Ми проживаємо час, коли ревуть гармати!..

Ми проживаємо час, коли ревуть гармати, падають великі держави, але повстають і нові. Час надзвичайний, час тяжкий і відповідальний, та рівночасно це повний значiння час, що ховав в собі можливості і для нашого народу. Народи, що їх провідники чи кандидати на них не вміють завжди, всюди и за кожної ситуації панами-лицарями бути, – такі народи не мають права на вільне життя.

   Народи, що їх провідники не мають відчуття національної гордости, можуть бути тільки знаряддям для інших. Народи, що їх провідники стають тінями чужих панів, луною чужих слів і відблиском чужої слави, скочуються безповоротно у прірву небуття... Україна ж встане й дужою буде, коли вона супроти зовнішнього світу, супроти зовнішнього тиску, супроти зовнішнього розкладу поставить з одного боку свою сталеву єдність.

   Наша єдність – це єдність ліпших своїх синів, де б вони не були, а з другого – не паде духом і збереже свою національну честь, які б не були тяжкі умовили для її існування. Бо єдність тоді тільки варта чогось, коли вона на Божий закон. На закон лицарський та на закон нашої Матері-Землі оперта, коли слова "зрада", "чвара" та "наймит" будуть із словника тої єдности-спільноти раз і на все викреслені.

   Ми, українці, маємо завжди йти своєю власною дорогою, Українською. Дорогою вікової творчости, узгляднивши, ясна річ чужий досвід на полі техніки,соціяльних та культурних досягнень. Ось у цьому найвищий вияв українського державницького нацiоналiзму – схоронити своє власне національне обличчя за найтяжчих часів, схоронити свою власну українську душу, а не з порожнечі дешевих, хоч може й ефектовних слів.

Автор – Павло Скоропадський

Доленосний грудень 1918-го

Так склалося, що в історії України та Фінляндії доволі багато аналогій. Особливо яскраво вони прослідковуються з середини ХІХ-го ст. до середини ХХ-го. Звісно, що за останні 5 років всі, кому не лінь, порівнювали державницький шлях Карла-Ґустафа-Еміля Маннергейма і Павла Скоропадського, проте нас цікавить зовсім інше порівняння.

   От скажімо, чим цікава для обох наших держав дата 14 грудня 1918-го р.? – Звісно, що у цей день останній Гетьман поступився владою Директорії УНР, яку та відібрала у Павла Скоропадського напередодні у братовбивчому бою під Мотовилівкою. Сумні події наступного дворіччя всім відомі...

   А от щодо некоронованого фінляндського короля Вяйньо І (повне ім'я якого – Фрідріх-Карл-Людвіґ-Константін Гессен-Кассель-Румпенгаймський), то йому не пощастило навіть відвідати країну, чий парламент покликав правити у колишній автономії держави Романових. Родич німецького імператора Вільгельма ІІ зрікся трону, жодного дня не пожалкувавши про свій вчинок. Але фінляндські монархічні кола, як і їхні опоненти націоналісти, продовжували плекати ідею Великої Фінляндії під владою сильної руки з прусською виправкою.

   Кожен з них по своєму бачив майбутнє, але обоє визнавали патронат Берліна, який вже втратив свою велич. Скоропадський мав намір розбудовувати дідичну монархію в Соборній Україні, а Вяйньо І хотів бути впливовішою фігурою у суспільно-політичному житті Фінляндії за ту, що йому пропонували депутати Едускунти. Дві країни, дві долі – такі різні, але водночас доволі схожі.

   Маємо пам'ятати цю сторінку історії!

Автор – Денис Ковальов

100-річчя Української консервативної революції

Саме відродження української державності 100 років тому йшло всупереч з логікою історії. Ми постали з попелу мов жар-птиця, коли цього всі якраз найменше чекали. Україні заходились відновлювати давню державність, державність козацької нації, квінтесенцією якої мало стати відновлення інституту гетьманства. І це сталось 29 квітня 1918 р. На гетьманство у столиці Русі, місті Києві, був помазаний Павло Скоропадський.

   Нині годі дискутувати про те, хто був кращим століття тому УНР (і які саме — петлюрівці там чи болбочанівці), гетьманці, отаман Григор'єв чи нарком Скрипник з футуристами... Гетьманський проект, проте вабить чимось особливим, чимось глибинним і невимовним. І справа не тільки в стилі, його не бракувало і твердим унрівцям.
   Гетьманство виступило як український проект що йшов проти "сучасного світу", адже містив явні монархічні відсилання (які ідеологічно оформились, щоправда, в еміграції) та навіть відновлення де-юре воїнського стану — козацтва. Серйозний виклик пролетаризації та ліберальній демократії.
   Гетьманський проект зміг об'єднати людей різних політичних орієнтацій і походження. Його підтримали як галичани, так і колишні "малоросійські чорносотенці". Перші до речі вже після проголошення ЗУНР вкрай негативно оцінювали перспективу повалення гетьманату. Можна скільки завгодно говорити, що Гетьман був "криптомоскаль", однак фактом після нього, завдяки листопадово-грудневому Майдану (прокляті місяці в українській історії!) ми вже точно отримали владу москалів, але й купно з жидами, які забирали в селян хліб значно більше і значно ефективніше аніж німецькі емісари з гетьманською державною вартою.

   Титанічний (в античному, "поганому" і власне початковому сенсі цього слова) український характер проявив себе якнайсильніше — поставити надзадачу і в результаті отримати над жахливу катастрофу. Зауважимо, вірними до кінця Гетьманові лишились саме українського духу люди, такі як Микола Сахно-Устимович чи Іван Полтавець-Остряниця. Характерно, що прихильники Гетьмана в еміграції витворили оригінальну ідеологію — Українську трудову монархію, яка б поєднувала традиційну, християнську вертикальну ієрархічну структуру суспільства з якнайширшим залученням трудящих до розподілу створених ними благ.
   Чи не вперше українці витворили власну ідеологію без копіювань чи то західного прогресизму, чи то західних же правих ідеологій. 29 квітня 1918 р. попри все є і буде спалахом українського духу, що живиться з глибин одвічної традиції.

За матеріалами "Зентропа Україна"

Блокада Криму - вірний орієнтир

Вже майже 2 роки українська туристична перлина під назвою півострів Крим - окупована іноземними загарбниками. Але жодного кроку спрямованого проти окупантів з вирішення "кримського питання" з боку ніби української влади ми не спостерігаємо. Жодного слова, жодної контрдії по відношенню до москалів-загарбників та їхніх маріонеток, ми не чули і не бачили - повна тиша та латентна колаборація з окупантами щодо Криму...
   Проте, за останні 2 тижні кримські татари Херсонщии, за сприяння таврійських активістів "Правого Сектору" та одеського "Автомайдану" розпочали безпрецендентну акцію - "Блокада Криму". Тим не менш, цю діяльність наша, так би мовити, влада не оцінила: каравани з контрабандним товаром як йшли, так і зараз йдуть до Криму - морем, озером, навіть сушею повз окупований і зруйнований Донбас. На цьому наживаються обидві сторони - псевдоукраїнська влада в образі Порошенка і Ко та окупанти гобліна-Аксьонова. Але українське суспільство все бачить і відчуває, а тому блокаду Криму сприймає за вимушений, але необхідний крок, який стане першою ланкою до відновлення нашої втраченої соборності.

   Полеглі герої Небесної Сотні та Східного фронту спостерігають за нашими діями тут, і від того стає похмуро та сумно, адже змін ніяких не відбувається в країні. А чи були тоді ці жертви марними? - Ні, аж ніяк! Кожна жертва, то є цеглина у фндамент української державності та міцний гвіздок у труну різношерстя окупантів-українофобів.
   Сьогоднішня продуктова блокада Криму громадськими активістами має у подальшому перерости у щось масштабне - економічну та тотальну блокаду півострова. Для цього у нас є всі можливості та вдалий історичний досвід...
   Більше 100 років тому, 13 квітня 1918 р. військове міністерство Центральної Ради УНР доручило полковнику української армії Болбочану розпочати визволення Півдня України: Таврії та Причорномор'я. Тим часом, Кримський півострів знаходився під контролем пронімецьки налаштованого місцевого автономного уряду генерала Сулькевича і не прагнув інтегруватись до складу УНР. Армія Болбочана за тиждень зайняла ключові пункти Криму (Перекоп, Джанкой, Сімферопіль, Бахчисарай, Севастопіль) і змусила піти уряд Сулькевича на поступки. Коли ж 29 квітня 1918 р. у Києві було здійснено гетьманський переворот, уряд Сулькевича спробував проголосити "кримську незалежність", використовуючі німецькі окупаційні багнети.

  Протягом травня-липня 1918 р. існувала пронімецька "Кримська Народна Республіка", яка намагалась вести, окрему від Києва, самостійну зовнішню та військову політику. Проте, Українська Держава вже в серпні 1918 р. вирішила припинити "кримську провокацію" запровадивши до цього небачені контрдії - розпочавши 1-шу в історії економічну та транспортну блокаду Криму. На початку вересня 1918 р. Крим опинився на межі гуманітарної катасрофи, тож генерал Сулькевич не бачив іншого виходу як розпочати переговори щодо інтеграції півострова в Україну, яке закінчилось остаточним приєданням Криму до України на початку жовтня 1918 р.
   Подальші події всім відомі: антигетьманський переворот, правління Директорії, Злука УНР та ЗУНР, війна на 3 фронти проти поляків, більшовиків та білогвардійців, 70-річна совєцька окупація, Голодомори, терор та політичні репресії, ІІ світова війна, "відлига", неосталінізм, "перебудова", Революція на граніті, відновлення української незалежності, кучмівський олігархат, Помаранчева революція, демократизація, тиранія банди Януковича, Революція Гідності, окупація Криму, новітня московсько-українська війна...

   Але з тих далеких історичних подій, більш ніж 100-річної давнини, ми все ж винесли важливий урок - Крим без України є безлюдною та безперспективною територію, "пустельним островом" в якості військового плацдарму московських загарбників.
   Сучасна блокада має на меті повторити ті самі наміри українців, задля реінтеграції тимчасово втраченої території. Нехай влада у Києві відсторонилась від блокади та лиш спостерігає за діями активістів, проте окупанти не сьогодні, завтра відчують як сильно вони помилились відібравшу в України її Крим.
   Ми ще повернемось! Адже відновлення етнічних та природних кордонів Української Держави - то є безмежна і головна мета нашої вільної нації!
   Слава Україні!

Автор - Денис Ковальов

Антигетьманський переворот: від псевдомонархії до уявної республіки

   Холодного осіннього дня, 13 листопада 1918 р. на таєм­ному засіданні політичних пар­тій було створено орган для проведення антигетьманського повстання та відновлення Українсь­кої Народної Республіки — Ди­рек­торію. До її складу увійшли Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра, Петро Андрієвський, Андрій Мака­ренко і Федір Швець. Від їхніх рішень і дій у надзвичайно відповідальний історичний момент залежала подальша доля України.

Герб Української Держави (ІІ-го Гетьманату)

   У день обрання Директорія мала переїхати до Білої Церкви, звідки планувалося розпочати наступ на Київ. У столиці залишився тільки Володимир Винниченко, щоб підготувати відозву до населення й призначити заступників Директорії для координації революційної акції. Відозву розклеїли на вулицях Києва вже 15 листопада 1918 р. — одночасно з грамотою Павла Скоропадського про федерацію з небільшовицькою Ро­сією. У листівці наголошувалося на антинародній, антинаціональній сутності гетьманщини, давалася оцінка останньому крокові гетьмана — рішенню про відновлення федерації з білогвардійською Росією. Паралельно із поширенням відозви Директорії з Білої Церкви Симон Петлюра розіслав свій Універсал, підписавши його — «Головний Отаман військ Ук­раїни». У документі особливий наголос робився на військовому аспекті заходів.

   Вістря виступу спрямовувалося на гетьманський Київ. Із двох можливих варіантів наступу — негайно вдарити з Білої Церкви на столицю або підняти на боротьбу найширші маси населення, озброїти їх, сформувати надійні військові сили і обхопити ними Київ — перевагу було надано другому. Але реалізацію планів істотно скоригував Симон Петлюра. Першим виїхавши до Білої Церк­ви, він поквапився видати від власного імені згаданий Універсал. Таким чином від імені Директорії — в цілому, і одного з її членів — зокрема, практично одночасно з’явилися два схожі документи. Ця неодностайність, радше неузгодженість, була лише першим проявом суперечностей, які набудуть із часом величезних масштабів, наберуть непримиренного характеру.

Гетьман Павло Скоропадський

   Повстання почалося з Білої Церкви, Бердичева і Харкова 16 листопада 1918 р. Полковник Євген Конова­лець (Січові стрільці), Василь Пелещук (Чорноморський кіш) і Петро Болбочан (Запорозька дівізія) одночасово виступили з своїми військами на бій з ворогом. Одночасово запалало на Правобережній і Лівобережній Україні. Скрізь філії УНСоюзу робили перші кроки, скидали представників старої влади і призначали нову іменем УНСоюза. Військову владу стави­ла Директорія і військова команда. Скільки було міст на Україні — скільки переворотів, скинутих і поставлених влад, море незарегістрованого героїзму, необчислених жертв, згорілих в пристрасті сердець, саможертвенно віддано на службу Україні.

   Розпочавши виступ з Білої Церкви, повстанці наступного дня зайняли Фастів. Просуваючись далі, того ж дня їм вдалося зненацька захопити й станцію Мо­товилівка куди прибула добре озброєна офіцерська дружина (570 багнетів і шабель) під проводом князя Святополк-Мирського, полк особистої охорони Гетьмана — сердюки (700 багнетів) і бронепотяг. На під’їзді до станції офіцери залишили ешелони і почали наступ через відкрите поле на позиції січовиків (400 багнетів, 10 кулеметів і 2 гармати), які засіли в лісі, що оточував Мотовилівку.

Схема бою під Мотовилівкою

   Припустившись тактичного прорахунку, недооцінивши суперника (гетьманці гадали, що їм доведеться втихомирювати бунт малоорганізованої банди — так їм пояснювали сутність справи в Києві), зазнавши розколу в своїх лавах (сердюки відмовилися йти в атаку за офіцерами), дружинники зазнали нищівної поразки. Половину їхнього особового складу було буквально викошено кулеметним вогнем. Шлях на Київ було відкрито. Сердюки — елітна частина гетьман­ського війська — після бою під Бояркою перейшли на бік повстанців. Так само чинили й інші гетьманські підрозділи.

   Свій внесок у розвиток подій зробив й Український Війсь­ково-Революційний комітет (УВРК), сформований Директорією відразу ж після свого створення для координації повстанської боротьби в Києві й поза ним. Комітет (М. Авдієнко, В. Че­хівський, З. Висоцький, М. Га­лаган, Н. Завгородній і М. Марченко) існував при ЦК УСДРП і готував виступ проти гетьманської влади безпосередньо в столиці. З наближенням республіканських військ УВРК призначив окремий оперативний штаб — М. Авдієнко, М. Галаган і Г. Горобець, який почав організовувати бойові групи.

Члени Директорії УНР — А. Макаренко, Ф. Швець та С. Петлюра

   Коли 19 листопада 1918 р. війська Директорії наблизилися до Києва, ВРК вирішив розпочати в місті повстання. В ніч з 22 на 23 листопада 1918 р. революційні загони захопили Поділ, Либідський район, частину Старокиївської дільниці, Лук’янівки і Куренівки. Але через відсутність належної координації дій захопити все місто не вдалося, й за наказом комітету повстанці відступили. Порушивши укладену 15 листопада 1918 р. у Білій Церкві угоду про невтручання німців у боротьбу між Директорією та гетьманською владою, окупанти висунули на підступи до Києва свої частини. А згідно саме з угодою повстанці зобов’язувалися не нападати на австро-німецькі війська. Проте чимало німецьких та австро-угорських солдатів відмовлялися брати участь у каральних акціях, вести боротьбу з повстанцями й дедалі настійливіше вимагали відправити їх на батьківщину. Частішали випадки відкритих порушень дисципліни, непокори офіцерам, створення позастатутних організацій на зразок тих, що існували в Росії й Україні — рад, комітетів тощо.

   Успіхи повстанців зумовлювались і тим, що гетьманат практично нічого не міг їм протиставити. Загальна мобілізація, оголошена Гетьманом, майже нічим не зарадила загальному станові справ. Головнокомандувачем української армії Павло Скоропадський призначив генерала від кавалерії графа Ф. Келлера, якому наказувалося якнайшвидше приборкати повстання. Генерал дістав дик­таторські повноваження, адже йому підпорядковувалися всі збройні сили й місцеві органи влади. Розцінивши це як передачу всієї повноти влади в його руки, він утворив підпорядковану персонально йому Раду оборони. В оточенні головнокомандувача визрівала змова з метою повалити гетьмана. Відомий своїми антиукраїнськими поглядами граф Ф. Келлер загострив стосунки з командуванням багатьох військових частин. Відтак на бік повстанців перейшли За­порозька дивізія під командуванням полковника Петра Болбочана та "сірожупанники".

Російський генерал граф Федір Келлер

   Вже 26 лис­топада 1918 р. Павло Скоропадсь­кий звільнив Ф. Келлера з посади командувача, а на його місце призначив генерал-лейтенанта князя О. Долгорукова. Однак після поразки гетьманців під Мотовилівкою у Павла Скоропадсь­кого не було сил чинити серйозний опір військам Директорії. Однак, в той же час, намагаючись не вийти за межі досягнутої з окупантами угоди та й, вочевидь, побоюючись вступати у відкриту боротьбу з австро-німецьким військом, Директорія відвела свої повстанські загони від Києва — спочатку до Фастова, а потім і до Вінниці. Тим часом австро-угорські та німецькі війська поспіхом залишали Україну. Республіканські загони на кінець першої декади грудня знову наблизилися до Києва. Останній ешелон окупантів покидав українську столицю 12 грудня 1918 р., а наступного дня повстанці були вже на околицях міста.

   У ніч на 14 грудня 1918 р. за наказом оперативного штабу українські робітничі й військові групи захопили Печерськ, Куренів­ку, Шулявку, Лук’янівку і район залізниці. До ранку було роззброєно всі гетьманські загони на Печерську, захоплено Гене­ральний штаб і Військове міністерство. На Куренівці загони повстанців захопили батарею Сердюцького полку і, порозумівшись із сердюками, відкрили вогонь з кулеметів і гармат по тилах ворожих позицій у Пущі-Водиці. В районі залізниці загін ревкому захопив панцерний потяг російських білогвардійців. Коли з’ясувалося, що повстання перемагає, частини колишніх гетьманських військ почали надсилати до Оперативного штабу своїх уповноважених із заявами, що вони приєднуються до революційних військ. Пообіді Павло Скоропадсь­кий оголосив, що він зрікається гетьманської влади. Переодягнений у німецьку військову форму, Павло Скоропадський деякий час переховувався в Києві, а потім санітарним поїздом виїхав за межі України.

Проекти державного гербу УНР

   Відразу ж після капітуляції гетьманського уряду, під вечір 14 грудня 1918 р. УВРК призначив Раду комісарів як тимчасову найвищу політичну владу в Києві до прибуття членів Директорії. Комісари встановили свій нагляд над міністерствами, а також звільнили з тюрем Києва близько 500 політич­них в’язнів. 17 грудня 1918 р. УВРК, з огляду на те, що військо­ва влада в Києві перейшла до командувача Осадного корпусу Євгена Ко­новальця, а політична — до Ради комісарів, саморозпустився.

   Вже 19 грудня 1918 р. Директорія урочисто в’їхала до Києва й від­разу почала наради щодо вироблення платформи відроджуваної УНР. Зокрема було відхилено план частини українських есерів-центристів про відродження Центральної Ради, відновлення її законодавства і наступної передачі влади заново сформованому, правоздатному центральному робітничо-селянському органові Української Республіки, який би гарантував дальший поступовий розвиток української революції. Після тривалих дискусій було погоджено "Декларацію Директорії Української Народної Республіки", яку оприлюднили 26 грудня 1918 р. Документом сповіщалося про знищення гетьманського режиму та його місцевих органів.

Мапа УНР за 1918 р.

   Директорія урочисто заявила, що вона передасть владу, свої права й повноваження лише трудовому народу Української Народної Республіки. Селянам, робітникам і трудовій інтелігенції пропонувалося обрати делегатів на Конгрес трудового народу України, який матиме верховні права й повноваження вирішувати всі питання соціального, економічного та політичного життя республіки. Втілена в Декларації Директорії концепція розвитку Українсь­кої Народної Республіки стала відправним моментом якісно нового етапу національного державотворення. Вона дуже непросто, часом навіть украй суперечливо й непослідовно почала втілюватися в життя, що заслуговує на спеціальну предметну розмову.

Автор – Валерій Солдатенко

(світлини взяті з сайту wikipedia.org)