Пропаганді наркотиків не місце на наших вулицях

Доки в Україні триває війна за власну державну самостійність, деякі підприємливі ділки вирішили збагатитися, отруюючи українців. Наркомафія почуває себе безкарною, оскільки очевидним є те, що злочинців покривають зі сторони керівництва так званої поліції. Адже не секрет, що за спиною у тих, хто поширює наркотичні речовини стоять впливові особи з правоохоронної системи, котрі отримують відсотки від продажу отрути.
   Крім того, не варто забувати, що на свободі наркоділки, котрих співробітники МВС затримували "на гарячому" під час того, як вони заробляли гроші цим чорним бізнесом. Однак продавці та розповсюджувачі наркотиків не потрапили за ґрати. Доказом тому слугують сотні написів на стінах будинків, на вулицях нагих міст, котрі оголошують, де можна отруйні речовини купити.
   Мова навіть не йде про масове поширення в навчальних закладах! Адже всі знають, що наркомафія активно працює з молоддю саме поблизу вишів і шкіл. У зв'язку з цим, свідома патріотизму українська молодь оголошує війну розповсюджувачам отрути й першочергово звертаємося до простих громадян, допомогти побороти наркомафію.
   Пропаганді наркотиків не місце на вулицях наших міст! І нехай підтвердженням наших слів слугує теза славетного Олега Ольжича: «Не знаю нічого гидшого, як юнак в лакерах, молода здорова людина, син народу, що корчиться в лютих муках, людина, яка думає тільки, що ввечері танці; ану, трохи аскетизму, трохи пориву і уміння відмовити собі в ласощах життя в ім'я вищої цілі!». Бо ж не слова, ми завжди дію несемо в народ!

За матеріалами "Карпатської Січі"

Уява штовхає на подвиги

Бунт найкращої молоді прекрасної та грізної тотальної епохи проти песимістичного детермінізму. Повстання проти запрограмованості перемоги темряви над світлом, грошей над ідеями, індустрії над духом... Туга за архіпелагами вічних зоряних світів.
   Земля і кров, буря і натиск, воля до життя, так казав Заратустра, Зиґфрід та Нібелунги. Чорні штандарти з черепом та кістками, мертві імператори Священної Римської імперії німецької нації, легендарні лицарі Флоріан Ґейер та Ґетц фон Берліхінґен із залізною рукою, скандинавські руни та солярні знаки... Це той світ, що сповнений авантюр і ризиків!
   Світова скорбота, надлюдина, присмерк Європи. Консервативна Революція, Вічне Повернення і Велика Пригода поєднали героїчний реалізм, загибель богів, ресентимент, весела наука, смерть цивілізації. Сучасний світ — як воля та уява, по той бік добра і зла, це народження трагедії з духу музики, остання ранкова зоря напередодні сутінки Богів.

За матеріалами "Карпатської Січі"

Безкомпромісна боротьба горить у наших очах

Один із головних дестабілізуючих Срібну Землю осіб, опоблоківець Віктор Русин ініціює розгляд проекту рішення "Про Звернення Закарпатської обласної ради щодо необхідності законодавчого врегулювання питання організації та проведення мирних зібрань". Цим документом реакціонери прагнуть заборонити право громадян України на анонімність! Викликано це наростанням націоналістичної сили Закарпаття, зокрема маршем чорної колони до річниці проголошення Карпатської України.

   У зверненні наголошується на тому, що виключно завдяки оперативності Національної поліції вдалося уникнути "провокацій радикалів". Натомість самі правоохоронці не склали жодного протоколу чи звіту про порушення порядку! Ми розуміємо, що усе це є спекуляціями представників антиукраїнської влади, котрі бояться будь-якого прояву націозахисних дій.
   Достеменно відомо, що проплачені "тітушки", яких звозили з цілого Закарпаття та інших куточків України в Ужгород під прикриттям мали чинити провокації та сіяти міжнаціональну ворожнечу. Так, у Берегові, наприклад, їм вдалось створити картинку з побиттям авто на мадярських номерах. І саме наші групи націоналістів — охороняли та чергували біля всіх визначних для нації місць: могил, скверів тощо, аби протидіяти їхнім провокаціям. Зазначемо, що правоохоронні органи також доклали зусиль в захисті Національної гордості України!
   Натомість поплічник Віктора Януковича, його закарпатський тезка Віктор Русин (який, до слова, вітав Владіміра Путіна із переобранням!), дякував своїм "реальним пацанам". Питання: кому і за що? Чи не він сам належить до виконавців антиукраїнських замовлень кремлівських діячів? Чому досі відсутній, наприклад, чіткий закон щодо протидії та кримінальної відповідальності за різні прояви сепаратизму, закликів до автономії? Хіба це не нагальна проблема в Закарпатті? Чому покарання за такі дії - максимум вручення підозри, а далі справи глохнуть?
   Існує думка, що Геннадію Москалю, Віктору Русину та їм подібним вигідна така ситуація, і вони радо працюватимуть на кремлівську пропаганду. Натомість націоналісти — їх пряма загроза. А підконтрольні їм ЗМІ формують думку населення про небезпечність тих єдиних, хто їх справді захищає та горить ідеєю вільної України.
   Наш стиль, наші балаклави, наш чорний колір — символ! Символ боротьби, жертовності, готовності полягти за вищі ідеали. Ми є тими, хто власною кров'ю виборювали право української нації на життя на Майдані, на східному фронті, на вулицях міст. Проти нас завжди велись репресії, адже ми є непідконтрольні владі. Ми маємо право на слово і на протест.

   Кілька років тому саме у цих балаклавах сотні націоналістів стояли на смерть проти "беркутів", а пізніше у тих самих балаклавах тримали східні рубежі. Для багатьох з нас балаклави є захистом від репресій з боку системи. І саме тому вони прагнуть зняти їх нас. Цей проект-звернення є лакмусовим папером для усвідомлення справжньої ситуації в області: того, що владу Закарпаття складають люди путінського кума — Віктора Медведчука. І його прийняття стане прямим тому доказом. Адже "Карпатська Січ" своєю діяльністю вставляє палки в колеса їх намірам дестабілізації області та всіляко протидіє їх найманим сепаратистам.

За матеріалами НР "Карпатська Січ"

Наш впертий Донбас

...Витривалий та впертий український Донбас завжди ходив босоніж по горчій золі ворожих багать. Так, de-facto узаконений та дозволений третьою республікою за Доби Януковича-Порошенка другий кремлівський анклав майже в самому українському Гартленді не передбачав найдрібнішого шанса для правдивого українства у чорних межах своїх...
   Проте, грімуча суміш неолібералізма, націонал-більшовизма, євразійства та й простого скотства жирно помножена на звіролюдську пролетарську расу залізноголових морлоків, інтуїтивно відчувала ворога!
   Низка жорстоких вбивств та зубодробильних терактів, підпалених будівель "Просвіти", розгромлених штаб-квартир таких партій як ВО "Свобода" та "Народний Рух України", загрозливо велика кількість зарізаних людей, людей, забитих до смерті ногами, молотками, кастетами, людей, спалених заживо у своїх помешканнях та й просто покалічених за мову та вишиту сорочку тяглася криваво, лячно та нескінчено ще від ранніх 1990-х рр.
   Маємо сказати відверто, наш український Донбас був на лінії вогню вже від 1991-го р., з моменту путчу членів ГКЧП і падіння СССР. Війна для нього фактично не припинялася... У 2010-2014-х рр. донецький картель підім'яв Київ та спробував зробити з усіма українцями те, що робив з донецькими українцями увесь час. Не вийшло!
   Донецькі та луганські українці воюють у добробатах, створюють безжальне підпілля на окупованих землях, кияни, які голосували свого часу за оновлених "регіоналів" з "Опозиційного Блоку" та перефарбованих комуняк гидливо ж відмовляються здавати їм житло, тому на них нападають у київських передмісттях через надто правильну кацапську вимову. Їм палять автомобілі через донецькі або луганські номери, хворі на габсбурґівщину головного мозку галиційсько-манірні письмаки-андрогіни вимагають віддати їх на поталу кацапам, але вони вперто, зчепивши зуби продовжують воювати за Україну! Вони до цього звикли...
   Український Донбас постане ж з попелу Кремля та його біснуватих бандитсько-олігархічних кривавих анклавів!

За матеріалами "Карпатської Січі"

Будь-яке лівацтво - ворог!

Події 2013-2014 рр. призвели до низки позитивних змін у сфері суспільної свідомості. До цих змін належить і зростання антикомуністичних настроїв. Свідченням цього є "чЛєнінопад" (стихійне знищення "пам’ятників" Лєніну та іншим більшовицьким покидькам), вимоги заборонити КПУ, фіаско цієї антиукраїнської сили на виборах тощо. Таким чином у суспільстві сформувалося чітке ставлення до "комуністичного минулого" (точніше – періоду московсько-більшовицької окупації), а також сучасних червоних прислужників Кремля.

   Проте цим у жодному разі не можна обмежуватися, адже КомПартія – це не єдиний ворог на лівому фланзі. Ворогом є будь-які ліваки незалежно від назви (комуністи, соціалісти, анархісти, ліві ліберали, "нові ліві"), кумирів (Ленін, Сталін, Троцький, Мао, Маркузе) чи орієнтації на зовнішні сили (на Росію або на Захід). "Хороших" ліваків не буває!

   З проросійськими, "сталінськими" лівими все зрозуміло; про них писати не варто. Натомість заслуговують на увагу "нові ліві". Передусім, ці ліваки – продовжувачі давньої соціалістичної "традиції" поборювання людської моралі, передусім статевої. Якщо соціалісти минулого виступали за так звану "вільну любов", то сьогодні головним об’єктом їхнього "визволення" є гомосексуалісти та інші збоченці. Так само більшість "нових лівих" подібно до своїх попередників сповідують феміністичні погляди. Одним із головних ворогів "нових лівих" є міфічний "фашизм". "Фашизм", на їхню думку, панує усюди, і тут вони дуже схожі на московських "ватників". Для ліваків "фашизм" – це й національно-патріотичні почуття, і вірність релігійним моральним принципам, і віра у міцну сім’ю. Здавалось би, на тлі нинішнього патріотичного підйому подібна риторика цих "антифашистів" нестрашна. Проте ліваки не один рік опановують вітчизняну академічну сферу (цьому дуже сильно сприяє добре фінансування з боку Заходу). Відпрацьовуючи отримані гранти, ліваки своєю псевдонауковою писаниною намагаються підважити і основи здорового націоцентричного мислення, і традиційні погляди на людську сексуальність та інститут родини. Доволі активними «нові ліві» є у пропаганді мультикультуралізму. Саме ліваки "постмарксистського" типу відповідальні за те, що у Західній та Північній Європі фактично відбувається тихий геноцид корінних, білих народів. Прийшовши до влади, "культурні марксисти" встановили режим екстремістської "толерантності", котрий перетворює білих на людей другого сорту, які не мають права обороняти власну землю від мігрантів і мусять постійно каятися у "злочинах" білої раси. Вітчизняні ліваки прагнуть того самого.
   Ліваки дуже шкідливі тим, що розводять безплідну соціальну демагогію і водночас є слухняними найманцями великого капіталу. В Україні це стосується не лише "нових лівих", але й проросійських комуністів. Наприклад КПУ, відмовившись від старого дискредитованого вчення про перемогу соціалістичної революції, до недавнього часу була надійним елементом злочинної олігархічної системи, формуючи крайній проросійський її фланг. "Нові ліві", також здебільшого відкинувши ідею соціалістичної революції, переймаються проблемами не "пролетаріату" (його вже багато років не існує), а "переслідуваних груп" – вище гаданих мігрантів, збоченців тощо. Щоправда, вони часом говорять про соціальну справедливість чи права найманих робітників, але це не більше, ніж демагогія. Власникам великого капіталу вигідно мати справу не з суспільством, скріпленим національною солідарністю, почуттям гідності та моральними принципами, а з деградованою біомасою – сукупністю споживачів, платників податків, робітників. Таку біомасу дуже легко контролювати, адже вона не здатна не те, що на опір, але й на осмислення свого рабського становища. У справі формування такої біомаси "нові ліві" – це передовий загін транснаціональних корпорацій.

   Окрім того, єдина перспективна антиолігархічна, антикапіталістична сила – це праві, консервативно-націоналістичні рухи, які виступають за гармонійний суспільний устрій, борються проти глобалізму і ставлять собі за мету революційним шляхом усунути нинішню антинародну "політичну еліту". Борючись проти націоналізму, ліваки тим самим борються за збереження світової олігархії (плутократії). Нарешті, злочинна сутність "нових лівих" добре помітна зараз, під час війни. У той час, коли суспільство має бути об’єднаним навколо ідеї війни, вони пропагують пацифізм, засуджують війну, висувають гасла на кшталт «Мир народам, війна державам!» тощо...
   У ХХ ст. Україна була однією з країн, котрі найбільше постраждали від червоних, лівацьких ідей. Спочатку соціалістичний дурман, котрим були опановані лідери Центральної Ради, призвів до поразки Національно-визвольних змагань і окупації України більшовицькою Москвою. Потім українці відчули на собі усі "переваги" соціалізму в інтерпретації Лєніна, Троцького та Сталіна. Лівацькі ідеї обернулися для українського народу десятками мільйонів загиблих від розстрілів, концтаборів, штучного голоду. Пам’ятаючи досвід минулого, сьогодні українські патріоти мають боротися проти будь-яких проявів червоної чуми незалежно від того, у якій модифікації вона існує!

Автор - Карпатська Січ

Нарис героїчного чину закарпатців

"Не з'їздами і нарадами відбудуємо Україну! Націоналістична Україна повстане як вислід боротьби і самопосвяти", - сказав колись Михайло Колодзінський, визначний діяч УВО та ОУН, начальник генерального штабу "Карпатської Січі" та Верховний Командант Збройних Сил Карпатської України...

   Сьогодні, напередодні відзначення чергової річниці з дня проголошення державної самостійності Карпатської України, ми зноу згадуємо той героїчний чин мешканців українського Закарпаття, українських патріотів та націоналістів, які чинили відчайдушний опір усіляким гітлерівським зайдам та мадярським окупантам весною 1939-го р. Громадяни Карпатської України стали першими у міжвоєнній Європі народом, що не змирився із анексією, а зі зброєю в руках став на захист своєї свободи від агресії ворога.

   Територія сучасного Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь увійшла до складу Чехословацької Республіки після завершення Першої світової війни. У 1938 р. чехословацька влада пішла на поступки самостійницьким вимогам українців, і 11 жовтня в Ужгороді постав перший автономний уряд Підкарпатської Русі, який невдовзі очолив Авґустин Волошин – греко-католицький священик і директор учительської семінарії. Для захисту краю 9 листопада 1938 р. в Хусті була створена Організація народної оборони "Карпатська Січ", що нараховувала 10-15 тис. бійців, з яких військовий вишкіл пройшли 2 тис. осіб. В рамках Карпатської січі функціонували жіночі відділи.

   В ніч на 14 березня 1939 р. перші мадярські підрозділи гонведів вступили на територію Карпатської України. Тоді ж Волошин проголосив Карпатську Україну незалежною державою. Рішення було закріплене на засіданні Сойму 15 березня 1939 р., який також обрав Волошина президентом та затвердив державні символи (синьо-жовтий прапор, гімн "Ще не вмерла Україна" та тризуб святого Володимира Великого у сполученні з гербом Закарпаття). Того ж дня, 15 березня 1939 р. Будапешт запропонував Хусту включити територію Карпатської України до складу гортиської Мадярщин, однак Волошин відмовився, тож мадярські гонведи вирішили атакувати без попередження.

   Найбільш кровопролитні зіткнення відбулися на Хустському відтинку фронту, кульмінацією став бій на Красному полі 16 березня 1939 р. Тут карпатські січовики разом з українцями чехословацької армії та молоддю зі Севлюської учительської семінарії організували оборону проти регулярної мадярської армії з танками, літаками, артилерією та важкою зброєю. Їм вдалося вдень затримати агресора, проте вже ввечері столиця Карпатської України впала. Наступного дня мадярські гонведи захопили Рахів, а 18 березня 1939 р. був взятий останній пункт оборони січовиків – селище Воловець. Проте із повною окупацією боротьба не завершилася: потужний партизанській рух діяв до кінця травня 1939 р., а поодинокі підпільники – до січня 1940 р.

   Загалом під час мадярської окупації території Закарпаття збройні сили Карпатської України провели близько 22 великих і малих боїв. Утрати січовиків у них становили до 1,5 тис. осіб убитими, пораненими та полоненими. Втрати противника склали від 100 до 200 убитими та до 500 пораненими. Після поразки Карпатської України ще 4,5 тис. патріотів стали жертвами мадярського терору.

   Ми пам'ятаємо героїчний чин українських патріотів Закарпаття! Слава Україні! - Героям Слава!

За матеріалами ЗОГО “Карпатська Січ”

Сила та Братерство

У вирішальний для країни час потрібно згадати про своїх справжніх побратимів, братів по зброї. Без відчуття істинного братерства та єдності, перемогу нам не здобути. Для нас, бійців підрозділу спецпризначення "Карпатська Січ", такими братами є полк особливого призначення "Азов" та бійці "Східного Корпусу".

  Наша єдність допомагає всім нам розгортати безкомпромісну боротьбу в усіх напрямках, як на східному фронті нашої держави проти окупанта, так і в тилу, центральному, прифронтовому та західному регіонах, проти ворогів України та вести бротьбу з проявами тероризму і сепаратизму.

   Полк "Азов", підрозділ "Карпатська Січ" та рота "Східний Корпус" є справжніми взірцями правого постреволюційного добровольчого збройного формування, де звичайні хлопці з радикальними ідеями та думками насиченими романтизмом перетворюються в елітних воїнів. 

  Історія має здатність повторюватись і саме в наших добровольчих загонах та формуваннях можна побачити відданість та дисципліну добровольців німецького Фрайкору, жертовність та любов до Батьківщини українських вояків УПА та підпільників ОУН, героїзм і хоробрість італійських загонів "Arditi" чи іспанських фалангістів. Це все не просто збіг обставин, ми і є нащадки героїв України та Європи і ми змушенні залишити після себе слід в історії, адже про нас історія зараз пишеться кров'ю найкращих синів України.

   Закликаємо всіх мужніх українців не бути байдужими і не проживати життя дарма, а натомість долучитися до захисту та творення нової України шляхом воїнів, а не свинопасів.

   Вступайте до лав правих формувань - підрозділу "Карпатська Січ", полку "Азов", роти "Східний Корпус" та несіть з нами службу захищаючи східні рубежі України від загарбників!

За матеріалами SvaStone

Українці – нація справжніх воїнів

Українці – нація справжніх воїнів і, водночас, шалених відморозків, зачата принесеним з крайньої півночі крижаним вітром і сірим залізом мечів. Ми виростали на війні, війною жили і помирали в бою. Хрестоматійний образ миролюбного “хохла-землероба”, що пропиває усі гроші у шинку та каже "лиш би не було війни", має стільки ж спільного з істинним обличчям українців, як Путін з ельфами Середзем'я.

   Скільки разів за всю історію нас вирізали мало не повністю, і щоразу нордична відмороженість проривалася назовні і породжувала героїв нашого минулого. Навіть після м'ясорубки двох світових воєн, совєцького геноциду, війни, яку вели ОУНівці у міжвоєнних роках, післявоєнного поголовного випилювання найпасіонарнішого елементу українці все одно залишилися тими, ким були з самого початку – вояцькою нацією щирих відморозків.

   Минаючи воплі гей-лібералів про мирний протест, дибільну мармизу Руслани і ліхтарики, євромайдан явив класичне традиційне суспільство, яке у нас майже забрали, без сторонніх домішок. Барикада на Грушевського, лінія фронту. Вогонь, сморід, бруд, каміння, гранати, кулі. Як магнітом тягне саме туди, і тягне саме чоловіків. Різних, від офісного планктону до сивочолих дядьків, які в житті, напевно, не тримали нічого небезпечнішого за лопату чи сапку.

   У кожній парі очей страх і захват, кров всередині кипить. Взяти шину і донести її до лінії оборони, наражаючись під кулі це неабиякий вчинок. Але бракує шин, а не бажаючих підставити свою голову під шакалячі зуби виродків по той бік фронту.
   Після повернення варто заглянути в очі людини, яка ще вчора, напевно, боялася дати в пику, а сьогодні ризикує собою. Це чорні води Дніпра принесли той самий вітер з Півночі, який огортав обличчя завойовників, будівничих імперії. Те ж саме крижане повітня наповнює легені неомайданівської піхоти, що ним дихали козаки Сагайдачного і терористи Бандери. Чоловіки завжди залишаються чоловіками, навіть під тягарем постмодернізму, і споживацтва. Як тільки приходить час, рука мимовільно тягнеться до зброї.
   Господь любить відморозків. Усі круті мужики, правильні хлопці від князя Святослава до генерала Шухевича, від козаків до крутянців, від лицарів короля Данила до останніх хрестоносців у одностроях кольору фельдґрау і рунами на комірах - усі вони спостерігають за нами з Небес, і, напевно, посміхаються так само щиро, як і того дня, коли вибороли місце у царстві Господньому, яке, як відомо, здобувають тільки силою.

За матеріалами ЗОГО “Карпатська Січ”

Націоналізм – це дисципліна!

Відкинувши усілякі штампи, догми й інші вчені слова, націоналізм можна уявити, як духовний стержень, що є всередині мене. Це та сила, яка ніколи, ні за яких обставин, не має опустити руки.

   «Український націоналіст не повинен знати таких почувань, як зневіра», – це слова полковника Євгена Коновальця. Дозволимо собі додати, що націоналізм і виникає в таких умовах, коли більше нікуди відступати. Тоді люди слабкі духом здаються на милість переможцям. Інші ж стиснувши зуби, не зважаючи на жодні обставини, продовжують боротьбу і виграють там, де перемога здавалася неможливою.

   Націоналізм – це щоденна безупинна праця над собою і над світом, який нас оточує. Бо, не змінюючи себе, не стаючи розумнішим, кращим духовно і фізично ми не зможемо змінити на краще наш світ. Націоналізм – це дисципліна! Світ знає два варіанти “дисципліни”:

   1) коли людину силою змушують до послуху і порядку. Цей варіант найпоширеніший, прийнятний для людей, що не мають власної волі. Він є, водночас, і найменш життєздатним. Бо, щойно зникає стримуюча сила, зорганізована скількома зусиллями система перетворюється в хаос, де кожен зосереджений лише на одному – вижити і задовольнити найпростіші інстинкти;

  2) внутрішній. Його, власне умовно, можна назвати націоналістичним. Це здатність і внутрішня потреба людини до порядку й дисципліни. Цей варіант є менш поширеним, але найбільш життєздатним, адже не залежить від зовнішніх факторів. Більше того він дає нам можливості якнайкраще розвивати, покращувати та застосовувати свої навички, знання та вміння. Ця здібність допомагає нам (націоналістам) розвивати свої найкращі якості для праці на благо Нації та Держави.

   Націоналізм – це будівництво, це створення нового та оновлення існуючого, це творча праця, яка на противагу анархії може не лишу руйнувати, а й піднести Націю. Ще жодна буря не створила чогось доброго, вона може лише руйнувати вже існуючий лад.

  Націоналізм – це субординація та строга ієрархія, що існує на противагу так званій демократії, котра насправді є лише ширмою, обманом, за котрим ті, хто зараз править світом ховають свої підлі вчинки та ще підліші наміри. Натомість націоналізм пропонує новий закон – спершу обов’язок, а потім права. Тільки бездоганне виконання обов’язків перед собою, своїми рідними та своїм народом і державою котрі націоналіст покладає на себе свідомо і добровільно, дають право бути частиною великої Нації, основою Держави, а головне – називатись Людиною!

   Націоналізм – це любов. Любов і повага до всього, що є найріднішим і найсвітлішим для людини. Можна заперечити, що тим самим є патріотизм. Але націоналізм це не просто споглядання й гордість за вже існуючі здобутки, це постійна праця і боротьба за захист вже існуючих цінностей і досягання та створення нових. Нас часто звинувачують у ненависті й агресії. Але чи можемо ми залишатися байдужими, коли зовнішній ворог і внутрішня п’ята колона безкарно нищать все, що найдорожче нашому серцю? Все, що є метою і сенсом нашого життя?

   Жоден чоловік не може споглядати, як нищать його дім, чи грабують його родину, як зневажають його честь!

За матеріалами ЗОГО “Карпатська Січ”

Biйна за Kaрпатську Україну

Закарпаття або Карпатська Україна займає особливе місце не тількі в історії боротьби українського націоналізму за Соборну Україну, але й у суспільно-політичному ретроспективному просторі української нації в цілому. Маловідома українсько-мадярська війна 1938-1939 рр., яку вивчають сучасні українські історики, поставила крапку в існуванні незалежної Карпатської України. Примітно, що в боях із загонами ОНОКСу відзначилися підрозділи так званих "російських [русинських] фашистів", що їх очолював Степан Фенцик.

   Автономістські, а радше промадярські і фашистські, переконання Степана Фенцика з’явились у 1920-х рр. у Відні, коли прочитавши кілька статей Беніто Муссоліні, він стрімко ставав прихильником нової ідеології. Активна співпраця з російською білою еміграцією вивела Степана Фенцика на родоначальника російського фашизму Константіна Родзаєвського, який зарахував уродженця Карпатської України почесним членом у лави Російської фашистської партії. У 1935 р. Степан Фенцик створив Руську національно-автономну народну партію (РНАП), яка одночасно сповідувала ідеологію фашизму і русофілії. У фашистському партійному журналі "Клич" було надруковано відозву російських фашистів до мешканців Закарпаття: «Не треба нам ніякого слов'янства! Ми росіяни і росіянами хочемо залишитися. А хто намагається відібрати в нас нашу російськість, той наш ворог, будь він "слов'янин" чи ні!».
   Після Мюнхенської змови 1938 р. виникли передумови для створення реальної автономії на території Словаччини та Карпатської України, однак русофіли Івана Камінского і Степана Фенцика, що чинили опір офіційній владі в Празі, зіткнулися з інтересами українофілів на чолі з Авґустином Волошиним. Автономний уряд прем’єр-міністра русофіла і мадярона Андрія Бродія 8 жовтня 1938 р. оголосив російську мову державною мовою Підкарпатської Русі, після чого, одразу з'явилися російськомовні газети та радіостанції. В цей час Степан Фенцик переховується в Будапешті, де починає формувати бойові загони за гроші мадярського уряду. Коли за рішенням Віденського арбітражу 2 листопада 1938 р., до Мадярщини відійшли території Карпатської України (Ужгородський, Мукачівський та Берегівський повіти), Степан Фенцик повертається з натренованими бійцями до Ужгорода, де створює скаутське Товариство імені Духновича "Руську Національну Гвардію чорносорочечників".

Пам'ятай героїчні дні Карпатської України!

   Британська газета Manchester Guardian так відреагувала на присутність Степана Фенцика в Карпатській Україні: «Поки мадярські підрозділи гонведів вичікують на прикордонних позиціях і доля Рутенії [Карпатської України] залишається неясною, фашистський рух вже поширює свій вплив по всьому краю. Його засновник і вождь – доктор Фенцик в публічній промові заявив про свою мету організувати Рутенію у фашистську пролетарську систему де поєднається італійська корпоративна та московська більшовицька системи. Степан Фенцик заявив, що він хоче адаптувати свій фашизм до місцевих умов і зробити фашизм без террору…».
   У березні 1939 р. почалася мадярсько-українська війна, в якій брали участь мадярська армія генерала Самботгеї, чехословацькі війська генерала Прхала, загони ОНОКС як армія незалежної Карпатської України та бойові загони Фенцика. Як не дивно, але головними супротивниками Степана Фенцика були не чехи і мадяри, а власне українські формування ОНОКСу. У складі Організації Народної Оборони – "КарпатськаСіч" проходили бойову практику оунівці Євген Верца, Іван Кедюліч, Юрко Лопатинський, Роман Шухевич. Саме бойовики Степана Фенцика, колишні скаути, чудово знали місцевість змогли не тільки неодноразово атакувати, але і вести вдалі бойові дії проти загонів ОНОКСу біля села Горонда, на гірських перевалах, під Перечином, Іршавою і Севлюшем, на Копанському полі. Саме завдяки бійцям Степана Фенцика мадярськими гонведами був узятий добре укріплений Хуст.

   Свої дії бойові фашистські загони Степана Фенцика супроводжували агітаційною роботою. Так газета "Карпаторуський голос", що розповсюджується в населених пунктах Карпатської України писала: «Знаючи вороже до себе ставлення всього карпаторуського населення, чехи за останні тижні дозволили прибути із Галичини на Карпатську Русь безлічі українських авантюристів, терористів Євгена Коновальця і ​​петлюрівських гайдамаків. Ці бандити поставлені гітлерівцями як фундамент проти всіх російських [русинських] організацій, завели на Карпатській Русі режим січовиків і розправляються з неслухняним місцевим населенням самим звірячим чином. Карпатороси чекають визволення з боку Мадярщини…».

Вирізка з газети російських фашистів у Маньчжурії "Нація" за 1939 р.

   Як і варто було очікувати, мадяри підтримали русофільські устремління Степана Фенцика, який навіть став депутатом мадярського парламенту, однак опір вояків ОНОКСу як захисників незалежності Карпатської України переріс в квітні-травні 1939 р. у реальну партизанщину і повстанство. Війна за національне визволення була ускладнена іноземною, радше мадярсько-польською, інтервенцією. Причому, війна йшла тут ще до втручання мадярських військ – війна точилася між формуваннями ОНОКСу з одного боку, і чеськими регулярними військами з бойовими загонами Степана Фенцика з іншого. Мадяри, як-то годиться, втрутилися у війну не тільки виходячи з результатів Віденського арбітражу, а й з прохання лідера русинських фашистів, який звинуватив вояків ОНОКСу в антинародному терорі.

   Незважаючи на поразку, героїчність карпатських січовиків залишила вагомий слід не тільки в український, але й у польській, мадярській та словацькій історії. Звичайно, кожна з націй трактує цю історію по-своєму, але ми знаємо, що вояки ОНОКСу, на відміну від фашистських загонів мадярона Степана Фенцика, боролись за вільну самостійну українську державу, яка не мала стати знов чиєюсь занедбаною провінцією. Власне доля русинського фашиста Степана Фенцика вирішилась дуже не сподівано для нього самого. За однією з версією його знищили чеські комуністи, за іншою, більш вірогідною, Степан Фенцик був розстріляний співробітниками СМЕРШу після битви на озері Балатон у квітні-травні 1945 р. і звинувачений у злодіяннях проти людства як посібник фашизму.

   Iсторія бойових загонів Степана Фенцика та русинських фашистів сьогодні і досі знаходиться під сімома замками архівів КҐБ-СБУ-ФСБ. Тому, вирахувати або дослідити більш точніше причасність Степана Фенцика до російських фашистів чи мадярських салашистів дуже складно. Сподіваємось, що за кілька років історикам стане відома справжня сутність цього персонажа. А поки, маємо, що маємо.

Автор – Денис Ковальов

Крути під Хустом

   Історія відвела Карпатській Україні небагато часу. Вже 15 березня 1939 р. за санкцією Адольфа Гітлера війська гортиської Мадярщини розпочали її окупацію. На захист краю стала Національна оборона Карпатської України, яку очолив полковник армії УНР Сергій Єфремов. Її основою були відділи військової організації "Карпатська Січ", нашвидкуруч мобілізоване чоловіче населення, придатне для військової служби, українці – офіцери чехословацької армії. Попри поспіх в організації та комплектуванні збройних сил, брак ма­те­рі­ально-технічної бази й озброєння, а також слабкий рівень військової підготовки січовиків, відділи Національної оборони Карпатської України протягом 14–18 березня 1939 р. чинили запеклий опір мадярським військам. Кульмінацією оборони Карпатської України в ході мадярської військової кампанії став бій на Красному полі на шляху просування мадярських військ до Хуста – столиці незалежної української держави.

Агітаційний плакат "Карптської Січі"

   В той час як у Хусті відбувалося історичне засідання Сойму (15 березня 1939-го з 16-ї години), на якому було оголошено незалежність Карпатської України, січовики разом із місцевими добровольцями та українськими старшинами чехословацької армії організували оборону підступів до Хусту. 15 ­березня 1939 р. під ке­рів­ництвом поручика Івана Чучки та професора вчительської семінарії Якова Голоти січовики тримали оборону Севлюша (нині Виноградів) на шляху до Хуста. До 14-ї години оборонці відбили кілька наступів мадярських військ, а згодом під натиском противника, сили якого значно переважали і який використовував для наступу танки, бронетехніку, літаки, гармати та важкі кулемети, були змушені відступити до Великої Копані.

   Героїчна оборона Севлюша забезпечила проведення історичної сесії Сойму. Проте жодна країна світу не визнала Карпатської України. Внаслідок наближення угорських військ до столиці вранці 16 березня 1939 р. почалася евакуація уряду та державних установ із Хуста. Тим часом обороною Великої Копані керував районний командант "Карпатської Січі" Іван Ковач. Він озброїв прибулі із Севлюша відділи семінаристів, січовиків та пластунів (разом близько 200 осіб) і відправив до Королева. Ці сили тримали лінію оборони вздовж залізничного шляху та річки Тиси цілу ніч з 15 на 16 березня 1939 р. і тільки о 10-й годині ранку відступили з боями до Великої Копані, втративши 43 осіб. Під час відступу біля залізничного мосту на Тисі в оточення потрапила розвідувальна група семінаристів під керівництвом Миколи Козичара, яку відразу ж розстріли мадяри.

Меморіальний парк "Красне поле" у селі Рокосово

   На допомогу командування Національної оборони відправило одну сотню січовиків. На відрізку шляху, що сполучав Хуст із Великою Копанею, було організовано лінію оборони, яка тягнулася вздовж залізничного шляху Рокосово – Веряця – Велика Копаня та вздовж Тиси на 3–4 км і складалася з двох сотень вояків, озброєних легкими кулеметами, гвинтівками, ручними гранатами та пістолетами. Проти них виступала регулярна угорська армія з танками, бронемашинами, літаками, мінометами, гарматами та важкими кулеметами. Саме тут з 10-ї до 14-ї години 16 березня 1939 року відбулася найбільша битва у воєнній кампанії із захоплення гортиською Мадярщиною незалежної Карпатської України – битва на Красному полі.

   Після короткого півгодинного бою січовики під сильним артилерійським обстрілом були змушені відступити до залізничної станції на околиці Великої Копані й звідти вести кулеметний вогонь по ворожих позиціях. О 12-й годині оборонці разом із прибулою з Хуста сотнею перейшли в контратаку, намагаючись відновити контроль над Великою Копанею. Однак за деякий час вони були змушені відступити через сильний артилерійський вогонь з угорського боку, зазнавши при цьому великих втрат. О 14-й годині наступ угорських військ посилився, що змусило січовиків із боями відступати до Хуста. Відступ січовиків до столиці прикривав відділ із 20 осіб під командуванням Олександра Блестів-Гайдамаки та Миколи Єрфана, а також чота Івана Бутковського при в’їзді до Хуста. Завдяки цьому захисники змогли перейти майже без втрат залізничний міст і влилися до головної колони січовиків, яка відступала з Хуста в напрямку Великого Бичкова, сподіваючись організувати там другу лінію оборони проти угорської армії.

Мапа мадярсько-польської окупації Карпатської України

   Повідомлення про бій на Красному полі викликало неабиякий резонанс. Мадярщина в очах демократичних країн постала агресором проти молодої української держави. За мадярськими даними, у боях на Красному полі загинуло 230 січовиків, українських вояків чехословацької армії та добровольців, переважно семінаристів і пластунів. Крім того, мадяри захопили в полон 450 січовиків, поміж яких було багато вихідців із Галичини. Втрати угорців становили 160 загиблих і близько 400 поранених. Як писав про бій на Красному полі член Генерального штабу Національної оборони Карпатської України підполковник армії УНР Василь Филонович: «Тут повстали нові Карпатські Крути».

   О 15-й годині 16 березня 1939 р. машиною в напрямку Великого Бичкова з Хуста виїхав командант Національної оборони Сергій Єфремов. О 16-й до Хуста увійшли перші підрозділи мадярської армії. Січовики, які не встигли відступити з головними силами, організували опір у місті. 18 березня 1939 р. мадярська армія остаточно завершила окупацію території Карпатської України, дійшовши до карпатських перевалів. Бої карпатських січовиків з мадярськими військами в березні 1939 р. стали першим у Європі збройним виступом проти агресивних планів Третього Рейху та його союзниці – гортиської Мадярщини.

Автор – Олександр Пагіря

(cвітлини взяті з сайту territoryterror.org.ua)

Наддніпрянський погляд на розстріляне Закарпаття

   Протягом свого недовгого, навіть, закороткого, правління прем’єр-міністр та Президент вільної Карпатської України Авґустин Волошин нещадно боровся з усіма антиукраїнськими проявами, і це правильно. Навіщо молодій українській державі різні сепаратистські та імперіалістичні рухи, як і руйнуйть всю суть її незалежності? Звичайно, що не для чого! Молода українська держава в долині річок Тиса, Ріка, Латориця і Уж мала самостійно, силами своєї нації стати на ноги. Однак цьому завадили сусіди-загарбники: Мадярщина, Польща, і навіть, Румунія.

Символіка автономних націоналістів Закарпаття

   Сімдесят три роки тому, провівши блискавичне військове вторгнення на територію Карпатської України, гортиська Мадярщина, яка перебувала в альянсі з нацистською Німеччиною та фашистською Італією, окупувала молоду незалежну українську державу зі столицею в Хусті. Відтак, саме тоді, для українського народу і почалася Друга світова війна. Хоча, загально відомо, що Друга світова війна вибухнула у вересні 1939 р., коли німецькі війська розпочали військові дії у Польщі. Але ще за півроку до того в Карпатах стався міждержавний воєнний конфлікт, який позначив початок того великого європейського, а згодом і світового геополітичного переділу.

   Так, 15 березня 1939 р. на мапі Європи з’явилася нова незалежна держава — Карпатська Україна. Вже через три дні цю крихітну країну окупували війська сусідньої Мадярщини. Її оборонці полягли у боях на Красному полі біля Хуста, частину карпатських січовиків розстріляли на Верецькому перевалі на кордоні з Польщею. Рештки збройних сил Карпатської України вели партизанські дії в горах ще два місяці, навіть після того, як подалися в еміграцію усі урядовці на чолі з президентом країни, батьком  карпатоукраїнського народу Авґустином Волошином.

Маніфестація в Хусті за день до проголошення незалежної Карпатської України

   Карпатська Україна постала із автономної Підкарпатської Русі, яку проголосили в жовтні 1938 р. закарпатські українці, у складі занепадаючої Чесько-Словацької республіки. На початку вона займала територію майже цілого теперішнього Закарпаття. Але вже через місяць, після першого Віденського арбітражу, найбільш промислово розвинені райони Підкарпатської Русі включно з Ужгородом, Береговом та Мукачевим були передані Мадярщині. Столичне життя закарпатських українців змістилося в Хуст. А перед урядом Карпатської України постали важкі завдання у сфері внутрішньої та зовнішньої політики, а головне – в господарстві.

   Зростання цін, безробіття, реальна загроза голоду - такими були економічні реалії того часу. Уряд, який очолював богослов та журналіст Авґустин Волошин, вдавався до разових допомогових акцій найбіднішому населенню і скасування окремих податків, налагоджував зовнішньоекономічні стосунки з іншими державами: до Карпатської України почалися поставки кукурудзи з Румунії, а з Німеччини та Словаччини постачали зерно в обмін на тверду закарпатську "валюту" – сіль та ліс. В січні 1939 р. розпочалися переговори з урядами Німеччини та деяких інших країн про можливість для закарпатців виїжджати на заробітки за кордон. Більшість важливих господарських питань, як-от земельна та пенсійна реформи, програма електрифікації, на жаль, залишилися тільки планами на папері.

Вояки "Карпатської Січі" перед боєм на Красному полі

   Значних успіхів Авґустину Волошину вдалося досягти у внутрішній політиці, яку він проводив у руслі повної українізації. Причому йшлося не про елементарне запровадження в урядових установах та навчальних закладах української мови. Авґустин Волошин нещадно і майже по-диктаторськи боровся з усіма антиукраїнськими проявами в суспільстві, особливо з мадяронством і москвофільством. Для реалізації цієї мети в Карпатській Україні було створено чітку вертикаль виконавчої влади: окружні начальники отримали повноваження розпускати сільські громадські заступництва на чолі із старостами повсюди, де буде потреба, призначаючи на їх місця урядових комісарів та дорадчі комісії. З огляду на загрозу громадській безпеці уряд Авґустина Волошина розпустив усі політичні партії, дозволивши існування єдиної – Українського Національного об’єднання (УНО). За список УНО, який особисто очолював Авґустин Волошин, на виборах до Сойму Карпатської України проголосувало 92,4% виборців.

   Українська автономія з кінця жовтня 1938 р. отримала право на власну поліцію та службу безпеки. Але, прагнучи більшої самостійності, ще до проголошення незалежності уряд Карпатської України розпочав створення місцевих збройних сил. На початку листопада 1938 р. для підтримання порядку та охорони кордонів була утворена організація народної оборони – "Карпатська Січ". Однак було зрозуміло, що з таким скромним за європейськими мірками військом оборонити навіть крихітну країну неможливо. Щоб заручитися підтримкою сильного союзника,  у своїй зовнішній політиці Карпатська Україна орієнтувалася на найпотужнішу в той час у Європі державу — нацистську Німеччину. Загравання рейхсканцелярії Адольфа Гітлера з українським урядом сприймалося в дипломатичних колах і серед громадськості європейських держав як очевидний намір Німеччини гарантувати незалежність Карпатської України, а згодом об’єднати навколо неї усі українські землі.

Мадярські окупаційні війська в Хусті

   Вночі 14 березня 1939 р. стала очевидною загроза територіальній цілісності української держави в Карпатах. На кордонах з Карпатською Україною зібралося 40-тисячне військо мадярських гонведів. Наступної доби почався угорський наступ з Мукачевого на Чинадієве і Сваляву. Польща теж підтягнула три додаткових дивізії на Карпато-Український фронт, долучившись до розправи над українською державою. Сойм Карпатської України спішно зібрався на сесію, проголосив повну незалежність, обрав президентом держави Авґустина Волошина, прийняв ряд конституційних законів. Тим часом карпатські січовики зі зброєю в руках стримували наступ ворога.

   З надією на приязні стосунки з Німеччиною Авґустин Волошин вдарив телеграму в Берлін, особисто Адольфу Гітлеру: «Від імені уряду Карпатської України прошу Вас прийняти до відома проголошення нашої самостійності під охороною Німецького Рейху. Прем’єр-міністр доктор Волошин. Хуст». Але вранці німецький консул у Хусті порадив українцям не чинити опір мадярському вторгненню, бо німецький уряд у даній ситуації не може, на жаль, взяти Карпатську Україну під протекторат. До поради німців захисники Карпатської України не прислухалися. Почалися криваві бої. На Красному полі поблизу Хуста боронити державу стали січовики під проводом Михайла Колодзінського та півтори тисячі студентів та семінаристів, які на добу затримали наступ агресора.

Мадярські солдати розстрілюють українського січовика

   На Верецькому перевалі розігралася трагедія, яку тепер називають "українська Катинь". Беззбройних українських юнаків поляки просто розстрілювали, як озброєних, так і беззбройних. Зробили це на мадярському боці, виправдовуючи себе тим, що січовики були порушниками міждержавного кордону. На Верецькому перевалі мадяри і поляки скарали на смерть шість сотень українців. Вороги української нації, особливо мадяри та поляки, так ненавиділи українців, що знущалися не тільки над живими, а й над мертвими січовиками. Вони всупереч міжнародним угодам щодо поведінки з військовополоненими, вбивали їх, знищували і насміхалися над трупами січовиків. Коли мадяри підтиснули сюди на перевал частини січовиків з окупованої Карпатської України, вони не просто вбивали полонених. Вони знущалися над ними, над мертвими тілами – розпорювали животи і витягали кишківники, обкручували їх навколо смерек, демонструючи у такий спосіб всю свою ненависть і зневагу до всього українського.

   Тепер на місці символічної могили карпатських січовиків стоїть мадярський монумент на честь так званого "віднайдення мадярами батьківщини" або ж 1100-літнього переходу мадярів через Карпатські гори. Але пам’ять про січовиків живе! Кожного літа молоді націоналісти збираються археологічним табором на Верецькому перевалі, аби знайти залишки тіл героїв Карпатської України. Відшукати місце поховання вояків "Карпатської Січі" стало можливо завдяки свідченням очевидців. У результаті кожного літа молоді націоналісти що раз розкривають черговий злочин проти українського народу. Січовики були розстріляні без суду й слідства, поранених добивали пострілами в голову, трупи скидані у яму хаотично, в більшості випадків обличчям до низу, деякі черепи проломлені.

Перепоховання віднайдених тіл закатованих січовиків

   Однак, попри всі негаразди, що спідкали українську націю, пам'ять про героїв вільної Карпатьської України буде жити в серцях українців! Слава карпатським січовикам, які загинули за свою свободу, за вільну Україну від Попраду аж по Кавказ!

   Слава нації! – Смерть ворогам!

Автор – Денис Ковальов

(cвітлини взяті з сайту territoryterror.org.ua)