вівторок, 7 червня 2016 р.

Де стоїмо: українсько-польські взаємини

...Є факт, що приблизно від 1935 р. Польщі вдалося частинно осягнути те, до чого змагала вона від низки років. На деяких давніших і новіших, відомих і менше відомих, прикладах хочемо зясувати в основному комплекс польських позицій в українській справі. Тож є засадничою помилкою й поглядом поза всяким почуттям дійсности — твердити (як це неодноразово чуємо й читаємо), ніби якінебудь потягнення Польщі в справах всеукраїнського масштабу диктовані суверенною волею нації, що експонує випливати на ширші води східноєвропейської політики.
   Не чимсь другим, ніж фактом і тільки фактом існування й боротьби в її межах 7 млн. українців, які є найважливішою проблемою польської державности від самого початку її існування аж по сьогодні — можна пояснити цю, в стимулах чисто дефензивну, політику Польщі. Держава, яка має 40% чужого й крайно ворожого їй населення, між ним найчисленніших і найактивніших у ворожій поставі українців —  не може мати другої проблеми, що була б важливішою! Ні питання закордонної політики, ні соціяльно-економічні справи, тощо — не тільки немислимі для Польщі, але вони змушують її під кутом цієї і тільки цієї проблеми глядіти на всі свої державні справи. Поскільки триває національна боротьба проти Польщі, а ведуть цю боротьбу в першій мірі українці — Польща не може стати ніяким серьозним закордонно-політичним партнером. Оскільки формується в світі бльок проти СССР, який схоче станути на союзницьку стопу з Україною проти Москви, то при активній  проти польській поставі Західньо-Українських Земель він не буде застановлятися, кого вибирати: соборну протимосковську (і протипольську) Україну, чи розхитану спараліжовану Польщу.
   Економічно Польща без чужих територій, а в першій мірі української, відразу зведена до ролі однієї з найбідніших держав в Европі. А тепер уже — проблема кольонізації, проблема розміщення промислу і таке інше: всі ці проблеми раз-у-раз, передусім, коли йде про українські території, є для Польщі незвичайно скомпліковані Це річі прості й самозрозумілі для кожного, хто дивиться відкритими очима. Є фактом наприклад, що успішна розбудова українського економічного життя за останні роки мала одне зо своїх джерел у тому, що польська торгівля й промисл, не зважаючи на всі намагання держави, з одного боку втікали поза ЗУЗ, а з другого боку не важилися приходити сюди з других частин держави, бо вважали ЗУЗ тереном, де поляк і все, що польське, не певне ні дня, ні години. Є фактом, що завдяки пропаганді "нової ери" ці річі подекуди були змінилися; до речі: це ще одна ілюстрація, як "нова ера" — "хоронить здобутки". Треба бути божевільним, щоб твердити, що держава, яка має в свойому внутрішньому житті так спутані до крайнього руки, як Польща  —  хотіла б брати "активну участь у перебудові відносин на сході Европи".
   Нам кажуть, зрештою послідовно, що треба власне Польщі розвязати ці руки шляхом ліквідації боротьби Західніх Земель. Але запитаймо тоді: чию політику ведете в такому разі, панове "визволителі" — українську чи польську? Бо ви, що хочете рятувати східні землі ціною західніх, скажіть нам нарешті, яка запорука, що Польща піде "визволяти Україну"? Чи та, що Польща дала Ундові полични ка (про це ще нижче), коли воно наївне гадало, що "притисне до муру" її в справі протибольшевицького фронту; чи та, що Польща збирається творити "козацьку націю" на наших схід - ніх кордонах; чи та, що вибрала на контрагентів для своєї "визвольної акції" найбільше безхарактерний зпоміж українства елемент? Чи може те, що творить завязки українських частин у такій формі, як табор у Каліші? Чи може, врешті, те є запорукою, що тисячі утікачів із УСРР, з яких можна ж би творити "легіони" — видають поляки, видусивши їх для цілей свєї розвідки при помочі ваших — і панове з "варшавського центру", людей, під большевицькі кулемети, або винищують голодом та пошестями й направду большевицькою каторгою — в спеціальних волинських і поліських концентраційних таборах і низці тюрем? В цій справі можемо сказати багато, що нам очевидно заперечуть, як казали недавно заперечити напр. "Ділові", що появилося в пресі про Чеботарьова... Але перед обличчям історії не дасться нічого заперечити!
   Тому, коли йде про задушевні мрії Лівицьких і їх прислужників, щоб ЗУЗ замовкли для забезпечення їх рації існування на польському хлібі, ми відповідаємо: «Ніколи!». Гадаємо зрештою, що й Польща свідома цього. І радимо взнати це її клієнтам зпід знаку УНР і "конгресу" та не творити ні собі, ні не впоювати в нікого ілюзій, що український націоналізм на ЗУЗ до цього допустить!
   Ми ствердили отже, що сьогоднішня Польща й легенда "напувати коней у Дніпрі" — це кпини. Ціла польська політика в українському питанні зводиться до оборони позицій поневолення Західньо-Українських Земель! Ундівець Дмитро Левицький схотів у згадуваній уже вище соймовій промові за грати з Польщею у відкриті карти — мовляв, наша співпраця тут основується на ясних і недвозначних плянах щодо Східньо-Українських земель. За кілька днів він почув був (пригадуємо...) від тодішнього міністра внутрішніх справ Косьцялковського слова, які загально найшли в поляків і в українців окреслення: поличник. Представник польської політики, щоб не відповісти Левицькому на його апель гри в відкиті карти в питанні "визволення СУЗ" — злаяв ціле УНДО, що воно не репрезентує українства, що воно "могикани" і тощо. Це не є річ припадкова! Польща не зайняла досі, та зайняти не могла й  не зможе — ні... Словно, ні фактично зобов'язуючого становища в справі, на якій у нас будуються "визвольні концепції". Навпаки, вона веде чортівську гру, яка досі наносить українству самі удари, яка комплікує в високій мірі справу визволення України взагалі! А гра ця подиктована чисто й виключно внутрішньо-політичними моментами, а саме українською проблемою в рямцях Польщі. Ясно, що гра вірвалася б, коли б не стало партнера!
   Вернемо ще до справи конгресу. Порушуючи ширше справу, не відгріваємо забутих річей. Конгрес досі не відбувся але він відбудеться, по всякій імовірносте, коли його властиві аранжери вийдуть із своєї резерви супроти дотеперішньої "вільної гри сил" на цьому відтинку й сильніше "натиснуть" на українських "конгресменів". Передконгресові конференції відбувалися легально у Львові — під польською опікою; так само ціла пропаганда  конгресу  ведеться в українській пресі під Польщею без ніяких перешкод. Отже вже з цього погляду не оставляє ціла імпреза  ніяких  сумнівів. Поляки потребують конгресу на те, щоб усе, що вони будуть робити для ліквідації української небезпеки, мало, так мовити б, українську  — "всеукраїнську" — санкцію. Ролю санкції з українського боку в протиукраїнських потягненнях поляків відігравали досі всякі заяви ундівських парляментарних   репрезентацій і делегацій на різних міжнародніх конгресах. Але це була всеж тільки одна партія... А тепер це був би орган "всіх нормальних і доброї волі людей", як кажеться в одній "конгресовій" статті. Пригадаймо, як поляки заарештовують одних УеНеРівців із санкції других (полковник Єфтимович, переслідування поодиноких "калішців" із санкції "варшавського центру"). Конгрес має дати полякам санкції в дальших протиукраїнських потягненнях на ЗУЗ і взагалі проти українського націоналізму, якого одинокого Польща визнає небезпекою для себе. Коли конгрес схотів би говорити в отвертий спосіб із поляками про справи "визволу" СУЗ, Йому дадуть поличника, як дали його Дмитрові Левицькому. Бо Польща грае, а її "українські" партнери маріонетки в цій грі, яку вони вважають, чи вдають, що вважають визвольною політикою, а яка кидає колоди під ноги справжній визвольній політиці.
   Тому навіть не сниться нам витягати проти конгресу аргументи з засадничої площини, що ідея конгресу механічна і сходити на таку площину, значить творити конгресівцям ілюзії, що не знаємо й не розуміємо, що вони уявляють із себе й затемнювати непотрібно справу. Не йде тут про проблему, як повстають і діють проводи, як відбувається національна консолідація, бо ж йде про проблему: українська визвольна політика чи поборювання її ворогом!
   Ось недавно звернувся до "Лугу" у Львові польський "Інститут виховання фізичного й пшиспособєня войськовего"  —  якому підпорядкувалася частина лугової організації на чолі з Дашкевичем —  з таким домаганням: лугові однострої мають бути пошиті на польський лад, прапор мусить мати польський напис і орла, "Луг" зобовязаний брати участь у всіх польських імпрезах разом з другими організаціями, що входять до "пшиспособєня"... Отже це є польське формування українського легіону, який разом із Ридзом-Сміґлим помаширує визволяти Київ (твердження одної зо статтей "конгресівців")!? Ні один луговик ще ні разу не стрілив із рушниці, ні не мав її в руках, але мусить уже натягнути "рогатувку" й ходити на паради з тими самими "стшельцями", що шаліють по українських селах, розбивають українські установи, громлять українських діячів! В такі ситуації заманевровують себе панове дашкевичі!..
   Коли пригадаємо цілий арсенал польських "новоерівських" помислів для своїх українських контрагентів — з ділянки наступу на душу ЗУЗ; і коли у притомним о собі цілий польський економічно-кольонізаційний наступ в атмосфері "нової ери" і всі щораз більше удосконалювані польські окупаційні практики — стане нам ясним перед очима одне:йде про рішаючий Удар для українства на наших Західних Землях! Все це діється в парі з певними потягненнями в міжнародній площині. Коли йде наприклад про Німеччину, хоче Польща все ще робити їй надії, що стане разом із нею на протимосковські позиції, на те, щоб у цій Німеччині найти петрифікатора теж перше за все польського посідання ЗУЗ. Що це чинить або чинила бодай до недавна Польща не без успіху — може посвідчити крайно негативне становище деяких німецьких пресових органів до справ Західньо-Українських Земель. Діялося це цілком по лінії польських бажань обезброїти ЗУЗ, усунути ЗУЗ поза скобки міжнародньої політичної уваги, не допустити до повстання української державности над Дніпром  — це єдиний шлях для Польщі вдержати своє існування, свій стан посідання. Другого нема! Це ж повинно бути ясним, як день!
   Ми звертали увагу, що в УеНеРівсько-конгресових "визвольних" теоретизуваннях цілу справу представляють, навіть не маскуючися іноді, як визвіл ззовні. Бо "все скінчиться Кругами й Базарами", коли Україна сама пірветься з мотикою на сонце, а вже, щоб без війни "актуалізувалася українська проблема" то про це немає й мови! Можуть випиратися цього слова сотні разів, але йде про "інтервенцію", точніше — про те, що в нас розуміють під цим поняттям: про прихід уряду й державности для України  — ззовні, на чужих багнетах. Нема чого дивуватися, що ці люди заступають якраз таку концепцію. Коли якась політична організація існує на грунті, то вона будує тут свою силу, є суверенним чинником, який опісля вже здібний вести і те, що називається закордонною політикою. Коли ж хтось існує поза й тільки поза грунтом та е від початку тамошнього свого існування агентом чужої сили, отже чинником не суверенним, то ясно, що єдина визвольна концепцій, яка може вдержати його при політичному житті, це є концепція визволу ззовні. Тоді конечно теж і говорити про те, що Україна сама без того,  щоб її "найшли" чужі — здобудеться тільки на Крути й Базарі. Хай спробує заступати "уряд УНР" і Ко концепцію національної революції, хай спробує заступити концепцію зводжений соціяльних здвигів у національно-революційне русло і тощо. Заступати таку концепцію їм — значило б зректися "проводу", бо "проводом" вони можуть бути тільки в інтервенції. В усякій другій концепції вони зависли б у повітрі!
   І звідтіля оце категоричне звязання долі української нації з вибухом війни. Та тут ще до того ціла низка "але". Погляди панів "визволителів" у справах цієї війни в такому ж степені невлучні — зрештою знов таки з конечности — як жалюгідне ціле їх політичне обличчя. Бо є очевидним, що проблематика цього історично-національного зявища, що називається війною, нині змінилася, наприклад в порівнянні з 1914 р. еспанські події повинні чогось учити тих, які хочуть учитися. Коли говорити про форму війни на найближчий час, то можна надіятися, що така форма світової війни,як її бачимо ші еспанському прикладі, є куди ближче на фоні можливостей нинішнього дня, ніж зудар на лад 1914 р.! Зудар двох ідеольогічних таборів в одній країні — й психольоґічне, а здебільша й мілітарно — політичне опреділення низки зовнішніх сил по одному й другому боці. Ясно, в наших умовинах червоний ідеольогічний табор буде ще виразнішою голою силою Москви, ніж деінде. В обличчі сильного, як ніколи досі, ідеольоґічного двоподілу світа, ідуть потенціяльні фронти світової війни почерез державні організми, а не тільки лініями державних кордонів. Тому заки вибухне світова війна в стилю 1914 р. (що до цього таки дійде  —  не сумніваємося!), будемо мати можливо ще десять Еспаній. І одною з цих Есланій повинна бути Україна! Себто хочемо цим сказати, що коли має існувати те, що називається  українська закордонна політика, а не агентура чужих сил, то ця політика має оперувати "еспанськими" категоріями, а не категоріями наприклад польськими чи чеськими з часу війни 1914-1918 pp., які рішаються сьогодні дезактуалізації українського визволу, або відкладання його ad calendar greco... Але як вимовити це голосно панам інтервентам, коли до українських Франко (або скажім радше — провідників зо ще більшими успіхами, як він) їм так дуже далеко! Вони можуть бути щонайвище новими "гетьманами" Скоропадськими, винесеними чужими багнетами й спертими на них.
   Та тут не кінець. Політика панів Лівицьких і компанії взагалі, могла б бути на перший погляд клясичним прикладом туподумности: з одного боку горлають, що тільки війна їм поможе а з другого мусять чейже бачити, що Польща докладає всіх зусиль, щоб перешкодити цій війні. Останнє наближення до Румунії це не конвенанси, це акція, за якою стоять могутні протектори — між советами й ворожим їм світом в Европі має створитися "нейтральний пояс", щоб не допустити до зудару в стилі, як це публіциствують панове "визволителі". В силу таких "поясів" не дуже віримо, але: 1) вони напевно відкладають бодай на якийсь час конфлікт; і, 2) вони кажуть ворогам советів думати про інші шляхи боротьби в ними. Виходити сьогодні десь з категоріями "війни", значить робити неповажне враження. Може недавна справа Тухачевского й товаришів стукає панам "визволителям" у голову...
   Гадаємо, що стукає й гадаємо, що казати цим людям, що вони туподумні, це був би комплімент. Справи за ясні, щоб їх хтось не розумів. Йде попросту про кліку, яка мусить бук ти свідома своєї злочинної ролі, але яка все ж відважується ображувати націю, що вона, що люди її покрою, "визволяють" Україну. Бо коли собі десь існує блазень Остряниця, то він на довшу мету нешкідливий, але в акції "уряду УНР" куди більше нечесности й шкідництва, як в "гетьмана" Остряниці! Бо простежимо ще хвилину проблеми, як вони повязаш. Ми можемо бути певні, що коли СУЗ зірвалися б суверенним революційним зривом до самостійного життя, то Польща намагатиметься доложити всіх сил, щоб цей зрив на "спілку" з Москвою здушити. Бо Польща не хоче ніякої української державности, в її життєвому інтересі лежить і мусить лежати  — як найдовше кітлування, а не остаточна розправа на фронті Москва-Україна, бо тоді тільки вона може хоронити свій стан посідання. А що зараз українська динаміка небувало сильна, то "уряд УНР" й созвучні йому сили на ЗУЗ існують у поляків на те, щоб вже зараз УеНеРівськими тенденціями під важу вати сили української ідеї взагалі й на випадок зриву  — "уряд УНР" і компанія існують на те, щоб революції над Дніпром відразу защепити первні розкладу. Бо Україна з таким "урядом" на чолі, це держава-аномалія. Ця держава повстала б не актом спільної волі й горіння мас, що видають із себе провід, а через насадження "проводу" масам  — йому ж певно відразу ворожим.
   Отже зародки недуги України — невласне потрібне Польщі. Та ж катастрофальний союз Петлюри з поляками в 1920 р. навчив їх напевно одному: коли треба українські маси відвернути від української ідеї, то вистарчить, щоб ця ідея найшлася у стичності з польською ідеєю. Не тільки занархізовані чи пасивні маси, але повстанці — еліта українського села — масово демобілізувалися або ставали ворожі до українського уряду, як зявилася польська армія в Україні. І це було так за Петлюри, а нині це "провід"  —  як його добре знаємо ми й вся Україна!
Автор – Ярослав Оршан

Немає коментарів:

Дописати коментар