субота, 25 березня 2017 р.

Поневолювачі душ

Віддавна Україна являє собою об'єкт особливих зацікавлень з боку близьких і далеких "доброзичливців". Вигідне геополітичне розташування, багаті природні ресурси, глибокі культурні традиції, потужна наукова база і великий потенціал України спонукають їх споглядати на нашу Батьківщину з острахом і недовірою, змушуючи застосовувати проти нас різноманітні методи "нейтралізації".
   Тож мета й умови диктують засоби! Для здійснення своїх лукавих замірів у цьому випадку найефективнішим засобом є зміна світоглядних орієнтирів і системи цінностей "об'єкта експансії", тобто українського народу, зміна його генетичного коду, говорячи простою мовою – "зомбування". Це сьогодні намагаються зробити не лише за допомогою політичних засобів, пропаганди, економічного тиску та псевдокультурної експансії, але й впливаючи на підсвідомість людей парапсихологічними засобами та через діяльність різноманітних антидуховних, антитрадиційних, псевдорелігійних транснаціональних сект, що мають широко розгалужену структуру і багатоканальну мережу втілення своїх задумів руйнівного впливу на суспільство. І даремно дехто недооцінюює ролі релігії, ролі "віри" у вузькому розумінні поняття в процесі побудови нашої держави, адже є потужні сили, які цю роль добре розуміють.
   Якими ж методами вони здійснюють свою розкладницьку роботу? – В першу чергу через канали діяльности на наших теренах закордонних "релігійних" провідників, які, належачи насамперед до протестантських церков, приїжджають до нашої країни з багатотисячолітньою історією та традицією і поводять себе так, ніби вони навертають австралійських бушменів-абориґенів. Заодно вони винюхують «де, що, як лежить і який зиск з цього можна отримати». Вони заполонюють телеекрани та радіоетер, мільйони примірників, сотні тонн підривної літератури розповсюджуються серед населення, влаштовуються збори, концерти та інші "забамбулюючі" збіговиська та акції. І це на фоні розколів у традиційних Українських Церквах та руйнування наших пам'яток історії та культури. Ці ворожі агенти закладають тут свої осередки, спрямовуючи отруйне вістря пропаганди насамперед на молодь. На відміну від нинішніх можновладців, вони чудово розуміють значення молоді для майбутнього нації і держави.
   Чужонаціональна релігія розкладає дух і тіло народу, розбиває єдиний національний організм на тисячі релігійних угруповань. Через канали езотеричних закордонних конфесій нетрадиційних для нас напрямів діють крішнаїти, бахаїти, сатаністи, муністи, шрічінмоївці, рух трансцендентної медитації, керівник котрого Махаріші Махеш Йоґа заявив про необхідність створення власної транснаціональної космополітичної політичної партії, зобов'язаної прийти до влади в усьому світі, "Біле братство", "Аум Сінрікьо" та їм подібні. Великої шкоди завдають численні загони як закордонних, так і своїх домашніх профанічних самозванців (так звані "цілителі", "екстрасенси", "маги", "чаклуни", "ворожки", "астрологи"), котрі мають "попит" серед тих, хто розчарувався в інших способах вирішити свої проблеми. В Україні сьогодні паразитують різні лжепророки і псевдорелігії, під маркою ліків підсовуючи смертельну отруту. І це закономірно, адже нинішні владоможці мало турбуються про українську духовність, про українську культуру, історію, традиції, а, як відомо "святе місце порожнім не буває"...
   Переважна більшість вищеперелічених груп перебуває під контролем та опікою потужних фінансових структур, окультних лож, а то й спецслужб, що підтверджується надзвичайно дорогими виданнями й активно масовою рекламою. Ці сили завдають великої шкоди психіці людей, руйнуються сім'ї, руйнується суспільство. Приваблюючи духовно заблукалих, нестійких людей незвичайними зовнішніми атрибутами, обіцянками, різноманітними містичними обрядами і символами, проголошуючи "близький кінець світу" і "єдиноправильність" свого вчення, вони вимагають від своїх жертв повного підпорядкування, покори і через проникнення у підсвідомість маніпулюють волею, досягаючи своєї підлої мети, збільшуючи кількість неврівноважених, психічно хворих, маніяків, самогубців.
   "Порожнеча в головах і душах" заповнюється отрутою. Пасивно спостерігати за цими процесами – злочин. Тільки повернення до своїх джерел, плекання традиційних національних вартостей, їх активна пропаганда і втілення в життя зможуть поставити надійний кордон потугам цих чорних сил. Повернувшись до своїх традицій, до прадідівських коренів, до предківського духу, ми повинні зупинити те брудне шумовиння, котре загрожує Нації вже тепер, а ще більше в майбутньому.
Автор — Віктор Рог

понеділок, 20 березня 2017 р.

Польщу від московської орди завжди боронила Україна

Останні роки ми звикли думати, що на Заході незалежна Україна має стійких партнерів, ба навіть союзників! Вони, на відміну від хижої країни Сходу, що підступно напала на нас, з широкою усмішкою будуть вітати наш кожен крок на зустріч їм. Проте не варто забувати, що серед цих так би мовити союзників українці мають історично кровних ворогів – у першу чергу поляків та мадярів!
   Про мадярського хижого турула, що спить і бачить в своїх державних кордонах українське Закарпаття, автор цього допису вже неодноразово писав у блозі "Nаціональна Ініціатива". Піднято було й питання польського неошовінізму. Однак, варто розтлумачити ще раз, що являє собою Україна як щит європейської цивілізації для наших любих "союзників"-українофобів з берегів Вісли.
   Так сталося, що всі 25 років відновленної незалежності Київ у польсько-українських історичних суперечках був більш залежною стороною ніж Варшава. Україна, яка, безумовно, ще не стала однією з країн-членів гніючого гадючника під назвою ЄС, добровільно погодилася прийняти і західний моралізаторський підхід до історії, і західні морально-етичні оцінки минулого. Польща, як частина і союзник великих країн Заходу, вважає за можливе роздавати моральні оцінки і вимагати від інших їх визнання. Україна до цього не була і не є готовою, ані психологічно, ані методологічно. Тому перелік обговорюваних польсько-українських претензій, фактично, запропонований поляками, які виступають ініційованою стороною.
   Звісно, що на відміну від тієї ж ординської Москвії чи дунайської Мадярщини, Республіка Польща зосереджується у своїх відносинах з Україною виключно на питаннях історії. А варто було б просто домовитись про спільне визнання тієї чи іншої історичної події, без шкоди як національним, так і державним відносинам перед куди страшнішою загрозою, ніж героїзація бандерівців з УПА.
   Наші партнери-поляки мабуть забули, як майже 100 років тому, в середині березня 1921 р. у Ризі вони підписали кабальну мирну угоду з московськими більшовиками про розподіл ними раніше окупованих територій України та Білорусі. Польща, яку тоді очолював соратник отамана Симона Петлюри – соціаліст Юзеф Пілсудський, зрадила всі свої союзні домовленності з урядом УНР. Рядові жовніри і офіцерство Дієвої Армії УНР ще марили новим визвольним походом в Наддніпрянщину, помираючи від ран і хвороб в таборах для інтернованих. Що правда, остання спроба під назвою ІІ-й Зимовий Похід, закінчилась для українського війська трагедією національного масштабу під Базаром. Тоді це було рівносильно подіям під Іловайськом влітку 2014-го р. Однак, тактичний успіх армійським і політичним керівництвом УНР був втрачений восени 1920 р. завдяки польським "союзникам".
   У той же час, коли в лісах і болотах Полісся гинули українці, на берегах Дауґави нові-старі окупанти пафосно вирішували подальшу долю вільної України. Столиця незалежної Латвійської Республіки з середини жовтня 1920-го р. перетворилась в найважливіший політичний центр Східної Європи. Переговори були довгими і складними (тривали аж 6 місяців!), але обидві сторони все ж пішли на поступки: поляки у перший же день переговорів визнали права представника совєцької України (УСРР) брати участь в переговорах, таким чином зрадивши свого союзника – Українську Народну Республіку, представники якої марно намагалися домогтися включення до складу учасників переговорів в Ризі.
   Так звана Ризька угода була підписана на останньому пленарному засіданні делегацій з врегулювання мирних відносин між Польщею, РСФРС і УСРР пізно ввечері 18 березня 1921 р. Таким чином, військові дії Першої світової війни та національно-визвольних змагань на території Східної Європи, які тривали практично без перерв з середини літа 1914-го р. були завершені. На останньому засіданні мирних переговорів, латвійський міністр закордонних справ Зіґфрідс-Анна Мієровітцс висловив упевненість, що ця подія має велике значення в загальноєвропейському масштабі і відкриє новий етап в історії Східної Європи, особливо Балтії, а принесений з Риги мир народам Польщі, РСФСР та УСРР – має бути довговічним. Ой, як він помилявся, бо ж не судилося цьому статись!..
   Біло-червона Варшава зрадивши жовтоблакитний Київ на умовах червоної Москви вже за 18 років короткого міжвоєнного періоду отримала те, на що заслуговувала. У серпні 1939-го р. в московському Кремлі було укладено пакт Молотова-Ріббетропа. Згідно із його умовами, Республіку Польщу було поділено навпіл між СССР та Третім Райхом: Західна Україна і Західна Білорусь відходили більшовикам, а Мала і Велика Польща з Мазовією – гітлерівцям.
   Тоді Варшава не вивчила уроки минувшини, а чи зможе зараз? Варто наголосити, Україна завди була для Польщі своєрідним буфером між нею і загарбницькими планами Москви. Україна в якості надійного щита європейської цивілізації – це її найголовніша функція, з точки зору поляків. Саме тому Польща буде підтримувати Українську Державу завжди, попри ностальгію за старими часами свого панування на Всхудніх Кресах та історичними докорами в бік націоналістів-бандерівців. Адже набагато приємніше і безпечніше Варшаві мати справу з Москвою, коли між ними є незалежний Київ. Якщо ж поляки забудуть про це, для них може настати не березень 1921-го, а новий вересень 1939-го з болючими наслідками.
   Сьогодні в світі не та ситуація, коли через давні історичні суперечки можна розкидатися союзниками – як Україні, так і Польщі. Тим більше, коли є спільні вороги – ординська Москва і мультикультурний Брюссель. З одного боку Київ стримує на Сході натиск регулярної кремлівської армії дуже дорогою для себе ціною – власним народом. З іншого, Варшава б’ється з мігрантським засиллям на Заході тільки в суспільно-політичній площині, не зазнаючи при цьому втрат серед своїх громадян.
   На превеликий жаль, існують певні сумніви щодо того, чи будуть ЄС або NATO захищати Польщу в разі реальної загрози з боку Московії. У Варшаві та Києві повинні зрозуміти, що тільки разом можна протистояти цьому ворогові, який робить все можливе, щоб надовго зруйнувати наші добросусідські відносини. Будьмо пильні шановне товариство, не даймо себе заманити в кремлівську пастку!
Автор – Денис Ковальов

середа, 15 березня 2017 р.

Нові симптоми Нашої Доби

Відкриття притаманних жито вартостей, завдячуване Йоганом-Вольфґанґом фон Ґьоте і Фрідріхом Ніцше, було результатом геніальної прозірності майбутнього, подією величезної ваги, надбанням спільного для всієї епохи світовідчуття. Провіщена, ознаймована цими геніальними авгурами епоха настала: це наша епоха.
   Марно вдавати, ніби західна історія не зазнає нині тяжкої кризи. Симптоми цього доволі очевидні, і навіть той, хто найзатятіше це заперечує, відчуває їх своїм серцем. Помалу-малу дивний феномен, який можна було б назвати "життьовою дезорієнтацією", розпросторюється на дедалі більші обшири європейського суспільства.
   Ми орієнтуємось, коли у нас немає ані найменшого сумніву, де північ, а де південь, останні рубежі, що правлять за ідеальні приціли для наших дій і рухів. Життя, по суті, є дія та рух, а система цілей, в які ми вистрілюємо наші дії і ведемо наступ, є складовою частиною живого організму. Речі, яких прагнуть, речі, в які вірять, речі, які шанують і палко люблять, були витворені довкола нашої індивідуальності нашою власною органічною потенцією і становлять немов невиразно зв'язану з нашим тілом і нашою душею біологічну оболонку. Ми живемо в нашому оточенні, котре, своєю чергою, залежить від нашого світовідчуття. "Світ" павука різниться від "світу" тигра чи людини. Так само "світ" азіата не такий, як "світ" сократівського грека чи нашого сучасника.
   Іншими словами, рівночасно з еволюцією живої істоти модифікується також її оточення і, крім того, змінюється перспектива речей. Уявіть собі перехідний час, протягом якого великі цілі, що вчора надавали чітких обрисів нашому крайобразу, втратили свою ясність, свою вабливість, свою владу над нами, а ті, що дають їх замінити, досі не домоглися цілковитої очевидності й достатньої сили. Такої пори крайобраз немов затьмарюється, тремтить, здригається довкола суб’єкта; його хода теж стає непевною, адже порушено я стерто його головні цілі, а самі шляхи стають хисткі, тягають з-під ніг.
   Ось у такій ситуації опинилося сьогодні європейське існування. Система вартостей, що дисциплінувала діяльність європейця тридцять років тому, втратила очевидність привабливість, силу імперативу. Людина Заходу, втративши свою провідну зірку, страждає на, цілковиту дезорієнтацію!
   Зауважимо, що ще 30 років тому переважна більшість європейської людності жила задля культури. Наука, мистецтво, справедливість здавалися самодостатніми; життя, що повністю переливалося в них, було вдоволене самим собою. Достатність цих оман не бралась під сумнів. Індивід, звісно, міг облишити їх і присвятитися іншим, легшим інтересам; але він здавав собі справу, що, зробивши це, піддався б примсі, узасаднення ж існування культурою залишалось незмінним Він знав, що будь-якої хвилі може повернутися до канонічної і надійної форми життя. Точнісінько так у Європі часів християнства грішник бачив своє грішне життя на поверхні тих глибин його душі, де пробувала жива віра в закон Божий.
   Річ у там, що на межі XIX ст. і XX ст. політик, говорячи на асамблеї про "соціальну справедливість", "громадянські свободи", "народний суверенітет", зустрічав у душах аудиторії щирий, дійовий відгук. Не менший, ніж проповідування гуманізації мистецтва. Тепер такого немає. Чому? Може, ми перестали вірити в ці великі предмети? Чи нас мало обходить справедливість, наука та мистецтво?
   Відповідь однозначна. Так, ми продовжуємо в них вірити, але на інший кшталт і немов з іншої відстані. Нове світовідчуття, либонь, найкраще видно на прикладі молодого мистецтва. З дивовижною одночасністю нова генерація всіх західних країн продукує мистецтво – музику, малярство, поезію, яке дратує людей передніших генерацій. Навіть дійшлі розумом особистості, налаштовані доброзичливо, не можуть прийняти нове мистецтво з тривіальної причини: вони не годні його зрозуміти. Не в тім річ, що воно їм видається кращим чи гіршим; вони просто не вважають його за мистецтво. Тож вони щиро вірять, що це лиш якийсь гігантський фарс, що розкинув свої змовницькі тенета по всій Європі й Америці.
   Таке непримиренне розмежування старих і молодих у ставленні до сьогочасного мистецтва неважко пояснити. На дотеперішніх щаблях еволюції мистецтва відміни стилю, часом значні (згадайте-но про відступ романтизму перед неокласичними смаками), завжди обмежувалися змінами й заміщенням естетичних об'єктів. Форми прекрасного, яким віддавали перевагу, були відмінні за різних часів. Але, попри ці зміни в предметі мистецтва, лишалися незмінними постава і відстань суб'єкта щодо мистецтва. Та набагато радикальніше трансформація відбувається тепер, коли починає своє життя нова генерація. Молоде мистецтво різниться від традиційного не стільки своїми об'єктами, скільки радикальною зміною позиції суб'єкта.
   Спільний симптом нового стилю, що прозирає в усьому розмаїтті його проявів – це випручання мистецтва з "поважного" терену життя, позбавлення його ролі центру життьового тяжіння. Напів релігійний характер, двовікову пишну патетику естетичного чуття викоренено до решти. Мистецтво перетворюється для нової людини на філістерство, немистецтво, як тільки його починають сприймати неповажне. Поважне – це те, через що проходить вісь нашого існування. Але мистецтво неспроможне витримати тягар нашого життя. При такій спробі мистецтво зазнає краху, втрачаючи притаманну йому грацію. Якщо ми, навпаки, відтручаємо естетичне і зміщуємо кого з центру нашого життя на периферію, якщо сприймаємо мистецтво неповажне, тобто таким, яким воно є – як розривку, гру, розвагу, то витвір мистецтва постає перед нами в своїй справжній чарівності. Брак порозуміння між старими й молодими в царині естетики настільки значний, що годі щось вдіяти. Для старих неповажність нового мистецтва – це вада, якої треба позбутися; тим часом для молодих ця неповажність – найвища вартість мистецтва, тож вони рішуче й свідомо прагнуть до цього.
   Такий поворот у ставленні до мистецтва знаменує одну з найзагальніших рис нового світовідчуття, що я недавно назвав тортовим і святешним відчуттям життя. Культурний прогресизм, який був релігією 2-х останніх століть, міг поцінувати діяльність людини лише з огляду на її результати. Необхідність і обов'язок перед культурою спонукають людей до виконання певних дій. Зусилля, яких вживається для їх звершення, є доконечними. Ці доконечні зусилля, викликані певними цілями, с праця. Тому XIX ст. боготворило працю. Завважте, що вона полягає в непрестижних, кваліфікованих діях, а чесноти праці зумовлені доконечністю, якій вона служить. Тим-то праця мас однорідний і чисто кількісний характер, що дає змогу вимірювати її погодинно і відповідно винагороджувати.
   Праці протистоїть інший тип зусилля, породжений не примусом, а довільним і щедрим імпульсом життьової потенції: це спорт! Якщо в праці сенсу й вартості зусиллю надає мета, то в спорті результат ушляхетнює спонтанне зусилля. Йдеться про надлишкове зусилля, якому цілковито віддаються, не сподіваючись на винагороду, немов від повноти внутрішньої енергії. Тому спортивне зусилля завжди відзначається довершеністю. До нього неможливо застосувати міри ваги й обсягу, якими звичайно регулюються винагорода за працю. Достоту вартісного досягається лиш неекономним зусиллям; наукова й художня творчість, політичний і моральний героїзм, релігійна святість – це величні спортові результати. Та завважте, що досягнення цих результатів не потребує заздалегідь розробленого плану. Ніхто ще не відкривав фізичного закону, наперед поставивши це завдання; його, скоріше, одержують як неочікуваний дарунок в результаті приємної і безкорисливої взаємодії з природними феноменами.
   Тому життя, вважаючи цікавішою і вартнішою свою власну практику, ніж інші, колись незрівнянно престижні цілі, надає своєму зусиллю духу радості, щедрості, ба навіть фіґлярства, властивих спорту. Воно прагне якомога зменшити сумну похмурість праці, мотивованої патетичними міркуваннями про обов’язок людини і священну справу культури. Життя творить свої прекрасні витвори немов жартуючи, не надаючи їм великої ваги. Поет легковажить свою творчість, мов той футболіст. У свою ж чергу, XIX ст. мало гіркий присмак безпросвітної тяжкої праці. Сьогодні молодь наготовлена надати життю незворушності святечного дня.
   На ниві політики теж неважко виявити ознаки перемін. Найочевиднішою прикметою європейської політики цих років є депресія. Політикують менше, ніж у 1900-му р., і з меншою самовідданістю та завзяттям. Ніхто не чекає від політики щастя, а про наших дідів судять як про хлопчаків, що давали себе вбивати на барикадах за те чи інше формулювання конституційного права. Сьогодні у тих сценах одержимості вартісним видається хіба що шляхетний імпульс, який спонукував їх шукати смерті. Проте сам мотив ми вважаємо легковажним.
   "Свобода" – річ вельми проблематична, а вартість її двозначна; натомість героїзм – цей шляхетний спортивний порив, скерований поза власне життя, має нев'янучу життьову грацію. Історія суспільності останніх півтораста років зродилася з присяги в залі для гри в м'яча. Пригадайте картини, що відтворюють пишний спектакль; пригадайте екзальтовану метушню, з якою депутати вершили свої славетні діла Сам акт присяги показує, що політиці надавалось релігійного забарвлення. Хто не добачить дистанції, що відділяє нас від такого способу почування? Втім, повторюю, не про те йдеться, що політичні принципи втратили вартість і значення. Свобода, як і донині, здається нам чудовою річчю, але це тільки схема, формула, інструмент для життя. Підпорядковувати життя свободі обмежувати політичну ідею – не що інше, як ідоловірство!
   Вартості культури не згинули, вони просто змінили свій ранг. В будь-якій перспективі, коли запроваджується ноші термін, відповідних змін зазнає вся їхня ієрархія. У спонтанній системі поцінувань, яку нова людина приносить з собою і, якою сама вона є, з'явилася нова вартість – життьова, що лише своєю приязністю утискає решту вартостей. Передніша епоха без бач і однобічно віддавалась поцінуванню культури, нехтуючи життям. Якщо відчути життя як незалежну від його змісту вартість, то навіть попри визнання вартості науки, мистецтва й політики, в цілісній перспективі нашого серця, вони вартуватимуть, на правду, менше…
Автор – Хосе Ортеґа-і-Ґассет

пʼятниця, 10 березня 2017 р.

Чи готує Польща свій похід на Схід?

Доба гібридних війн розпочалась задовго до московської окупації Криму та східного Донбасу весною 2014-го р., ще в часи міжвоєнного періоду (1919-1938 рр.) та появою гібридного миру під назвою Версальсько-Вашинґтонська система. Проте минуло менше 100 років, а уроки тієї грізної та похмурої доби і досі не вивчені, а ні тими, хто здійснює гібридну агресію, а ні тими, хто до неї готується і прагне миру всіма засобами.
   Ось і сьогодні деякі країни-сусіди України, не рахуючи ординську Московію, сплять і бачать в своїх кордонах наші Ковель, Львів, Мукачеве та Чернівці. Візьмемо, наприклад, такого собі західного партнера як Республіка Польща. З відновленням української незалежності в 1990-х рр. ця держава прагнула активно залучити на свій ринок праці тисячі, якщо не мільйони, українців з-за Збруча, фінансувала різні культурно-просвітницькі заходи та організації полонофільського напряму на українській землі та сприяла появі сотень пам’ятників польським окупантам від Дніпра до Західного Бугу. Не дивно, що видані українцям-західнякам довгострокові візи та іншого роду паспортні преференції активно використовують польські роботодавці у своїх приватних цілях. У свою чергу наші співгромадяни форсують доступні їм можливості польського ринку праці – в тому числі нелегального, не задумуючись про наміри тих, хто їх приймає у чужій країні.
   Тривалий час в сусідній Польщі різними суспільно-політичними та історичними колами гуляла хвороблива манія антиукраїнської бандерофобії. На думку консервативної більшості польського суспільства, героїзація військово-політичних націоналістичних формувань часів міжвоєнного періоду (УВО, ОУН та УПА) в сучасній Україні загрожує мирним та злагодженим стосункам між двома державами. Варто одразу зауважити, що в самій Польщі визнання бандитів із сумнозвісної "Armia Krajowa" героями польської нації ХХ-го ст. є настільки показовим актом, що яскраво демонструє всю сутність подвійних стандартів по відношенню до історичних подій 75-річної давності.
   Для наших західних сусідів з берегів Вісли постать Степана Бандери, як колись  Богдана Хмельницького, може кидати тінь на їхні плани чи наміри повернути в лоно польської держави колись відторгнені "Kresy Wschodnie". І тут йде мова не тільки про 5 західноукраїнських областей (Тернопільщина, Львівщина, Івано-Франківщина, Рівненщина і Волинь), але й Східну або Серединну Литву з Вільнюсом і Західну Білорусь з Брестом та Гродно. Ідейне просвітництво щодо польського іредентизму і просування на Схід вже давно вийшло за тісні межі місцевих радикальних націоналістів та шовіністів на кшталт рухів "Obóz Narodowo-Radykalny" і "Młodzież Wszechpolską". Сьогодні польські урядовці активно розвивають загальнодержавну лінію можливого відновлення "історичної справедливості" з поверненням колись втрачених земель та з піною у роті засуджують будь-які спроби своїх східних сусідів вознести в пантеон національних одержавлених героїв постатей, не зовсім до вподоби офіційній Варшаві.
   Попри те, що нещодавно Сенат Республіки Польща вирішив все ж ухвалити рішення про відхилення проекту закону щодо заборони пропаганди "українського і литовського націоналізму", польські політики не планують зупиняти свій потяг спланованої інформаційної пропаганди, що несеться шаленою швидкістю на Схід… Так ще з початку 2000-х рр. в польських військово-політичних колах почали прогнозувати ймовірну "окупацію" регулярною армією РФ територій України та Білорусі. Особливо гострою стала ця тема після московсько-грузинської війни 2008-го р. та з початком агресії Кремля в Криму і на Донбасі. На думку багатьох польських політологів і військових експертів, їхній країні варто активніше готуватись до відбиття ймовірної атаки московських військових угрупувань не тільки зі Східної Пруссії (сучасна Калінінградська область в РФ), але й з території Білорусі та України. Саме на кордоні з Білоруссю розгортаються додаткові підрозділи польської армії і сил територіальної оборони.
   Тобто, у відповідь на роботу нашої української дипломатії в напрямку встановлення дійсно мирних і добросусідських відносин між Києвом і Варшавою, у Польщі відбуваються зворотні процеси: підтримка радикальних націоналістів-українофобів в східних польських воєводствах; укрупнення армії та мілітаризація польського суспільства; а Україна, поряд з РФ, потрапляє в список можливих ворогів. Для багатьох українців, тим паче заробітчан, стане сюрпризом, що на тлі очікувань нападу кремлівських "зелених чоловічків" на польському телебаченні ось вже як рік знімаються пропагандистські передачі з метою перевірки боєготовності населення, коли з проханням про укриття до рядових поляків звертався іноземний військовий льотчик, одягнений... в українську форму!
   Та це ж ще не все, шановні читачі! Останніми роками, коли в Україні йде кривава війна, польські іредентисти з потурання чи мовчазного споглядання українських урядовців, точнісінько як їх мадярські побратими, проштовхують на Західній Україні свою військово-історичну діяльність. Не так давно на Львівщині у Бродівському районі нащадки польських осадників вшанували своїх загиблих співвітчизників в спаленій гітлерівськими карателями дощенту Гуті-Пєняцькій. Здавалося б, що цей захід має бути траурний, а отже – мирний! Проте там, окрім офіційної польської делегації, були присутні молодики у військовій формі з нашивками "SJS Lwów", які одним своїм виглядом показували присутнім українцям, що ніяка це не їхня земля і, що невдовзі географія цього краю може докорінно змінитись. Тож не варто чекати польського варіанту "Drang nach Osten", гартуймося вже, доки й справді не стало запізно!
   І ось виходить так, що тим часом, як консервативно-традиціоналістські кола України прагнуть налагодити з польськими колегами дружню дискусію, ті ж самі "колеги" оголошують проведення не зовсім дружньої нам акції. Ось що надибано в світовій мережі: "Razem przeciwstawiliśmy się nawale islamu, co spowodowało, że politycy ugięli się pod presją społeczeństwa. Dziś nadeszła pora głośno powiedzieć "NIE" dla imigrantów z Ukrainy!" (заклик до активного спротиву українським заробітчанам в блозі "Tenete Traditiones"). Українців, що шукають не кращої долі закордоном, а лише можливості гідно підзаробити, польські націоналісти ставлять в один ряд з ісламськими варварами, які хмарою пустельної сарни накрили терени Європи?! Оце так-так... Нічого додати!
   Всі ці факти дозволяють зробити висновок пересічному українцю про те, що нашій державі все ж варто побоюватися нападу ще й з боку такої "дружньої" Польщі. Адже концепція "відбиття агресії", яка зараз домінує у наших західних сусідів, легким натисканням пульта телевізора може перетворитися в ідею "попереджувального удару по ворогу на його території", тим паче, коли мова йде про повернення такого омріяного поляками Львува і останнього покарання клятим "faszystowskiem banderowcam". У зв'язку з цим абсолютно обґрунтованими виглядають заходи української влади та патріотично налаштованих громадян, спрямовані на зміцнення територіальної оборони, бо ж як там кажуть старі добрі приказки, береженого Бог береже, а українця – його армія!
Автор – Денис Ковальов

неділя, 5 березня 2017 р.

Маніфест Нової Доби

Перед нами стоїть нова епоха. Часи, що передували їй - закінчилися. Відбулася Велика зміна Буття. Те що було до нас, тепер лише нагадування про минулий занепад. Занадто довго було засилля занепалих. Більше 200 років ми чекали цього часу. Все що було до них, було лише приготуванням, а що після підготовкою.
   Французька буржуазна революція кінця XVIII-го ст. принесла в наш світ руйнування основ: основ закону і порядку, основ віри, основ любові. Чума поглинула світ і світ став чорним. Але світло було і там. Наполеон Бонапарт - великий корсіканец, не по достоїнству оцінений і невірно растрактованний. Він не був частиною цієї чуми - він був реакцією на хворобу. Він перший вказав шлях і почав слідувати йому, тим самим навчаючи нас.
   Про цей час писали. І писали багато... Його чекали з нетерпінням Гельдерлін, Новаліс, Гайдеґґер, Юнґер, Евола і багато інших письменників і мислителів, чий борг був доставити нам ті знання, той нескінченний резерв ресурсів, щоб ми використовували його в цей час, незважаючи на те, що їх чекав сором і нерозуміння з боку сучасників.
   Закінчився час залізних, пішла епоха титанів. Настав час Богів! Ми апологети нової щирості. Ми заявляємо про повернення до основ. Нам чуже те сприйняття, яке було. Те іронічне нав'язування, та слабкість упереміш з жовчю. Ми вийшли з порочного кола симулякрів. Ми віримо в сьогодення. Ми віримо в те забуте і споганене занепалими. Ми ті хто діє. Ми ті хто будуємо. Заради вищого блага. Заради вищої мети.
   Ми заявляємо про повернення поваги. Ми заявляємо про повернення простих істин. Ми ті, хто знайшли мужність взяти на себе відповідальність серед побитих слабкостями минулого: наркотиками, хіттю, брехнею... Відповідальність за правду. Відповідальність за любов. Відповідальність за все те краще, що було осоромлені. Ми ті, хто вірить в ідеали. Ми ті, хто готовий жертвувати. Ми - існуємо. Ми - батьки!
   Ті, хто бере на себе відповідальність за виховання нових поколінь. Поколінь чесних людей. Поколінь відповідальних людей. Поколінь гідних. Ми - індивідуалісти. Ті, хто повернули почуття і віру. Ті, для кого ідеали не порожній звук. Ті, для кого Батьківщина їх прапор. Ті, хто ставить себе останнім. Ті, хто бачать мету.
   Нехай живе Таємна Україна! Wer rettet uns den Frieden, wenn nicht wir selbst...