вівторок, 10 травня 2016 р.

Де стоїмо: національна мобілізація

Український революційний провід і ідея будуть ті самі завтра, що й нині! Вони виросли в протиставленні до всіх чужих ідейних впливів та всіх сил ворога в українській політичній дійсності, і врешті до всіх залишків власного українського сумного минулого останніх десятиліть...
   Тут немає, не буде й не може бути перероджень із одного в друге, компромісів і можливостей симбіозу чужих собі й досі діяметрально протилежних — течій. Вірити в такі можливості — значить не розуміти ні за шага законів ставання революцій! З другого боку, коли ми кажемо про можливість примиренства у теперішніх слуг Москви супроти нас, то це не значить, що ми уявляємо собі, що це примиренство буде загальним яьищем. Своєрідна в декого уява на 100% єдиного революційного фронту СУЗ проти Москви є теж одним із прекраснодушних плодів фантазії мрійників у політиці. Всі зусилля українського нацоналізму спрямовані на створення єдиного революційного фронту проти Москви, але коли не рахуватимемося з теоретичною можливістю нинішньої Еспанії на українському тлі й не будемо морально й усіляко інакше готові витягати всі висновки в такій можливій ситуації — то значить, що дамо себе заскочити фактам, а в політиці не сміє бути заскочень!
   Визвольний змаг української нації спирається в своїй закономірності на найпримітивнішому інстинкті  національної спільноти вдержатися й рости. Цей момент є найсутєвішою основою мобілізації   національних сил; він є повсякчасно існуючою істотністю, яка вимагає тільки якнайінтенсивнішого розгорнення й сконкретизовання у формах політичної активності. Саме на шляху до цього розгорнення й політичної конкретизації, виринають для політичного проводу питання метод мобілізації нації. Як розбудити в найширших масах нації, у всіх її соціяльних прошарах, серед усіх її інтелектуальних верств, недорозвинений чи приспаний національний інстинкт, як культивувати його й як будувати на його психольоґічному тлі політичну надбудову?
   Проблема перманентної національної мобілізації однаково актуальна для нації державної, чи недержавної. Для недержавної нації вона подвійно гостра, бо здобуття держави, як передумови для всякого дальшого росту нації, вимагає звичайно куди більше зусиль, ніж пізніше формування долі нації. Ці зусилля тому такі важкі, бо поневолена нація не живе в політичній порожнечі, а виставлена не тільки на фізичне насилля, але й на зусильні демобілізаційні зазіхання другої — державної нації, що її поневолює. Під кутом цих проблем потрібно мати якнай ясніший образ про українську дійсність.
   Які маємо тепер можливості ми — в стані поневолення для боротьби за душі власної "species" і демобілізації чужої? Які в нас засоби домогтися того, щоб ворожа ідея улягла вповні нашій наступаючій і лежала в поросі, розбита й немічна? А які можливості має ворог у цьому відношенні до нас? Не хочемо доходити тут до песимістичних стверджень, аде є цілковито можливим, що переможне розгорнення нашої ідеї довершиться вповні тоді, коли буде відновлена певна' вільна гра сил між нами й нашими ворогами. Себто, що певна меншість, в кожному разі якась частина цілого, може бути змушена боротися зразу не тільки з самими національними ворогами, але й за зведену на манівці частину прошарків власної нації — і то боротися не самими лише ідейними засобами!
   І українська національна революція буде мати свою "проти-революцію", "реакцію", чи як би її не назвали. Проти-революція чи реакція не є ніколи чимось одноразовим і не обіймають якогось точно означеного, часово обмеженого напрямку; їх можна схопити тільки з кожночасної політично-культурної ситуації. Реакцією чи протиреволюцією для українського націоналізму буде все, що протиставить себе, в меті чи шляху до неї, меті чи шляхам реалізації націоналістичної революції й спрямовує свою волю здебільша взад — до минулого стайу річей, як ідеалу. Вона триватиме так довго, поки розгортається сама революція — хоч повинна все більше завмирати.
   Повторюємо: хто стоїть твердо ногами в реальній дійсності, для того такі проблеми ясні, як сонце; хто ж оселився в облаках і не бачить звідтам землі — той стає розгублений, коли ступить на неї. Найвищий час відбути всім, хто ще здібний на це, таку зміну мешкання й акліматизуватися як шнеко рше в новому середовищі...
   Щоб перейти до питань закордонної політики, хочемо торкнутися ще одної проблеми, коло якої товчеться теж багацько непорозумінь. Це доволі відірвана в нашій темі, хоч і одна з високо засадничих, проблема, але вона незвичнйно характеристична для ментальности людей, що — схильні муміювати догми — є й дальтоністами в реальному політичному житті. А саме — недавно в часі абїсинської війни, а тепер у звязку з далекосхідним   конфліктом,  підносилися й підносяться серед українців голоси: по чийому боці мають бути наші симпатії? По боці тієї Італії чи Японії, що, як Москва чи Польща, збираються поневолювати свобідні народи, чи по боці тих саме народів, що їх брутальна сила окупанта позбавляє державності й свободи? Коли ж будемо говорити про симпатії, то зайдемо не в домену політики, а в домену психольогії чи фільософії. Симпатизувати ж можна в даних випадках або з тими, кому діється кривда, або з тими, хто не дає, щоб йому діяли кривду. Залежно від духового наставления людини взагалі. Бо в кожному разі, Москва й Польща йшли на нашу землю не з життєвих конечностей, як Італія на Абісинію, чи Японію на Китай. Але в політиці ніколи не йде про симпатії; власне українська політика в часі нашої короткої державності й довго після неї (в декого ще й до нині) була й є нерозривно з вязаною з цим комплексом "симпатій" й "антипатій"; і це було одним із наших найбільших нещасть. Вірили й вірять, що можна рахувати на чиїсь ірраціональні симпатії до нас та на чиїсь антипатії до наших ворогів; думали й думають, що вільно нам коли небудь казати, що ця або друга нація нам "більше симпатична" від другої й тому треба "шукати" союзу з нею...
   В 1936 р. прийшли події в Еспанії. Катальонці й баски — поневолені народи, звязали свою судьбу з комунізмом і Москвою. В декого (не тільки в наших доморослих червоних) знова сумніви: всеж це боряться дві поневолені нації за свою свободу, а Франко це мов Денікін, що хоче ліпити еспанську "єдину-нєділиму"... Справа тут уже така скомплікована, що мало хто важиться ставити ясно й недвозначно: за катальонцями й басками — проти Франка. Та треба б, мовляв, ставитися до цеї справи з певними "застереженнями"... Можна собі мати тисячу застережень, але коли треба витягати практичні висновки, то воии мусять бути ясні й недвозначні!
   Або ще справа Індій — "найбільшої поневоленої нації світа". Це можна відчути в декого з наших людей цілком виразно, що вони з якоюсь особливою радістю говорять: англійців горстка; хай тільки ця індійська маса рушиться! Взагалі Англія тріщатиме от — от аж ну... Коли запитати, чи з цього тріщання вийде щось для України, то відповідь буде приблизно така: ну, всеж — це справа поневолених народів взагалі... Коли йде про цю останню справу, то оборонці Індій були трохи заскочєні, коли довідалися, що існує еспансько-індійський комітет, при чому йде про червону Еспанію, і що індійська конгресова партія висилає в імені індійського народу привіти еспанським большевикам... Якже ж тут буде з нашими "симпатіями"? Виходить, що індійці наплювали на наші симпатії, так само, як катальонці й баски; вони лучаться з тією самою Москвою, яка нас поневолює. Так само тепер Китай. Як тут можливий спільний політичний фронт? І тут ми натрапляємо в ядро справи!
   Абстрагуючи засадничо від проблеми "симпатій" — могла б існувати взагалі в політиці концепція фронту всіх поневолених націй світа проти націй-гнобителів. До такої концепції (своєрідного "Інтернаціоналу поневолених"), коли вона була б мислима, можливо б прикладати щойно справу нашого психольогічного наставления — себто "симпатій" до всіх поневолених націй, від аісинбців і індійців починаючи та на всіх поневолених народах СССР, різних національних меншинах кінчаючи, і антипатій до кожної нації, яка поневолює якусь другу націю. Стверджуємо, що ідея такого Інтернаціоналу, як оруддя нашої визвольної боротьби, сьогодні неактуальна. І тому політичні фантоми в роді безумовної солидарности поневолених проти пануючих є шкідливі й небезпечні. Йде про Україну, а не про фантастичні концепції й сентиментальні солидарности в ім'я мертвих догм. Хтось скаже: але ж ви підважуєте націоналізм для себе самих; ви ж таким зовнішньо-політичним ставленням калічите своє внутрішньо-політичне обличчя! - Ні! Ідея нації для нас свята.
   Теж у зовнішньо-політичній площині спираємося на ідею нації, але не в божевільний спосіб: фронту з  москвофільськими поневоленими  націями проти пануючих націй, які є ворогами нашого найбільшого ворога — Москви. Ідея націоналізму — це сьогодні в світі перше за все боротьба з найбільшим ворогом усіх націй взагалі, і нашої зокрема: Москвою й большевизмом. Коли б ми стратили з ока цей фронт націоналізму проти москво-комуни, а закладали собі другі фронти, за якими до речі (як в індійському, китайському й еспанському випадку) стояла б Москва — то це була б пропаща позиція! Практично зрештою не міг би ніхто на це рішитися. Бо як можна співпрацювати рівночасно з Туркестаном і Грузією, що не мовкнуть ні на хвилину в боротьбі з Москвою, і з тією Катальонією, яка стала пляцдармом Москви в Европі? Але йде тоді про відворотну сторінку медалі: чи можлива наприклад наша беззастережна готовість найти спільну мову з націоналістичною Еспанією, яка є в конфлікті з двома поневоленими націями. Фронт поневолених націй мусить покриватися з фронтом протимосковських націй. І коли можлива в нас співпраця з другими поневоленими націями, то тільки на ґрунті опертя на націоналістичний фронт світа й на проти-московські позиції... Практично ці можливості існують в більшості випадків. Де їх нема — там мусимо бути готові витягти останні висновки.
Все вище сказане не перечить тому, що в нас можуть бути на поодинокі справи поодиноких поневолених націй другі погляди, ніж наприклад у деяких   націоналістичних держав. Для нас все буде безапеляційним постулятом повне розбиття СССР і Польщі на поодинокі національні держави й за таку постановку ми можемо ломати копіє... Але сумніватися, яке зайняти сьогодні становище, коли треба було б це становище зайняти ясно й недвозначно, супроти Індій чи Катальонії — або других подібних випадків, яких може ще бути дуже багато було б непростимою наївністю.
   Закордонна політика є тією ділянкою політики, яка ведеться в упорядкованій державі зправила авторитарно, в якій западають рішення й виконуються потягнений волею одиниці чи кількох одиниць. Найглибше довіря до проводу нації — це головне, що остає до безпосереднього сказання широким масам нації в міжнародній політиці. Посередньо нація доповнює, звичайно, закордонну політику проводу різним діянням, яке вповні повинно бути згармонізоване з закордонно-політичними постулатами проводу. Всеж справи закордонної політики сьогодні  куди, куди більше рясніють наприклад на сторінках української преси й у широких дискусіях, ніж внутрішня політика, а це тому м.ін., що є серед українства політичні групи, які з закордонної політики вчинили свою єдину вивіску й предмет "діяння", бо внутрішньої політики не ведуть, або ведуть невдало. Спеціяльно одна група пакостить найбільше українській закордонній політиці — з її шкідливою роботою доводиться нам зустрічатися раз-у-раз, і тому в нікого з нас не сміє бути неясностей щодо її ролі. Протиставлення наших закордонно-політичних постулятів унагляднить нам найкраще всю небезпеку цієї злочинної закордонно-політичної концепції — небезпеку, яку може й не все доцінюемо як слід.
   Відомо, що люди часто тратять у час паніки спокійні нерви й ясний розум та готові на найбільш нерозважні й погубні вчинки. Цю правду усвідомила собі ця горстка політичних банкротів серед українства й хоче покласти її в основу своїх погубних для нації плянів. Побиваючи всі рекорди в горланні про "напередодні рішаючих подій", хочуть ці люди викликати паніку, що Україні горить дах над головою, або що вона летить у пропасть, а потім підсунути свою, ліпше чи гірше зашифровану, рецепту та власну кандидатуру на "провід"; дати тонучому вхопитися цього мов бритви і, покалічену жертву, завести справді над пропасть.
   Українство йде до величезної поразки, після якої воно позбудеться й тих придбань, що має нині. Все скінчиться новими Крутами й новими Базарами — тільки десятки разів більшими. Єдина можливість актуалізації української проблеми залежить від того, чи буде війна, чи ні. Підчас світової війни Україна стала потрібною лише під кінець війни, а тепер будуть її шукати з самого початку. І ось ця війна вибухне от-от, а українці зовсім до цього моменту не готуються... Такий хід думок різних алярмуючих  голосів із кругів згаданої групи.
   Вихід? - "Всеукраїнський національний конгрес", що визнає "уряд Української Народньої Республіки" й його орієнтацію на визвіл Польщею України з московського ярма. Теперішня організація "Луг" на ЗУЗ стане завязком українського лєгіону, що піде, як колись "Українські Січові Стрільці", визволя ти братів-українців із московських кайдан... Все це концепції такі, скажім делікатно фантастичні обирати обличчя "визволителів східних земель". УНДО зв'язалося тоді з урядом УНР, а група Палієва з гетьманом Скоропадським. Якраз тоді! Отже капітуляція на власному, приділеному історією, відтинку боротьби, і ніщо друге, було тим мотивом, що пхнув опортуністів з ЗУЗ на позиції "визволителів".
   Історія української державно-політичної думки повинна занотувати грубими літерами ту "світлу" сторінку, як то прибрали "всеукраїнський масштаб" поодинокі політичні течії по українських провінціях...
Автор – Ярослав Оршан

Немає коментарів:

Дописати коментар