Польщу від московської орди завжди боронила Україна

Останні роки ми звикли думати, що на Заході незалежна Україна має стійких партнерів, ба навіть союзників! Вони, на відміну від хижої країни Сходу, що підступно напала на нас, з широкою усмішкою будуть вітати наш кожен крок на зустріч їм. Проте не варто забувати, що серед цих так би мовити союзників українці мають історично кровних ворогів – у першу чергу поляків та мадярів!
   Про мадярського хижого турула, що спить і бачить в своїх державних кордонах українське Закарпаття, автор цього допису вже неодноразово писав у блозі "Nаціональна Ініціатива". Піднято було й питання польського неошовінізму. Однак, варто розтлумачити ще раз, що являє собою Україна як щит європейської цивілізації для наших любих "союзників"-українофобів з берегів Вісли.
   Так сталося, що всі 25 років відновленної незалежності Київ у польсько-українських історичних суперечках був більш залежною стороною ніж Варшава. Україна, яка, безумовно, ще не стала однією з країн-членів гніючого гадючника під назвою ЄС, добровільно погодилася прийняти і західний моралізаторський підхід до історії, і західні морально-етичні оцінки минулого. Польща, як частина і союзник великих країн Заходу, вважає за можливе роздавати моральні оцінки і вимагати від інших їх визнання. Україна до цього не була і не є готовою, ані психологічно, ані методологічно. Тому перелік обговорюваних польсько-українських претензій, фактично, запропонований поляками, які виступають ініційованою стороною.
   Звісно, що на відміну від тієї ж ординської Москвії чи дунайської Мадярщини, Республіка Польща зосереджується у своїх відносинах з Україною виключно на питаннях історії. А варто було б просто домовитись про спільне визнання тієї чи іншої історичної події, без шкоди як національним, так і державним відносинам перед куди страшнішою загрозою, ніж героїзація бандерівців з УПА.
   Наші партнери-поляки мабуть забули, як майже 100 років тому, в середині березня 1921 р. у Ризі вони підписали кабальну мирну угоду з московськими більшовиками про розподіл ними раніше окупованих територій України та Білорусі. Польща, яку тоді очолював соратник отамана Симона Петлюри – соціаліст Юзеф Пілсудський, зрадила всі свої союзні домовленності з урядом УНР. Рядові жовніри і офіцерство Дієвої Армії УНР ще марили новим визвольним походом в Наддніпрянщину, помираючи від ран і хвороб в таборах для інтернованих. Що правда, остання спроба під назвою ІІ-й Зимовий Похід, закінчилась для українського війська трагедією національного масштабу під Базаром. Тоді це було рівносильно подіям під Іловайськом влітку 2014-го р. Однак, тактичний успіх армійським і політичним керівництвом УНР був втрачений восени 1920 р. завдяки польським "союзникам".

   У той же час, коли в лісах і болотах Полісся гинули українці, на берегах Дауґави нові-старі окупанти пафосно вирішували подальшу долю вільної України. Столиця незалежної Латвійської Республіки з середини жовтня 1920-го р. перетворилась в найважливіший політичний центр Східної Європи. Переговори були довгими і складними (тривали аж 6 місяців!), але обидві сторони все ж пішли на поступки: поляки у перший же день переговорів визнали права представника совєцької України (УСРР) брати участь в переговорах, таким чином зрадивши свого союзника – Українську Народну Республіку, представники якої марно намагалися домогтися включення до складу учасників переговорів в Ризі.
   Так звана Ризька угода була підписана на останньому пленарному засіданні делегацій з врегулювання мирних відносин між Польщею, РСФРС і УСРР пізно ввечері 18 березня 1921 р. Таким чином, військові дії Першої світової війни та національно-визвольних змагань на території Східної Європи, які тривали практично без перерв з середини літа 1914-го р. були завершені. На останньому засіданні мирних переговорів, латвійський міністр закордонних справ Зіґфрідс-Анна Мієровітцс висловив упевненість, що ця подія має велике значення в загальноєвропейському масштабі і відкриє новий етап в історії Східної Європи, особливо Балтії, а принесений з Риги мир народам Польщі, РСФСР та УСРР – має бути довговічним. Ой, як він помилявся, бо ж не судилося цьому статись!..
   Біло-червона Варшава зрадивши жовтоблакитний Київ на умовах червоної Москви вже за 18 років короткого міжвоєнного періоду отримала те, на що заслуговувала. У серпні 1939-го р. в московському Кремлі було укладено пакт Молотова-Ріббетропа. Згідно із його умовами, Республіку Польщу було поділено навпіл між СССР та Третім Райхом: Західна Україна і Західна Білорусь відходили більшовикам, а Мала і Велика Польща з Мазовією – гітлерівцям.
   Тоді Варшава не вивчила уроки минувшини, а чи зможе зараз? Варто наголосити, Україна завди була для Польщі своєрідним буфером між нею і загарбницькими планами Москви. Україна в якості надійного щита європейської цивілізації – це її найголовніша функція, з точки зору поляків. Саме тому Польща буде підтримувати Українську Державу завжди, попри ностальгію за старими часами свого панування на Всхудніх Кресах та історичними докорами в бік націоналістів-бандерівців. Адже набагато приємніше і безпечніше Варшаві мати справу з Москвою, коли між ними є незалежний Київ. Якщо ж поляки забудуть про це, для них може настати не березень 1921-го, а новий вересень 1939-го з болючими наслідками.

   Сьогодні в світі не та ситуація, коли через давні історичні суперечки можна розкидатися союзниками – як Україні, так і Польщі. Тим більше, коли є спільні вороги – ординська Москва і мультикультурний Брюссель. З одного боку Київ стримує на Сході натиск регулярної кремлівської армії дуже дорогою для себе ціною – власним народом. З іншого, Варшава б’ється з мігрантським засиллям на Заході тільки в суспільно-політичній площині, не зазнаючи при цьому втрат серед своїх громадян.
   На превеликий жаль, існують певні сумніви щодо того, чи будуть ЄС або NATO захищати Польщу в разі реальної загрози з боку Московії. У Варшаві та Києві повинні зрозуміти, що тільки разом можна протистояти цьому ворогові, який робить все можливе, щоб надовго зруйнувати наші добросусідські відносини. Будьмо пильні шановне товариство, не даймо себе заманити в кремлівську пастку!

Автор – Денис Ковальов