Час наслідувати Героїв!

Національна ментальна українська хвороба — не наслідувати Героїв, а просто ними пишатися. Але ж для звільнення Неньки треба Їх наслідувати. Тоді буде результат, адже в справі звільнення Неньки чогось більшість задовольняється лише пошаною.
   Героями не треба просто пишатися — треба робити те, що робили вони. Їхня кров волає про помсту. На місце кожного, що загинув, має прийти двоє нових Героїв, а не сотня тих, хто ними просто пишається.
   Як казав один бойовий друг: тисячі й тисячі українців готові скиглити, складаючи гіркі думи, пісні та вірші, які розривають смутком душу про злого "шоколадного Ірода" і важку долю України. Однак нікому не приходить в голову думка просто повісити того Ірода на стовпі, з якого вночі на Майдані світить лампа на занедбане місце полеглих Героїв Небесної Сотні. Чи може Міносвіти узаконило нововведення в українській мові, викинувши солодке як мед слово "помста"!?

Автор — Олександр Подольський

Демографічний вибух і бразильське волевиявлення

Нещодавно пройшов перший тур виборів президента Бразилії. Ця країна є вельми цікавою для нас. Адже вона є домівкою для 500 тис. українців, які на відміну від діаспори у США та Канаді ще не занурились остаточно в морок лібералізму з усіма його хибами для суспільно-політичного устрою.
   Зауважимо, що Бразилія – найбільша країна Латинської Америки, і у часи наявності в Україні влади з більшою кількістю розуму аніж теперішня, співпраця з нею приносила видимі результати. Наприклад, зведення майданчика для запуску українських ракет "Циклон-4" на космодромі "Алькантара". Або ж переорієнтація бразильської економіки з РФ (у рамках BRICS) на Україну.
   Водночас ситуація останнього десятиліття вселяла тривогу. Адже влада в Бразилії перебувала у руках політиків ліволіберального напряму, які відзначались зокрема активними заходами щодо асиміляції білого населення, що зосереджено на півдні країни. Це здійснювалось шляхом квот у владі для кольорових громадян, а також сприянням переселенню мулатів і метисів з Півночі на відносно білий Південь.
   Нагадаємо, що 95% українців Бразилії мешкає саме у південному штаті Парана. І хоч тиск ліволіберального уряду здійснювався, як не дивно, передовсім проти німецької громади, українці теж страждали від цієї тенденції. Тож досить очікуваним є те, що в першому турі виборів президента Бразилії 46% голосів отримав саме Жаїр Болсонару – політик, якому приписують праворадикальні погляди, що є нащадком німецьких колоністів і дотримується традиційних цінностей.
   Досить цікава демографічна й географічна статистика першого туру бразильських президентських виборів. Перше, що впадає в око, це помітна кореляція між расовим складом і результатами. У штатах, де переважають білі бразильці, результат звісно ж за кандидата, котрий принаймні не прагне їх асимілювати.

   Зауважимо, що "білим" у Бразилії (на відміну від США) вважається той, в кого є хоч крапля крові від корінних народів Європи. Ще чіткіша кореляція з рівнем бідності, який по правді кажучи, в умовах Латинської Америки за дивним збігом обставин майже збігається з расовим поділом! Загалом, можна зробити висновок про те, що в Бразилії все сталось так само, як і на виборах 2016 р. у США: провідну роль відіграли демографія і рівень мобілізації білої меншини.

За матеріалами "Зентропа Україна"

Маємо дати відсіч територіальним зазіханням сусідів!

Сьогодні розуми західних українських сусідів зайняті idea fix: на берегах Дунаю послідовники Міклоша Горті мріють про відродження Великої Малярщини; на берегах Вісли нащадки Юзефа Пілсудського та Романа Дмовського прагнуть повернення так званих "Східних Кресів". Та якщо поляки демонструють свою зневагу до українців лише в плані історії, то мадяри, чиїм патроном нині відверто виступає Кремль, цілком здатні на військову агресії. Консервативний Будапешт, на відміну від ліберального Києва вже давно не цурається крокувати протоптаним шляхом Москви.
   Спершу були гранти для мадярської меншини Закарпаття на бізнес-ініціативи та освіту для молоді, згодом — роздача тисяч закордонних паспортів і участь українських мадярів у виборах західної сусідки, які б узаконювали дії Будапешта на нашій землі. Нині має вкрай несприятливу ситуацію, коли хижий птах-турул з короною Святого Іштвана І на голові та шаблюкою у кігтях готує провокацію для відторгнення Срібної Землі. Ми можемо й далі не помічати, що злочинні наміри мадярської влади та дії її агентів в Ужгороді та Берегові, але події в Криму й на Донбасі за останні 4 роки доводять — зволікання рівноцінне втраті, за яку ми платитимемо кров'ю та безцінним життям кожного українця.
   Коли у березні 1939-го р. мадярські гонведи, отримавши carte blanche від Адольфа Гітлера, посунули на незалежну Карпатську Україну, тільки свідомі патріоти стали на захист молодої держави. Гаранти самостійності та безпеки, серед яких був і Третій Райх, закрили очі на злочини окупантів. Тому, шановні читачі, не маймо сумнівів, коли сьогодні уряд Віктора Орбана прагне повторити тріумф своїх попередників-гортистів, західні партнери Києва (у першу чергу Брюссель, Париж і Берлін) стануть на наш бік в обороні закарпатської землі від зазіхань сусіда.
   Якою б не була круговерть історії, але Україні, як і іншим країнам, що межують з Мадярщиною, слід вже сьогодні готуватись до можливого вторгнення. Договори по лінії Євросоюзу і NATO не врятують Неньку від пазурів оскаженілого паннонського турула, бо ніхто не знає заздалегідь, які рішення може прийняти праворадикальний мадярський уряд: повторити московський сценарій, чи вдатись до тиску на українську владу з метою поступового витіснення українців з їх етнічної землі. А тому, будьмо уважні й готуймося до оборони українського Закарпаття!

Автор — Данило Катраник

Справа границь Української Народної Республіки

У березні 1918 р. із звільненням Києва від більшовиків Українська Народна Республіка отримала столицю. Сюди повернулися Центральна Рада та уряд. Тогочасні газети дають нам зараз змогу оцінювати стан української держави та суспільства. Виявляється, виклики та проблеми тих часів постають перед нами і зараз.

   Скажімо, журналісти газети "Свобода", яка видавалася українцями у США знайомили читачів із кордонами Української Народної Республіки. Що цікаво, вони абсолютно не збігалися із кордонами нинішньої України. Так, наприклад Галичина, Буковина та Закарпаття перебували у складі Австро-Мадярської імперії. Поза межами УНР був і Крим, але Гетьман Павло Скоропадський внаслідок економічної блокади домовився з урядом півострова про входження у склад Української Держави на правах автономії.

   Не були у складі України і окремі райони нинішніх Луганської та Донецької областей, до речі зараз ці райони майже повністю збігаються з територією так званих "ДНР/ЛНР". Не були визначені кордони з Молдавською Демократичною Республікою, яка увійшла до складу Румунії. Натомість українська адміністрація контролювала третину Вороніжської та Курської губерній, багато нині білоруських міст – Пінськ, Могилів, Гомель, Брест. Нині польське місто Холм із великою територією навкруги також було синьо-жовтим.

   До другої україно-совєцької війни керівництво країни працювало у напрямку підписання чітких договорів про кордони із білоруськими, польськими та румунськими колегами. У Холмській губернії поляки організовували саботаж та агітацію проти України. З Румунією велися митні війни та єкономічна блокада. Кордон із червоною Росією так і не був визначений – країни розділяла 20-кілометрова нейтральна зона. Конструктивно з Донською козацькою республікою вів переговори Павло Скоропадський – в обмін на Таганріг та землі, що прилягали до сердця її території, Ростова, донці віддали Українській Державі райони, що прилягали до Луганська та порту Маріуполя.

За матеріалами "Ukrainian Military Honor"

Матеріалізм нашого ворога

Кожна людина звикла сприймати світ крізь призму власного світогляду, що формується впродовж цілого життя з таких елементів як: життєві обставини, батьківське виховання, ідеологія та генетична пам’ять. Всі ці моменти змушують нас розглядати речі виключного під власним кутом. Це є вкрай помилковим підходом, який приречений постійно помилятись у своїх спробах провести коректний аналіз того чи іншого явища, події чи окремо взятої людини.

   Яскравим прикладом цього є сприйняття націоналістичним середовищем нинішніх ворогів України, як ідейних фанатиків відродження московської імперії та адептів ідеології шовінізму (використання слова "націоналізм" в даному контексті було б вкрай неправильним, виходячи хоча б з його лексичного значення). На перший погляд всі їхні дії дійсно підпадають під всі категорії вищезгаданої ідеології, зміст котрої полягає у примарному звеличенні власного народу шляхом територіальної, воєнної та політичної експансії своєї країни.

   Втім, дані висновки з’являються при аналізі категоріями, якими звикли міркувати націоналісти, себто категоріями народу, нації, їх добробуту та історичної ролі. Помилковість подібного підходу стає дедалі виразнішою, якщо ми починаємо розглядати окремі гвинтики цієї машини. У ролі гвинтика в нас виступить фронтмен і, водночас, уособлення цілої системи сучасної РФ – пан В.В. Путін.

   Говорячи про даного персонажа, невільно спливає цілий ряд риторичних питань: «Коли людина, що прожила більшу частину свого життя в СССР і була буквально нафарширована комуністичною, матеріалістичною ідеологією почала перейматись такими ідеалістичними питаннями, як велич нації? Коли чоловік, що наживав мільйони доларів за програмою "нафта в обмін на продовольство" так різко змінив свій світогляд меркантильного пройдисвіта, що творив статки на власних напівголодних співвітчизниках, на світогляд месії цілого народу та Батька Нації? І, зрештою, чому цей його збочений патріотизм дрімав всі ті роки поки бюджет РФ не наповнився нафтодоларами?». Ці цікаві, хоч і доволі суперечливі для когось, питання дають нам змогу зазирнути у минуле цієї людини та зрозуміти, що, окрім грошей, її, за великим рахунком, нічого не цікавить, а міжнародні авантюри, у які вона так любить влізати це лиш спосіб примножити статки або принаймні не загубити того, що вже є.

   Саме така історія відбувається зараз у Сирії, де даний персонаж намагається не допустити будівництва газопроводу з Близького Сходу до Європи, аби Газпром лишався монополістом у нафтогазовій галузі. Саме така історія відбувається з усіма спортивними змаганнями, які у себе приймає, або у яких бере участь путінська РФ, і які є лишень ширмою для розпилу бюджетних чи призових грошей. І саме така історія відбувається, коли пан В.В. Путін намагається придушити повстання у пострадянських республіках, які можуть стати гарним посібником зі скидання клептократії для росіян, а отже становлять суттєву небезпеку для статків кремлівського володаря і його найближчого оточення.

   З іншого боку це прекрасна наука як для України, так і для будь-якої іншої країни світу, де панівну роль намагається отримати матеріалістична ідеологія, роль якої зараз грає перероджений соціалізм під сучасною назвою "неолібералізм". Якщо населення держави живе виключно заради матеріальних благ або тілесних задоволень, то рано чи пізно таке суспільство деградує до рівня, яким його представлено у путінській РФ. А отже, призведе до подібної катастрофи.

Автор — Олександр Вайс