середа, 15 березня 2017 р.

Нові симптоми Нашої Доби

Відкриття притаманних жито вартостей, завдячуване Йоганом-Вольфґанґом фон Ґьоте і Фрідріхом Ніцше, було результатом геніальної прозірності майбутнього, подією величезної ваги, надбанням спільного для всієї епохи світовідчуття. Провіщена, ознаймована цими геніальними авгурами епоха настала: це наша епоха.
   Марно вдавати, ніби західна історія не зазнає нині тяжкої кризи. Симптоми цього доволі очевидні, і навіть той, хто найзатятіше це заперечує, відчуває їх своїм серцем. Помалу-малу дивний феномен, який можна було б назвати "життьовою дезорієнтацією", розпросторюється на дедалі більші обшири європейського суспільства.
   Ми орієнтуємось, коли у нас немає ані найменшого сумніву, де північ, а де південь, останні рубежі, що правлять за ідеальні приціли для наших дій і рухів. Життя, по суті, є дія та рух, а система цілей, в які ми вистрілюємо наші дії і ведемо наступ, є складовою частиною живого організму. Речі, яких прагнуть, речі, в які вірять, речі, які шанують і палко люблять, були витворені довкола нашої індивідуальності нашою власною органічною потенцією і становлять немов невиразно зв'язану з нашим тілом і нашою душею біологічну оболонку. Ми живемо в нашому оточенні, котре, своєю чергою, залежить від нашого світовідчуття. "Світ" павука різниться від "світу" тигра чи людини. Так само "світ" азіата не такий, як "світ" сократівського грека чи нашого сучасника.
   Іншими словами, рівночасно з еволюцією живої істоти модифікується також її оточення і, крім того, змінюється перспектива речей. Уявіть собі перехідний час, протягом якого великі цілі, що вчора надавали чітких обрисів нашому крайобразу, втратили свою ясність, свою вабливість, свою владу над нами, а ті, що дають їх замінити, досі не домоглися цілковитої очевидності й достатньої сили. Такої пори крайобраз немов затьмарюється, тремтить, здригається довкола суб’єкта; його хода теж стає непевною, адже порушено я стерто його головні цілі, а самі шляхи стають хисткі, тягають з-під ніг.
   Ось у такій ситуації опинилося сьогодні європейське існування. Система вартостей, що дисциплінувала діяльність європейця тридцять років тому, втратила очевидність привабливість, силу імперативу. Людина Заходу, втративши свою провідну зірку, страждає на, цілковиту дезорієнтацію!
   Зауважимо, що ще 30 років тому переважна більшість європейської людності жила задля культури. Наука, мистецтво, справедливість здавалися самодостатніми; життя, що повністю переливалося в них, було вдоволене самим собою. Достатність цих оман не бралась під сумнів. Індивід, звісно, міг облишити їх і присвятитися іншим, легшим інтересам; але він здавав собі справу, що, зробивши це, піддався б примсі, узасаднення ж існування культурою залишалось незмінним Він знав, що будь-якої хвилі може повернутися до канонічної і надійної форми життя. Точнісінько так у Європі часів християнства грішник бачив своє грішне життя на поверхні тих глибин його душі, де пробувала жива віра в закон Божий.
   Річ у там, що на межі XIX ст. і XX ст. політик, говорячи на асамблеї про "соціальну справедливість", "громадянські свободи", "народний суверенітет", зустрічав у душах аудиторії щирий, дійовий відгук. Не менший, ніж проповідування гуманізації мистецтва. Тепер такого немає. Чому? Може, ми перестали вірити в ці великі предмети? Чи нас мало обходить справедливість, наука та мистецтво?
   Відповідь однозначна. Так, ми продовжуємо в них вірити, але на інший кшталт і немов з іншої відстані. Нове світовідчуття, либонь, найкраще видно на прикладі молодого мистецтва. З дивовижною одночасністю нова генерація всіх західних країн продукує мистецтво – музику, малярство, поезію, яке дратує людей передніших генерацій. Навіть дійшлі розумом особистості, налаштовані доброзичливо, не можуть прийняти нове мистецтво з тривіальної причини: вони не годні його зрозуміти. Не в тім річ, що воно їм видається кращим чи гіршим; вони просто не вважають його за мистецтво. Тож вони щиро вірять, що це лиш якийсь гігантський фарс, що розкинув свої змовницькі тенета по всій Європі й Америці.
   Таке непримиренне розмежування старих і молодих у ставленні до сьогочасного мистецтва неважко пояснити. На дотеперішніх щаблях еволюції мистецтва відміни стилю, часом значні (згадайте-но про відступ романтизму перед неокласичними смаками), завжди обмежувалися змінами й заміщенням естетичних об'єктів. Форми прекрасного, яким віддавали перевагу, були відмінні за різних часів. Але, попри ці зміни в предметі мистецтва, лишалися незмінними постава і відстань суб'єкта щодо мистецтва. Та набагато радикальніше трансформація відбувається тепер, коли починає своє життя нова генерація. Молоде мистецтво різниться від традиційного не стільки своїми об'єктами, скільки радикальною зміною позиції суб'єкта.
   Спільний симптом нового стилю, що прозирає в усьому розмаїтті його проявів – це випручання мистецтва з "поважного" терену життя, позбавлення його ролі центру життьового тяжіння. Напів релігійний характер, двовікову пишну патетику естетичного чуття викоренено до решти. Мистецтво перетворюється для нової людини на філістерство, немистецтво, як тільки його починають сприймати неповажне. Поважне – це те, через що проходить вісь нашого існування. Але мистецтво неспроможне витримати тягар нашого життя. При такій спробі мистецтво зазнає краху, втрачаючи притаманну йому грацію. Якщо ми, навпаки, відтручаємо естетичне і зміщуємо кого з центру нашого життя на периферію, якщо сприймаємо мистецтво неповажне, тобто таким, яким воно є – як розривку, гру, розвагу, то витвір мистецтва постає перед нами в своїй справжній чарівності. Брак порозуміння між старими й молодими в царині естетики настільки значний, що годі щось вдіяти. Для старих неповажність нового мистецтва – це вада, якої треба позбутися; тим часом для молодих ця неповажність – найвища вартість мистецтва, тож вони рішуче й свідомо прагнуть до цього.
   Такий поворот у ставленні до мистецтва знаменує одну з найзагальніших рис нового світовідчуття, що я недавно назвав тортовим і святешним відчуттям життя. Культурний прогресизм, який був релігією 2-х останніх століть, міг поцінувати діяльність людини лише з огляду на її результати. Необхідність і обов'язок перед культурою спонукають людей до виконання певних дій. Зусилля, яких вживається для їх звершення, є доконечними. Ці доконечні зусилля, викликані певними цілями, с праця. Тому XIX ст. боготворило працю. Завважте, що вона полягає в непрестижних, кваліфікованих діях, а чесноти праці зумовлені доконечністю, якій вона служить. Тим-то праця мас однорідний і чисто кількісний характер, що дає змогу вимірювати її погодинно і відповідно винагороджувати.
   Праці протистоїть інший тип зусилля, породжений не примусом, а довільним і щедрим імпульсом життьової потенції: це спорт! Якщо в праці сенсу й вартості зусиллю надає мета, то в спорті результат ушляхетнює спонтанне зусилля. Йдеться про надлишкове зусилля, якому цілковито віддаються, не сподіваючись на винагороду, немов від повноти внутрішньої енергії. Тому спортивне зусилля завжди відзначається довершеністю. До нього неможливо застосувати міри ваги й обсягу, якими звичайно регулюються винагорода за працю. Достоту вартісного досягається лиш неекономним зусиллям; наукова й художня творчість, політичний і моральний героїзм, релігійна святість – це величні спортові результати. Та завважте, що досягнення цих результатів не потребує заздалегідь розробленого плану. Ніхто ще не відкривав фізичного закону, наперед поставивши це завдання; його, скоріше, одержують як неочікуваний дарунок в результаті приємної і безкорисливої взаємодії з природними феноменами.
   Тому життя, вважаючи цікавішою і вартнішою свою власну практику, ніж інші, колись незрівнянно престижні цілі, надає своєму зусиллю духу радості, щедрості, ба навіть фіґлярства, властивих спорту. Воно прагне якомога зменшити сумну похмурість праці, мотивованої патетичними міркуваннями про обов’язок людини і священну справу культури. Життя творить свої прекрасні витвори немов жартуючи, не надаючи їм великої ваги. Поет легковажить свою творчість, мов той футболіст. У свою ж чергу, XIX ст. мало гіркий присмак безпросвітної тяжкої праці. Сьогодні молодь наготовлена надати життю незворушності святечного дня.
   На ниві політики теж неважко виявити ознаки перемін. Найочевиднішою прикметою європейської політики цих років є депресія. Політикують менше, ніж у 1900-му р., і з меншою самовідданістю та завзяттям. Ніхто не чекає від політики щастя, а про наших дідів судять як про хлопчаків, що давали себе вбивати на барикадах за те чи інше формулювання конституційного права. Сьогодні у тих сценах одержимості вартісним видається хіба що шляхетний імпульс, який спонукував їх шукати смерті. Проте сам мотив ми вважаємо легковажним.
   "Свобода" – річ вельми проблематична, а вартість її двозначна; натомість героїзм – цей шляхетний спортивний порив, скерований поза власне життя, має нев'янучу життьову грацію. Історія суспільності останніх півтораста років зродилася з присяги в залі для гри в м'яча. Пригадайте картини, що відтворюють пишний спектакль; пригадайте екзальтовану метушню, з якою депутати вершили свої славетні діла Сам акт присяги показує, що політиці надавалось релігійного забарвлення. Хто не добачить дистанції, що відділяє нас від такого способу почування? Втім, повторюю, не про те йдеться, що політичні принципи втратили вартість і значення. Свобода, як і донині, здається нам чудовою річчю, але це тільки схема, формула, інструмент для життя. Підпорядковувати життя свободі обмежувати політичну ідею – не що інше, як ідоловірство!
   Вартості культури не згинули, вони просто змінили свій ранг. В будь-якій перспективі, коли запроваджується ноші термін, відповідних змін зазнає вся їхня ієрархія. У спонтанній системі поцінувань, яку нова людина приносить з собою і, якою сама вона є, з'явилася нова вартість – життьова, що лише своєю приязністю утискає решту вартостей. Передніша епоха без бач і однобічно віддавалась поцінуванню культури, нехтуючи життям. Якщо відчути життя як незалежну від його змісту вартість, то навіть попри визнання вартості науки, мистецтва й політики, в цілісній перспективі нашого серця, вони вартуватимуть, на правду, менше…
Автор – Хосе Ортеґа-і-Ґассет

Немає коментарів:

Дописати коментар