вівторок, 28 серпня 2012 р.

Як фіни Донбас розбудовували

   Сьогодні всі провідні канали нашої держави (1+1, ТРК "Україна", Інтер, ICTV) піарили, сплачену українськими платниками податків, подорож віце-прем'єр-міністра та міністра інфраструктури України Бориса Колєснікова зі своєю свитою (голови Львова, Одеси, Києва, Дніпропетровська та Харкова) до заможної європейської країни – Фінляндії, аби навчитись там будувати тут в нас соціально доступне житло! Бачите, українці такі неспроможні, що треба в когось вчитись! Не буду сперечатись, фіни, напродчут дуже ретельні у сфері житлобудівництва, однак в нас є власні сили, які наразі або занепадають, або полишають країну.
Герб Юзівки (сучасного Донецька)
  Україна, за словами Бориса Колєснікова, може замовити розробку першого проекту будівництва соціального житла в Фінляндії, щоб залучити їх архітекторів, які навчать українську молодь, яка навчається у ВНЗ або працює в майстернях. Перші проекти соціального житла можуть бути запущені в Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку та Запоріжжі, додав віце-прем'єр-міністр та міністр інфраструктури України. За його словами, схема придбання соціального житла повинна бути простою і зрозумілою. На думку чиновника, вартість квартири з повною внутрішньою обробкою повинна становити до 6 тис. грн. за 1 м².
    Одне і беззаперечне те, що фінський досвід може реально стати дуже важливим для України у переддень можливого запуску національного проекту зі зведення доступного житла, але лише тоді, коли будувати і жити в таких будинках будуть не вихідці з країн Азії та Африки, а пересічні українці із заробітною платнею у 1,5 – 2 тис. грн. Все то було б файно, однак перед тим як запрошувати фінів будувати нові комфортні житла, спочатку треба відновити старі. Так, саме старі будинки, які на початку ХХ ст. в Україні архітектори з Фінляндії (Людвіґ Нобель, Ґеорґ Нуммелін, Нільс-Йоган Сеттерґрен, Уно Ульберґ та Олє Гріпенберґ) будували в робітничих містах Донбасу, зокрема у Юзівці, яка нині є Донецьком.
Українські чиновники у Фінляндії
   Як то було? А ось як. Українсько-фінські творчі контакти в галузі архітектури мають давні традиції. Підйом архітектури та містобудування в Фінляндії почався після того, як вона була відокремлена від Швеції і увійшла в 1809 р. до складу Російської імперії на правах автономного Великого князівства Фінляндського. Саме до болотяних фінських земель, після першого польського повстання у листопаді 1830 р., за наказом імператора Миколи І почали звозити бунтівників, особливо з Волині і Поділля. Однак це було лише одноразово, і за свідченнями тодішнього генерал-губернатора Великого князівства Фінляндського Арсенія Закревського: «Малоросы і поляки не были приспособлены к жутким финским холодам, потому такова депортація бунтовщиков не может иметь продолжения ибо суть ея безсмысленна!».
  Одже, повернемось до фінських архітекторів. В кінці ХІХ ст. правління Російського імператорського архітектурного товариства в Петрограді запросило для будівництва нового заводу поблизу селища Юзівка ​​архітекторів з Гельсінкі. Селище було розраховано на 7 тис. мешканців. За планом на тут мало постати Путилівське селище робітників, де змогли постати кругові й прямі вулиці. Їх планували зробити шириною в 10 сажнів, а квартали не довше 100 сажнів (1 сажень = 2,1336 м). Архітектори з Фінляндії запланували дві площі (одна з яких називалася Великою площею і була розташована безпосередньо біля заводських корпусів). Житлові будинки робітників об'єднувалися у так звані колонії. Покрівля будинків повинна була будуватися з негорючих матеріалів, водопостачання новозбудованого селища (до облаштування водопроводу) повинне було здійснюватися за допомогою колодязів.
Один з житлових будинків збудований фінами на початку ХХ ст.
   У селищах (Путилівка і Юзівка) здійснювалося жорстке функціональне зонування: житлова зона зі спортивними спорудами, зеленими насадженнями і місцями короткочасного відпочинку населення і виробнича частина. У перелік установ обслуговування входили початкові школи для дітей робітників, аптеки, лікарні, лазні, їдальні, хлібопекарні. Житло було двох типів: квартири для сімейних робітників і службовців, а також приміщення барачного типу для тих, хто не мав родини. Для старших службовців заводу (директора, прикажчика і начальників цехів) будулося окреме елітне селище в Путилівському лісі. Сади були обов'язковими елементами таких селищ.
   Таке селище будулося за принципами архітектурного прагматизму: міцність, користь, краса. Поселення являли собою нові міські скупчення, населені людьми одного соціального стану. Такі селища вже давно були побудовані у Великій Британії, Німеччині, Швеції. На початок 1918 р. в Путилівці та Юзівці було побудовано близько 600 житлових будинків для робітників і службовців заводу, готель, дві робочі їдальні, літній театр і розпочато будівництво будівлі головної контори заводу. Мали бути в селищі і церква, але через денікінську, а потім і більшовицьку навалу, вона так і не була побудована.
Фінське соціальне житло початку ХХ ст. у Донецьку
   На сьогодні, всі ці файні споруди та парки знаходяться у повному занепаді, і до них немає нікому справи, бо краса потребує вкрай великих фінансових жертв, а на Донбасі все вирішує відомо хто і як. Звичайно, що простіше знести старе архітектурне диво, і збудувати нове, але вже без різьби, та хіба власники великих грошових мішків мають почуття прекрасного? Мають, але виключно у власних інтересах, на людей їм плювати, як і на старі архітектурні пам’ятки, які з 2010 р. вже не мають такого статусу. Виникає просте питання, то хіба потрібно нараз поспішно будувати дороге соціальне житло. Коли таке ж саме, але більш прекрасне з історією гниє у нетрях столиці Донбасу? Все для ваших роздумів, шановні читачі!
   Моя думка така – поки в українських містах існують такі файні архітектурні споруди, впершу чергу треба відбудовувати за новітніми технологіями їх і заселяти туди людей, а не будувати нове, яке не буде вписуватись у архітектурне обличчя міста. Хто має почути, той почує! Все на розсуд читача!
Автор – Денис Ковальов
(світлини взяті з сайту dnews.donetsk.ua)

середу, 22 серпня 2012 р.

Термоядерна Україна

   Останні роки кожного дня в новинах по будь-якому каналу телебачення обов’язково щось прозвучить про вуглеводні: газ-нафта, нафта-газ, і знову газ. Деякі країни в основу свого існування покладають добуток та продаж цих корисних копалин. Постійне зростання енергетичних потреб людства лише загострює проблеми, пов’язані з нерівномірним розповсюдженням вуглеводневих родовищ у світі.
Сонце – термоядерне світило
   Використання вуглеводнів у енергетиці та транспорті вже призводить до тяжких екологічних проблем у багатьох регіонах світу. Викиди у повітря отруюють людей, тварин, птахів і загалом весь світ навколо нас, впливають на клімат. Альтернатива є, вже сьогодні велику частку у енергетиці наприклад, України, складає атомна енергетика (43% у 2008 р.), розвиваються вітрова енергетика та інші види використання відновлювальних джерел енергії.
   Але атомна енергетика має багато проблем, викликаних високою небезпекою матеріалів, які в ній використовуються, а як, наслідок, занадто високим міжнародним контролем за їх видобутком та обробкою. А відновлювальні джерела енергії, незважаючи на багато років розробок, та велечезні кошти, які в них інвестуються, такими потужними країнами та їх спільнотами, як США, ЄС, Китай, Японія, ще не можуть навіть задовільнити зростання потреб в енергетиці, не кажучи, про перерозподіл енергетичного балансу окремих країн Звісно, з часом, кошти та політичні рішення приведуть до зростання їх важливості, але невідомо скільки ще років мине до цього. Відночас вже багато років йде мова про необмежене джерело енергії, яке б могло вирішити енергетичні проблеми людства на багато років, та навіть тисячоліть.
Лаврєнтьєв Олег Олександрович
   Це – енергія, яка примушує Сонце палати. Енергія термоядерного сінтезу. Енергія, яка виникає під час зіткнення легких ядер, які утворюють ядра більш важких елементів. Більше півсторіччя тому назад вперше була висловлена думка, як це можно використати. Автором ідеї був Лаврєнтьєв Олег Олександрович, який тобі служив у лавах Червоної Армії СРСР старшиною. Його забрали до Москви, і він разом з Андрієм Сахаровим, та іншими створили першу водневу бомбу в світі. Потім він переїхав до Харкова, де і помер у лютому 2011 р. Це дало початок розробкам термоядерного реактора у Харківському науковому центрі.
  У радянський час Харків був одним з провідних центрів наукових досліджень у цій галузі, будувалися дослідні установки: УРАГАН, УРАГАН-М, типу "токамак" (ТОроїдальна КАмера з МАгнитними Катушками), було отримано велику кількість наукових результатів. З часом з’ясувалося, що створення термоядерного реактора є дуже складною та важкою задачею, яка потребує великих капітовкладень та праці науковців. Перший ентузіазм давно вчух. Але розуміння того, що той, хто вирішить цю проблему перший – матиме велику перевагу над всім іншим світом підтримує фінансування праці науковцев До цього часу витрати енергії на работу термоядерних установок перевищували енергію, яку можно було отримати назовні. Але відносно недавно британські вчені отримали "нульовий цикл", тобто отримали зі своєї термоядерної установки стількі ж енергії скільки витратили на її работу.
Вибух першого радянського термоядерного пристрою РДС-6с
   Сьогодні у Европі будується перший термоядерний реактор, який має дати останній поштовх до створення напівпромислових термоядерних реакторів (проект ІТЕР). Його будівництво тягнеться вже кілька десят років, і, внаслідок, своєї високої вартості (вже більше 15 млрд долл) фінансується відночасно кількома державами (країни ЄС, Росія, Китай, США, Японія, Південна Корея, Індія, Канада, йдуть перемови по приєданні Бразилії та Казахстану) усі ці країни матимуть доступ до інформації, яка дозволить їм створювати термоядерні реактори, у разі удачного завершення цього проекту.
  Українські науковці працюють над проблемами, які виникають при будівництві цього реактора, але виключно, як підлеглі науковців з країн учасниць проекту. Відсутність коштів на участь в проекті, відрізає Україну від передового краю наукової думки, відночас, власне українські розробки у сфері термоядерного сінтезу продовжуються, але, внаслідок, невеликих коштів, які виділяє на них держава, йдуть повільними темпами, молоді науковці залишають науку, та йдуть працювати продавцями-консультантами, щоб прокормити свої родини.
Формула термоядерної реакції
   Ще є потенціал, який дозволив би нашій країні встати в одну шеренгу з провідними державами світу, та перевищити їх, але час суспільної комерції, що продовжується, потроху подточує його. Майбутнє залежить лише від нас, та того що ми зробимо. Вибір робить кожен. Все залежить від тебе.
Aвтор Дмитро Кудин
(світлини взяті з сайту nauka.sna.in.ua)

середу, 15 серпня 2012 р.

Vox populi agrarium – аd absurdum!

...Село! І серце одпочине! Село на нашій Україні —
Неначе писанка  село, зеленим гаєм поросло...
Неначе диво, а кругом – широколистії тополі,
А там і ліс, і ліс, і поле, і сині гори за Дніпром,
Сам Бог витає над селом...
Тарас Шевченко
  Поки вся свідома громадськість України бореться із славнозвісним мовним законом від Калєснічєнка і Ківалова та відпочиває під серпневим сонцем, українське село у повному затишші надалі продовжує вимирати. Минулими вихідними мені вдалося оцінити стан сучасного сільського життя у Приоріллі в Сахновщинському районі Харківської області.
Ідеальне українське село (малюнок 7-річної Тетянки Михайловської)
 Зниження обсягів та ефективності сільськогосподарського виробництва, руйнування соціального захисту, байдужість з боку держави протягом 21 року незалежності України призвели до погіршення умов праці, здешевлення вартості робочої сили, погіршення продовольчої безпеки та екологічного стану, недосконалої інформованості та технологічного забезпечення та міграції молоді з села у місто. Потенціал аграрного сектора високий, але нажаль, він не використовується повністю. Це все можна споглядати у всіх селах України, однак у Сахновщинському районі Харківської області села вкрай катастрофічному стані.
   Отже, розпочнемо із загально прийнятої ситуації. На сьогодні не існує досконалої комплексної програми розвитку сільської місцевості. Такі Закони України як "Про особисте селянське господарство", "Про сільськогосподарську дорадчу діяльність", "Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року", що стосуються селянських господарств, більшою мірою залишаються на рівні декларації і не сприяють розвитку особистих селянських господарств більшості українців, в той час як аграрні-олігархи викопують та розпродають чорноземи, обкладають надмірними податками своїх "наймитів", в яких орендують землю, а прибутки як завжди переводять у офшор.
Мапа Сахновщинського району
  За останні десятиріччя характерними для українського села стали соціально-економічний занепад і злиденність переважної частини селянства. Про кризовий стан українського села свідчать низький рівень життя, безробіття, зниження народжуваності і збільшення смертності. Більшу частину населення села складає старше покоління і пенсіонери, відбувається відплив молоді до промислових центрів.
   Серпень – місяць жнив, однак відомий на все Приорілля Сахновщинський елеватор вже як місяць не працює, бо так сталося, що він не має господаря. З кінця червня 2012 р. власник ДАК "Хліб України", дочірнім підприємством якого і є Сахновщинський елеватор, двічі змінив директора, сьогодні таким є Анатолій Андрійченко, явний ставленик місцевих регіоналів, яким треба втримати Харківщину і не пропустити опозицію. Попередні директори не були членами і не проявляли симпатію до Партії регіонів, саме це і змусило біло-голубу владу змінити ситуацію на свою користь.
Залізничний вокзал Сахновщини
   Південь Харківської області, а це 5 районів і 2 мажоритарні виборчі округи (Зачепилівський, Сахновщинський, Лозівський – №179, Близнюківський та Барвінківський – №178), на майбутніх парламентських виборах стануть місцем запеклої боротьби, адже селяни оберуть того, хто пообіцяє і стане гарантією того, що землю не стануть продавати іноземцям, а реально розподілять серед пайщиків. Людям села потрібні не просто слова, а реальна допомога. Викачування сил робить з чорноземної Харківщини пустелю! Цьогорічні природні катаклізми – холодна зима, спекотна весна, затяжне і без дощове літо зменшили врожай у двічі, в порівнянні з минулим роком.
   Життя мешканців Сахновщини та прилеглих сіл залежить від землі, на якій ростуть основні джерела прибутків селян (пшениця, жито, овочі, соняшник, кукурудза), і від погоди, що впливає на коливання вище згаданих прибутків. Серце Приорілля, власне Сахновщинський район, є одним із найгарніших та мальовничіших куточків України, тому не дивно що радянська влада зробила все можливе аби блага цивілізації потрапили сюди лише наприкінці 1980-х рр. Сьогодні цю лінію проводить Партія регіонів, і нажаль, вона вкрай критично впливає не тільки на землю, а й на місцевих мешканців. Які тікають у великі міста, подалі від злиднів.
Cахновщинський елеватор
   Сьогодні майже з усього 9-титисячного населення Сахновщини лише 35% відсотків становить молодь (особи від 15 до 35 років). Одже, районний центр потроху вимирає, так як молодь, що навчається у великих містах (Харків, Дніпропетровськ, Донецьк та Полтава), приїжджає сюди лише на вихідні чи на канікули (липень і серпень), в той же час постійно мешкає у вище названих містах і намагається там залишитись, аби не повертатись у "глухе село". Все це зрозуміло, сучасний стан українського села можна порівняти зі станом кінця ХІХ ст., коли українські землі були у складі Російської імперії, де панували поміщики. Сьогодні поміщиків змінили бандити та олігархи.
   Політика і економіка сьогодні тісно пов’язані, тому іноді це зв'язок призводить до жахливих наслідків, як-то боротьба різних партій, серед яких є різні конкуренти на ринку збуту зерна і соняшника, мета яких за будь-що здолати і перемогти опонента та стати лідером як в політичній так і в економічній сфері. А щодо людей, які є виборцями і працівниками одночасно – то вони є заручниками ситуації. Все має бути змінено на користь українського села та селян. Адже село є колискою української культури та традицій. Бідність та зубожіння стали сучасними традиціями, більше цього терпіти не можна.
Одна із занедбаних хат у Сахновщині
  На сьогодні, основна мета стратегії розвитку сільського господарства полягає у створенні сприятливого середовища для зростання добробуту населення, забезпечення конкурентоздатності сільських територій та повної реалізації їх економічного потенціалу. Першим кроком до розвитку сільського господарства є створення комплексної відповідної програми розвитку сільської місцевості, яка б одразу почала впроваджуватись у життя. Наступною проблемою, яка постає, є перетворення аграрного сектору на високоефективний, конкурентоспроможний сектор економіки. Повинна бути створена система моніторингу, аналізу та прогнозування кон’юнктури аграрного ринку, збору та поширення оперативної інформації для всіх учасників.
   Сприяння формуванню розгалуженої заготівельно-закупівельної мережі допоможе у створенні товарних партій продукції, її транспортуванні, зберіганні, контролі якості і безпеки продукції сільськогосподарських виробників. Чималу роль відіграє прийняття програми створення та розвитку мережі оптових сільськогогосподарських ринків. Третім етапом аспекту розвитку сільських територій є їх комплексний розвиток та розв’язання соціальних проблем на селі. Основними питаннями постають такі як рівень життя, демографічний склад, трудова міграція сільського населення.
Зруйнована хата у селі Огіївка
   Таким чином, досліджуючи сільську місцевість, не потрібно забути про створення відповідних умов життя населення, які у подальшому розвитку необхідно набилжати за якістю до міських. Розвиток несільськогосподарських видів діяльності на селі – це важливе джерело зайнятості і доходів сільського населення, особливо через сезонність сільського господарства і неможливість забезпечення інтенсивної цілорічної зайнятості сільського населення у сільськогосподарському виробництві.
    Отже, виходячи з даних проблем, можна сказати, що досягнення підвищення рівня сільського господарства можливе через поступове впровадження 3 етапів:
 І етап – створення відповідної нормативної бази для регулювання розвитку села і для забезпечення населення відповідними правами та обов’язками.
 ІІ етап – вирішення питань щодо нераціонального використання природних ресурсів, підвищення рівня конкурентоспроможності, інфраструктури та інформаційного забезпечення.
 ІІІ етап – соціального розвитку. Адже підвищення загального економічного рівня не можливе без якісного соціального розвитку, який відіграє одну з провідних ролей у виробництві.
Ідеальне українське село (етно-музей у Пирогові)
   Напруженість проблем зайнятості та безробіття не тільки в містах, а головно в селах, в Україні є складовою системної кризи в державі, що обумовлена катастрофічним станом економіки, руйнацією соціальної сфери, майновим розшаруванням суспільства, зубожінням мільйонів людей, в  той час як бандити-олігархи ґвалтують економіку країни  і намагаються вічно бути при владі, іноді дезінтегруючи суспільство дебільними, однак суспільно болючими, законами. Досить! Час олігархів та бандитів минув! Прийшов час української нації панувати на своїй землі! Борімося та отримаємо волю і добробут!
   Слава нації!
Автор – Денис Ковальов
(світлини взяті з сайту maers.ho.ua)

четвер, 9 серпня 2012 р.

З історії полтавського корпусного саду

  Доленосною подією, яка вплинула на подальшу історію розвитку Полтави та її архітектурне обличчя, була червнева битва 1709 р. між арміями шведського короля Карла ХІІ і московського царя Петра І. Коли у 1802-1811 рр. внаслідок чергової зміни адміністративно-територіального устрою українських земель постала  нова губернія, замість Лубенського повітуяк центру колишньої Вишневеччини, чи то Роменськогоміста проведення другого за обігом товарів імперського Іллінського ярмарку, "столицею" новоствореної губернії, а звідси і назвою останньої, стає Полтава.
Центр Полтави – Корпусний сад
  Відомий дослідник регіональної історії І. Павловський писав: «Це була епоха, коли Полтава зі скромного полкового містечка стає губернським містом і перетворюється за новим типом. Ми не знаємо, – продовжує Іван Францевич, – в її історії іншого моменту, коли суспільне, економічне життя і саме обличчя міста зазнали б такої швидкої і різкої зміни, як саме в ці роки». "Хрещеним батьком" нового статусу міста був генерал-губернатор Малоросійської губернії С. Вязьмітінов. Невеличке (до 8 тис. чол. населення) провінційне містечко, яке ні за своєю промислово-господарською та культурологічною потужністю навіть і близько неможливо було поставити до ряду імовірних губернських столиць, в березні 1802 р. оголошують губернським центром.
  Підтвердженням непривабливості догубернської Полтави є добре відомі слова французького посла графа Сегюра: «Полтава невеличке містечко, кепсько прикрашене і небагатолюдне, не має жодної визначної будівлі». Проте якщо на спокушеного паризьким лоском француза Полтава могла не справити враження, то за свідченнями співвітчизників місто справді, м'яко кажучи, не сяяло – як в переносному, так і в прямому розумінні цього слова. Покриті пилом ґрунтові дороги і площі під час дощів перетворювалися в непролазну багнюку, яка навіть була "оспівана" поетом П. Вяземським, зграї бродячих собак і домашньої худоби в самому центрі міста, жодного вищого культурно-освітнього закладу – все це реалії життя догубернської Полтави. Коли перший генерал-губернатор О. Куракін прибув до міста, то здивовано констатував відсутність в Полтаві продуктивної молоді, яка за браком початкових закладів освіти вимушена була здобувати знання в інших містах.
Мапа історичного центру Полтави
   Справа рушила з місця навесні 1802 р.: разом з природою, за визначенням професора І. Срезневського, пробуджувалась до життя безтурботно-нудна, простодушно-пустельна, хоча і мила Полтава. Серед невідкладних завдань – визначення нового центру міста. Колишній історичний, за браком простору, не міг розмістити усі необхідні адміністративні установи губернської Полтави. Згідно з початковим проектом 1802 р. їхнє розміщення планувалося лінійно вздовж вулиць Мало-Петровської та Олександрівської (сучасні вулиці Леніна і Жовтнева на відрізку від Кооперативного технікуму до Успенського собору).
   Для здійснення масштабних перетворень на запрошення О. Куракіна до міста прибуває талановитий випускник Московської архітектурної школи М. Амвросімов, приїзд якого був обумовлений вимогою перетворити Полтаву – у малому вигляді Санкт-Петербург. Саме такий вислів-побажання наводить І. Павловський, говорячи взагалі про містобудівні плани О. Куракіна. Прибувши до Полтави, М. Амвросімов відмовляється від лінійної розбивки центру міста на кшталт петербурзького генплану, натомість пропонує розмістити адміністративні будинки по колу на новій площі, в центрі якої б гармонійно постав би пам'ятник військової Слави.
Олександрівська площа у 1850 р. (нині Корпусний сад)
   Враховуючи значення для Росії полтавської перемоги у 1709 р. в першу чергу в безпеці і, звісно, в наступній розбудові північної столиці, з часом вже радянські історики-краєзнавці будуть ототожнювати і шукати спільні риси поміж полтавською Круглою площею і петербурзькою Двірцевою, "забуваючи" про зовсім відмінний концептуальний підхід у розробці планування центральної частини обох міст, зумовлений геоландшафтним фактором: радіально-кільцеве планування в умовах ворсклянської правобережної тераси та лінійно-магістральне обабіч невських рукавів.
   Формування Круглої площі в Полтаві триває впродовж 1805–1811 рр. коштом відомого мецената С. Кочубея. За цей час від Успенської дзвіниці в бік нового центру була прокладена Олександрівська вулиця (сучасна вулиця Жовтнева). Першою новобудовою площі став Полтавський Малоросійський поштамт від 1809 р. Протягом 1809-1811 рр. було зведено: будинок Дворянського зібрання, Губернські та Повітові присутні місця, будинки трьох губернаторів (цивільного, віце- і генерал-губернатора).
Монумент Слави в центрі Корпусного саду
   Отже, на 1811 р. центр Полтави мав вигляд колоподібної площі, і неважливо, що деякі з будівель перебудовувалися в майбутньому. Головне те, що по периметру останньої вже стояли сім із восьми адміністративних будівель. Окрім того, площу пронизувала класична восьмирадіальна система розбивки вулиць, кожна з яких виходила у напрямку головних містобудівних домінант старої Полтави, переважно церков. При цьому найбільша магістраль – вулиця Олександрівська – проходила (і сьогодні проходить) через центр площі із заходу на схід. У Полтаві до 1850-х рр. вже була зведена остання і найбільша за своїми розмірами архітектурна споруда Круглої площі – Петровський Кадетський Корпус (архітектор М. Бонч-Бруєвич, 1840 р.).
  За майже двовікову історію Кругла площа, вона ж Корпусний сад, неодноразово змінювала свою назву: з Олександрівської у першу чверть ХІХ ст. – на Корпусний сад в середині 1840-х рр., з Мазепиного гаю за часів УНР – на Жовтневий парк у радянську добу. На сьогодні яку б назву вона не мала, потрібно пам'ятати, що виключною особливістю полтавської площі є те, що зразкові будівлі для губернських міст, розроблені професором архітектури А. Захаровим, зібрані тільки в Полтаві воєдино, репрезентуючи унікальний – єдиний в Україні композиційно завершений архітектурний ансамбль доби губернського класицизму.
Автор – Віталій Павлов
(світлині взяті з сайту wikipedia.org)

пʼятницю, 3 серпня 2012 р.

Турецький націоналізм створили євреї

  В якості ідейної атаки для руйнування і ліквідації ісламської ідентичності, країнами Західної Європи стали поширяться отруєні поняття, найбільш небезпечними і згубними з яких для природи ісламського народу були ідеї націоналізму та патріотизму. Туреччина була однією з перших ісламських країн, в якій націоналізм проклав собі дорогу в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Широко відомий французький сходознавець Бернард Льюїс у своїй праці "Іслам в історії" визнає, що власне троє європейських євреїв принесли дух націоналізму в Туреччину.
Туреччина для турків!
   Першим, хто наполегливо розпалював полум'я турецького націоналізму, був Артур Ламлі Девід, який жив у першій половині ХІХ ст. Це був англійський єврей, який подорожував Туреччиною і написав книгу під назвою "Попередні міркування" (в оригіналі англ. Preliminary Discourses), в якій він прагнув показати, що турки є видатною і самостійної нацією, яка перевершує арабів, персів та інші східні народи. Власне, книга цього англійського єврея мабуть і спонукала політичну еліту турок уявляти себе видатною і незалежної нацією. До поширення та пропаганди західних ідей в Османській імперії не відзначалося жодного ознаки націоналізму.
   Аж до початку ХХ ст. турки не вважали арабів чужими, і араби так само ставилися до турків. Араби були цілком задоволені своєю приналежністю до Османської імперії, сповідуючи ту ж релігію, що і турки, а турки поважали арабів за їхню культуру, і знання арабської мови розглядалося як невід'ємна ознака вченості. Навіть турецьки султани оточували себе арабськими радниками. Наприклад, при дворі султана Абдул-Гаміда ІІ були такі особистості як Абул-Года та Іззат-Паша. У революції 1908 р., спрямованої проти Абдул-Гаміда ІІ, серед її лідерів було, принаймні, два арабських офіцера: Азіз Алі Месрем і Магмуд Шоукат-Паша. Проте книга Артура Ламлі Девіда вселяла деяким самовпевненим інтелектуалам і політикам, на зразок лідерів руху младотурков, думку про перевагу турецької нації над арабами, не кажучи вже про вірмен.
Французький сходознавець Бернард Льюїс
   У 1851 р. Фуад Ефенді та Джоудат Паша перевели більшість праць Артура Ламлі Девіда на турецьку мову. Пізнше, у 1869 р. інший турецький письменник – Алі Суаве, опублікував турецькою мовою трактат, імітувавши міркування англійського єврея про славне минуле турецької нації. Це була одна з перших праць, в якій висувався принцип турецького націоналізму, що представляло собою абсолютно безпрецедентне явище в тодішній Османській імперії. Як зауважує Бернард Льюїс: «Таким чином, турки відкрили свою власну національну самоідентичність завдяки Заходу і копіюванню робіт західних авторів».
   Давід Лєон Коган – нідерландський письменник єврейського походження, був ще однією людиною, яка привнесла великий внесок у пропаганду ідей турецького націоналізму. У 1899 р. він опублікував книгу "Загальне введення в історію Азії", в ній він пише про расову перевагу турків над вірменами, персами та арабами, а також про великі справи турків в історії Близького Сходу і Східної Європи. Цю книгу перевели турецькою мовою і видали у великій кількості в першу декаду ХХ ст. завдяки фінансовій допомозі першого турецького президента, Мустафи Кемаля Ататюрка. На думку Бернарда Льюїса, твір Давіда Лєона Когана і породив пантюркізм младотурок, що розв'язало революцію в 1908 р. На додаток до вищезгаданої книги її автор, Давід Лєон Коган опублікував кілька творів про славне минуле турків у ХV-ХVІІ ст. Ясно, що головною метою цього нідерландського єврея було розпалити расові і національні забобони і послабити зв'язок між турками та іншими мусульманськими народами.
Султан Османської імперії – Абдул-Гамід ІІ
   Але головним діячем, який відіграв величезну роль в створенні як турецького, так і арабського націоналізму, був знаменитий орієнталіст Армініус Вамбері – син мадярського рабина з селища Дунасердагей. Він опублікував безліч праць про необхідність відродження турецької нації, мови та літератури, яка асимілювалась з арабською в ході ісламізації. Його праці привернули до себе увагу прозахідних, так званих освічених турків, і пробудили їх патріотизм. Армініус Вамбері був близько знайомий з турецькими державними діячами та політиками найвищого рангу, зокрема з майбутнім прем’єр-міністром та президентом Турецької Респібліки – Мустафою Ісметом Іньоню.
   Однією з головних цілей євреїв в їх діях по розпалюванню націоналістичних почуттів було прокласти шлях для майбутньої окупації Палестини. В результаті своїх безуспішних контактів з султаном Абдул-Гамідом ІІ в ім'я забезпечення палестинських територій для єврейських емігрантів, сіоністські ідеологи прийшли до висновку, що єдиний шлях для здійснення їх мрій – повалити режим Абдул-Гаміда ІІ, внести розкол в ісламські релігійні кола і зруйнувати арабсько-турецьку єдність. Прикриваючись димовою завісою турецького націоналізму і всіляко заохочуючи створення руху младотурков, сіонізм досяг успіху в поваленні султанського режиму Абдул-Гаміда ІІ, і в створенні ґрунту для підкреслення відмінностей та ворожості між турками і арабами.
Мадярський єврей орієнталіст – Армініус Вамбері
  Младотурки, які не підозрювали, що здійснили сіоністський план, взяли на озброєння пантюркістську політику, засновану на вірі в перевагу турків над іншим націями Близького Сходу. Так, вони зайняли антиарабську та антивірменську позицію, закрили арабські культурні організації і почали проводити акти дискримінації щодо арабів і всіх не-турків, тобто, проводити курс, що відповідав задумам британського колоніалізму і сіонізму з підйому турецького націоналізму. Таким чином, сіонізм і імперіалізм та їх дискримінація щодо арабів, з одного боку, поєднувався з іншого боку з розпалюванням турецького націоналізму. Щодо арабів, то до цього самого часу вони не розглядали себе як окрема нація, але разом з тим як турки проголосили перевагу турецької культури над іншими культурами, араби також стали наполягати на своїй власній незалежній ідентичності. Саме націоналістична політика младотурків розпалила полум'я арабського націоналізму – того явища, яке відверто підтримувалося британцями.
   Після революції 1908 р. младотурки насаджували турецький націоналізм силою і пропагандою за допомогою ЗМІ. Навіть деякі мусульманські мислителі Туреччини, як Намик Кемаль, Зія Паша і Джоудат Паша посилено намагалися змішати іслам з турецьким націоналізмом – ідея, яка була приречена з самого початку у зв'язку з тим, що ці течії несумісні. Прогресивне просування націоналізму і колонізації, зрештою, привели до піднесення постатті Мустафи Кемаля Ататюрка, що супроводжувалося його антиісламською політикою. Завдяки його зусиллям Туреччина стала повністю залежною від країн Європи та США. Інтелектуали країн Заходу продовжували сприяти розвитку турецького націоналізму, який тепер був підтриманий гарматами Ататюрка та його спадкоємців. Видатний турецький політичний діяч Зія Гекалп був найбільшим теоретиком турецької націоналістичної школи, займався копіюванням західних ідей та культури, які й представляли собою основу його ідеології, зокрема якобінська теорія держави та соціал-дарвінізм.
Практик турецького націоналізму – Мустафа Кемаль Ататюрк
   Турецький націоналізм призвів, зрештою, до членства Туреччини в НАТО. Однак на сьогодні, коли Туреччина прагне не втратити своє місце у ісламському світі і увійти у ЄС, політична еліта країни намагається все ж таки поєднати націоналізм та іслам, що можна наочно побачити в багатьох гірським поселеннях Анатолії. Сподіваємось, що Туреччина так і залишиться на задвірках цивілізованої Європи, і буде надалі воротами в шокуючу Азію, а не навпаки.
Автор – Денис Ковальов
(світлині взяті з сайту wikipedia.org)