Шляхи до Господа

Всі шляхи світу ведуть думку до Бога, бо Він – загадка загадок, тайна тайн. Ніщо не змінилося з того часу, коли старозавітний автор писав "реліґійний епос" про страдального Йова, і ніколи не зміниться, хоч як зросте людська наука. Той старозавітний автор писав: «Ось Бог є великий, та пізнати його не можемо, ані число його літ не може бути збагнене», – а про сотворений світ писав він: «Дивніші ті речі, ніж щоб я їх міг збагнути й зрозуміти».

   Не є це ніяка суперечність, що ми пізнаємо, що Бог є, а збагнути його не можемо, бо й світ є, а збагнути його не можемо... Світ свідчить про Господа, – як твориво про свого Творця. Хоч Бог і скрився перед нами, то в сотвореному світі залишив свої сліди, щоби ми могли до нього дійти, а нашій душі дав таку природу, щоб вона інстинктивно попадала на божі сліди у світі та, щоби Бога шукала.

   Цілий наш гін до науки, до ширшого й глибшого пізнання світу, до розкривання загадки буття-життя – це в суті речі шукання Бога. Якби не той інстинкт нашої душі, то ми ніколи не спромоглися б ані на думку про Господа – от як звірята. Тільки своєрідне чуття відводить нашу свідомість від Бога, перегороджує доступ до нього.

   Це всім людям добре відоме "чуття буденности" ("чуття нічогости"), що не терпить ніякої "тайни" – вороже всякій метафізиці. Само собою це чуття зовсім природне (інстинктове), конче потрібне для нашого практичного життя; воно в нашому житті виконує аналогічну функцію, як "охоронне забарвлення" (мімікрія) в деяких звірят. Це достосування до свого оточення, щоб стати непомітним для ворогів.

   Тільки що звірята тим способом рятуються перед зовнішніми ворогами, щоби вони їх не побачили, а ми, люди, маскуємо свою власну свідомість, щоб вона не бачила глибшої, жахливо дивної дійсности світу. "Чуття буденности" охороняє нашу свідомість перед залежністю від надлюдських сил буття, дає нам певність у наших виступах, побільшує свободу наших рухів. Новітні природничі науки, поширюючи матеріяльний світ до безконечности, розбудували й утвердили це "чуття буденности" – тому в наших часах так багато атеїстів і кандидатів на атеїстів?

   Але новітні науки, саме в найновішій своїй фазі, розбудували й утвердили також ті шляхи, що ведуть до Бога. Найновіша фізика відреклася навіть механізму – детермінізму, того "божища" всіх атеїстів. Звичайна людська хиба: уявляти собі всяку природничу проблему простою й плиткою – надто дешево "купувати" її розв'язку, але історія виказує, що всі природничі науки ведуть до щораз більшої й глибшої загадки.

   Старозавітний мудрець, "Проповідник", глядячи тільки на поверхню життя, каже: «Бо де багато мудрости, там багато й гніву; а хто прибільшує знання, прибільшує також гризоти». А модерний фізик Вільям Еддінґтон, маючи перед очима тайни атома, пише: «За збільшення знання платимо збільшенням несвідомости». Тому то в минулих віках, коли наука була плитка й мала, легко було бути й вірянином, і безбожником.

   Як хтось уявляв собі світ і його першу причину, так і було добре – в його власній уяві. Тріюмфувати могла всяка віра, яка вона не була б, але сьогодні не легко зберігати свою віру (форму своєї віри), а ще тяжче невіру – очевидно, коли не вдоволяємося чим-небудь, але вглибляємося в те все, що наука видвигнула. Для ясности в говоренні треба ствердити, що "невіра" тут також є вірою – вірою в те, що Бога нема.

   Не є людям дано цілу загадку життя-буття розв'язати у формі вичерпувального, наочного знання. Можемо розв'язати цю загадку тільки в формі віри, де приходиться із "проблисків", із "фраґментів" відгадувати цілість предмета – і навіть совістю та чуттям заручатися за правдивість нашої розв'язки. Сказали ми на початку, що у нашому розумовому відношенні до Бога ніщо не змінилося від часів біблійного Йова і там ми хотіли сказати, що тайна Бога, крім розвитку науки, якого в давнині ані прочувати не могли, і для нас залишилася тайною.

   Тут мусимо це ще доповнити, отож саме завдяки розвиткові науки загадка життя-буття стала для нас далеко більшою, ніж була для попередніх поколінь. Її стиль став більший, а світ безмірно більший і дивніший, ніж уявляли собі його наші предки. Безмірно більша й дивніша також його причина – Бог!

Автор – Гавриїл Костельник

Людина потребує посередника для спілкування із Богом

У наші часи існують мільйони "своїх вір", що не чоловік – то віра. «Я в Бога вірю, але до церкви не ходжу», – часто чуємо від друзів та знайомих. Зрозуміло, що такі люди, які подекуди навіть називають себе християнами, є продуктом попередніх періодів занепаду релігії, у тому числі активної боротьби проти неї; але водночас у них відчувається бич останніх декількох століть світової історії – індивідуалізм, коренем якого є гординя.

   Не варто дивуватися, що адепти тези – «Я в Бога вірю, але до церкви не ходжу» – поміж іншим люблять говорити, що не повинно існувати "посередників" між людиною і Богом. Як і в багатьох інших подібних випадках, тут важливо розуміти, що саме мається на увазі під поняттям посередника. Найперше потрібно сказати, що посередником між людиною і Богом є Христос.

   Щоби примирити з Собою людей, Бог сам стає людиною. Ми примирені з Богом завдяки Відкупителю-Христові, Втіленому Божому Слову. У цьому сенсі Христос є єдиним посередником між, з одного боку, людьми в цілому та кожним із нас зокрема та, з іншого боку, Богом, але в інших сенсах ми також маємо посередниками один одного.

   Посередником між певною людиною і Богом є той, хто навертає цю людину своєю молитвою, словом та прикладом. Василь не вірить у Бога, живе аморальним життям, вживає наркотики й уже стоїть на межі втрати людської подоби, проте його брат Петро регулярно за нього молиться. І ось, у критичний момент, з огляду на Петрові молитви, Бог вливає у серце Василя каяття, і той стає на шлях благочестивого життя.

   Зрозуміло, що у певному сенсі Петро є для Василя посередником отримання Божої благодаті; можна сказати, що "посередництво" є тим, що творить Церкву. «Завжди дбайте про добро один для одного й для всіх!», – звертався у 1-му Посланні до Солунян апостол Павло (5:15). Церкву творить, у тому числі постійна молитва християн один за одного і за всю Церкву, причому молитися можуть не лише живі, але й померлі.

   У певних скрутних чи особливо відповідальних ситуаціях ми можемо просити про молитву наших друзів та знайомих. Так само ми можемо просити про молитву тих наших братів і сестер у вірі, які вже померли та яких Церква шанує як святих. Діва Марія, апостоли, мученики, мільйони святих... Всі вони є такими ж членами Церкви як ті люди, яких ми бачимо на землі – лиш вони уже зараз споглядають світло Божої Слави, і їхні молитви за нас особливо цінні.

   Тому ми не повинні соромитися прохати святих про молитву, розглядаючи їх як особливих посередників між собою та Богом. Нарешті, особливими посередниками є священники та ієрархи. На їхніх плечах лежать особливі функції у житті земної Церкви – збереження чистоти віри та обдаровування вірних Божою благодаттю через Таїнства і обряди (видимі знаки невидимої благодаті). Апостол Павло навчає нас із цього приводу: «Благаємо ж, браття, ми вас: шануйте тих, що працюють між вами, і в вас старшинують у Господі, і навчають вас вони; у великій любові їх майте за їхню працю» (1-ше Послання до Солунян 5:12-13).

   Господь установив священство задля нашої користі, і ми маємо цінувати цей дар – навіть якщо хтось зі священників та єпископів не поводиться так, як має поводитися. Існує дуже гарна фраза: «Якщо Бог буде на першому місце, все буде на своїх місцях». На своєму місці має бути й наше "ego", інакше, воно заступатиме нам не лише Бога, але й досить очевидні для нашого розуміння речі.

Автор – Ігор Плохой

Молитва до Чесного Хреста

У темні часи живемо ми. Та не лише темні — абсурдні. Настільки, що просто через соціальні мережі у Києві сатаністи влаштовують ритуали проти... капіталістів і гомофобів! — Уявляєте?! Настав час для молитви до Чесного Хреста проти злих духів.

   Нехай воскресне Бог, і розвіються вороги Його, і нехай біжать від Лиця Його ненависники Його. Як щезає дим, нехай щезнуть. Як тане віск від лиця вогню, так нехай згинуть біси від тих, хто любить Бога і хто осіняє себе хресним знаменням і в радості промовляє: «Радуйся, Пречесний і Животворчий Хресте Господній, що проганяєш бісів силою розп'ятого на тобі Господа нашого Ісуса Христа, що до пекла зійшов, і подолав силу диявола, і дарував нам тебе, Хрест Свій Чесний, на прогнання всякого супротивника».

   О, Пречесний і Животворчий Хресте Господній, допомагай мені зі Святою Владичицею, Дівою Богородицею, і з усіма святими навіки. Амінь. Прости їх, Господи, бо не тямлять, що роблять. Прости і наверни до Чесного Хреста Свого. Нехай покаються. Поки мають час.

За матеріалами "Братства Архистратига Михаїла"

До річниці народження Августина Блаженного

Вивчаючи історію будь-якого періоду прослідковується така тенденція, що кожна епоха представлена визначними особистостями, тому завжди буде відбуватися потяг до вивчення духовного минулого. У добу панівного становища прогресу та мультикультурності, коли традиція та ідентичність відійшли у тінь гендерної розбещенності, актуальними стають такі постаті, яким сучасний модерний світ здавався б епохою панування демонів та антихриста.

  Ідеали постатей минулого були далекими від псевдоідеалів тих, хто нині заправляє свідомістю людства, знищує традиційне розуміння родини та шлюбу, нав’язує наднаціональну та релігійну рівність, у той час як сотні християн гинуть від рук іновірців та содомітів.

   До особистостей, яким судилося стати у центрі духовного життя минулого, можна віднести  Аврелія Августина, він же Августин Блажений, який у темному Середньовіччі дарував світло загубленим та надію знедоленим. Погляди Аврелія Августина справили великий вплив на всю середньовічну філософію та суспільно-політичну ідеологію. Це один з найяскравіших філософів Cередньовіччя, який хвилювався за долю людства і кожної людини зокрема.

Коротка біографія

   Августин Блажений народився 13 листопада 354 р. у м. Тагаста римської провінції Нумідії.  Ще в дитинстві він засвоїв деякі релігійні уявлення, однак батьки основну увагу зосередили на його світській кар’єрі і доклали усіх зусиль, щоб він здобув гуманітарну освіту, котра б забезпечила успішний фах вчителя, юриста чи урядовця. Життя Аврелія Августина було сповненим бурхливих і нескінчених пошуків.

   У дитинстві Аврелія Августина готували до хрещення, але не охрестили. Мати завжди говорила йому про любов Божу і розповідала про свою віру. Августин Блажений через спочатку потрапив під згубний вплив маніхейства і став одним із проповідників тих ідей, що матеріальні вчинки не мають впливу на етичні цінності. Почав вести розпусне життя. Августин Блажений отримав початкову освіту в рідному місті. Школа дала йому основні знання латинської мови і необхідні риторичні навички. Для поглиблення освіти Августин Блажений подався до Карфагену. Палкий потяг до досягнення мудрості охопив Аврелія Августина після прочитання діалогу Цицерона "Гортензія". Це спонукало його до подальшого прочитання Біблії, оскільки він пам’ятав, як мати підносила мудрість цієї книги, і як вона вшановувала Ісуса Христа. Однак істину в той час він знайшов не в Церкві.

   На його тодішній погляд, релігія християн була недостатньо раціональною і філософською, а мова перекладу Біблії видалась йому грубою, темною і далекою від античних аналогів. У творі "Сповідь" Августин Блажений докладно зупиняється на 9 роках, свого перебування в тенетах маніхейства. Його приваблював раціоналізм маніхейського світосприйняття, сповідування одуховленного християнства, у якому не було б місця Старозавітньому Божому об’явленню, крайній дуалізм добра і зла.

   У цей час філософський синтез всієї епохи становив неоплатонізм Плотіна, який вважається інтелектуальною підготовкою на шляху до християнства. Побачивши суттєву подібність між неоплатонівським вченням про Другий Початок (розум) і християнським вченням про Слово Боже (логос), Августин Блажений сприйняв неоплатонізм як філософію, наближену до християнства, хоч і визнавав, що між ними є суттєві відмінності. У свідомості Аврелія Августина образ Ісуса Христа набирає свого належного значення. Ісус Христос для нього стає не лише неперевершеним вчителем, але Спасителем людського роду, Сином Божим, що явив себе в людській природі. Це неоплатонівське вчення значно сприяло у розриві з маніхейством і наверненню до християнства Аврелія Августина.

   У 387 р. блаженний Аврелій Августин разом з сином Адеодатом і товаришем Аліпієм прийняв хрещення від святого Амвросія Медіоланського. Про свого духовного вчителя блаженний Аврелій Августин з вдячністю Богові говорить: «Волає до тебе, Господи, віра моя, яку ти дав мені, якою ти надихнув мене через людськість Сина Твого, через посередництво проповідника Твого!». В особі Амвросія Медіоланського християнський ідеал постав перед Аврелієм Августином як всебічне панування Божественного порядку над життям, як всемогутня Церква, яка панує над індивідом і суспільством, як теократія, в якій світське начало поглинуте духовним.

 У 395-430 рр. Августин Блажений жив в африканському місті Гіппон в якості єпископа. У цей період він написав дуже багато творів, а також брав активну участь у церковному житті. Він очолив церковне життя Північної Африки. Його величезна популярність і вплив дозволили йому зробити великий внесок у законодавчу діяльність африканської церкви. Аврелій Августин прославився не тільки як проповідник і письменник, але й як філософ і богослов, створив філософію історії. До самої смерті в проповідях, листах і незліченних творах він захищав єдність церкви і займався поглибленням християнської доктрини. Він помер у Гіппоні в 430 р., у віці 76 років.

Світогляд

   На богослов'ї та філософії Аврелія Августина лежить глибокий відбиток його темпераменту і біографії. Він дотримується матеріалістичного погляду на погану природу людини, яка є наслідком первородного гріха і передається через статеве життя. Для Аврелія Августина людина – це душа, якій служить тіло. Але людина – це єдність душі і тіла. Однак саме його темперамент і постійна боротьба проти моралі того часу привели до надмірного звеличування божественної благодаті і одержимості ідеєю про приречення. Він розвинув вчення про чистилище, як про проміжному місці між раєм і пеклом, де душі грішників очищуються.

   Августин Блажений сформулював деякі положення, які, хоча й не були цілком прийняті Католицькою Церквою, однак породили нескінченні богословські суперечки. Його доля компрометувала християнський універсалізм, згідно з яким Бог бажає спасіння всіх людей. У його роботах зі спроби виразити розуміння догматів віри виникає система християнської філософії. Аврелій Августин вважав, що основою вивчення життя, як і філософії, є Бог, оскільки будь-яке вивчення є частиною пізнання Бога. Людина, що пізнала Бога, не може не любити його. Будь-яке знання має вести до Бога, а потім і до любові до нього.

   До найважливіших творів блаженного Аврелія Августина належать: "Сповідь" (від лат. Confessiones), "Проти академіків" (від лат. Contra academicos), "Про Град Божий до Марцеліна" (від лат. De Civitate Dei ad Marsellinum), "Про Трійцю" (від лат. De Trinitate).

  Центральним враженням всього життя Аврелія Августина є контраст гріха: «Я не хотів користуватися тими предметами, які намагався красти, я впивався самою крадіжкою, спокушуваний гріхом. Незліченними обманами ошукував і свого вихователя, і вчителів, і своїх батьків, а все через любов до забав, дурних комедій… Я вдавався також до крадіжок з льоху і столу своїх батьків, чи то з ненаситності, чи тому, щоб могти дати щось хлопцям… Гарні були ті плоди, які ми крали, тому, що Ти їх створив, Ти – незрівнянна Красо, Творче Всесвіту, Боже Милостивий, Боже – Добро найвище і моє справжнє Добро. Ти бачиш це, Господи, і Ти мовчиш, терпеливий, сповнений милосердя і правди. Але чи завжди мовчатимеш? Бо далека людина від лиця твого в присмерку пристрастей».

   Щоб стати родоначальником середньовічного світогляду, Августин Блажений повинен був в самому собі перебороти язичництво. Він поєднав і вистраждав в собі всі хвороби свого часу, і в повному сенсі слова ніс на собі хрест свого суспільства. Вже будучи на шляху до навернення, наполовину християнином, розповідає Аврелій Августин: «Не знаючи спокою, питав я себе, звідки зло. Боже мій! Як мучилось переймами народження серце моє, як воно стогнало! Це – тривога душі, яку не можна вимовити словами, яку ніхто з людей не міг розділити і зрозуміти, яку один Бог невидимо сприймав».

   Августин Блажений систематизував християнське віровчення, подаючи його як цілісне і єдиноправильне, виступаючи за обов‘язкову єдність віри і церковної організації, богослов проголошує прагнення до щастя основним змістом людського життя. Однак щастя на його думку – це пізнання людиною Бога і любов до нього. У праці "Про Град Божий до Марцеліна" Аврелій Августин наголошує, що християнський Бог створив світ і людину. Він всемогутній і безконечний. Пізнати Його – означає стати щасливим.

   Однією з центральних у вченні Аврелія Августина є проблема свободи волі як основи людської особистості. Осягнути розумом людина може лише те, у що вірить, до чого прагне. Єднання з Богом відбувається не при допомозі розуму, а завдяки волі. Воля, об‘єктом якої є Бог – це віра. Августин Блажений стверджує: «Бог – найвище буття, нематеріальна форма найвищого блага. На відміну від Бога, світ не має постійності і самостійності, оскільки є похідним від Творця. Все, що ми зустрічаємо у цьому світі, має перехідний характер, змінюється, минає».

  У своїй "Сповіді" Августин Блаженний на власному прикладі намагається довести марність людських зусиль, неспроможність людини звільнитися від гріха доти, поки вона безмежно не віддасться провидінню і не виявиться знаряддям Божої волі. Аврелій Августин вимагає від християнина повної аскетизи й відмови від своєї індивідуальності, беззаперечного слідування вказівкам Бога.

Августин Блажений у добу постмодерну

   Спадщина Аврелія Августина дуже величезна. Сьогодні наше суспільство знаходиться на етапі глибоких соціально-економічних перетворень, таким періодам властиво переосмислення людьми навколишнього світу, відродження старих і становлення нових філософських вчень. У нього ми знаходимо як окремі думки з богослов'я, філософії, антропології, психології, так і цілі системи світогляду.

   Августин Блажений обґрунтовував і виправдовував існування майнової нерівності людей у ​​суспільстві. Він стверджував, що нерівність – неминуче явище соціального життя і безглуздо прагнути до рівняння багатств, воно буде існувати в усі віки земного життя людини. Держава – покарання за первородний гріх, бо є системою панування одних людей над іншими, воно призначене не для досягнення людьми щастя і блага, а тільки для виживання в цьому світі. Справедлива держава – тільки християнська держава. Функції держави: забезпечення правопорядку, захист громадян від зовнішньої агресії, допомога Церкві і боротьба з єрессю, необхідність дотримуватись міжнародних договорів. Спосіб життя людини мегаполісу, що відрізняється індивідуалізмом, прагненням до успіху будь-якою ціною і розбещеністю вдач, аж ніяк не винахід нашого часу.

   Згідно із Аврелієм Августинином, ніхто не може позбавити людину свободи, навіть Бог. Однак гріхопадіння людини призводить до спотворення волі і свободи людини. Це спотворення і волі, і свободи, і людини, є своєрідним джерелом морального зла. В силу гріховності воля людини має можливість здійснювати зло. Саме через такі свої твердження Августин Блажений близький сучасній людині, людині  традиції, християнину зі своїм важким шляхом до Бога і своєю відкритістю тим ідеям, які намагаються знищити антихристи.

   Блаженний Августин говорить про можлівість людської душі бачити Божественне Світло. Для цього треба змінити свое життя. Зміна способу життя, про яке говорить Аврелій Августин, починається з очищення, вигнання з розуму гріховніх думок и дурних спогадів. В міру того, на скільки душа усвідомлює свій ​​скаліченій гріхом стан и робить кроки на шляху до виправлення, настількі вона наближає до себе пізнання Бога.

   Втративши Бога через необачність та нав’язану нам розкіш матеріального прогресу, ми блукаємо у темряві мультикультуралізму та сексуальних збочень не знаходячі собі місця, через що не можемо знайти шлях навіть до себе і власної душі. Предметом пошуків Аврелія Августина був Бог, зацікавленій у порятунку лише тієї людини, яка йому вірна, що вірить і не стає на шлях гріховності та забуття.

  Вчення Аврелія Августина стало визначальним духовним чинником середньовічного мислення, а його філософські погляди вплинули на подальше філософське мислення християнського світу всієї Європи. Августин Блажений заклав підвалини нової християнської філософії. Він відкинув класичний підхід греків, заснований на об'єктивізмі, інтелектуалізмі, його підхід був інтроспективним, вольовий він приписував першість над розумом.

  Августин Блажений був одним з перших високо освічених християнських мислителів, що заклали основи середньовічного типу філософствування. У темному Середньовіччі авторитет Аврелія Августина був надзвичайно великим, тому не мав собі рівних до появи праць Томазо Аквінського та Бернара Клервоського. Блаженний Августин є одним з тих Отців і Вчителів Церкви, чиє значення і чий внесок в історію світової культури і цивілізації є визначальним, саме з причини своєї виняткової універсальності. Він не був лише богословом або філософом, він був батьком нової цивілізації і культури, захисником традиції та моралі.

 Шістнадцять століть відділяють нас від ідей, сформульованих Аврелієм Августином, а проте, вони живі і необхідні нині нам не менше ніж тоді. Уся філософія Аврелія Августина зосередилася на постаті Бога, без якого нічого не можна ні щось зробити, ні пізнати. Щастя можна досягті на єданні із Богом. Досягнення людського щастя передбачає передусім пізнання Бога і випробування душі. Бог створив природу доброю дляч щастя, але отруїла її зла воля. Зло походить від людини і має земний характер. Добро ж походить від Бога і є продуктом божої милості. Людина відповідає злу, але не добру.

   Отже, Августин Блажений вніс чималий внесок у розвиток середньовічної філософської думки, ставши автором оригінального і неповторного вчення. Сьогодні наш розбещений світ потребуй морального оновлення, такого як колись пройшов Аврелій Августин. Ми маємо відступити від гріховності постмодерну, не творити собі ідола з матеріальних цінностей технічного прогресу, а стати на шлях добра та єдності із Богом, як заповідано нам у Біблії.

Автор – Денис Ковальов

Хрeстиянський націоналізм

   Шановні читачі, сьогодні випала нагода представити всім вам цікаву працю російського філософа Івана Ільїна, яка співставляє ідеї націоналізму та настанови Ісуса Хреста. Цікавого прочитання! Одже, культура твориться не однією людиною. Вона є надбанням багатьох людей, духовно споріднених між собою. Кожні двоє друзів утворюють у своєму спілкуванні певний культурний рівень і започатковують певні культурні значення. Так відбувається і в кожній сім’ї, в кожному суспільстві, в кожній організації, в кожному товаристві і в кожному народі.

Сучасні символи українського християнського націоналізму

   Люди не випадково об’єднуються один з одним, їх притягає один до одного схожість матеріальних та духовних інтересів; із цієї схожості виникає спілкування; тривале спілкування збільшує взаємну подібність і, якщо спілкування має творчий характер, то зростає і взаємне тяжіння, міцніє взаємний зв’язок. Цей зв’язок скріплюється традицією, яка передається із покоління в покоління. Так поступово виникає єдина і спільна для всіх культура.

   Найтісніше єднання людей виникає із їхньої духовної однорідності, зі схожого душевно-духовного укладу, зі схожої любові до єдиного і спільного, з єдиної долі, яка єднає людей у житті і смерті, з однакового бачення, з єдиної мови, із єдиної віри і спільної молитви. Саме таким є національне єднання людей.

   Національне почуття не тільки не суперечить християнству, але отримує від нього свій вищий смисл і підґрунтя; бо воно спричиняє єднання людей в дусі любові, і прикріпляє серця до вищого на землі – до дарів Святого Духа, які даруються кожному народу і своєрідно перетворюються кожним із них в історії і культурній творчості. Ось чому християнська культура здійснюється на землі саме як національна культура і націоналізм потрібно не засуджувати, а радісно і творчо сприймати.

Російський філософ Іван Ільїн

   Кожний народ має інстинкт, даний йому від природи (а, значить – і від Бога) і дари Духа, які виливаються на нього від Творця усіх. У кожного народу інстинкт і дух живуть по-своєму і утворюють дорогоцінну своєрідність. Так, кожний народ по-своєму єднається у шлюбі, народжує, хворіє і помирає; по-своєму лінується, працює, хазяйнує і відпочиває; по-своєму сумує, плаче і нудьгує; по-своєму посміхається, сміється і радіє; по-своєму ходить і танцює; по-своєму співає і створює музику; по-своєму говорить, декламує, жартує і красномовствує; по-своєму спостерігає, споглядає і створює живопис; по-своєму досліджує, пізнає, міркує і доводить; по-своєму бідує, чинить благодійність і виявляє гостинність; по-своєму будує домівки і храми; по-своєму молиться і геройствує; по-своєму воює…

   Він по-своєму підноситься і падає духом; по-своєму організовується. У кожного народу інакше, своє почуття права і справедливості; інакший характер, інакша дисципліна; інакше уявлення про моральний ідеал; інакша політична мрія; інакший державний інстинкт. Словом, у кожного народу інакший і особливий душевний уклад і духовно-творчий акт. І в кожного народу – особлива, національно-зароджена, національно-виношена і національно-вистраждана культура.

   Таке становище – від природи і від історії. Таке становище в інстинкті і в дусі, і в усій культурній творчості. Так усім нам дано від Бога. І це добре. Це прекрасно. І це ніколи не було засуджене у Євангелії. Різноманітні трави і квіти на полі. Різноманітні дерева, води і хмари. Багатий і прекрасний сад Божий, щедрий різновидами, виблискує формами, сяє і радує різноманітністю. І кожному народові належить і бути, і красуватись, і Бога славити – по-своєму. І в самій цій розмаїтості – вже співається і підноситься хвала Творцю. І треба бути духовно сліпим і глухим, щоб не розуміти цього.

Арійський хрест

   Думка погасити цю різноманітність хвалінь, скасувати це багатство історичного саду Божого, звести все до одноманітного штампу, до "уніформи”, до рівності піску, до однаковості після того, як у світі вже засяяли духовні відмінності, змогла б зародитись лише у хворобливій душі, від злісної, заздрісної судоми, або ж у мертвому і сліпому розумі. Така плоска і вульгарна, антикультурна і всеруйнівна ідея була б дійсним виявом безбожництва. Знайти її у християнстві, в Євангелії, в католицизмі та православ’ї – цілком неможливо. Бо ж християнство подарувало світові ідею особистісної, безсмертної душі, індивідуальної за своїм даром і за своєю відповідальністю, особливо у гріхах, самодіяльної у покаянні і любові, тобто ідею метафізичної своєрідності людини. Згідно з цим, ідея метафізичної своєрідності народу є лише правильним і послідовним розвитком християнського розуміння.

   "Бог піклується про кожну людину так, ніби вона у Нього – єдина", – це сказано про особистісну людину. А про індивідуальний народ? Що ж, хіба про нього Господь не піклується зовсім? Відкидає його, осуджує і прирікає? Кожну лілею зодягає в особливі і прекрасні ризи; про кожну пташку небесну пам’ятає і годує її; і все волосся на голові людини перераховує, а своєрідність народного життя проклинає, як початок зла, і відкидає, як гріх і мерзоту? Чи може християнин дотримуватися такого погляду?

   Кожний народ служить Богу так, як уміє – всією своєю історією, всією культурою, всією працею і співом своїм. Один народ служить творчо і процвітає духовно, а інший – не творчо, і духовно хворіє. Є такі народи, що перестають служити і стають шлаком історії; є й такі, що у своєму малому і убого-безпорадному служінні згасають, не досягнувши розквіту. А є й такі, що можуть здійснювати своє служіння під проводом іншого, духовно сильнішого народу…

Агітація ВО "Тризуб" імені Степана Бандери

   І ось націоналізм є впевненим і палким почуттям, правильним по суті і цінним у творчому відношенні, що мій народ удостоївся дарів Святого Духа; що він прийняв їх своїм інстинктивним почуттям і творчо перетворив їх по-своєму; що внаслідок цього сила його велика і покликана у майбутньому до великих культурно-творчих звершень; що через це народові моєму належить культурна самостійність, як запорука величі  і незалежність національно-державного буття. І в цьому почутті, правильному і глибокому, християнин правий і осудженню не підлягає. Це почуття обіймає всю його душу і плодотворно впливає на його культуру. Національне почуття є любов до історично-духовного образу і до творчого акту свого народу. Отже:

♦ Націоналізм – це віра в богоблагодатну силу свого народу, а тому – в його покликання.

♦ Націоналізм – це воля до його творчого розквіту в дарах Святого Духа.

♦ Націоналізм бачить свій народ перед лицем Божим, бачить його душу, його таланти, його недоліки, його історичну проблематику, його небезпеки і його спокуси.

♦ Націоналізм – це система вчинків, які є наслідком цієї любові, цієї віри, цієї волі, цього бачення.

   Ось чому істинний націоналізм не є темною антихристиянською пристрастю, він є духовним вогнем, який підносить людину до жертовного служіння, а народ – до духовного розквіту. Християнський націоналізм – це захоплення від бачення свого народу в плані Божому, в дарах Його Благодаті, на шляхах Його Царства. Це – подяка Богу за ці дари, але це – і скорбота за свій народ, якщо народ – не на висоті цих дарів. У національному почутті – джерело духовної гідності: національної, а через неї – і своєї, особистої. У ньому джерело єднання, бо немає тіснішого і міцнішого єднання, як у дусі перед лицем Божим. У ньому джерело правосвідомості – цього почуття своєї правоти у глибокому і останньому вимірі, почуття своєї безумовної прив’язаності і зв’язаності, свого дому і свого правильного дерзновення.

Карикатура на Хосе Прімо де Ріверу лідера "Іспанської фаланги"

   Націоналізм навчає і смиренню – у спогляданні недоліків і поразок свого народу. Націоналізм відкриває людині очі і на національну своєрідність інших народів; він вчить не зневажати інші народи, а шанувати їхні духовні досягнення і їхнє національне почуття: бо ж і вони причетні до дарів Божих, і вони перетворили їх по-своєму.

   Так осмислений націоналізм вчить людину, що безнаціональність є духовною безґрунтовністю і безплідністю; що інтернаціоналізм є духовною хворобою і джерелом спокус; і що наднаціоналізм досяжний лише справжньому націоналісту. Бо ж створити щось прекрасне для всіх народів може лише той, хто ствердився у творчому акті свого народу. "Світовий геній" є завжди і перш за все національним генієм; а спроба стати "великим" з інтернаціоналізму і перебуваючи в його атмосфері, давала і буде давати лише удаваних, екранних "знаменитостей", або ж планетарних пройдисвітів. Істинна велич є ґрунтовною. Справжній геній є національним.

   Даремно говорити, начебто націоналіст "ненавидить і зневажає інші народи". Ненависть і зневага зовсім не становлять суті націоналізму; вони можуть приєднатися до будь-чого, коли душа людини зла і заздрісна. Щоправда, є націоналісти, віддані цим почуттям. Але спотворити можна все і зловживати можна всім. Зловживати можна гімнастикою, отрутою, свободою, владою, знанням, словом; спотворити можна любов, мистецтво, суд, політику і навіть молитву; однак ніхто не думає заборонити і викорінити все це лише тому, що деякі люди приймають спотворені форми за єдино можливі, а здорових форм зовсім не помічають…

Два українські прапори на Святому хресті розп'яття

   Чи можна любити свою церкву і не зневажати інші сповідання? Звичайно, можна. І ось, цей християнський благородний дух можливий і в націоналізмі. Чи можна любити свою сім'ю і не мати внаслідок цього ненависно-зневажливих почуттів до інших сімей? І ось, цей християнсько-братній дух можливий у людей з національним мисленням. Саме цей дух лежить в основі християнського націоналізму.

   При правильному розумінні націоналізму релігійне почуття і національне почуття не відриваються одне від одного і не протистоять одне одному, але зливаються і утворюють певну життєву творчу єдність, із якої і в лоні якої виростає національна культура.Це не означає, що народ стає предметом релігійного обожнення, а ідея Бога зводиться до рівня земної нації. Народ не Бог і його обожнення є кощунством та гріхом. І Бог вищий за земні розділення: расові, мовні, душевні та історичні. Але народ мусить бути поставленим перед лицем Божим, і його сили повинні бути облагодатнені звище. І якщо це звершилось, якщо це визнане, то життя його отримує релігійний смисл, а релігія знаходить собі достойне місце в національному дусі.

   Усе буття і вся історія народу осмислюються як самостійне і своєрідне служіння Богові: прийняття дарів Святого Духа і введення їх у національну культуру. Отже, народ не Бог, але сили його духу – від Бога. Шлях його історичної боротьби і його страждань – це шлях сходження до Бога. І цей шлях є дорогим і священним для націоналіста. І відчуваючи це, він визнає, що батьківщина священна, що нею потрібно жити, що за неї варто боротися перед лицем Божим і, якщо потрібно, то й померти.

ВО "Свобода" – борець за Українську помісну православну церкву

   Християнський націоналізм вимірює життя свого народу і гідність свого народу релігійним мірилом: ідеєю Бога і Христа, Сина Божого. Саме цей вимір навчає християнського націоналіста безумовній відданості і безумовній вірності; і він також навчає його наднаціональному баченню людського всесвіту і вселенського братства людей. Істинна вселенськість не лише не заперечує націоналізм. Але виростає з нього і утверджує його, так що істинний націоналіст може вступити до вселенського братства лише як живий представник свого народу і його національного духу.

   Той духовний акт, яким народ творить свою культуру, є актом національним: він виникає в національній історії, він має особливу національну будову, він залишає свій відбиток на всіх творах національної культури. Людина може не помічати цього; народ може цього не усвідомлювати. Але це залишається та існує. І є у кожного народу певний ступінь духовної зрілості, на якому він усвідомлює особливості свого національного духу і власної національної культури, та розуміє, що йому дані від Бога Дари і що він сприйняв їх, засвоїв і своєрідно їх утілює. Тоді нація осягає свій релігійний смисл, а національна культура стверджується на обох (таких, що досі не усвідомлювалися) релігійних коренях. Релігійна віра осмислює націоналізм, а націоналізм відносить себе до Бога.

Автор – Іван Ільїн

(світлині взяті з сайту ukrnationalism.org.ua)