Балто-Чорноморський Cоюз як альтернатива східно-західному вектору

Сьогодні уже всім і в Україні, і в світі зрозуміло що США, Великобританія та європейські держави не виконали своїх союзницьких зобов’язань щодо України згідно з будапештським меморандумом, фактично як і Росія, порушивши свої обіцянки гарантій безпеки Російську військову агресію проти суверенної демократичної держави в центрі Європи ніхто з західноєвропейських держав не збирається зупиняти силовими методами, обмежившись декларативними санкціями. Єдиними державами, які закликають підтримати Україну військовими засобами є Польща та країни Прибалтики. Це і має стати для українців новим зовнішньополітичним вектором.

   Незважаючи на багатократну економічну, демографічну і військову перевагу над Росією, країни Заходу не хочуть поки що вступати у пряме військове протистояння з росіянами, хоча сьогодні, поки Росія не набрала ще більше потужності, вирішити проблему агресора у Східній Європі ще можна порівняно невеликою ціною.

  Однак США та Європа не збираються воювати за Україну. Директор кризового центру Верховного командування військовими силами NATO в Європі (SHAPE) бригадир Гаррі Дікен (відповідаючи на запитання про дії альянсу в разі просування російських військових підрозділів в Україну, пояснив, що в цьому випадку дії NATO будуть спрямовані на забезпечення поінформованості про ситуацію і на гарантування безпеки союзників.

  «Я не припускаю, що ми дислокуємо підрозділи в Україні», – сказав Гаррі Дікен. Безпрецедентна агресія Росії та пасивна політика президента Б. Обами зробили гарантії ядерної безпеки США дешевшими за папір на якому написані, і стали латентним сигналом до всезагального ядерного озброєння. Захід проявив слабкість і не збирається застосовувати силу.

  Країни Заходу продемонстрували всьому світові, що готові захищати демократію лише там, де є нафта, як це сталося в Кувейті, Іраку та Лівії. В 1991 р. після нападу Саддама Хусейна на багатий нафтою Кувейт, через кілька місяців 600-тис. армія США та європейських союзників нанесла нищівні удари по військах агресора. Продемонстрували свою військову спроможність у війні за лівійську нафту Франція та Італія, авіація яких здійснювала авіанальоти на лівійські міста. Як бачимо, проблеми демократії в Північній Африці та в Азії хвилюють наших західноєвропейських партнерів більше, аніж загрози демократії і російської анексії в європейській Україні.

   До судетського “референдуму” 1938 р. Wehrmacht був досить слабким, після десятиліть військових обмежень. Однак, з приєднанням Чехословаччини, військові й автомобільні заводи Сілезії та Моравії значно підсилили воєнний потенціал Вермахту і дали можливість завоювати ресурси решти європейських держав, зокрема промислові райони Північно-Східної Франції. Західна Європа не виконала своїх зобов’язані щодо Чехословаччини, проігнорувала загрози анексії Австрії, радянську агресію проти країн Прибалтики та Фінляндії, пасивно поставилася до нападу Гітлера на Польщу в 1939 р. й дозволила розподіл польської держави, ведучи пасивну “дивну” війну. Англійці і французи запропонували тоді Польщі єдину військову допомогу – 10 тис. застарілих гвинтівок. Незважаючи на формальне оголошення війни Німеччині, фактично бойові дії у Європі розпочалися лише коли Гітлер напав на Бельгію та Францію, однак тоді вже зупинити німецьку військову машину було значно важче.

   У відносинах з Україною на протязі ХХ ст. Європа періодично виступала у ролі зрадника. Антанта не хотіла підтримати ні УНР у боротьбі проти найжорстокішого тоталітаризму в історії людства, ні ЗУНР, не давши шансу на існування хоча б клаптика незалежної української держави. У 1990-х рp. позиція Європи щодо незалежної України зводилася лише до повчань демократії та до вимог здати ядерну зброю, без жодних конкретних гарантій. Злиденні Румунію і Болгарію, маленькі Литву, Латвію та Естонію без особливих вимог прийняли і в ЄС, і в NATO, а Україні вже 20 років висувають безліч вимог і обіцяють розглянути це питання у “середньостроковій перспективі”.

  Всі розмови про те, що просування NATO на схід до кордонів Росії, викликатиме роздратування Кремля є не чим іншим як дипломатичним фейковим конструктивізмом, оскільки Польща та країни Прибалтики як члени NATO вже давно біля самих кордонів РФ, а Естонія з натівськими літаками взагалі знаходиться за 160 км від Санкт-Петербурга, і нічого Росії не сталося. Тому всі спроби не допустити Україну в NATO є не захистом безпеки Росії, а збереженням України в зоні російського впливу.

  Очевидно, європейці або забули як танки харківського виробництва за наказом з Кремля давили повсталих німців в НДР, демонстрантів на вулицях Праги та Будапешта, або вважають що принісши в жертву Україну, Путін зупиниться на досягнутому. Провівши “розвідку боєм”, Росія зрозуміла, що США не наважиться її зупиняти військовим чином, то ж з огляду на кримський прецедент, в багатьох аналітиків немає впевненості, що черговій російській агресії не піддасться Естонія чи Литва, в яких мешкає 25-30 етнічних росіян, які між іншим позбавлені права громадянства без знання місцевої мови. США та Європа в разі появи “зелених чоловічків” у Прибалтиці звичайно висловлять “дуже глибоке занепокоєння”, однак захищати Естонію, як свою землю, однозначно не будуть.

   Ну для чого піддавати небезпеці ядерного удару американські міста і ставити світ на межі атомного апокаліпсису заради маленького Криму чи Естонії, де й так живе багато росіян. Очевидно, що обмежаться сумно відомими санкціями, внаслідок яких, наприклад Білорусь, Іран чи Куба себе досить добре почувають, а Росія з її багатими ресурсами відчує лише незначний дискомфорт.

 Фактично єдиними потенційними союзниками України, як і потенційними жертвами російського тиску є наші найближчі сусіди Польща, Румунія і Молдова, а також Грузія, Литва, Латвія та Естонія. Від російської експансії прагнуть себе захистити також Азербайджан та Туреччина. Грузії та Молдові ніякі міжнародні гарантії та обіцянки США не допомогли зберегти територіальну цілісність і безпеку своїх громадян. Штучно створені російськими спецслужбами невизнані республіки – Абхазія, Південна Осетія та Придністров'я стали постійними інструментами дестабілізації та російського тиску на колишні “братні народи”. Попри усю демократичну та правозахисну риторику про необхідність поважати державний суверенітет, Захід так і не зміг захистити ні Молдову, ні Грузію, ні Україну від російської агресії.

   Серйозні підстави для формування оборонного союзу з сусідами регіону є у Польщі, яка вже має історичні приклади “допомоги” західних союзників у 1939 p. та з 1945 p. по 1989 р. У той час, як Німеччина і Франція рахують гроші від партнерства з Газпромом, не вбачаючи у Росії загроз для власної безпеки, для Польщі недопущення просування Росії до своїх кордонів є питанням виживання, що й зумовлює всебічну підтримку офіційною Варшавою України. Польща та Литва є єдиними країнами, які розглядають можливість військової допомоги Україні у захисті від російської агресії. Окрім того, ще в березні, польські дипломати на засіданнях структур ЄС наголошували на необхідності відновлення Україною ядерного статусу, що є ще одним прикладом демонстрації справжніх союзницьких відносин, а не “глибокої стурбованості”.

  Рішуче виступає за територіальну цілісність України і Туреччина, яка, між іншим, вже виграла одну кримську війну й має з Росією давні антагоністичні відносини. Захист кримських татар, а також всього тюркомовного та мусульманського населення РФ, зокрема татар, башкир, чувашів, волжсько-камських булгар, як етнічно-споріднених народів, Туреччина вважає своїм головним цивілізаційним завданням. Зоною спірних інтересів між Росією та Туреччиною є також Азербайджан, Кавказ і тюркомовні мусульманські країни Середньої Азії, які всупереч історичній та культурологічній логіці потрапили під вплив “русского мира”, проти чого активно бореться Туреччина.

  Всі ці обставини та спільність інтересів країн Балтійського та Чорноморського регіонів зумовлюють об’єктиві підстави для формування принципово нового військово-політичного союзу на території Східної Європи. Окрім згаданих держав, до нього в теоретично в перспективі могли б вступити Румунія, Болгарія, Сербія, Білорусь (після ліквідації режиму Лукашенка), а також Швеція та Фінляндія, яка взимку 1939-1940 рp. також чекала допомоги від західних союзників.

   Між іншим, обидві ці держави так і не вступили в НАТО, що робить актуальним для них питання пошуку союзників. У такому Центрально-Східноєвропейському, або Балто-Чорноморському союзі будуть об’єднані більшість слов'янських і православних народів, багато з яких історично й генетично споріднені, а також мають спільні економічні, культурні та військово-політичні інтереси. Релігійна і мовна різноманітність країн учасниць сприятиме гарантуванню рівноправності кожної держави та не дозволятиме домінувати в Союзі одній з них – так як це бачимо в NATO та Митному Союзі.

  Ідея геополітичної єдності навколо Балто-Чорноморської осі висловлювалася ще за часів УНР Михайлом Грушевським, а також ідеологом українського націоналізму 1930-х pp. Юрієм Липою. В своїй праці “Орієнтація чорноморська”, що входила у трактат “На порозі Нової України”, M. Грушевський виклав основні ідеї щодо ролі Чорного моря у визначенні політики України, що фактично стало геополітичною концепцією. Уряд УНР в екзилі покладав надії на антиросійський союз разом з Кубанню, Доном, Тереком, народами Кавказу. Юрій Липа став автором геополітичної «Чорноморської доктрини», в якій вказував на історичну спільність орієнтації за віссю Північ — Південь — від Скандинавії та балтійських країн до Чорного моря і Малої Азії.

   Однак балто-чорноморська геополітична спільність не була лише теоретичним конструктом інтелігентів-публіцистів, а століттями існувала у формі потужних супер-держав, в надрах яких і народилася українська нація та культура. Праобрази цієї спільності існував з часів Київської Русі, що сформувалась уздовж торговельного шляху “із варяг у греки”, а в часи походів князя Святослава і включення у зону інтересів Києва Кавказу та Балканського півострова, зокрема Болгарії, цей союз повноцінно існував тисячу років тому. Велике князівство Литовське у складі Литви, Білорусі й України простягалося від Балтійського по Чорноморське узбережжя і було мабуть одним з найсвітліших періодів історії українського народу після занепаду Київської Русі. Ця епоха відзначалася вільним розвитком православ’я, української мови та культури без будь-яких східних чи західних культурних гегемоній.

  Ще одним, але менш успішним проектом втілення балто-чорноморської єдності стала Річ Посполита, яка зазнала розколу та колапсу через надмірний польський імперський шовінізм. Сьогодні польські публіцисти, зокрема Юліуш Мірошевський, обгрунтовують необхідність визволення від Росії територій, ULB (Україна, Литва, Білорусь), причому без перегляду існуючих повоєнних кордонів Польщі на засадах мирного співіснування. Ця концепція, стала засадничою для сучасної східнополітичної дипломатії Польщі. Відмовившись від імперських амбіцій, Польща, вміло перезавантажує свої історичні стосунки з українцями, білорусами та литовцями, що дає шанс народам, які колись творили Річ Посполиту на порозуміння. Після розпаду СРСР так звана ідея “міжмор'я” і, зокрема, відродження Речі Посполитої, знову набула популярності в колах польської інтелігенції.

   Спроби побудови такого військово-політичного союзу засвідчують дипломатичні взаємини Хмельницького і Мазепи зі Швецією та Туреччиною, успіх яких, міг би кардинально по іншому повернути колесо історії та долю українського народу. Можливо при домінування сильної Україні в союзі з Швецією чи Туреччиною Московія ніколи б не стала великою державою, і разом з незалежними Татарстаном, Марій Ел, Карелією, Башкирією, Удмуртією та Чувашією мирно животіла б собі на задвірках Північно-Західної Євразії.

  За часів Л. Кучми, який, як свідчить подальша історія, непогано розумівся на геополітиці, у 1997 р. утворюється ГУАМ у складі країн Чорноморського регіjну Грузії, України, Молдови, Азербайджану — альтернативна структура інтеграційним проектам Москви на теренах СНД. Білоруський Народний Фронт і Народний Рух України на початку 1990-х рp. також активно просували проект Балто-Чорноморского Союзу (БЧС).

 У соціально-економічному та демографічному аспекті Балто-Чорноморський геополітичний блок міг би стати потужним світовим гравцем, адже наприклад Туреччина займає 17 місце в світі за рівнем економічного розвитку. Інша потенційна учасниця Польща перебуває в межах перших 25 розвинутих держав, що в поєднанні з відновленим аграрно-промисловим потенціалом України може скласти гідну конкуренцію провідним економічним союзам типу ЄС, АСЕАН чи МЕРКОСУР, а Митний Союз Росії та Казахстану за основними сумарними еконономічними показниками цих держав вже сьогодні залишається далеко позаду. Для порівняння – бюджет Бельгії чи Голландії більший за бюджет Росії та Казахстану.

  У демографічному відношенні лише 70 млн. населення Туреччини, разом з 45 мільйонами українців та 38 млн. поляків перевищують 136 млн. населення Росії, значна частина якого є тюркомовними мусульманами та сепаратистами. У військовому аспекті такий союз потенційно перевищуватиме російські збройні потужності і стане вагомим стримуючим фактором у подальших експансіоністських планах Кремля. Військово-морський флот Туреччини, побудований німецькими компаніями є найпотужнішим в регіоні й значно випереджає за озброєннями російські застарілі радянські зразки.
   За необхідності і ядерний арсенал може бути в найкоротші строки створений технологічними центрами цих потенційних країн учасниць, від яких європейська спільнота більше не матиме навіть морального права вимагати без’ядерного статусу в умовах власної безсилості перед російським агресором.

  Сьогодні Україна в черговий раз за 300 років намагається вирватися з російської зони впливу під гаслами “Назад до Європи”, якій українці навіть як дешева робоча сила не особливо потрібні. Під час Революції Гідності, українці гинули і зазнавали побиттів, арештів за прапори Європейського Союзу, у той час як жоден німець чи француз за цей синій шмат тканини і пальцем безплатно не поворухне. А чиновники ЄС натомість ще рік думатимуть та носитимуть папери по кабінетах щодо доцільності запровадження безвізового режиму з Україною.

   Фактично ЄС сьогодні більше потрібен країнам Центрально-Східної Європи, аніж наприклад Франції, впливові політики якої обіцяють виборцям вивести свою країну з Євросоюзу, щоб французи не годували грецьких чи прибалтійських «дармоїдів». Отож різниця у інтересах між Західною та Центральною Європою дедалі поглиблюється, при чому країни Центральної Європи стараються бути більшими європейцями аніж французи чи німці, яким об’єднана Європа не є духовною цінністю.

Роздуми білорусів про Балто-Чорноморський Союз

  Можливо, Україні варто змінити східно-західний вектор зовнішньополітичної орієнтації, який окрім цивілізаційного розколу держави не приносить ефективних результатів, і почати будувати насамперед військово-оборонний союз з країнами, в яких питання захист від російської агресії як і у нас, стало національної ідеєю.

Автор – Валерій Майданюк