понеділок, 17 грудня 2012 р.

Отамани з родини Соколовських

  «Перед моїми очима й по сьогодні стоїть постать стрункої, невеличкої зростом дівчини, що була одягнута по мужськи. Їздила верхи як найкращий козак. Добре володіла рушницею, як і її брати, була відважного десятка і серед повстанців користувалася авторитетом»,  писав Микола Фещенко-Чопівський, хорунжий армії УНР, про 16-літню Олександру Соколовську, легендарну отаманку Марусю.
Монумент українським воякам на варшавському цвинтарі "На волі!"
  У кожній країні є своя Жанна д'Арк. На Житомирщині такою національною  героїнею  є діва-воїн із Горбулева, яка народилася 1 грудня 1902 р. Олександра Соколовська була останньою восьмою дитиною дяка Тимофія Соколовського та Явдохи Квасніцької. Це була одна з сімей української патріотичної сільської інтелігенції, які стали одними з ідеологів та організаторів Національно-визвольної війни українства 1917-1920-х рр. Саме зусиллями родини Соколовських Горбулівське земське парафіяльне училище у 1917 р. було переформоване в україномовну гімназію. Її директором стала дружина старшого брата Дмитра Соколовського – Надія.
  Але, оскільки родина Соколовських, що дала Україні чотирьох отаманів, боролося проти більшовиків, то більшість відомостей  про неї у радянські часи було приховано, а їх імена стерті з історії. Правда про отаманських рух під час Громадянської війни у наші часи стає потрохи доступною завдяки розвідкам науковців та письменників, що об’єдналися довкола історичного клубу "Холодний Яр", який очолює  історик Роман Коваль. У своїй книжці "За волю і честь" історик згадує і про Марусю-Олександру Соколовську.
Незалежні українські держави – УНР та ЗУНР
  Коли прийшли більшовики, спочатку отаманську шаблю взяв у руки наймолодший син Тимофія Соколовського – Олекса 1900 р. народження. Наприкінці 1918 р. він відгукнувся на заклик "Українського національного союзу", збив ватагу з двох сотень завзятців. 5 січня 1919 р. Олекса загинув. Трагедія сталася в Коростишеві на мосту через Тетерів, влучила куля, яку хтось випустив із сусідньої хати. Отаманську шаблю на початку січня 1919 р. підхопив Дмитро, що був на шість років старшим від Олексія. Його загін уже збільшився до 500 козаків. Він був найуспішнішим отаманом і воював найдовше. Більшовики визнавали, що повстанське військо Соколовських та Ілька Струка було другим (після отамана Зеленого) "крупным очагом кулацко-бандитского движения" на Правобережжі.
  В квітні 1919 р. виступи проти російських окупантів переросли на Поліссі в масове повстання. Провідником його став отаман Дмитро: «Будемо держати Україну!» – оголосив він.  Штаб повстанців очолив Тимофій Соколовський, якому тоді виповнилося 67 років. Але 8 серпня 1919 р. Дмитра вбив зрадник-односелець у тій школі, яку родина Соколовських перетворила в українську гімназію. Навіть у повітовому центрі Радомишлі не було такого навчального закладу. І в цій гімназії вчителювала наймолодша донька Тимофія – Олександра.
Монумент отаманам Соколовським у Горбулеві
   Саме учителькою її називали в своїх дослідженнях історики. І тільки згодом з’ясувалося, що вона була гімназисткою 4 класу, і хоча через війну не змогла закінчити повний курс навчання, викладала дітям. Тому ніхто із дослідників не здогадувався, що ця вчителька така юна. Дівчина була зв’язковою, маючи дар слова, їздила по селах, вербувала повстанців. Один із них – письменник Клим Поліщук так описував її: «Вона була в чоботях із острогами, короткій спідниці, синій чумарці і сірій шапці з червоним шликом, вздовж якого виписано чорнилом: «Смерть ворогам України!».
   Коли вбили брата Дмитра, отаманом став Василь Соколовський. Люто помстилися повстанці за його смерть: вже за тиждень вони здобули Радомишль. Один із свідків тієї події згадував, що до ноги було винищено залогу міста і московську частину, яка прибула для придушення повстання. Невдовзі повстанська бригада імені Дмитра Соколовського на чолі з Василем рушила з українським військом на Київ. Пішли здобувати столицю і дяк Тимофій та його донька Олександра. Слава про Соколовських дійшла і до Симона Петлюри.
Портрет отаманки Марусі-Олександри Соколовської
   В серпні 1919 р. він зустрівся з Василем та командиром Першого повстанського полку імені отамана Петлюри Тимошем Лободою. Але отаманська стежка Василя виявилася ще коротшою, ніж у братів: його теж по-зрадницькому вбили односельці. Треба було обрати отамана, оскільки магія прізвища Соколовських була дуже сильна, то погляд повстанців зупинився на Марусі, яка воювала разом із братами. Розповідають, що вона піднялася на Дівич-гору, яку, за легендою, насипали в давнину ті дівчата Горбулева, які втратили своїх захисників, набрала в кубанку-шапку жорстви і поклялася: «Нехай кожен камінь цей упаде на голову ворогам!». І Саша Соколовська, 16-річна вродлива дівчина з трішки рудавим волоссям і веснянками, стала отаманом Марусею.
   Після  смерті своїх братів вона перейняла провід над повстанцями. Маруся очолила загін із 1000 козаків – 300 кінних і 700 піших вояків. Про бойовий шлях Марусі відомо не так багато. Відомо, що в серпні 1919 р. вона співдіяла із частинами Української Галицької Армії, що наступали на Київ. Сотник УПА Василь Бачинський, який зі своєю частиною пробивався до столиці, зустрівся тоді з Марусею в селі Вересах біля Житомира. Перше, на що він звернув увагу, це "гострий погляд", "сміливий вояцький зір" дівчини і "кріс через плече". Маруся хотіла приєднатися до галичан.
Отамани-брати Соколовські
  У 1920 р. зі своїм нареченим Оверком Куравським, братом Степаном і вірним козацтвом Маруся рушила на південь, на Поділля. То був час українсько-польської спілки. На початку листопада 1920 р. її загін перебував неподалік Козятина. Маруся намагалася пробитися через фронт на з’єднання з армією УНР. Але перевага червоних частин у прифронтовій смузі стала цьому на заваді. Тож довелося її війську відійти на південь на певну відстань від театру бойових дій. А вранці 10 листопада більшовики перейшли в наступ по всій лінії фронту, і армія УНР почала відступати, віддаляючись від загону Соколовських. Тому мусила Маруся продовжити боротьбу в запіллі Червоної армії.
   Вже 14 листопада 1920 р. в містечку Вахнівці (нині це село в складі Липовецького району Вінницької області) гайдамаки Марусі вщент розтрощили продзагін 24-ї залізної дивізії. Після цього вони розігнали продзагін у селі Брицьке того ж повіту, забравши при цьому загарбаний червоними фураж. Із цього ж села кілька чоловік зголосилося до загону Марусі, а її брат, отець Степан за сестрою далі не пішов, вирішив залишитися у Вахнівцях і служити тут у церкві. Маруся в Брацлавському повіті з’єдналася з трьома повстанськими відділами. Об’єднаний загін очолили Артем Онищук і Маруся Соколовська. Далі їхній шлях, напевне, проліг у бік кордону, адже достеменно відомо, що Артем наприкінці грудня 1920 р. опинився в Румунії. А з ним, ймовірно, Маруся. Але точних даних про її подальше життя немає.
Полісся – бунтівний отаманський край УНР
   Слава про героїчну боротьбу Марусі та інших членів родини Соколовських поширилася по всьому Поліссі, постановою Директорії УНР вдові отамана Дмитра – Надії Соколовській було призначено пенсію. Немає і точних даних про загибель Марусі Соколовської. Відомо, що загін Соколовської у вересні 1919 р. розбив мадярський полк 58-ї совєцької армії, а важко поранену Марусю замучили до смерті. Про існування її могили твердив і Клим Поліщук у книзі "Червоне марево. Нариси і оповідання з часів революції". Він навіть описав могилу, на ній була нібито табличка: «Тут спить донька України Маруся Соколовська, родом із Горбулева Радомишльського повіту. Боролася за право. Загинула від руки зрадника 6 листопада 1919 року. Прохожий, схили голову перед її завчасною могилою!». 
  Але в родині Соколовських існувала інша версія. Тут стверджували, що Марусю не вбили, а вона із сотнею козаків гайнула за Дунай, а потім виїхала до Канади. Рідня тихо раділа, що їй вдалося вберегтися. Можливо, якийсь час Маруся жила в таборах інтернованих у Румунії або Польщі. Напевне, поруч був і Оверко Куравський. А в Канаду Маруся якщо і виїхала, то, напевне, жила там під чужим ім’ям, може, тому що хотіла вберегти свою родину від більшовицьких переслідувань.
Військові нагороди УНР
  Після падіння совєцької влади в Горбулеві були відновлені могили членів родини Соколовських та встановлено пам'ятник козакам і козачкам "соколовцям", що полягли в українсько-радянській війні 1917-1921 рр. Увіковічити пам'ять про Олександру взявся і письменник Василь Шкляр. Наразі він збирає матеріал для свого нового історичного роману про отамана Марусю.
Автор – Оксана Чужа
(світлини взяті з сайту wikipedia.org)

Немає коментарів:

Дописати коментар