Відомий американський письменник Георґ Кеннан побував у Західному Сибіру в 1885 р. – щоб познайомитися з системою тюрем і становищем в'язнів. Його книга "Сибір!" зажила гучного розголосу, її було перекладено на мови всіх європейських держав. Із живого конгломерату його вражень, що цікаві й сьогодні, виберу лише окремі – в плані розмови. Неспроста, звичайно, він говорить про «два великі російські заклади – церкву й кабак», ставлячи церкву на перше місце, хоча цим зовсім не звеличує аж так місце церкви, й аж так не применшує місце кабака: поставлено ж поряд, як рівновеликі величини! Й спостережливий американець не помиляється – до такого відкриття доходили як до нього, так і після нього.
Не можна, не жахаючись, читати про сибірські тюрми й сибірську каторгу, але водночас не можна, не жахаючись, читати в Георґа Кеннана про сибірську волю, про сибірське село, яке страшенно схоже на тисячі й тисячі інших. «Села... складалися, звичайно, з двох рядів ізб, що тягнулися на дві-три верстви вздовж брудної сільської вулиці, без будь-якої прикмети рослинності. Єдиною зеленню була ялинова гілка, яка висіла над входом до кабака. Кабаки ці, що носять масу всіляких назв, являють для держави дуже важливе джерело прибутку, а мужиків доводять до торби; вони одні виною цього запустіння й злиднів, які кидаються спостерігачеві в очі при вигляді села на великому сибірському тракті. У Західному Сибіру припадає на одну школу 30 кабаків, а в Східному Сибіру – навіть 35. У країні, де між можливістю вчитися і нагодою напитися існує таке співвідношення, не можна вимагати порядності, охайності і благополуччя».
Книга "Сибір!" американця Кеннана і "Архіпелаг ГУЛАГ" москаля Солженіцина перегукуються, об'єднуючи начебто дві несумісні дійсності – царську й секретарську, та насправді це одна каторжна дійсність, що належить одному народу, який породжує деспотизм зі свого нутра, і який потребує деспотизму на свої голови. Уже з прикінцевих сторінок цього "ГУЛАГу" минулого століття хочеться переказати один розкішний епізод – тут якраз і йдеться про дві такі рівновеликі величини, як "кабак" і "церква": я поміняв їх місцями, бо і в розповіді американця так...
Не доїжджаючи до Чіти миль п'ятдесят, у селі Туриново-воротному, їдучи на перекладних, не могли поміняти коней, бо всі жителі цього села без винятку були п'яні. По вулицях літали сани з парубками та дівчатами, що в співах надривали горлянки. Поштова ізба – переповнена розпашілими від горілки людьми. Ніде ні поштмейстера, ні ямщика, а староста був такий п'яний, що не міг триматися навіть з допомогою костура. Американець Кеннан довідався, що місцевий священнослужитель стільки "заклав за галстух", що його відправили додому на санях. Усі жителі села були п'янісінькі в дим – хто ж запряже коней? Крім гостей і якогось грудного маляти, не було жодної тверезої істоти. Батько цієї дитини, молодий офіцер, був п'янісінький – і збирався в дорогу. Він зняв зі стіни свою шаблю й передав її урочисто своїй дружині з проханням покласти в сани. П'янісінька його дружина відмовилась, то він театральним жестом притиснув шаблю до грудей і сказав, що покладе її сам – свою "першу наречену" – та й зразу ж випустив шаблю з рук і навряд би чи підняв без допомоги "другої нареченої". Нарешті, вдалося знайти п'яного старосту, якому довго довелося втовкмачувати, що потрібні коні. Той записав Кеннана як людину з "Сусідніх Штатів". Вийшли надвір, староста закричав: «Андрію! Коней!» У відповідь – дикий сміх п'яного натовпу. Староста поскаржився: «Вони всі п'яні! Це кара Божа!».
Минав час, нарешті молодий офіцер перецілував усіх жінок у кімнаті і подався до саней, за ним
–
жінка з дитиною і шаблею в руках. Появилися два п'яні священики, пересіли з дрожок на поштові сани, до божевільне п'яних мужиків, та й поїхали. Вже було втрачену всяку надію виїхати, коли появився один, цілком тверезий ямщик і сказав, що коней знайдено. П'яний чиновник, увійшовши в чиновницький раж, накинувся з лайкою на нещасного ямщика й оштрафував на 50 коп.: «напевне, за його тверезість або за те, що він осмілився запрягти коней!» Зрештою, виїхали з села, яке втратило глузд. Що ж тут сталося?
- Тут освячували нову церкву, – сказав ямщик серйозно.
- Освячували церкву! – вкрай здивувався американець. – Хіба тут скрізь отак освячуються церкви?
- Я не знаю... П'ють інколи. Після молебну було гуляння, дехто напився.
- Дехто? Ви хочете, напевне, сказати, всі. Ви єдиний тверезий чоловік у всьому селі. Як це пояснити?
- Я не християнин, - відповів він холодно, – я бурят. І сам Кеннан так завершує цей епізод: «Єдиний тверезий чоловік на все село з населенням у 300-400 чоловік був язичник, і цього язичника присудив християнський чиновник до штрафу в 50 коп. за те, що він не напився п'яний, як інші добрі громадяни і не виявив цим своєї поваги до нової будівлі і до «святої православної церкви».
Церква і шинок – дві підвалини національної свідомості! Ось зі "Слова про бражника": «Быть неки бражник и зело много вина пил вовся дни живота своего, а всяким ковшом господа бога прославлял и часто в нощи богу молился». Як то мовиться українською – скляний бог...
Книга "Сибір!" американця Кеннана і "Архіпелаг ГУЛАГ" москаля Солженіцина перегукуються, об'єднуючи начебто дві несумісні дійсності – царську й секретарську, та насправді це одна каторжна дійсність, що належить одному народу, який породжує деспотизм зі свого нутра, і який потребує деспотизму на свої голови. Уже з прикінцевих сторінок цього "ГУЛАГу" минулого століття хочеться переказати один розкішний епізод – тут якраз і йдеться про дві такі рівновеликі величини, як "кабак" і "церква": я поміняв їх місцями, бо і в розповіді американця так...
Не доїжджаючи до Чіти миль п'ятдесят, у селі Туриново-воротному, їдучи на перекладних, не могли поміняти коней, бо всі жителі цього села без винятку були п'яні. По вулицях літали сани з парубками та дівчатами, що в співах надривали горлянки. Поштова ізба – переповнена розпашілими від горілки людьми. Ніде ні поштмейстера, ні ямщика, а староста був такий п'яний, що не міг триматися навіть з допомогою костура. Американець Кеннан довідався, що місцевий священнослужитель стільки "заклав за галстух", що його відправили додому на санях. Усі жителі села були п'янісінькі в дим – хто ж запряже коней? Крім гостей і якогось грудного маляти, не було жодної тверезої істоти. Батько цієї дитини, молодий офіцер, був п'янісінький – і збирався в дорогу. Він зняв зі стіни свою шаблю й передав її урочисто своїй дружині з проханням покласти в сани. П'янісінька його дружина відмовилась, то він театральним жестом притиснув шаблю до грудей і сказав, що покладе її сам – свою "першу наречену" – та й зразу ж випустив шаблю з рук і навряд би чи підняв без допомоги "другої нареченої". Нарешті, вдалося знайти п'яного старосту, якому довго довелося втовкмачувати, що потрібні коні. Той записав Кеннана як людину з "Сусідніх Штатів". Вийшли надвір, староста закричав: «Андрію! Коней!» У відповідь – дикий сміх п'яного натовпу. Староста поскаржився: «Вони всі п'яні! Це кара Божа!».
- Тут освячували нову церкву, – сказав ямщик серйозно.
- Освячували церкву! – вкрай здивувався американець. – Хіба тут скрізь отак освячуються церкви?
- Я не знаю... П'ють інколи. Після молебну було гуляння, дехто напився.
- Дехто? Ви хочете, напевне, сказати, всі. Ви єдиний тверезий чоловік у всьому селі. Як це пояснити?
- Я не християнин, - відповів він холодно, – я бурят. І сам Кеннан так завершує цей епізод: «Єдиний тверезий чоловік на все село з населенням у 300-400 чоловік був язичник, і цього язичника присудив християнський чиновник до штрафу в 50 коп. за те, що він не напився п'яний, як інші добрі громадяни і не виявив цим своєї поваги до нової будівлі і до «святої православної церкви».
Церква і шинок – дві підвалини національної свідомості! Ось зі "Слова про бражника": «Быть неки бражник и зело много вина пил вовся дни живота своего, а всяким ковшом господа бога прославлял и часто в нощи богу молился». Як то мовиться українською – скляний бог...
Автор – Євген Гуцало
Немає коментарів:
Дописати коментар