пʼятниця, 3 липня 2015 р.

Боротьба Північної Інґрії за самостійність

Навесні 1919 р. в російській частині Карельського перешийка з ініціативи фінської секції Петроградського губернського комітету “Російської комуністичної партії (більшовиків)”, почалася кампанія з проведення мобілізації інґерманландського населення (фінів та іжорців) в Робітничо-Селянську Червону Армію. Однак, інгерманландське селянство ухилялося від мобілізації, на що більшовицька влада Росії відповіла репресіями – кілька сотень чоловік було арештовано, а їх майно конфісковано, жінок і дітей примусово переселяли у далеке село Лодєйноє Поле на річці Свірь. Каральними акціями керував начальник внутрішньої оборони Петрограда, латиш Яков Петерс. Рятуючись від переслідувань, жителі прикордонних сіл переходили на територію Фінляндської Республіки.
   11 червня 1919 р. група бунтівних селян чисельністю 150-200 осіб захопила прикордонне селище Кірьясало із навколишніми лісовими і сільськогосподарськими угіддями, до яких входили ще 5 близько розташованих поруч сіл: Аутіо, Пусанмякі, Тіканмякі, Уусікюля і Вангакюля. Спроби більшовицьких прикордонників вибити селян назад до Фінляндії зазнали невдачі. Селяни утворили так званий “Кірьясальский виступ”, площею близько 30 км², що знаходиться в 50 кілометрах від Петрограда. Основною базою інґерманландського визвольного руху на Карельському перешийку став район Рауту-Раасулі на фінській стороні кордону і село Кірьясало на російській стороні, яке в результаті антирабільшовтцького повстання місцевих мешканців фактично відокремилася від Росії вже в червні 1919 р.
   9 липня 1919 р. в прикордонному селищі Рауту на березі річки Вуокса відбулися збори селян-біженців, в якому взяло участь близько 400 осіб. На зборах було обрано Тимчасовий Комітет Північної Інґрії (фін. Pohjois-Inkerin Hoitokunta) і проголошено створення незалежної Республіки Північна Інґрія (фін. Pohjois-Inkerin Tasavalta). Ця заява була в першу чергу продиктована емоційною реакцією на репресії більшовицького режиму, оскільки до цього висувалися лише гасла широкої національної автономії інґерманландців Карельського перешийку.
  Позиція офіційної влади Фінляндської Республіки була двоїстою: діям інґерманландських самостійників фінські прикордонники не чинили перешкод, однак і підтримки від фінських Збройних Сил Фінляндії вони фактично не отримували. Після того, як 15-20 липня 1919 р. більшовицькі орди почали наступ, інґерманландці були витіснені за лінію кордону. Офіційна позиція більшовицького керівництва полягала у вигнанні так званих “білогвардійських банд” і сил “контрреволюції”, при цьому було категорично заборонено переходити кордон Фінляндії. Однак, інґерманландці під проводом Юрйо Ельфвенґрена, колишнього ад'ютанта командира III-го армійського корпусу Російської імперії, змусили фінських прикордонників у Рауту надати їм зброю та набої і вночі 22 липня розпочали контрнаступ на Кірьясало. В результаті чого інґерманландським загонам на короткий час вдалося зайняти великий населений пункт Куйвасі в 20 км від Петрограду і почати розбудовувати молоду республіку.
   У захоплених селах інґерманландські повстанці швидко ліквідували у зародку більшовицьку загрозу. Ставлення місцевого населення до визволителів не було одностайним: частина мешканців підтримувала їх, інші поставилися вороже. 1-2 серпня 1919 р. інґерманландські загони були вибиті більшовицькими загонами з більшості зайнятих ними сіл Куйвасського повіту і відійшли назад в Кірьясало. Разом з ними пішли і 3000 місцевих мешканців.
  Протягом липня-жовтня 1919 р. Юрйо Ельфвенґрен був командиром Північно-Інґерманландського полку в Кірьясало, що мало стати фундаментом майбутніх збройних сил молодої республіки, і тимчасовим головою незалежної Республіки Північна Інґрія. 21 жовтня 1919 р. почався наступ інґерманландського війська на південь до Неви, що був узгоджений з командувачем Північно-Західної Армії Ніколаєм Юдєнічєм. На короткий час повстанцям вдалося захопити прикордонну смугу від Куйвасі до узбережжя Ладозького озера. Однак вони, як і в липні 1919 р. були вибиті назад в Кірьясало. Надії Юрйо Ельфвенґрена на переможний наступ Північно-Західної Армії не виправдалися, а фінська армія і на цей раз не надала підтримки.
   До середини серпня 1919 р. в складі інґерманландського війська нараховувалось 799 осіб, а у жовтні чисельність збільшилася до 1136 осіб. Активних спроб захопити Республіку Північна Інґрія з боку більшовиків не робилося через небезпеку початку війни із Фінляндією. Проте, більшовики обмежилися значним зміцненням оборони Карельського перешийка поблизу Шліссельбурга та Петрограда. Тим не менш, невелика ділянка прикордонної території з центром в селі Кірьясало до кінця 1920 р. залишався під контролем Республіки Північна Інґрія і представляла собою державу в мініатюрі із власними органами управління, судами, поштою, тощо. Інґерманландський полк, який займав цю територію, отримав статус підрозділу прикордонної охорони фінської армії. В грудні 1919 р. через невдалі спроби розширити територію Республіку Північна Інґрія Юрйо Ельфвенґрен був відсторонений від посади і відправлений під арешт у фінське селище Рауту. Його місце зайняв офіцер царської армії Юкка Тіранен.
   Тим часом з червня 1920 р. в естонському місті Тарту йшли мирні переговори між Фінляндією і РСФСР. Представники Совєцької Росії вважали інґерманландське питання внутрішньою справою Росії, однак до кінця переговорів вони проявили в ньому велику поступливість, не бажаючи подальшого затягування переговорного процесу. Ані більшовики, ні фінська влада не надавали великого значення “кірьясальському питанню”, адже обоє вважали її авантюрою. Угода підписана в Тарту відновлювала стару лінію кордону на Карельському перешийку і автоматично означала, що Республіка Північна Інґрія зі столицею Кірьясало відходить до території РСФСР. Уряд Фінляндської Республіки не хотів затягувати конфлікт та рятувати невеликий шмат Інґрії, адже розумів, що у разі поразки своїх військ під Кірьясало, розпочнеться наступ більшовиків на Гельсінкі, а цього допустити не можна було. Фінляндія вирішила віддати територію Північної Інґрії більшовикам, при цьому завбачливо переселивши місцеве фінськомовне населення на свою територію.
   Після ратифікації парламентом Фінляндії Тартуської мирної угоди 5 грудня 1920 р. військо Республіки Північна Інґрія вишикувалося на свій останній парад. Після польового богослужіння був спущений прапор молодої республіки, а Юкка Тіранен віддав історичний наказ: «Кроком руш до Фінляндії, додому!». Міст через прикордонну річку Тунгельманйокі був прикрашений фінськими прапорами і ялиновими гілками. Через кілька днів у фінському селищі Ліппола був зачитаний наказ про розформування війська Республіки Північна Інґрія.
   В травні 1920 р. фінська влада дозволяє Юрйо Ельфвенґрену вільно пересуватись країною, та навіть виїжджати до Естонії і Швеції. Протягом червня 1920 р. – травня 1921 р. він, посилаючись на своє білоруське коріння, служив радником генерала Олега Васильківського і був офіційним представником (послом) Білоруської Народної Республіки у Фінляндії. Зрада фінською владою Республіки Північна Інґрія в Тарту не давала Юрйо Ельфвенґрену спокою, тому у липні 1921 р. він починає здійснювати керівництво підпільними організаціями в Петрограді і Кронштадті з метою антибільшовицького повстання. У 1925 р. для розгортання підпільної роботи Юрйо Ельфвенґрен таємно в’їхав на територію РСФСР завдяки румунському паспорту, але був упізнаний під Твєр'ю і заарештований. В ніч з 9 на 10 червня 1927 р. Юрйо Ельфвенґрен був розстріляний в Москві за “постановою ОГПУ”. Історики відзначають, що даний розстріл став одним з перших проявів сталінських масових репресій.
   Як би там не було, але за недовгий час свого існування Республіка Північна Інґрія та її голова Юрйо Ельфвенґрен зробили все можливе, аби стати історією героїчної боротьби за самостійність наодинці із ордою більшовиків. Республіка Північна Інґрія змогла створити усі необхідні державні атрибути: герб, прапор, гімн, армія, флот, військова форма, військові нагороди, суд, пресою, власною валютою, поштою та поштовими марками. Територія колишньої Республіки Північна Інґрія в 1927 р. увійшла у знову утворений Куйвозовський фінський національний район з центром в селі Куйвозі, хоча всі фіни та ікорці вже давно переселились до Фінляндії. Повага та пам'ять – ось 2 основні риси, які характеризують сучасних інґерманландських активістів у путінській Росії. Вони пам’ятають про звитяги своїх пращурів та вдіяти так само не здатні, адже ґебістський режим контролює свідомість більшість населення Інґрії, що стала частиною Лєнінградської області еРеФії. Без допомоги ззовні сучасний інґерманландський самостійницький рух приречений…
Автор – Денис Ковальов

Немає коментарів:

Дописати коментар