: від абстрактно-культурних до конкретно-фінансових під гаслом – «Ви ще не вільні? Тоді ми йдемо до вас!». Бути вільним у їхньому розумінні означає мати доступ до необмеженого споживання й задоволення всіх бажань. Хочеш змінити стать? – Будь ласка. Вирішив стати маленькою дівчинкою у свої сорок? – Відмінно! Перелік всіляких сценаріїв розвитку повно, але суть одна – задоволення усіх бажань девіантних індивідів. У їхньому розумінні це і є "свобода".
   Давайте правильно поставимо питання: свобода "для чого" або "від чого"? – Свобода від патріархальних цінностей, які заганяють проґресивну спільноту в темряву століть; свобода від ґендерних стереотипів, які нав'язують неусвідомлені батьки своїм дітям; у кінець кінцем свобода від поліцейської держави; і так далі. Люди, яким не властива внутрішня свобода, шукають і намагаються звинувачують батьків, вчителів і злих бандитів в однакових куртках у тому, що вони відібрали у них мрію. Так вона, сучасна свобода: ні обмежень, ні норм, ні правил...

За матеріалами "Renovazio"

Гетьманат і реформа шкільної освіти

Україна вже понад чверть століття — незалежна держава. Однак і досі у нас діє запроваджена ще совєцькою номенклатурою система загальної освіти. Представники націоналістичних сил, зокрема й "Руху за Гетьманат", спільні у думці, що від будь-яких "ініціатив" накиненої українцям Москвою та її агентами необхідно відмовитись.
   Ми відштовхуємось від того, що усі люди від народження нерівні. А якщо це так, то не може бути не тільки рівності у правах усіх людей, а й рівності в освіті. Відбувається дискримінація кращих на користь гірших і навпаки. Скажімо, для розумних дітей планка занадто низька і школа їм лише заважає. Водночас ті, хто відстають у навчанні, навпаки з навантаженням не справляються.
   Ми впевнені у тому, що з першого класу потрібна певна диференціація за рівнем розвитку дітей. Після приходу у школу діти складатимуть тести та в залежності від кількості набраних балів потравлять у:
1) "А" клас — для дітей з високим рівнем інтелекту (майбутні кваліфіковані фахівці);
2) "Б" клас — для дітей з середнім рівнем інтелекту;
3) "В" клас — для дітей з низьким рівнем інтелекту (майбутні представники робочих професій).
   Програми для цих категорій, відповідно, будуть відрізнятись. Класи також будуть розділені за статевою ознакою. Ми переконані у різних соціальних ролях та біологічних відмінностях жінок та чоловіків, тому програми у них будуть різні. Приблизно до 6-го класу учні, як і зараз, будуть отримувати такі базові знання, як вміння читати, писати, рахувати, а також базові свідчення про деякі науки. Після — напрямок згідно з інтересами та здібностями дитини.
   Освітня програма не має і не буде ґвалтувати поверхневими знаннями про нецікаві учню предмети "заради галочки". Освіта буде гарантувати кар'єру і готувати кожного представника Української Nації бути компетентним спеціалістом у його сфері, а не випускати щороку дебілів, які після 11 років в школі не можуть обґрунтувати (саме обґрунтувати аксіому, а не знати!), чому (-1)*(-1)=1; або не знати призначення знаків пунктуації.
   А Гетьманат буде збудовано за всяку ціну!

За матеріалами "Правого Гетьманату"

Нові симптоми Нашої Доби

Відкриття притаманних жито вартостей, завдячуване Йоганом-Вольфґанґом фон Ґьоте і Фрідріхом Ніцше, було результатом геніальної прозірності майбутнього, подією величезної ваги, надбанням спільного для всієї епохи світовідчуття. Провіщена, ознаймована цими геніальними авгурами епоха настала: це наша епоха.

   Марно вдавати, ніби західна історія не зазнає нині тяжкої кризи. Симптоми цього доволі очевидні, і навіть той, хто найзатятіше це заперечує, відчуває їх своїм серцем. Помалу-малу дивний феномен, який можна було б назвати "життьовою дезорієнтацією", розпросторюється на дедалі більші обшири європейського суспільства.

   Ми орієнтуємось, коли у нас немає ані найменшого сумніву, де північ, а де південь, останні рубежі, що правлять за ідеальні приціли для наших дій і рухів. Життя, по суті, є дія та рух, а система цілей, в які ми вистрілюємо наші дії і ведемо наступ, є складовою частиною живого організму. Речі, яких прагнуть, речі, в які вірять, речі, які шанують і палко люблять, були витворені довкола нашої індивідуальності нашою власною органічною потенцією і становлять немов невиразно зв'язану з нашим тілом і нашою душею біологічну оболонку. Ми живемо в нашому оточенні, котре, своєю чергою, залежить від нашого світовідчуття. "Світ" павука різниться від "світу" тигра чи людини. Так само "світ" азіата не такий, як "світ" сократівського грека чи нашого сучасника.

   Іншими словами, рівночасно з еволюцією живої істоти модифікується також її оточення і, крім того, змінюється перспектива речей. Уявіть собі перехідний час, протягом якого великі цілі, що вчора надавали чітких обрисів нашому крайобразу, втратили свою ясність, свою вабливість, свою владу над нами, а ті, що дають їх замінити, досі не домоглися цілковитої очевидності й достатньої сили. Такої пори крайобраз немов затьмарюється, тремтить, здригається довкола суб’єкта; його хода теж стає непевною, адже порушено я стерто його головні цілі, а самі шляхи стають хисткі, тягають з-під ніг.
   Ось у такій ситуації опинилося сьогодні європейське існування. Система вартостей, що дисциплінувала діяльність європейця тридцять років тому, втратила очевидність привабливість, силу імперативу. Людина Заходу, втративши свою провідну зірку, страждає на, цілковиту дезорієнтацію!
   Зауважимо, що ще 30 років тому переважна більшість європейської людності жила задля культури. Наука, мистецтво, справедливість здавалися самодостатніми; життя, що повністю переливалося в них, було вдоволене самим собою. Достатність цих оман не бралась під сумнів. Індивід, звісно, міг облишити їх і присвятитися іншим, легшим інтересам; але він здавав собі справу, що, зробивши це, піддався б примсі, узасаднення ж існування культурою залишалось незмінним Він знав, що будь-якої хвилі може повернутися до канонічної і надійної форми життя. Точнісінько так у Європі часів християнства грішник бачив своє грішне життя на поверхні тих глибин його душі, де пробувала жива віра в закон Божий.
   Річ у там, що на межі XIX ст. і XX ст. політик, говорячи на асамблеї про "соціальну справедливість", "громадянські свободи", "народний суверенітет", зустрічав у душах аудиторії щирий, дійовий відгук. Не менший, ніж проповідування гуманізації мистецтва. Тепер такого немає. Чому? Може, ми перестали вірити в ці великі предмети? Чи нас мало обходить справедливість, наука та мистецтво?
   Відповідь однозначна. Так, ми продовжуємо в них вірити, але на інший кшталт і немов з іншої відстані. Нове світовідчуття, либонь, найкраще видно на прикладі молодого мистецтва. З дивовижною одночасністю нова генерація всіх західних країн продукує мистецтво – музику, малярство, поезію, яке дратує людей передніших генерацій. Навіть дійшлі розумом особистості, налаштовані доброзичливо, не можуть прийняти нове мистецтво з тривіальної причини: вони не годні його зрозуміти. Не в тім річ, що воно їм видається кращим чи гіршим; вони просто не вважають його за мистецтво. Тож вони щиро вірять, що це лиш якийсь гігантський фарс, що розкинув свої змовницькі тенета по всій Європі й Америці.
   Таке непримиренне розмежування старих і молодих у ставленні до сьогочасного мистецтва неважко пояснити. На дотеперішніх щаблях еволюції мистецтва відміни стилю, часом значні (згадайте-но про відступ романтизму перед неокласичними смаками), завжди обмежувалися змінами й заміщенням естетичних об'єктів. Форми прекрасного, яким віддавали перевагу, були відмінні за різних часів. Але, попри ці зміни в предметі мистецтва, лишалися незмінними постава і відстань суб'єкта щодо мистецтва. Та набагато радикальніше трансформація відбувається тепер, коли починає своє життя нова генерація. Молоде мистецтво різниться від традиційного не стільки своїми об'єктами, скільки радикальною зміною позиції суб'єкта.
   Спільний симптом нового стилю, що прозирає в усьому розмаїтті його проявів – це випручання мистецтва з "поважного" терену життя, позбавлення його ролі центру життьового тяжіння. Напів релігійний характер, двовікову пишну патетику естетичного чуття викоренено до решти. Мистецтво перетворюється для нової людини на філістерство, немистецтво, як тільки його починають сприймати неповажне. Поважне – це те, через що проходить вісь нашого існування. Але мистецтво неспроможне витримати тягар нашого життя. При такій спробі мистецтво зазнає краху, втрачаючи притаманну йому грацію. Якщо ми, навпаки, відтручаємо естетичне і зміщуємо кого з центру нашого життя на периферію, якщо сприймаємо мистецтво неповажне, тобто таким, яким воно є – як розривку, гру, розвагу, то витвір мистецтва постає перед нами в своїй справжній чарівності. Брак порозуміння між старими й молодими в царині естетики настільки значний, що годі щось вдіяти. Для старих неповажність нового мистецтва – це вада, якої треба позбутися; тим часом для молодих ця неповажність – найвища вартість мистецтва, тож вони рішуче й свідомо прагнуть до цього.
   Такий поворот у ставленні до мистецтва знаменує одну з найзагальніших рис нового світовідчуття, що я недавно назвав тортовим і святешним відчуттям життя. Культурний прогресизм, який був релігією 2-х останніх століть, міг поцінувати діяльність людини лише з огляду на її результати. Необхідність і обов'язок перед культурою спонукають людей до виконання певних дій. Зусилля, яких вживається для їх звершення, є доконечними. Ці доконечні зусилля, викликані певними цілями, с праця. Тому XIX ст. боготворило працю. Завважте, що вона полягає в непрестижних, кваліфікованих діях, а чесноти праці зумовлені доконечністю, якій вона служить. Тим-то праця мас однорідний і чисто кількісний характер, що дає змогу вимірювати її погодинно і відповідно винагороджувати.
   Праці протистоїть інший тип зусилля, породжений не примусом, а довільним і щедрим імпульсом життьової потенції: це спорт! Якщо в праці сенсу й вартості зусиллю надає мета, то в спорті результат ушляхетнює спонтанне зусилля. Йдеться про надлишкове зусилля, якому цілковито віддаються, не сподіваючись на винагороду, немов від повноти внутрішньої енергії. Тому спортивне зусилля завжди відзначається довершеністю. До нього неможливо застосувати міри ваги й обсягу, якими звичайно регулюються винагорода за працю. Достоту вартісного досягається лиш неекономним зусиллям; наукова й художня творчість, політичний і моральний героїзм, релігійна святість – це величні спортові результати. Та завважте, що досягнення цих результатів не потребує заздалегідь розробленого плану. Ніхто ще не відкривав фізичного закону, наперед поставивши це завдання; його, скоріше, одержують як неочікуваний дарунок в результаті приємної і безкорисливої взаємодії з природними феноменами.
   Тому життя, вважаючи цікавішою і вартнішою свою власну практику, ніж інші, колись незрівнянно престижні цілі, надає своєму зусиллю духу радості, щедрості, ба навіть фіґлярства, властивих спорту. Воно прагне якомога зменшити сумну похмурість праці, мотивованої патетичними міркуваннями про обов’язок людини і священну справу культури. Життя творить свої прекрасні витвори немов жартуючи, не надаючи їм великої ваги. Поет легковажить свою творчість, мов той футболіст. У свою ж чергу, XIX ст. мало гіркий присмак безпросвітної тяжкої праці. Сьогодні молодь наготовлена надати життю незворушності святечного дня.

   На ниві політики теж неважко виявити ознаки перемін. Найочевиднішою прикметою європейської політики цих років є депресія. Політикують менше, ніж у 1900-му р., і з меншою самовідданістю та завзяттям. Ніхто не чекає від політики щастя, а про наших дідів судять як про хлопчаків, що давали себе вбивати на барикадах за те чи інше формулювання конституційного права. Сьогодні у тих сценах одержимості вартісним видається хіба що шляхетний імпульс, який спонукував їх шукати смерті. Проте сам мотив ми вважаємо легковажним.
   "Свобода" – річ вельми проблематична, а вартість її двозначна; натомість героїзм – цей шляхетний спортивний порив, скерований поза власне життя, має нев'янучу життьову грацію. Історія суспільності останніх півтораста років зродилася з присяги в залі для гри в м'яча. Пригадайте картини, що відтворюють пишний спектакль; пригадайте екзальтовану метушню, з якою депутати вершили свої славетні діла Сам акт присяги показує, що політиці надавалось релігійного забарвлення. Хто не добачить дистанції, що відділяє нас від такого способу почування? Втім, повторюю, не про те йдеться, що політичні принципи втратили вартість і значення. Свобода, як і донині, здається нам чудовою річчю, але це тільки схема, формула, інструмент для життя. Підпорядковувати життя свободі обмежувати політичну ідею – не що інше, як ідоловірство!
   Вартості культури не згинули, вони просто змінили свій ранг. В будь-якій перспективі, коли запроваджується ноші термін, відповідних змін зазнає вся їхня ієрархія. У спонтанній системі поцінувань, яку нова людина приносить з собою і, якою сама вона є, з'явилася нова вартість – життьова, що лише своєю приязністю утискає решту вартостей. Передніша епоха без бач і однобічно віддавалась поцінуванню культури, нехтуючи життям. Якщо відчути життя як незалежну від його змісту вартість, то навіть попри визнання вартості науки, мистецтва й політики, в цілісній перспективі нашого серця, вони вартуватимуть, на правду, менше…

Автор – Хосе Ортеґа-і-Ґассет

Memento mori!

Сьогодні еліта має говорити про смерть! Якщо сенс існування людини полягає в якомога довшому і якіснішому існуванні, то ніщо, окрім погибелі, не може її налякати.
   Мистецтво минулого зображало життя, прагнучи відобразити його якнайточніше. Але воно не змогло перейти прірву власного бажання до реальності, себто до життя. Реалізм - це завжди кінець мистецтва. Вихід знайшов невідомий православний художник-русин, Андрій Варгола, нащадок мігрантів із Закарпаття. Він почав клепати зображення невеличких, але поширених предметів, повторюючи їх на полотні, насміхаючись над самою структурою реальності. Але жарти не можна повторювати, тож і ця метода є недоречною. Тим більше, сміятися сьогодні або небезпечно, або нецікаво. Усе, що становило Західну цивілізацію, вже давно висміяне. А чому не можна жартувати з іншими цивілізаціями, вам розповість залишок редколегії однієї паризької газети з карикатурами.
   Справжнє задоволення полягає в небезпечних крайнощах. Після легалізації наркотичних речовин у людей майже не залишиться засобів для отримання насолоди. Насолоду відчуває той, хто володіє недоступним, ховає його в кулак, коли поряд зупиняється доля, шукаючи, де саме вона припустилася помилки, де саме дала можливість дійти до самого краю і не впасти. Коли доступним стає все, залишається лише стрибнути з краю вниз. Сучасник боїться лише смерті. Сучасника зачаровує лише смерть. Сучасник насолоджується лише смертю. Відмінювання цього чорного погибельного слова дозволяє народжувати афоризми навіть частіше, аніж вони набридають. Тому його треба використовувати усюди, де тільки можна. Не забувайте лишень, що смерть завжди потребує плати за те, що стоїть за вашими плечима, задовольняє найгірші потреби і охороняє сон незчисленної орди близьких та рідних.
   З такого ракурсу життя здається всього лише однією з незчисленних середньовічних гравюр періоду спалахів чуми. Майже всіх їх пронизує сюжет Mortis Saltatio, коли персоніфікована смерть веде за собою представників усіх груп населення: купців, чиновників, духовенство, дітей, чоловіків, жінок, знать. Але тут є одне але... Лише через чорну плащаницю смерті видно справжнє життя. Це розуміли і середньовічні лицарі, і бійці українських добробатів. Проблема в тому, що тоді це ще не був єдиний спосіб побачити життя в усій красі. Сьогодні все не так просто.
   Мало лишень дійти до краю. Треба триматися на ньому до останнього. Мало лишень вмерти. Треба жити на кордоні між життям і смертю. Жити небезпечно - єдиний спосіб жити! Говорити про смерть - єдиний спосіб дати масам надію на життя! А тому, memento mori любий сучаснику, memento mori...

За матеріалами "Реваншу"

Бути фашистом

Фашизм це світосприйняття, самобутній образ життя, особливий підхід до питання існування! Політичний вимір у фашизмі поступається естетичному, символічному й екзистенційному; він підпорядковується аристократичним практикам самопосвяти народу, котрі развиваючи тіло прояснюють розум, дозволяють долати смерть, гідно проживаючи життя, випробовують громадський порядок.

   Ми починаємо забувати про те, що молодь є однією з найбільш активних та революційних категорій суспільства. Так, революція - стихія молоді, студентства, і лише молоді люди можуть нести на своїх плечах тягар чистоти ідеалів, часто засмічених компромісами та популізмом політиканів.

   Буття фашиста - це своєрідна суміш активізму, молодості, войовничості та містицизму для якої важко вигадати точне визначення. Бути фашистом - означає мати одночасно зібраний та невимушений, трагічний та солярний вигляд. Прагнути величі, сили, краси та вічності. Бути вірним засадам братства, товариства, команди. Бути фашистом - означає мати глибинне усвідомлення власного призначення та зухвале бажання виступити проти нього, бути повноцінною часткою клану, общини, роду, зводячи цю єдність в найвищий ступінь нації та імперії.

   Бути фашистом - це вічне сімнадцятиріччя та вічна боротьба з собою. Бути фашистом - значить радіти обуренню моралістів, облудників та старих скнар. Виховувати в собі радикальний прагматизм разом з відразою до духовного занепаду та легкодухості, проживаючи життя із фаустівським ентузіазмом. 

   Бути фашистом - означає обрати собі в союзники вогонь, мармур, кров, ґрунт, піт та залізо. Ми бачимо полум'я в очах нашої молоді під час бунту, і це полум'я ми не забудемо ніколи. Саме від цієї молоді залежить наше майбутнє. Саме ті, хто колись протистояв поліцейському свавіллю та урядовій політиці демоліберальної руйнації національної ідентичності, поведуть наш народ до великих звершень.

   Бути фашистом - значить примусити струни своєї свідомості звучати на лагідних частотах і водночас засуджувати лестощі, поблажливість, демагогію та інтелектуальну проституцію. Бути фашистом - значить сприймати життя як боротьбу та завоювання, без краплі гіркоти. Бути фашистом - значить віддавати себе всеціло своїм товаришам, народу, своєму ідеалу, аж до принесення найбільшої жертви. Так, бути фашистом - значить все це на додаток до парадності, почуття стилю, почуття прекрасного. Це бути елегантним і усміхненим на ешафоті і за його межами...

Автор - Адріано Ск'янца

Життя націоналіста – це боротьба

Життя Nаціоналіста – це боротьба! Боротьба з ворогами Nації, з ворогами Iдеї і, найперше, з самим собою. Коли ми говоримо про боротьбу із самими собою, ми маємо на увазі: свої шкідливі звички, власні лінощі та егоїстичні бажання...

   Нас не лякає Боротьба! Навпаки, ми з готовністю приймаємо виклики Життя і з радістю кидаємось проти течії. «Не знаю нічого гидшого, як юнак в лакерах, молода здорова людина, син народу, що корчиться в лютих муках, людина, яка думає тільки, що ввечері танці. Ану, трохи аскетизму, трохи пориву і уміння відмовити собі в ласощах життя в ім'я вищої цілі. Героїзм доконується не тільки на війні, а і в щоденному житті...», – це слова Олега Ольжича, що були написані в середині ХХ ст. і вони до сьогодні не втратили своєї актуальности.
   Але не тільки готовність з головою поринути у вир Боротьби визначає Nаціоналіста. Найважчою частиною нашої Боротьби є Самогартування. Вишколення свого Духу і тіла, ось та, непомітна, риса, що виділяє нас Nаціоналістів з-поміж мільйонів інших людських індивідів. Кожна хвилина нашого Життя присвячена покращенню нас самих і через це самопокращення ми вдосконалюємо наш вид. В той час як інші дивляться телевізор, п’ють пиво і займаються чорт знає чим ще, ми тренуємось. Ми відвідуємо спортивні зали, ми ходимо на вишколи, ми займаємось спортом вдома.

   Ми усвідомлюємо, що "кожна наша вада в десятки разів помітніша, ніж вада простої людини, не приналежної до Nаціоналістичного руху"!
   Ми знаємо, що тільки "безстрашність, мужність, хоробрість, Дух Воїна – становлять силу", а ці риси притаманні тільки борцям...
   Ми готові до Боротьби, ми зневажаємо своїх ворогів і палко любимо свою Nацію!
   Ми впевнені, що доброму воїнові "ти повинен" звучить приємніше, ніж "я хочу" і тому ми наказуємо собі: «Боротись, щоб перемогти!».

Автор – Полтавський Авангард

Звернення до української молоді

Останні кілька років українська молодь масовано і цілеспрямовано отруюється слабкоалкогольними напоями і тютюном — це елемент генетичної війни.

   Нинішня система влади суперечить українській традиції, вона безвідповідальна, а тому неефективна, антинародна і аморальна. Соціальною базою нинішнього режиму є криміналітет, який підтримується міжнародним криміналітетом. Це прояв організаційної війни. Найвпливовіші ЗМІ належать не українському народу, а кільком неукраїнським олігархам. Сформована ними інформаційна картина світу нахабно спотворена і має мало спільного з реальністю. Об’єктивну інформацію можна знайти лише в Інтернеті та через особисте спілкування.
   Українська і світова історіографія — це вже давно не наука, а хронологічна зброя. Витоки Європи знаходяться у Трипільській цивілізації 7-тисячолітньої давності, тут сформувалося ядро європейської культури, тут прабатьківщина індоєвропейців. Ви часто про це чуєте? Навряд чи, бо література, присвячена цій тематиці, виходить накладами по 500 примірників, а в олігархічних ЗМІ на цю тему накладено табу. Метою ж духовної війни є руйнування вольового начала українського народу через нав’язування йому хибного, нереалістичного світогляду. Тут головною мішенню ворога стають священні тексти і сакральна історія.
   Як ви вважаєте, скільки років мали апостоли, коли їх покликав Ісус Христос? На більшості картин з релігійної тематики апостоли навколо Христа зображені сивочолими старцями, яким саме пора готуватися не до проповіді нового вчення, а до смерті. Та чи ж так воно було насправді? Чи могли б старі люди здійснювати стрімкі переходи по горам і долинам Палестини, в мороз і спеку, під вітром і дощем? Насправді християнство почалося як молодіжний рух. Цей факт відомий серйозним історикам і теологам, проте у наш час він систематично заглушується. Більшість апостолів, коли пішли за Ісусом, були двадцятилітніми хлопцями. Сам же Христос тоді був 30-річним молодим чоловіком, тому в ранньому християнстві його зображали як молодого пастуха на ранкових схилах. Ніхто як Він так не розумів молодих людей з їхніми веселістю і хоробрістю, щедрістю і надіями, несподіваною самотністю і постійною мрійливістю, внутрішніми конфліктами і спокусами. Ніхто, крім Ісуса, так ясно не усвідомлював, що юність життя, коли людиною оволодівають незвичні для неї думки і перед нею відкривається весь світ — це найкращий час для контакту душі з Богом. Читаючи оповідання про перших дванадцяти, ми насправді читаємо про переживання молодих людей — світлих, жвавих, допитливих.

   Сьогодні суспільству нав’язується думка, що з молодими людьми не можна говорити на серйозні теми, що їх цікавлять лише розваги, секс, алкоголь, наркотики, телескандали і модні шмотки. Яка підла брехня! Саме молодих людей найбільше цікавлять питання: Хто я? Як я потрапив на цю землю? Що мене чекає? Майже 20 років ми шукали відповіді на ці запитання, по крихті збираючи до купи правдиву картину нашого світу, продираючись через завали брехні та інформаційного сміття. Та лише тепер починаємо розуміти природу нашої реальності, і це надає нам життєвої сили та оптимізму. А як багато могли би ще зробити, якби отримали ці знання в юнацькі роки!? Якщо ми, українці, хочемо стати сильною і передовою нацією, нам потрібно створити таке суспільство, в якому кожна втілена душа з дитинства отримувала б правдиві знання про природу людини і світу. Нам потрібне суспільство, в якому культивувалися б пошук істини, шанобливе ставлення до Бога, батьків, предків. На цьому грунтується вільний і здоровий спосіб життя, свідома потреба у самовдосконаленні та самореалізації.
   Але кому вигідно, щоб приховувати правду про християнство як молодіжну революцію? Лише тим, кого задовільняє існуючий стан справ, всезагальна ситуація духовного рабства, брехні і лицемірства. Брехня потрібна тиранам і паразитам. Вони бояться молоді, бо молодь не знає лицемірства, вона щира і прагне негайно здійснити те, у що вірить. Будь-які серйозні зміни у суспільстві відбуваються тоді, коли їх підтримує молодь. Оновлення України відбудеться лише тоді, коли воно стане справою масового молодіжного руху.
   Молодь є соціальною групою, яка найбільше зацікавлена у зміні пануючого режиму. Сьогодні у неї немає ні вибору, ні перспективи. Після відносної динаміки початку 1990-х рр. країна увійшла в фазу застою. Молода людина поставлена у такий стан, коли вона постійно відчуває свою приниженість і неповноцінність. Вона живе у бідній і приниженій маріонетковій державі, яка не має власних ні зовнішньої, ні внутрішньої політики, з річним бюджетом, який менший за рекламний бюджет "Coca Cola" чи "Pepsi Co". Молода людина хоче заробляти гроші, але в неї немає цієї можливості, бо рівень зарплат у цій країні розраховано так, щоб ледве вистачало лише на їжу і одяг. І все! Кожен молодий знає, що він пропрацює все життя як проклятий, але все одно не купить собі ні квартиру, ні машину — якщо не переступить закон. Тому що, виявляється, всі гроші і матеріальні цінності вже поділили після розвалу СССР, але без його участі. У країні склалася система замкнених каст, коли діти бідних батьків приречені все життя лишатися бідними. Це диявольська система, бо при ній генералами стають діти генералів, а можновладцями — діти можновладців. Бо навіть якщо твої батьки кров’ю і потом нашкребуть тобі грошей на освіту, то єдиний варіант для молодої людини вирватися з бідності — емігрувати або піти в обслугу до транснаціональних корпорацій, забувши про свої мрії і переконання.

   Українська молодь більше всіх потребує і прагне змін. Тому головні зусилля нинішнього режиму спрямовані на дезорієнтацію молоді, на її духовне розкладання, на підрив її фізичного здоров’я і каналізацію її киплячої енергії в русло дріб’язкових справ або штучно сконструйованих фантомів.
   Головним засобом підриву вольового начала української молоді стало нав’язування їй переконання, що людина — це лише розумна тварина, яка проіснує відпущений їй час, умре і на цьому все закінчиться. Яка підла брехня! Людина — це втілена духовна сутність, яка багаторазово приходить у наш фізичний світ для власного розвитку і впорядкування цього світу. В євангельській термінології феномен багаторазового втілення людського духу називається палінгенезією, що є точним синонімом терміну “реінкарнація”. На простодушне запитання апостолів, що вони отримають, ідучи за Учителем, Христос відповів: "Істинно кажу вам: ви, що пішли за мною, в палінгенезії (тобто під час наступних втілень) стократно одержите і життя вічне успадкуєте" (Матвій, 19.28-29). Багаторазове втілення — це наріжний камінь Христового вчення і світогляду життєспроможного суспільства!
   Більше того. Оскільки подібне притягується до подібного, то людина, за рідкими винятками, втілюється на своїй рідній землі, в середовищі свого рідного народу. Тож коли нашим духовним сутностям доведеться черговий раз прийти у фізичний світ, то ми прийдемо не в Африку чи Австралію, а сюди, на рідну землю Матінки-України. Що залишимо після себе, те і успадкуємо. Залишимо чисту природу — прийдемо у земний рай. Залишимо здорових і красивих дітей — народимося у здорових і красивих тілах. Залишимо після себе культуру — народимося у світлі, знаючи з самого дитинства, хто ми, яких батьків, звідки прийшли і куди йдемо.

   У Бога немає інших рук, окрім наших. Розвиваючись і розвиваючи навколишній світ, Творець дедалі більше опановує наш фізичний простір. Він це робить за допомогою нас — дітей Божих, бо в серці кожного з нас горить Божа іскра, яка є частинкою Вишнього. Тож маємо усвідомлювати, що ми є частиною Бога, його воїнством. А головним, найпотужнішим загоном цього Війська Бога є молодь. У неї найбільший потенціал віри і вона найбільше зацікавлена у перетворенні нашого світу, бо від цього залежить її майбутнє.
   Все, сказане вище, вистраждане мною у напружених роздумах і боротьбі за своє місце у цьому світі. Ми добре розуміємо вас, українські хлопці і дівчата. Ми віримо у вас і нашу спільну перемогу. Ми змінимо Україну і побудуємо державу, якою будемо пишатися, бо її знатиме весь світ як державу вільних, сильних і красивих людей. Вірю, що на цьому шляху нас не зупинять ні страх, ні перешкоди!

За матеріалами "Арійського Права"

Куди поділась наша аристократія?

Втрату національної еліти слід розглядати як ключову причину нашої віковічної бездержавності. Були, щоправда, діячі які вбачали у втраті еліти більш ніж позитивний момент - перш за все мова про українських соціалістів, але це їхні особисті проблеми мислення, які потім вилилися в катастрофу державотворення доби УНР. Антиелітистські погляди в нашій суспільній думці є ще і антидержавними - пак, жодна держава не може бути збудована без хребта - еліти. Однак, безхребетність держави навпаки допомагає усім, хто хоче її інкорпорувати до якихось наддержавних проектів - еліта не заважає інкорпорації, бо не боїться втратити статус-кво в державі.

   Міхновський та Донцов розглядали проблему еліти невідривно від проблем нації, і вважали що причиною втрати її українською нацією є перш за все денаціоналізація, полонізація та русифікація - українські роди Чарторийських, Скоропадських, Лизогубів, Вишневецьких, Сангушко та інші з радістю переходили до чужої віри, до чужої мови, займали державні посади, навчали дітей в чужих школах та університетах, так власне і втратилась еліта доби Козаччини - козацько-шляхетська верхівка українського суспільства. Власне, тут українська думка розколюється надвоє : проповідники егалітаризму (Винниченки) вважають, що так і краще - на мужицькій культурі легше збудувати соціялізм! (Мужик-бо менш стійкий до брехні, аніж аристократ, мужик-бо чекає на провідника, якими і хотіли виступати соціалісти).

  Натомість, націоналісти-елітаристи - перш за все "свята Трійця" нашого націоналізму - Міхновський, Донцов та Липинський вважали, що нова еліта і лише вона може збудувати нову державу, лише участь вищих верств суспільства здатна збудувати щось серйозніше за махновську комуну (про такі "хлопські" форми національної державності в нашій історії можна писати цілі опуси - нестача еліт спричиняє казуси в державотворенні).

   Нове дворянство може витворитися лише спільною участю в військових операціях, бойових діях - дворянство шпаги. Є сенс розраховувати, що з колишніх солдатів та офіцерів після війни буде сформовано надійний кістяк суспільства, якого воно не мало досі. Слід сказати, власне, інші види дворянства зараз практично нереальні для наслідування - служиле дворянство є утопічним конструктом, позаяк з сучасного чиновництва дворянство було б просто жахливе. Бачимо, однак, намагання наслідувати елітність - бажання міністрів та губернаторів носити ордени, отримувати почесні звання, іноді навіть купляти в шарлатанських конторах шарлатанські документи про власне шляхетне походження. Така мімікрія викликає лише сміх - нова еліта не буде ні служилою, ні спадковою. Нові шевальє зараз скоріше за все сидять у окопах або в університетських бібліотеках...

Автор - Ярослав Божко

Нова національна ідея Естонії

Щоб гарантовано забезпечити існування естонської нації в історичній перспективі, зберегти естонську мову, культуру, державну незалежність, підвищити конкурентоспроможність, бути більш сильними і готовими до нових викликів – все це недалека перспектива уряду Естонської Республіки. Естонські урядовці та депутати парламенту Рійґікоґу мають намір запровадити проект популяризації збільшення кількості корінного населення країни шляхом не тільки пропаганди багатодітних родин, а й з наданням реальної фінансової допомоги.
   «Люди – найцінніше, що у нас є! Однак реальність така, що з кожним днем наш народ стає все малочисельнішим. Продовжується відтік населення за кордон, а ті, що залишаються, навряд чи вирішуються на народження дітей», – в один голос заявляють політики та соціологи Естонії.

   Саме ця ситуація є, на наш погляд, найважливішою загрозою для національної безпеки Естонії, адже без народу немає і держави. І саме тому вже сьогодні слід задуматись про розробку нової державної стратегії розвитку народонаселення, яка тривалий час вітає у кулуарах Рійґікоґу. Вона повинна містити амбітні і масштабні цілі і завдання з демографічного розвитку Естонської Республіки, де припинення демографічної кризи та стабілізація стануть етапами на шляху до здійснення головної мети – кратного збільшення чисельності народу Естонії. Для реалізації таких важливих завдань необхідна тактика комплексних рішень, що припускає наявність різних компонентів. Найважливішими з них є робота за для підвищення економічних показників і поліпшення ситуації в соціальній сфері. Це має сприяти нормалізації становища.

   Але, як відомо, птах не може літати з одним крилом. І для того, щоб якомога швидше вирішити існуючі проблеми і рухатися далі на шляху прогресу, необхідне створення національної програми демографічного розвитку з переліком конкретних, дієвих заходів, спрямованих на стимулювання народжуваності.

  Демографічна політика, заснована на синергії всіх цих складових і спирається на традиційні сімейні цінності, призведе до потрібних результатів. Необхідно використовувати цей шанс, адже виникнення в довгостроковій перспективі хоча б тримільйонного населення Естонії буде означати якісно новий, більш високий рівень у її розвитку.

  Наразі, уряд Естонської Республіки лише виношує план майбутнього "бебі-буму", запровадження якого розтягнеться на найближчі 10-15 років. Такий проект майбутнього, на думку естонських політологів та істориків, має зупинити повзучу експансію московського Кремля у намаганні всюди захистити російськомовне населення і, водночас, відродити велич маленької балтійської нації – естонців.

Автор – Артур Шаумян