У пошуках ІV-ї республіки

Попередньо хочу зазначити, що ідея даної статті первісно зародилася як своєрідна відповідь на ідею ІІІ Гетьманату, але на відміну від останнього ми не будемо поринати у містику і творити організацію орденського типу, тим більше, що фактично ІІІ Гетьманат почив у бозі, хоча окремі його осередки ще продовжують діяти.

  Після лютневої революції в Росії політичні права на українські землі заявила Центральна Рада. Перед українським народом замайоріли примарні перспективи створення власної держави. Цілий рік було згаяно на те, щоб зрозуміти, що потрібно будувати власну соборну державу. І як показує історія, згаяний час для розбудови державного апарату і війська – це була головна помилка діячів ЦР УНР, яка вартувала життів мільйонів українців вбитих у громадянській війні, замордованих різнокольоровими окупантами, заморених голодом, розтоптаних брудним чоботом сталінських репресій.

   Сьогодні у нас, тих, хто вивчає події тих далеких буремних років, звичайно, виникає безліч запитань і до Грушевського, і до Винниченка, і до Петлюри, і до всіх інших, хто тією чи іншою мірою був причетний до Української Катастрофи ХХ ст., але це питання, на які ніхто вже не дасть відповіді, бо кожен заплатив за це свою ціну. Ми ж пропонуємо поглянути на українське державотворення трохи інакше. Можливо наш погляд буде не оригінальним, у чомусь компілятивним чи еклектичним, втім ми, принаймні для себе, маємо виробити певне бачення онтологічної основи подальшого державотворення України, щоби в подальшому мати змогу уникнути поширення тих думок та ідей, які можуть призвести до наслідків, які наш нарід пережив у ХХ ст.

   В одній із попередніх робіт (дивись Україна – незавершений проект) ми вже висловлювали думку про те, що політична історія власне України як держави починається з ХІХ ст., а саме зароджується у творчості Тараса Шевченка. Те, що ми маємо сьогодні, це, безперечно, той проект України, який зродився в серці й був оспіваний Великим Кобзарем. Таким чином, саме з нього ми повинні брати відлік того, що сьогодні ми звично називаємо Україною. Саме Тарасові вдалося створити ідеальний образ того, що таке Україна. Саме цьому генію ми завдячуємо тим, що різні шматки України та українства від Слобожанщини і Кубані до Закарпаття і Волині почали нарешті осмислювати себе українцями. Ми можемо сказати, що саме у Шевченка Україна чи не вперше повсюдно називається саме Україною.

   Іншим моментом, який імпліцитно пронизує практичну всю творчість Шевченка – є боротьба за звільнення, свободу, заклик стати в оборону рідної землі. Саме з цього заклику і починається вже політичний проект “Україна”. Саме цей заклик розбудив українське суспільство від сну, особливо по смерті Поета.

   Першим практичним втіленням Ідеї України стала Українська Народня Республіка (УНР). Головним ідеологічним чинником, який покликав до життя це суспільно-політичне утворення став саме “Кобзар” Шевченка. Втім, творча інтелігенція, яка взялася до розбудови Української Держави, ніби Шевченка і не читала і духом козацьким не те, що не жила, але й відверто ним гребувала. Цим, власне, і можна пояснити недолугу політику з розбудови першої Української Держави, коли заперечувалися очевидні речі, насамперед створення міцної боєздатної армії, поліції, державного апарату. Політична незрілість, інфантильність, у найгіршому розумінні цього слова, провідної верстви та інтелігенції поставили цілу націю перед обличчя катастрофи, єдиним рятівником з якої стала саме велика чисельність українців.

  Таким чином, опускаючи ряд історичних подій з усим їхнім трагізмом і драматизмом, ми можемо стверджувати, що І, ІІ, ІІІ і IV Універсали, а також Акт Злуки УНР і ЗУНР стали тією юридичною основою, на якій постала І-ша республіка, яка хоч і проіснувала недовго, але по суті створила політико-правовий прецедент, заявивши право нашого народу жити у своїй власній державі.

  Наприкінці 1922 р. юридично і політично оформлюється суспільно-політичне явище у державницькому житті українського народу, яке ми умовно назвемо ІІ-га республіка, тобто Радянська Україна. Цьому квазідержавному утворенню Богом була відпущена довша історична доля, ніж його попереднику – 69 років. За цей час трапилося багато чого не менш трагічного і драматичного у житті нашої нації, ніж у 1917–1922 рр., але тим не менше нам вдалося вибороти для себе певні політичні права (створення квазідержавного утворення) та гарантії (на кшталт членства в ООН) та зібрати під одним дахом приблизно 60% всіх етнічних українських територій, підготуватися інституційно і юридично до нового етапу українського державотворення, який розпочався із проголошенням у 1990 р. державного суверенітету, а у 1991-му – незалежності України.

   Цей період, який фактично триває і донині, ми пропонуємо умовно називати періодом ІІІ республіки. За цей час відбулася інституціоналізація України як незалежної держави, ствердилися усі її атрибути. Втім характерною особливістю цього політико-правого явища було і залишається засилля “совка” в усіх сферах життєдіяльності українського суспільства і на всіх територіях. Саме ці обставини дозволяють говорити нині про режим внутрішньої окупації і його антиукраїнське наповнення. Тобто набувши форми, Українська Держава так і наповнилася українським змістом. Ця ситуація дає можливість багатьом науковцям і політичним діячам говорити про незавершеність України як політичного проекту та про непевні перспективи подальшого поступу. У зв’язку з цим вкотре постає питання суспільно-політичного ідеалу, певного політико-міфологічного концепту, до якого має прагнути Українська Держава як політичний інститут, що знаходиться у прогресивній динаміці.

   На нашу думку, весь цей політико-міфологічний концепт чи то суспільно-політичний ідеал як комплексне явище можна спробувати об’єднати концептом IV Республіки. Деякі скептики можуть заявити: «Ха! Теж мені вигадали велосипед! Все це підробка під епохи політичної історії Франції з її поділами на республіки!» Втім, це твердження буде так само вірним, як і те, що ми навели на самому початку статті у зв’язку з ідеєю ІІІ Гетьманату.

  На захист нашої точки зору ми можемо сказати, що запропонований нами концепт вочевидь не є позбавленим певних історичних та ідейно-політичних алюзій і в тому чи іншому вигляді має певні аналоги у Світовій історії. Але з іншого боку ми також хочемо зазначити і те, що, вочевидь, саме такий поділ на республіки буде найбільш відповідним у підході до дослідження політичної історії України. Принаймні він дає можливість не лише виокремити характерні етапи політичного розвитку України, але й зрозуміти певний генетичний зв’язок, або спадковість між тими чи іншими формами політичного життя українського народу в межах своєї власної держави.

   Іншим важливим моментом в даному контексті є спроба підкреслити народницький, себто республіканський характер Української Держави, який так чи інакше, але все ж зберігався на протязі усіх трьох етапів які вже пережила Україна, і який має бути збереженим в майбутньому з наповненням українським змістом Української Держави. Таким чином, Україна для нас є громадська справа, rzeczpospolita, або res publica, якщо комусь вухо ріже польська мова.

   IV Республіка має ґрунтуватися на таких засадничих принципах, які матимуть норми прямої юридичної дії і мають бути відображені у Конституції:

1) Верховенство Права (норми Конституції мають бути вищим законом для чиновників і суддів усіх рівнів);

2) Україноцентризм, який виражається у максимі: «Україна понад усе!»; введення кримінальної відповідальності за українофобські вчинки і висловлювання;

3) Рівноправ’я (соціальне, національне, гендерне тощо);

4) Соціальна справедливість (розподіл суспільного блага має бути пропорційним і не дозволяти надприбутки одним за рахунок зубожіння інших);

5) Панукраїнізм (такий характер зовнішньої і внутрішньої політики який покликаний забезпечити культурну монолітність українського народу як всередині України, так і поза її межами; орієнтація на створення Великої України в територіальних межах і на принципах задекларованих у IV Універсалі Центральної Ради та підтверджених Актом злуки та іншими в тому числі і міжнародними актами);

6) Український духовний простір (на території України має бути заборонена діяльність всіх конфесій, які ведуть богослужіння іноземними мовами або мають духовні центри поза межами України);

7) Подолання наслідків тоталітаризму і русифікації (законодавчо мають бути визначені юридичні механізми і часові проміжки ліквідації в топоніміці українських міст і сіл назв більшовицької і російської імперій, а також чітка відповідальність за порушення вимог закону. Наприклад, місцева рада, яка не вжила заходів у визначений строк із перейменування вулиць, прибирання з них ідолів більшовицької та російської імперій має бути розпущена (без права переобрання осіб, які брали участь у невиконанні закону), а посадові особи притягнуті до кримінальної відповідальності за зраду Україні);

8) Люстрація органів державної влади, правоохоронних органів, органів безпеки держави, судової системи, запровадження суду присяжних у кримінальних справах.

  За наявності часу і бажань усі ці засадничі принципи можна детальніше розвинути і доповнити. В даному разі вони пропонуються лише як можливий перспективний напрямок. І не менш важливим на нашу думку має стати пункт про укладення Нової Суспільної Угоди між громадянином України і Українською Державою. Ідея полягає в тому, що кожен громадянин України, який набуває повноліття має підписати з Українською Державою Суспільну Угоду, якою будуть визначатися права та обов’язки Громадянина та Держави та відповідні гарантії. Подібну угоду мають також підписувати всі особи, які претендують на громадянство України. Особа, яка з тих чи інших причин відмовляється від підписання суспільної угоди не може набути повноти прав і обов’язків громадянина Української Держави.

   Крім того, Конституція, зміни до неї, а також рішення щодо Державного Прапора, Гімну та Герба також повинні прийматися шляхом народного волевиявлення після громадського обговорення. До подібних рішень має відноситися і рішення про встановлення IV Республіки. Тільки тоді, коли справа державотворення стає справді громадською справою – республікою – вона виповнюється вищого сенсу в ім’я своєї нації.

   Слава Україні!

Автор – Володимир Махновець