Що спільного між війною в Україні, Палестині й до чого тут Карелія?

Основною частиною цінностей неоднорідних західних суспільств є міжнародна система, заснована на правилах. Рівночасно, це важливий інтерес для нас у галузі безпеки та оборони. Громадяни Суомі, як затяті поборники букви й сенсу закону, помиляються, коли вважають, що здичавілий сусід гратиме (а тим паче воюватиме) за правилами.

   Отже, Карелія (Karjala) або ж Карельський перешийк, чи варто фінам повертати ці землі до лона своєї держави? Питання складне й одночасно ні, бо після десятиліть московитської присутности там замість розвинених поселень і незайманої природи – буквально ледь заселена випалена пустка. Але у медійному просторі на тлі війни в Україні та у Палестині знову обговорюють фінляндці долю відданих після Другої світової війни теренів.

   Нові речі відбиваються через знайомі, давно забуті теми, хоч у пошкоджений часом і загарбниками карельський сосняк лізуть не тією частиною тіла. Відтак, найчастіше втрата перешийка разом із другим за кількістю населення Суомі (до 1940/1944 р.) міста Війпурі та маршрут евакуації тамтешніх жителів згадувався як приклад тяжкої долі, до якої фіни просто пристосувалися. Знання не полягало у тому, що подібна несправедливість не повинна повторитись, скоріше, говорилося, що такі речі трапляються у жорстокому світі, й іншим було б розумніше зализувати рани та не дутися.

   «Бути як фіни!», – цей заклик після 20.II.2014 (а особливо після 24.II.2022) західні чиновники, політики, депутати, аналітики й журналісти один поперед одного радили українцям. Мовляв, не противтеся злу насиллям і зайвою боротьбою, бо східний сусід усе одно переможе через свої ресурсні переваги (у людях, техніці, грошах тощо). Така помилкова сьогодні думка пов'язана із довгою історичною перспективою, котру як досвід для інших просували фінляндські дипломати та їхні колеґи у Німеччині.

   Війни були завжди, принаймні від появи згуртованих людських спільнот; кордони зрушувалися, землі завойовувалися. Тому, vae victis і вся слава переможцям. Звичайно, людина людині, як і раніше, вовк, але існує можливість змінитися, бо нинішня міжнародна система, заснована на правилах, створена після Другої світової війни, попри всі її недоліки, – найамбіційніша спроба в історії людства спробувати вирішити конфлікти мирним шляхом.

   Передовими частинами цього порядку є Орґанізація Об'єднаних Націй, Міжнародний карний суд (у Гаазі), Декларація прав людини ООН, резолюції Ґенеральної Асамблеї та Ради Безпеки ООН та  інші численні міжнародні угоди. Результати було отримано відразу після 1945 р. – шлейф кривавих конфліктів у тіні Холодної війни розтягнувся аж до нині. На позір локальні війни між державами, зокрема, стали ніби досить рідкісними, хоча широкий загал на планеті вдавав, що не помічав їх.

   Одна з найпоширеніших помилок стосується права завойовника. У давнину було широко визнано негласною доґмою, що будь-яка держава може розширяти свої землі (відсувати кордони) шляхом бойових дій, як от нині в Україні робить РФ. Це сталося не просто так, і ніхто нічого не міг з цим вдіяти, адже завоювання виправдовувалися з правових, теологічних та моральних підстав (тут пригадаймо багатолітній ізраїльсько-палестинський конфлікт).

   Європейський колоніальний період також ґрунтувався на праві завойовника. Порівняно недавно багато європейців вважали цілком розумним, що вони можуть завойовувати, грабувати та заселяти терени, котрі вони "відкрили" незалежно від бажань тамтешнього корінного населення (так, приміром, шведи підкоряли фінів і карелів, а данці естонців та лівів на схід від Балтійського моря). Однак право завойовника офіційно більше не визнається.

   Ні в наступальній війні, ні в оборонній війні, ні на референдумах, влаштованих після появи "зелених чоловічків". Ні, навіть якщо окупації виправдані історією, священними писаннями, вищим рівнем розвитку чи міркуваннями безпеки – ні в Криму, ні на Західному березі Йордану, ні на Донеччині, ні на Ґоланах, але не у Карелії. Кордони, які були сформовані після створення ООН та об'єднання держав, зазвичай вважаються постійними (хоч би якими штучними вони були спочатку).

   Інша сторона медалі у тому, що старі державні межі не можна викопати, крім як шляхом перемовин і взаємовигідних домовленостей. Згадавши втрачений Суомі переший, зауважимо, що його приналежність до СССР (а тепер РФ) було підтверджено Паризькою мирною угодою від 1947 р. Це в минулому – час, коли такі завоювання були звичайним явищем, фіни не хочуть повертати за жодну ціну, а тому гучне гасло «Karjala takaisin», – не більше, ніж пропаґандивний ресентимент, який більшість мешканців Суомі за жодних обставин не втілюватимуть у життя.

   Основні принципи світового порядку, що базується на правилах, можна побачити й на практиці. Нещодавня заява Міжнародного суду з приводу окупації Ізраїлем палестинських земель, яка розпочалася у 1967 р., також ґрунтувалася на забороні завоювань. Суд у Гаазі вважає єврейську колоніяльну присутність на Західному березі річки Йордан "незаконною та дискримінаційною щодо населення окупованих територій".

   Багатьом ізраїльтянам важко ухвалити це рішення, деякі хотіли б розширення Ізраїлю й контролю над історично та реліґійно важливими місцями. Але йдеться про принцип системи, що ґрунтується на правилах, – і, звичайно, про права палестинців. Відповідно, порядок, що ґрунтується на правилах, означає для палестинців, що держава Ізраїль є визнаною частиною міжнародної спільноти зараз і в майбутньому, як і їхня власна держава, котра досі чітко неоформлена.

   Система, заснована на правилах, іноді виглядає жорсткою, неефективною чи надмірно обмежувальною навіть з погляду Суомі. Однак це явна перевага невеликої країни, котра постійно користується вдалим й не дуже митями історії. Це був один із чотирьох стовпів політики безпеки 12-го президента Саулі Нійністьо, який у дипломатії та геополітиці прагнув наслідувати 9-го президента-угодовника Урго Кекконена.

   Звичайно, не можна покладатися лише на правила, які постійно порушують такі недодержави, як РФ і КНР. Погляньте на те, щó переживає Україна й очікуймо подібної долі для Тайваню. Можливо, нарешті настав час від теоретизування про альтернативу міжнародному порядку після Другої світової війни перейти до його втілення, щоби зупинити неоколонізаційні потуги азійських деспотій?!

За матеріялами "Yle Mielipide"

Фінляндизація позбавила фінів незалежного погляду на Московію

Відома своїм естонсько-фінським походженням письменниця Сóфі Óксанен не припиняє таврувати наслідки ганебної політики у Суомі. Так, під час щорічної Конференції Енна Соосаара у Таллінні вона виголосила чергову промову із нещадною критикою фінляндизації. (Ми вже неодноразово писали, як це вплинуло на жителів Озерного краю під час співіснування із СССР).

   На переконливий погляд пані Оксанен, фінляндизація була справжнім успіхом червоної Москви, застосованої проти свого переможеного маленького північно-західного сусіда. Фактично, через це совєтам довелося відмовитися від повноцінної окупації Суомі, як у 1920-1930-х рр. планував диктатор Іосіф Сталін. Власне з відтоді фіни навчилися реагувати на будь-які провокації очікувальним чином.

   «Я вважаю, що настав час згадати, що фінляндизація позбавила Суомі здатности писати свою офіційну, власну історію і публічно висловлювати незалежну думку щодо Московії. Цьому сприяло поширення цензури, яку люди несвідомо підтримували. Багато фінляндських громадян до недавнього часу свідомо стверджували, що свобода критикувати політику Росії все ж таки існує, і вона, ця політика, негативно вплинула на наше суспільство у цілому», – зазначає письменниця.

   На її погляд, фінляндизація де-не-де все ще продовжує впливати на те, як фіни говорять про Росію, як ставляться до держави-агресора, що нищить Україну 10 рік поспіль. Тому будь-яка критика російської політики часто вважається проявом безвідповідальної сміливости. Звісно, що після 22.II.2022 відбуваються карколомні зміни, але публічно критикувати росіян усе ще не comme il faut.

   «Знаєте, для мене особисто, як для дитини батьків-дисидентів, які втекли від совєтів, це є великою проблемою. Тому що критика країни, яка свідомо здійснює політику експансії, не повинна розглядатися як надто "смілива". Це має бути звичайнісіньким явищем, таким, наприклад, як критика комуністичного Китаю за відсутність свободи слова та репресії проти уйґурів. Того, хто критикує КНР, адже не називають фашистом, провокатором чи "повією НАТО" [вислів, який часто використовується у Суомі − прим. ред.]. У нас же це все ще усталена суспільна норма», − невтішно коментує ситуацію Софі Оксанен.

За матеріялами "Up North"

Плазування перед московським Ґоліятом

Колишній фінляндський політик, а нині знаний письменник-публіцист, Лассе Легтінен нещодавно виклав спогади про свою молодість. Він описує суспільно-політичну дійсність у Суомі за доби президентства кремлівського аґента Урго Калеви Кекконена. За твердженням пана Легтінена, у 1960-х рр. суть поширеного нині у світі слова "фінляндизація" (фін. Suomettuminen) тоді взагалі не розуміли й не сприймали.

   «Після закінчення Другої світової війни фінському народові довелося створити прийнятний для себе новий образ Совєцького Союзу та його керівників. Так, Іосіф Сталін став добрим "батьком народів", хоча ще кілька місяців до того, влітку 1944-го він утілював усе всесвітнє зло. Дивовижна зміна у настроях! А все тому, що совєцький вождь виявив виняткову прихильність до Суомі, не окупувавши й не приєднавши до СССР нашу країну. У наших батьків виникло своєрідне почуття вдячності», – стверджує Лассе Легтінен.

   Експолітик та ексдепутат Едускунти від Соціял-демократичної партії наголошує, що у 1945-1991-х рр. (і навіть досі, про що свідчить дозвіл на перебування у країні багатотисячної російськомовної громади!) фінляндське суспільство хворіло на горезвісний "стокгольмський синдром". Тому плазування Гельсинкі перед Москвою, що за Кекконена, що після нього, – було набутою звичкою політиків. Це психологічний стан, за якого у людей, взятих у заручники проти їхньої волі, виникає позитивне ставлення до свого загарбника.

   «Наче Сталін був суворим батьком, який несподівано відклав ремінь і не став пороти свою волелюбну дитину. Тому страх дитини, яка подорослішала у горнилі бойовища, дорослішання, відразу змінилося вдячністю. З роками відносини між Суомі та СССР перетворилися на взаємини полоненого й окупанта, в яких перший згодом дедалі сильніше виправдовував дії другого, до всього щиро вірячи у благі наміри», – аналізує недавнє минуле соціял-демократ Легтінен.

   З його слів, маючи такий синдром, люди пізніше можуть давати свідчення на користь тих, хто їх пригноблював. Що й сталося за президентства Кекконена: фінляндці почали проводити урочисті заходи з нагоди совєцьких пам'ятних дат, на яких дякували Лєніну за те, що він, мовляв, "у грудні 1917 р. дав їхній країні незалежність"; вихваляли совєцько-фінляндський Договір про дружбу, співпрацю та взаємну допомогу; і тому подібне. У Суомі навіть відзначали річницю з нагоди повернення півостровів Ганко та Порккала, які доти були "орендовані" московитами.

   «У нашій внутрішній політиці важливість вказаної двосторонньої угоди про "всеосяжну дружбу" щиро оспівувалась. Громадяни вірили, що ось тепер-то московити неодмінно не будуть нам ворогами та загарбниками, а навпаки... Хоча особливої військової вигоди цей документ не становив. Наша проросійська політика за доби фінляндизації вважалася неймовірною мудрістю. Про це повідомлялося у кожному державному виступі: від депутатів муніципальних рад до міністрів і президента республіки. Жоден фін не наважувався це оскаржити, і Москві цього було достатньо, про що тепер варто шкодувати», – висновує Лассе Легтінен.

Автор – Kalev Korpinen

Непереможність російської армії – це міф

Непереможність російської армії – це міф, відірваний від реальності. У ХІХ-му та на початку ХХ ст. вона регулярно програвала європейським військам. Нумо, перелічимо їх нижче:

1) російсько-австро-французька війна (1805) – росіян розгромили під Аустерліцем, вони втратили третину армії, їхній імператор втік з поля бою;

2) російсько-пруссько-французька війна (1806-1807) – росіян розгромили в битві під Фрідландом, вони втратили 25% армії та підкорилися вимогам Наполеона I Бонапарта;

3) Кримська війна (1853-1856) – англо-французькі війська завоювали Крим, росіянам довелося знищити Чорноморський флот і повернути Туреччині частину земель;

4) російсько-японська війна (1904-1905) – японці розгромили балтійський флот і завоювали головну військово-морську базу росіян у Китаї (Порт-Артур), також їм дістався південний Сахалін.

   І, от після цього всього влітку 1914-го спалахує "Велика війна" (вона ж – Перша світова війна), внаслідок якої Російська імперія розпалась. На її уламках утворилися десятки держав. Проблемою для них і для всіх інших у світі став "привид комунізму", що оселився у московському Кремлі й захопив 1/6 суходолу планети Земля.

   Нападаючи, росіяни перемагали лише відсталі країни (Туреччина, Персія, держави Середньої Азії) та племінні союзи (кавказці, казахи, індійці). У ХІХ-му та на початку ХХ ст. європейцям лише двічі не вдалося відбити напади росіян. Так, шведи програли у Фінляндській війні (1808-1809) через нестачу солдат, проблеми з економікою та низький моральний дух. Натомість французи зазнали поразки у 1814 р. після того, як їхню головну армію заманили вглиб Росії та майже повністю знищили.

   "Непереможна совєцька армія" та сучасні збройні сили РФ теж зазнавали поразок при нападі. "Непереможність" армії СССР (як і РСФСР) – це вигадка. Лише у 1918-1921 рр. совєцькі війська програли аж 4 кампанії:

1) совєцько-литовська війна (1918-1919) – комуністи спробували захопити Литву, але їх армія зазнала поразки і відступила;

2) совєцько-фінляндська (1918-1920) – Суомі оголосила війну РСФСР, здобула ряд перемог і територіально збільшилася;

3) совєцько-естонська війна (1918-1920) – естонці відбили напад червоних загарбників за підтримки німців, фінів і скандинавських добровольців;

4) совєцько-польська війна (1919-1921) завершилася розгромом окупантів під Варшавою та Німаном, а Польща отримала західні території України та Білорусі, їй виплатили репарації.

   У 1939 р. СССР удруге напав на Фінляндію, розраховуючи на "маленькую победоносную войну", маючи 70-кратну перевагу у танках та 20-кратну перевагу у авіації. Проти 250-тисячної армії Суомі воювали 750 тисяч більшовиків (у тому числі й українці). Фіни 105 днів героїчно тримали оборону та знищили понад 100 тисяч окупантів, ще 250 тисяч солдатів СССР утратили боєздатність через поранення, хвороби, обмороження.

   Формально, совєцька армія перемогла у війні (Московії дісталися 11% території Фінляндії), однак комуністам не вдалося завоювати фінів. Головне досягнення "червоних визволителів" було здобуто в оборонній війні. Після 1945 р. СССР уникав масштабних вторгнень у незалежні країни, тільки у 1979 р. вдереться до Афґаністану – ця війна протриває 10 років, завершиться поразкою та стане однією з причин розпаду тюрми народів.

За матеріалами "Clio"

Хто такі бандерлоги і чого вони хочуть

«Повна безстрашність, абсолютне, стовідсоткове заперечення всього московського, така ж абсолютна афірмація своєї Правди – лише тим зломимо Москву спочатку у своєму серці, а потім і "на нашій, не своїй землі"…» – писав колись Дмитро Донцов  у своїй статті "Душа москаля", передчуваючи останні зойки та передсмертні муки кремлівського більшовизму в Україні. Слова ідеолога українського націоналізму нині звучать все актуальніше та гостріше, бо війна із східним сусідом для багатьох українців стала невідворотним і гнітючим фактом.

  Ніхто, окрім українських націоналістів не вірив, не готувався та не горлав на весь світ про те, що завтра буде війна із Москвою. Найгірші передчуття справдились! Війна з Москвою стала реальною. Однак вона триває не відкрито, як колись у часи наших визвольних змагань 1917-1921 та 1938-1959 рр., а приховано, підступно, без усіляких правил ведення війни. Найбільшою потугою цієї новітньої російсько-української війни стала інформація. Інформація, завдяки інтернету, соціальним мережам та ЗМІ, що її поширює Кремль та його маріонетки (терористи так званих ДНР та ЛНР, сепаратисти Криму) веде найбільшу загрозу українській нації!

   Проте, ми знову встояли! Наразі, маємо окупований Крим та засилля неосовєцького терору на Донбасі (Донеччина і Луганщина), що прагне зупинити національний поступ України, не дати йти своїм незалежним шляхом розбудови національної держави. Найгірше в тому те, що керівник Кремля у своїй антиукраїнській вакханалії використовує люмпенів та криміналітет.

  Вперше, цей антиукраїнський злюмпенізований елемент показав себе в 2002-му р. посівши крісло прем’єр-міністра України. Вже у 2004-му р. прем’єр-люмпен заволів стати Президентом України. Не сталось! Однак 2010-й та 2012 рр. змінили кардинально хід української історії – люмпен та його промосковські зайди захопили "з волі народу" всі владні крісла: від президентського і прем’єрського до крісел голів сільських та районних рад.

   Однак, український народ, що животів у злиднях прагнув як і колись волі, реальних, хоча б європейських, змін. Події грудня 2013-го р. – лютого 2014-го р. стали відправною точкою кардинальних, потужних змін для української нації. Євромайдан, а радше Революція Гідності знесла режим тирана-люмпена, що не сподобалось його господарю у Кремлі. Почалась світова проросійська та антиукраїнська істерія: «Фашисти, бандерівці, русофоби, антисеміти, хунта… Вони не легітимні, бо прийшли до влади шляхом військового перевороту! Не допустимо насильницької бандерізації русскава Криму! Врятуємо Юґа-Васток!.. Бандерлоги мають жити в ізоляції в Карпатах…».

Дмитро Співак: "Бандерлоги це ви!"

  Такі заголовки, репліки та інші слова чуємо щодня від тих, хто зупиняв і зупиняє наш національний поступ! Все це зрозуміло для нас, українців, хто пройшов жорна сталінських репресій, Голодомору, війни та післявоєнного сталінізму, ГУЛАГ і Соловки. Але є й ті, кому миліше за все ковбаса за 3 рублі, ніж свобода! Вони в часи негоди були манкуртами, поплічниками окупантів, і зараз прагнуть з люмпенів увірватись до найвищого державного керма, задурюючи голови своїх співвітчизниками міфами про неіснуючих бандерлогів! А хто ж ці бандерлоги насправді? Невже, це так "любі наші брати" росіяни звуть українців? Оце така любов до брата? Може бандерлогами вони звуть нас, українських націоналістів, через погорду, ненависть і страх до нашого національного провідника Степана Бандери? Чому бандерівці і бандерлоги змішались воєдино? За це маємо завдячувати всюдисущим кремлівським ЗМІ!

  Наш мужній провідник Степан Бандера, як і натхненник українського націоналізму Дмитро Донцов, вірив у майбутню перемогу України над Москвою. Тому першим завданням для національного поступу українців мала стати національна революція: «Українська національна революція – це боротьба за саме життя і волю народу та людини, а також боротьба за зміст, підстави й форми життя, за його розвиток і за поступ. Це боротьба проти московсько-большевицького імперіялізму, який прямує до панування над усім світом і з тією метою поневолює, визискує і нівечить народи та людину. Це боротьба проти большевицько-комуністичної системи, яка в ім'я спекулятивної доктрини та на послугах імперіялізму однієї партії переводить на організмі двістімільйонових мас поневолених народів найжахливіший в історії експеримент, всупереч природі, волі та добру цілих народів і людини. Наша ідея волі, самобутносте та свобідного розвитку народів є протиставна большевицькому поневоленню, нівелюванню і винищуванню цілих народів. Ідея гідносте й пошанування людини, її вільного розвитку, власної ініціятиви, творчого та достойного самовключення в гармонійний уклад збірного національного і суспільного життя є діяметрально протилежна до большевицької тиранії, уярмлення і визискування людини, топтання її гідносте, нівечення свободи...».

  Насправді, все не так як нам здається на перший погляд! Для того, аби пояснити суть слід подивитись у зміст самого слова "бандар-лог", що використав для назви своїх персонажів у "Книзі джунглів" Редьярд Кіплінг. Бандар-логи або бандер-логи – це мавпи (на гінді bandar — «мавпа», а log – «народ»), мета яких викрадати все, що бачиш у себе на шляху, грабувати та плюндрувати, творити хаос. Але більш за все ці тварюки бояться свого покровителя – змія Каа. Він найлютіший ворог, який гіпнозом перетворює їх на слухняну отару рабів. Йому не можливо пручатись, він діє на свідомість!

   Сучасність привнесла у цей казковий термін свої корективи, сьогодні так називають людей (приміром з Антимайдану), які легко піддаються чужому впливу чи зомбуванню. Колись заховані у нетрях міст Донбасу, Таврії та Слобожанщини поодинокі люмпени весною 2014-го р. перетворились на покірну багатотисячну отару московських рабів-бандерлогів, коло радів.

  Нехай ці здичавілі виродки біснуються та заздрять нам, українцям, бо ми маємо вже проторений шлях до нашої величі, а ці повсталі маси люмпенів – ні! Це не ми бандерлоги, це вони: люмпени, манкурти, запроданці, криміналітет, антимайданівці, українофоби, малороси, хохли, які за шмат ковбаси і чарку русскай водкі продали все на світі – від рідної матері до не своєї країни. Чому не своєї? Бо Україна для них ніколи не була рідною, адже ковбаса наймиліша за волю, за мову, за гори Карпатські і Кримські степи. Україна для них не своя, адже немає партійної бюрократії КПСС чи всюдисущого нагляду КҐБ, не генсек все вирішує, а ти сам винний за свою долю і майбутнє завтра!

  Ось через цю сувору реальність, українську буденність, біснуються та просять у Владіміра Путіна прихистку в Росії, де ще вітає затхлий дух совєцької доби! Вони, бандерлоги, що підняли свої бісівські морди, прагнуть повернення "назад в СССР", де у ярмі були стоячі на колінах перед портретами Лєніна і Сталіна, які вели їх у світле майбутнє завтрашнього небуття! Життя для цих бандерлогів – це не щоденна праця на шахті чи в полі, це щогодинне пияцтво у нетрях під наркотою та завиванням кремлівських ЗМІ. Їх потяг до кращого коротким шляхом збройного повстання вкотре доводить, що русскій бунт безпощадний і руйнівний.

   Не дарма про нашестя московських бандерлгів у своїй статті "Мафія – майбутнєнашого політичного життя" сповістив видатний український боєць національного спротиву Анатолій Лупиніс: «За структурою й методами діяльності – це зграї. Пахан – зверхник на чолі. Під його особу певні зовнішні сили башляють гроші, технічні засоби. Пахан у відповідь пристосовує свою музику до побажань завойовників. Пахана оточують пристяжні, які властиве тримають масу, ділять здобич та накидають лінію партії масам. Пахана та пристяжних оточує шобла – ті, хто вже відчув смак падла та, повні надій на легкий хліб, рвуться в долю. Вони – головний конкурент старих пристяжних, надія й опора пахана в конфліктах. Якщо формою організації є зграя, метою – годівниця, то методою просто мусить бути інтрига…».

 

  Сьогодні, як і колись наша революція є в постійному наступі. Її ідеї і програма знищили путінську дійсність для українців Сходу та Півдня, бо вони правдиві, вартісніші і сильніші. Ідеї українського націоналізму, завдяки Революції Гідності захоплюють вже ширші народні маси, тепер і в Одесі, Січеславі, Херсоні, Запоріжжі, Харкові, Миколаєві, Черкасах, а головно революційно активізують українську націю для укладання дійсно Української Самостійної Соборної Держави.

   Слава нації! – Смерть ворогам!

Автор – Денис Ковальов

Литовський щоденник

Литва – країна, яка однією з перших вирвалася з лабетів радянської імперії. 16 лютого 1918 р. було ухвалено акт про незалежність Литви. Відновлена тоді Литовська держава проіснувала аж до 23 серпня 1939 р., коли, згідно із пактом Молотова-Ріббентропа, відійшла до складу Німеччини. 28 вересня того ж 1939-го договір було відкореговано, й Гітлер віддав Литву Сталінові. І тільки 11 березня 1990 р., спираючись на результати референдуму (90% громадян тоді ще ЛРСР проголосували за незалежність), сейм ухвалив рішення про відновлення Литовської республіки.

  …Я та мій приятель Володимир Яворський вирушили у Литву в червні 1989 р. як співробітники Української незалежної видавничої спілки (УНВС), яку очолював В'ячеслав Чорновіл, щоби отримати у Вільнюсі самвидавчу літературу й періодику, котру українська опозиція друкувала переважно саме у цій республіці.

   "На перекурах" у тамбурі поїзда ми познайомилися з Боженою Рафальською – львів'янкою, яка у 1970-их рр. студіювала польську філологію у Вільнюському університеті, а на час нашої зустрічі працювала кореспондентом газети ЦК КП Литви, що виходила, окрім литовської й російської, ще й польською мовою. Ми, звісно, поцікавилися, навіщо пані Божена їхала вчитися аж так далеко від дому, коли у Львівському університеті є своя полоністика з давніми славними традиціями. Виявляється, з її слів, вступити львівській польці у Львові на полоністику було майже неможливо, бо комуністичний режим провадив дуже цікаву політику щодо націй, намагаючись розпорошити і протиставити їх одна одній.

  Усе нам подобалося в пані Божені. А передусім – її вільні висловлювання щодо утисків свободи слова, що для нашого стереотипного уявлення про компартійних журналістів було доволі несподіваним. Єдине, чого ми не могли толерувати, то це неприхованої зневаги пані Божени до литовців. Вона весь час натякала, що "літвіни" – селюки, які, на відміну від поляків, не мають своєї аристократичної культури й тільки десь сто років тому придумали літературну мову... Так, пані Божена, водячи нас по Вільнюсу, а особливо - по цвинтарі, показувала лише польські знакові пам'ятники, що мало означати домінуючу впродовж століть польську присутність у цьому місті. Слухаючи її, я постійно ловив себе на думці, що подібне трактування історії я вже чув на Личаківському цвинтарі від польських екскурсоводів.

   Щоби не повертатися до "польської присутності" у тоді ще Литовській РСР, опишу ще кілька особистих вражень. Перебуваючи у Вільнюсі впродовж майже двох тижнів, мав змогу спілкуватися не лише з литовцями, а й із росіянами та поляками. Якщо негативна реакція росіян на прагнення литовців до незалежності була зрозумілою, то така ж позиція місцевих поляків, відверто кажучи, мене заскочила. Відвідуючи різноманітні фольклорні фестивалі, на які чи не щодня з'їжджалися колективи з різних куточків Литви, я не раз чув саркастичні висловлювання поляків на адресу литовців. До честі останніх, вони не звертали жодної уваги на ці репліки, а преспокійно танцювали та співали.

  Як пояснив мені згодом чільний діяч керівництва "Саюдіса" українець Василь Капкан, міжвоєнна Литовська республіка була єдиною державою у світі, що надавала фінансову допомогу ОУН, вважаючи її союзником у боротьбі з Польщею. У Каунасі тоді працювала українська радіостанція, друкували літературу й періодику націоналістичного характеру. Ми замельдувалися в "Саюдісі". Українську тему в цій надзвичайно потужній громадській організації, яка 1988 р. очолила рух литовців за незалежність, вів уже згаданий Василь Капкан. Він і став нашим гідом та помічником серед моря розбурханих політичних пристрастей Вільнюса.

   А тим часом у Вільнюсі запахло порохом. До столиці Литви почали підтягувати десантників з-під Каунаса. Щоби допомогти литовським друзям захищати незалежність, у січні 1991 р. добровільно зголосилися поїхали двоє львів'ян – колишній десантник Михайло Саврас, який уже прославився організацією пікетів у Москві за легалізацію УГКЦ і знаменитим кидком тому Леніна у генсека Михайла Горбачова на Хрещатику, і зовсім юний член УГС Ростислав Онищак. Чи справді у литовців тоді забракло своїх досвідчених бійців, чи вони хотіли надати процесові інтернаціонального характеру – невідомо. У результаті двох українців запустили у приміщення сейму, видали автомати Калашникова з повним комплектом набоїв, і вони декілька діб несли варту, очікуючи штурму спецназу. У пана Савраса на згадку з тих днів залишилася подяка самого Ландсберґіса, яку литовський політик написав на одній зі сторінок радянського паспорта українця.

  Як відомо, тоді радянські десантники обмежилися захопленням вільнюського телецентру – ці події у висвітленні російського журналіста Невзорова побачив увесь світ. Я настільки закохався у Литву, що через місяць авіарейсом "Львів-Архангельськ" уже летів у Вільнюс, а ще через дві години їзди електричкою гуляв знаменитою Лайсвес-алеєю у Каунасі, вслухаючись у дзюркотіння фонтанів, насолоджуючись грою та співом старого литовського баяніста.

   Тоді не думав, що майже рік із невеликими перервами житиму і працюватиму журналістом у цьому чудовому місті, що пахне липами, кавою і цепелінами (національна литовська страва з картоплі). Там я зустрів прекрасних людей: канцлера Литовської католицької церкви Сварінскаса, який просидів понад чверть століття у концтаборах разом з українськими патріотами; журналіста і видавця Жанну Борсукову, родичі якої, емігрувавши після революції з Петербурга, де танцювали у балетній трупі Маріїнського театру, закладали основи литовського національного балету; художницю Нійолє Грюждювене, яка була моєю литовською музою... І таких людей було багато. Спогади про них гріють мою душу і сьогодні…

Автор – Мирослав Греділь

Псевдо-окупація "русскай" Карелії

Нещодавно довелося робити статтю для фінського журналу про деякі епізоди війни в Карелії 1941-1945 рр. І ось виявила деякі цікаві факти про тих, хто чкурнув "за бугор". Одного разу росіяни понаїхали в Фінляндію всім населенням Карелії, навіть не виходячи з дому! – Уявляєте собі, яка радість і дивина – визирнули ви вранці за вікно – а там – Фінляндія…

  У москальській літературі та світовій мережі ця подія іменується не інакше як "крававая окупация белофіннскіх фашистов" і супроводжується описом злодіянь "зловісних" фінів над населенням, що потрапило під їх криваву руку, особливо, над бідними слов'янами. І фіни проявили тут просто-таки безмежні чудодійства жорстокості і нелюдяності!

  Фіни створили в Карелії заново систему охорони здоров'я, практично повністю розвалену росіянами-більшовиками. Спочатку місцеве населення обслуговувало тільки фінські військово-польові шпиталі, але вже з 1941 р. був відкритий перший медпункт для російськомовного населення. Персонал складався з росіян, у тому числі і військовополонених, всі вони значилися фінськими держслужбовцями і отримували фінську зарплату. Спеціальний циркуляр наказував надавати медичну допомогу всім хто звернувся по неї, не залежно від національності, причому абсолютно безкоштовно і приймати в тому числі анонімних хворих. У медпунктах були пологові відділення, операційні, їдальні і навіть стоматологічні кабінети. Таким чином фіни жорстоко принижували росіян. До середини 1942 р. весь медперсонал вільно говорив фінською мовою, близько 20 лікарів були відправлені до Фінляндії для підвищення кваліфікації. Вирізняються медбрати і медсестри, які також вирушали в медичні виші за рахунок фінською держави на навчання.

   Як ви думаєте скільки з них повернулося на батьківщину для продовження боротьби з фінською окупантами? Скільки "насільно угнанних" повернулось у комуністичний рай СРСР? – А ось і жодного!

  Фіни молодці, відкрили 53 школи в Яанеслінні (сучасний Петрозаводськ) та навколишніх карельських містечках, навчання велося фінською мовою, серед 136 вчителів – 6 були колишніми російськими військовополоненими (уявіть собі як би у сталінському СРСР був хоча б один вчитель полонений німець, мирно навчає російських дітей німецької мови!). Практично всі вчителі були фінами, випускниками гельсінських вишів, школи були забезпечені навчальними посібниками і оснащені так само як школи Фінляндії і нічим не поступалися за якістю викладання.

  Протягом 1942-1943 рр. було відкрито більше 50 російськомовних шкіл по всій Карелії, вчителями в яких стали колишні радянські педагоги і навіть військовополонені, які також отримали статус держслужбовців. Викладання велося російською мовою, а фінською мовою викладались: основи фінської державності, історія Фінляндії, основи юриспруденції. Крім того, старшокласників вчили користуватися гвинтівками і протигазами, що дуже наочно показує, що з російськомовне населення виховували зовсім не як рабів-унтерменшів.

 У 1942 р. в Яанеслінні (сучасний Петрозаводськ) було відкрито найбільший в регіоні хлібозавод, першими співробітниками були фіни і карели, проте вже за рік більше половини робітників були колишніми російськомовними мешканцями. При заводі була відкрита безкоштовна їдальня та вечірня школа, для навчання фінської і карельської мов і отримання дипломів середньої освіти фінського зразка для тих, хто не встиг закінчити школу в СРСР. Це безумовно чергове "кривавий" злочин окупантів!

  Також на окупованих карельських територіях було відкрито сільськогосподарське училище, видавати дипломи фінського зразка, не менше половини студентів були росіянами, як ви вже зрозуміли їх "жорстоко дискримінували і ймовірно мучили". Як гадаєте, скільки з них залишилося на батьківщині щоб радісно зустріти "радянських визволителів"?

  У 1941 р. право на володіння землею отримали тільки карели і фіни, але вже в 1942 р. "замучені окупантами" росіяни отримали право орендувати ділянки землі, а вже до початку 1944 р. були повністю зрівняні в правах з фінами. Ось так знущалися над російським населенням "криваві окупанти та підніжки нацистів" – фіни.

  У сучасній радянській літературі величезну увагу приділено тому як росіян жорстоко дискримінували і мучили у таборах. Фінський трудові табори, звичайно були не цукор, але в порівнянні з німецькими таборами смерті, відрізнялися феєрично – сімейним парам надавалися окремі кімнати, у всіх таборах були пральні, медпункти та курси фінської мови. Ймовірно ув'язнених збиралися не в газенваген заморити, а після перемоги Фінляндії випустити на волю у мирне життя! Ай-яй-яй, які жорстокі фіни!

  За час фінської окупації Карелії 1941-1944 рр. не менше 2 тис. осіб були випущені з таборів за хорошу поведінку і трудові успіхи, кілька сотень отримали середню або спеціальну освіту. З 1943 р. ув'язнені почали отримувати зарплату 3-7 фінських марок на день, а у 1944 р. – по 20 фінських марок на день. Ось так "кровожерливі" фінські буржуазні окупанти знущалися над пролетарським духом російського народу.

 Фіни продовжували знущатися над російським народом, відправивши 16 не в чому не винних росіян в поліцейську школу в Фінляндії, для підготовки слідчих кримінальної поліції Карелії. Як ви думаєте, в поліції і прокуратурі якої держави ці бідні мученники служили після війни? – Не в СРСР, це точно!

 У 1944 р. в Яанеслінні (сучасний Петрозаводськ) відкрилася школа водіїв, в якій до 25% учнів були росіянами. Школа готувала водіїв вантажівок, автобусів, танків і тракторів. Водії отримували статус держслужбовців, зарплату і призначалися працювати не тільки в Карелії але і в інших регіонах Фінляндії. Кілька "бідних і замучених" росіян, що освоїли управління танком, були призвані в армію, як ви думаєте в яку? Ви собі можете уявити, щоб наприклад полонених німців брали на службу в совєцьку армію?

  За час окупації Карелії ненависні "фінські фашисти" побудували на зло місцевому населенню 200 км доріг, електрoфікували більше 20 населених пунктів, працевлаштували 50 тис. осіб. Абсолютно незрозуміло тоді, чому чимала кількість не тільки карелів, але і здавалося б, принижених етнічних росіян, покидали Яанеслінну (сучасний Петрозаводськ) разом з фінськими військами. Люди користувалися будь-яким приводом, щоб бути переселеними в Фінляндію – цю можливість давала наявність фіно-угорських родичів або наявність посвідчення держслужбовця.

   За фактом, фіни приймали всіх, хто втік від наближення "рідної визвольної радянської армії". З якого це дива, як ви думаєте? Багато радянських військових, що звільнилися з полону, благали залишити їх хоч у фінському рабстві, але не видавати радянським військам, а один радянський полковник навіть попросив видати йому в разі звільнення пістолет з одним патроном.

  Є ще один цікавий момент, сучасна російська, як і колись радянська, література дуже любить розповідати про поділ населення Карелії на дві групи "кривавими білофінськими фашистами": фіно-угрів – уберменшей (25-27 тис. осіб) і слов'ян (65-67 тис. осіб). Поділ проводився часто за непрямими ознаками, так як карели носили російські імена та прізвища, сповідували православ'я – по суті критерієм було знання мови. Так от, росіян мабуть так сильно пригноблювали фіни, що до 1944 р. (всього за 3 роки окупації) пропорція змінилася у зворотний бік, і багато вчорашніх унтерменшів вже значилися фінами, та були держслужбовцями. Це все мабуть з ненависті до мерзотних окупантів, як гадаєте?

   Історія дивна річ, особливо, коли вона перебріхується, чи не так?

Автор – Ірина Жабицька

Благословенна країна

Можливо, ви це пам'ятаєте – статті в газетах і журналах, листівки на стовпах двадцять два роки тому: «Україна – годувальниця СРСР, за економічним потенціалом Україна входить до першої десятки світових лідерів...» і таке інше. Читаючи це і розуміючи принципову правильність цих слів, українці сподівалися на багато що. Правда, ніхто тоді не говорив, що для того аби отримати все це, потрібно багато працювати: модернізувати виробництво, приймати потрібні закони, тощо. До того ж не всі пам'ятали анекдот про прекрасних природних ресурсах (земля, річки, ліси, моря, гори), якими Господь наділив нашу благословенну країну: на запитання обурених сусідів, за що українцям такі привілеї, Господь з посмішкою відповів: «Зачекайте обурюватися, ви ще не знаєте, яку я їм владу дам!».

  Але це потрібно сказати обов'язково – ніколи ще у своїй історії українці не жили так добре. Звичайно, мова йде насамперед про матеріальне якості життя. Само собою, не обійтися без порівнянь, проте смію вас запевнити: далеко не в усіх країнах є такі умови для розвитку особистості, як в Україні. Звичайно, це не стільки заслуга нинішніх урядів, скільки спадщину предків і загальносвітові тенденції, але все ж...

  Звичайно, якщо порівнювати Україну з країнами високорозвиненими, то тут ми програємо істотно по переважній більшості параметрів. Але якщо порівнювати темпи й етапи розвитку України і цих країн, то очевидно, що вісім десятків років радянської влади допомогли розвинути інфраструктуру і дуже швидкими темпами провести індустріалізацію, проте в ці ж роки гальмувалося дуже багато життєво важливих для розвитку людей, народу і держави процесів. Тому, критично оцінюючи хід нашої вельми юної держави, важливо розуміти, що нам, як і будь-якому іншому товариству, судилося пройти певний історичний шлях та розвиток, бо перескакування шляхом революцій, які не часто зумовленні внтурішніми потребами українців, приводить в кращому разі через століття-два до вихідної точки поступу нації та держави, а в гіршому – випалює націю під корінь.

  Тому якщо б аборигени басейну Амазонки отримали незалежність і через двадцять років розкритикували себе за не можливість полетіти в космос чи мати ядерну зброю, це виглядало б смішно, як зараз смішно виглядає, хоч ми і не аборигени Амазонії, наші домагання на європейський рівень життя. Ми тільки-тільки дізналися, що Земля – ​​це куля і вона не є центром Всесвіту, образно кажучи, а вже хочемо зарплати на рівні Німеччини, а на старості років мати можливість подорожувати, як японські пенсіонери. З чого б це?! Ми для цього поки ще не створили державу і суспільство, які можуть забезпечити такі блага, наша освіта і профпідготовка тонуть у корупції, професіонали вимирають як клас, тобто нам ще працювати і працювати, щоб отримати такі можливості, повторюся, можливості, але не гарантії. Тобто це в будь-якому випадку буде не для всіх – для переважної більшості, але не для всіх, на жаль. Тому що ідеальних суспільств не існує, і сьогодні є сенс зосередитися на своїх перевагах і з толком використовувати наявну базу і, з урахуванням української специфіки та ментальності, починати (давно пора!) будувати своє унікальне суспільство. Що, звичайно, можливо, якщо вдасться зберегти і модернізувати ті крупинки духовного базису, що в гнітючому стані перебувають зараз на службі у владних паяців.

   Вони, ці переваги, є, потрібно тільки поглянути на них під іншим кутом. Посудіть самі, взяти хоча б житло. Пострадянська приватизація дала можливість практично всім власникам квартир їх приватизувати, але ж за кордоном, у тому числі і на Заході, більшість людей живуть все життя або в знімних квартирах, або готелях. Безумовно, для української молоді свій куточок – набагато більша проблема, ніж для їх однолітків з інших країн, але все ж не варто забувати і про позитив.

  Розвиток сьогоднішньої побутової техніки економить масу часу і сил українським жінкам і чоловікам, на всі домашні справи в ХХI ст. пішов куди менше часу, але ж вільний час – це теж якість життя.

  Українці мають розширений доступ до якісних продуктів харчування, наші продуктові ринки в співвідношенні “ціна-якість” (для тих, хто вміє вибирати) – це унікальне явище. І всі спроби його знищити – злочин проти власного народу, тому як важко уявити наше життя без домашнього молока, сиру, сметанки, тощо.

  Існує авторитетна думка філософів і вчених: ти є те, що ти їси. В українців поки ще залишається можливість харчуватися досить якісно, ​​здоровою їжею з мінімумом хімії, особливо враховуючи, скільки з нас мають дачі і городи і скільки дітей, на щастя, ще має можливість поїхати на літо в село до бабусі і дідуся.

   Це, до речі, теж ще одна велика перевага сучасної України – своя земля і люди, які хочуть на ній щось вирощувати без відриву від основної роботи. А для пенсіонерів це можливість активно проводити час і додатково забезпечувати не лише себе, а й дітей та онуків своїми овочами та фруктами. Закон України також дозволяє взяти безкоштовно десять соток землі тим, у кого її немає, але тут можна зробити довгу паузу, тому як це заведе нас знову до критики, а мета сьогоднішньої статті – зовсім інша.

   Українці досі мають практично вільний доступ до всіх лісів і водойм. Правда, користуємося цим вільним доступом з сумнівним ентузіазмом, але проте не дадуть збрехати – шашлик там просто так, де захочеш не посмажити, рибку не половити і не позасмагати під сонечком. Є в цьому обмеженні права приватної власності та правилами відпочинку і позитивні моменти, проте, відзначаємо небувалу свободу у використанні природних ресурсів для українців. Поки, принаймні, бо в Криму вже щосили йде розгородження півострова на приватні ділянки, подекуди вже не пройти.

  Незважаючи на жахливі дії псевдодержавної еліти всіх без винятку політичних забарвлень, нам все ще є на що спертися, і остаточні надії не втрачені хоча б тому, що ми не пройшли і не зазнали й половини призначеного. Пройти шлях можна повільно, можна швидко, можна взагалі не пройти і залишитися хворими і бідними, але все-таки досвід інших країн – перед нами, як відкрита книга, можна дивитися на Європу, можна – на Південно-Східну Азію, скрізь є чому повчитися, але ні Євросоюз, ні Мутний союз, ні Ліга Арабських країн, ні НАТО не зможуть пережити цей досвід замість нас.

  Українці досі відноситься до переліку щасливих націй, де половина співробітників на робочому місці може більшу частину часу валяти дурня і отримувати за це гроші. Мова, звичайно, перш за все, про державний сектор, робота в якому не просто дає багато вільного часу, а дозволяє в повний зріст займатися своїми проблемами. Прокурори, судді, працівники інших силових структур, державні чиновники і чиновники місцевого самоврядування – ось ті, хто сьогодні роз’їжджає українськими розбитими дорогами своїми джипами і є головним внутрішнім інвестором, при цьому грабуючи націю і державу.

   Словом, любіть Україну, матір нашу. До нових захоплюючих зустрічей, життя прекрасне. Як казав Фуко: «Що за дурість – жити у вигнанні, коли тебе ніхто не жене?»

Автор – Євген Положій