З українською Церквою розбудуємо українську Державу

Зі Святого Писання відомо, що Всевишній створив цей світ для щастя всіх і кожного. Але щастя досягається різноманітністю форм, занять, діяльності, різнобарвності тих осіб, які щиро прагнуть до його здобуття. За стародавніми біблейськими переказами знаємо як Бог покарав тих, хто намагався, будуючи Вавилонську вежу, поєднати всіх людей у рабську  одноманітну юрбу.
   Саме тому нині варто застерегти активних євроінтеграторів та їхніх ідейних соратників з "русскава міра" від спроби створити на великому терені від Ліссабона до Києва і Тбілісі нео-Вавілонію чи-то під блакитно-зірковим шматтям, чи під триколором. Варто задалегідь пам'ятати, що поділ людей на народи, нації і раси – є божественним діянням. Тому кожен, хто виступає проти цього є прибічником сатанинського протиприродного марновірства! Те саме стосується і релігії – не можна змішувати в одну бездуховну масу християн, мусульман та буддистів, пропонуючи замість Бога комфорт та ідол споживацтва

   Чому ми почали допис з цього вступу? Все вельми просто! Останні дні Україну захлиснули нові церковні баталії. Як відомо, причиною тому є спроби народних депутатів України запровадити цікаві норми: а) законопроект №4511 пропонує встановити особливий статус для релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться в державі-агресора; б) законопроект №4128, що регламентує зміну підпорядкованості релігійної громади релігійним центрам шляхом реєстрації нової редакції статуту або внесення змін і доповнень до чинного. Декому, і всі знають про кого йде мова, вигідно знов розхитати ситуацію в державі, зіштовхнути лобами українців на конфесійному грунті, підкинувши їм "релігійну мульку" про непурішніть та від'ємність церкви від держави. Цього допустити ніяк не можна!
   Дехто, а саме парафіяни Московського патріархату УПЦ (насправді це анти-українська філія РПЦ в Україні) та правозахисники лівого штибу (грантожери і прислужники мультикультуралістів) заявили, що означені законодавчі ініціативи є "загрозою принципам свободи віросповідання і рівності всіх церков та релігійних громад в Україні". Насправді це все вигадки навіжених, які прагнуть підіграти нашим ворогам як зі Сходу (маємо на увазі РФ), так із Заходу. У свою чергу ми зазначимо, що в державі Україна релігія, останнім часом, перетворилась у знаряддя політичного тиску і втручання у справи "малих країн" з боку "великих". Особливо ми побачили це на прикладі окупації Московією півострова Крим та розв'язання війни на Донбасі, а також, нехтування конгломератом держав під назвою Євросоюз наших одвічних бажань: свободи, самостійності, українськості (традиція і націоналізм).
   Так, постійна антиукраїнська агітація з боку псевдо-православної церкви Московського патріархату призвела до релігійного розколу в середині України. Це триває вже кілька століть, а саме з моменту окупації Московським царством у 1654 р. та її прямими нащадками (Російська імперія та СССР), котрі залишили по собі купу аґентів-ренегатів з метою дестабілізації державної самостійності України та "повернення" її в лоно "єдінай і нєдєлімай". Зрадники української нації, прислужники церковників-гебістів за 26 років відновленої незалежності України сприяли не розвитку духовності та християнської моралі, а працювали виключно на деструкцію нашого народу: під час літургії проклинали Івана Мазепу та Степана Бандеру, українську мову відверто називали "тєлячім нарєчієм", закликали до війни з усім українським (від книг до монументальних споруд), сприяли розвитку українофобії та сепаратизму, запросили до хати окупаціні війська... Це не є вичерпний перелік усіх злодіянь московських попів в Україні! Але назагал відомо, що своїми діями вони, як і так звані тоталітарні секти, завдали і продовжують завдавати непоправної шкоди національному відродженню української нації.
   Щоб цього позбутись варто, діючи в інтересах української нації, проголосити повну свободу віросповідання і совісті. Досить слухати нікому не потрібні гнусаві поради недолугих юристів та зазомбованих парфіян! Діяти треба негайно, у тому числі і на законодавчому рівні. Водночас, крім затвердження зазначених раніше законопроектів №4128 та №4511, необхідно засудити, визнавши поза законом, всі релігійні течії, які своїми проповідями ведуть до розколу українського народу, відволікаючи його від нагальних задач: розбудови і захисту Батьківщини!

   Звісно, що далекоглядною метою є поява в оновленій українській державі, на засадах Гетьманату, єдиної помісної Церкви Христа. Але до того часу, всі українські патріоти, націоналісти та державники єдиною лавою мають виступити за заборону діяльності тих церков, конфесій і релігійних течій, які отримують грошову та іншу матеріальну допомогу від іноземних держав. Якщо релігійна течія не може існувати в Україні без допомоги ззовні, то вона не є українською, бо не має підтримки українців! Кожна церква, що веде анти-українську діяльність має покинути межі українських земель під загрозою переслідування з боку держави Україна. Нашим пріоритетом повинна стати підтримка та всеожна пропаганда християнської єдності (між РКЦ, УГКЦ, УАПЦ та УПЦ КП) з одного боку, та тими релігійними представниками (маємо на увазі рідновірів), котрі сприяють розбудові України як вільної й незалежної держави!
   У визначенні як друзів так і ворогів, згідно із Ісусом Христом, наші слова мають стати простими: так – так, ні – ні! Ворогами української нації, і взагалі, людства ми оголошуємо, насамперед, всі рухи та конфесії, котрі сповідують збочені сатанинські, комуністичні, інтернаціоналістські, варварські та глобалістичні вчення. Ця наволоч повинна бути знищена як найшвидше і пам'ять про неї треба стерти з пам’яті народу на віки!
   Настає час змін і нашої остаточної перемоги, тож єднаймося і кріпимо наші лави на шляху до величних звершень і торжества ідей національного відродження і могутності України!

Автор – Денис Ковальов

Оргія на Московії як ефект хмільного мухомора

Хмільні напої на Русі – з сивої давнини, з ритуалів і традицій, з державної і побутової атрибутики. П'яним ритуалам, цим хмільним традиціям, цій нетверезій атрибутиці вірно служили, били та били поклони скляному божкові, й ревне поклоніння невситимому й завжди спраглому божкові, що спільно зі своїми вірниками складало нерозривну двоєдину суть, багато додає до характеристики й розуміня "безодні" народної душі. 

   Іноземці, що прибували в Московію, неминуче мали прилучитися до цього ритуалу, пошанувати традиції, "возалкати" з чаші звичаїв. Венеційський посол Амброджо Контаріні (був у Москві в 1476-1477 рр.) розповідає про аудієнцію у великого князя Івана III. Після необхідних протокольних пошанувань йому піднесено велику срібну чашу, повну медового напою, і сказано, що государ наказує осушити її всю і дарує йому цю чашу. Такого звичаю, мовляв, дотримуються тільки в тих випадках, коли хочуть виявити вищу честь послу, або ж кому іншому. Одначе йому було важко випити таку кількість - адже там було дуже багато напою! Випив лише четверту частину, а його величність, помітивши, що венецієць випити більше не годен, і наперед знаючи про це його невміння, повелів узяти в нього чашу – і вже порожню повернути йому. 

   Хитрий венецієць легко відбувся. Сиґізмунд фон Герберштайн розповідає, що під час першого посольського строку в Москві інколи вони у государя Василя III Івановича "обідали навіть упритул до першої години ночі". На прийомах подавали різні напої: мальвазію, грецьке вино й навіть всілякі меди. Государ на знак особливої своєї милості пригощав послів зі своєї чаші. Посол від австрійських Габсбурґів зазначає, що взагалі на розв'язання сумнівних справ чи на пиятику вони витрачають цілий день і розходяться тільки з настанням темряви. Після високих аудієнцій іноземних послів супроводжувано до гостиних дворів, і цей чиновний супровід заявляє, що йому доручено зостатися й повеселити послів. Приносять срібні чаші й багато посудин, кожна з певним напоєм, і всі стараються, щоб «зробити послів п'яними, а вони прекрасно вміють запрошувати людей до пиятики, і, коли в них нема іншого приводу до випивки, вони починають нарешті пити за здоров'я цесаря, брата його, государя і нарешті за благополуччя тих, хто, на їхню думку, наділений якимись чеснотами та почестями...» і так далі.

   А ось проводжають із Москви до Персії ґольштинця Адама Олеарія – це вже друга чверть XVII ст. Гофмайстер Борис Морозов супроводжує по річці Москві у маленькому човні, далі пересідає у великий до іноземних послів і п'є з нашими дворянами майже до ранку, після чого він, зі сльозами на очах, сповнений любові й вина, попрощався з ними. В Адама Олеарія, дипломатичного представника німецького князівства Ґольштінія у Московії, в його "Описі подорожі в Московію" (цей опис зажив колись заслуженої популярності) знаходимо, що монастирські служки «охоче дають себе пригостити добрим друзям, так що інколи доводиться везти їх п'яними з домівок у монастир», що «серед простого народу кращими ліками є... горілка і часник». Звичайно, так лікувалися ще до приїзду в 1633 р. спостережливого й переконаного протестанта Олеарія – так лікуються й тепер. Чи раніше в Московії (а не тільки, скажімо, в часи Андропова чи Горбачова) велася так звана антиалкогольна боротьба? Адам Олеарій засвідчує, що велася! Він сам бачив 24 вересня 1634 р. публічну екзекуцію, застосовану до порушників указу великого князя продавати тютюн і горілку: «Оголених, їх нещадно били канчуками, які різали, наче ножі, і після кожного удару рясно бризкала кров. Кількох забили на смерть. Торговцям горілкою на шиї прив'язали пляшки, зв'язали руки по двоє, далі з побоями вигнали з города, потім знову пригнали до Кремля».

   Варварська боротьба, варварські методи – як у тодішні, так і в недавні часи, їхня ефективність не те що нульова, а завжди з історично відчутним знаком мінус, ще одна вражаюче колоритна картина отієї зафіксованої Фьодором Достоєвським "безодні" московського менталітету, від якої ніколи й нікуди не подітися, бо так судилося, бо така не зовсім і загадкова містика психіки, чиї параметри начебто не піддаються визначенню, та як же не піддаються, коли піддаються, хіба що не дуже в приємних конкретних характеристиках.

Автор – Євген Гуцало

Блакитно-чорні штурмовики фінського націоналізму

Мапа післявоєнної Європи 1920-х рр. рясніла появою розрізнених націоналістичних рухів. То тут, то там з колишніх фронтовиків Першої світової війни формувались радикально налаштовані угрупування, яким не подобався існуючий деструктивний стан речей в їхніх рідних країнах...

   Так в Італії під проводом Беніто Муссоліні оформлюється і бере владу фашизм, у свою чергу в Німеччині під проводом Адольфа Гітлера постає націонал-соціалізм, в Іспанії гуртуються майбутні фалангісти на чолі з Хосе-Антоніо Прімо-де-Ріверою та Раміро Ледесмою-Рамосом. Варто зауважити, що у далекій північній Фінляндії місцевий націоналізм, який тривалий час був виключно антицарським, після здобуття незалежності цієї країни, одразу прийняв яскраво виражені антикомуністичні гасла.

   У середині 1920-х рр. ветерани фінляндської Визвольної Війни 1918-го р. здихавшись відкритої червоної небезпеки від місцевих ліворадикалів, головним ворогом продовжували вважати Москву з її хворобливими прагненнями світової комуністичної революції. Молода північноєвропейська країна Фінляндія скинувши кайдани російського царизму почала готуватись до можливого вторгнення московського більшовизму.

   Першою і водночас найбільш чисельною націоналістичною силою у Фінляндії був Лапуаський Рух (фін. Lapuan Liike), що виник у листопаді 1929 р. в селищі Лапуа у провінції Західна Пох’янмаа. Варто підкреслити, що цей праворадикальний рух виник саме у той момент, коли розрізнені фінські націоналістичні організації із хаотичних об’єднались в єдину силу, що могла зупинити реванш місцевих лівих радикалів та, навіть, змусити  відчути острах за можливу втрату владу у президента та уряду Фінляндської Республіки.

   В той час як восени 1929 р. світ струснула економічна криза – "Велика Депресія", фінляндська економіка вже нездужала. На хвилі кризи, що розвивалась в Фінляндській Республіці, як гриби після дощу, почали з’являтись різні рухи, що відстоювали не економічні, а політичні вимоги. Праві сили, на відміну від лівих, дуже чітко відчули момент! Вони прагнули направити зростаюче в суспільстві невдоволення проти свого давнього ворога – соціалістів і комуністів, в яких бачили посібників головного і споконвічного тирана фінської нації – московитів. Ліві ж радикали відсиджуватись осторонь теж не збиралися, організовуючи різні акції громадянської непокори всією країною. Жорстка конфронтація досягла свого піку в кінці листопада 1929 р. у містечку Лапуа. Саме тут майбутні активісти Лапуаського Руху, головним чином, силами місцевої учнівської молоді, припинили незаконні збори комуністів застосувавши силу, не дали організувати страйк і знищили всі агітаційні матеріали лівих сил. Кілька найбільш активних місцевих мешканців стали обговорювати можливості подальших, більш радикальних дій... Нову організацію очолив ветеран Визвольної Війни 1918-го р. – Вігторі Косола.
   В березні 1930 р. у Ваасі молоді члени Лапуаського Руху здійснили погром типографії соціалістичної газети "Työn Ääni", що мало навести жах на все ліворадикальне підпілля Фінляндії. Такі показові акції прямої дії привели до лав Лапуаського Руху велику кількість палких патріотів Фінляндії: за рік до нього приєдналося майже 60 тис. осіб. Напади на комуністів та соціалістів нараховувались сотнями. Зазвичай активісти Лапуаського Руху діяли штурмової масою, з демонстративною публічністю, але були в організації і спецгрупи для точкових акцій, зокрема атентатів по відношенню до ораторів і депутатів від соціалістичних партій. Вони іменувались блакитно-чорними штурмовими загонами або ж "Sinimustat", лідером яких був філософ-традиціоналіст Ауліс Ойаярві. Це було молодіжне крило Лапуаського Руху, куди входили молоді люди віком від 16 до 33 років. Свою назву воно отримало за кольором власної уніформи – чорні сорочки (асоціація з фашизмом) і брюки з блакитними краватками (асоціація з фалангізмом). В якості привітання, активісти "Sinimustat" використовували римський салют.
   Центральний офіс Лапуаського Руху знаходився в провінції Пох’янмаа, у місті Вааса. У свою чергу, керівництво "Sinimustat" мало штаб-квартиру у Лапуа. Однак діяльність організацій вже почала користуватись підтримкою по всій країні завдяки антикомуністичним виступам та бійкам з лівими радикалами. Основну масу членства Лапуаського Руху складали селяни, військові, ветерани Визвольної Війни 1918-го р., які проводили демонстрації, влаштовували показові спалення лівої агітації, тощо. У свою чергу до лав "Sinimustat" входили студенти, спортсмени і священики,  які вдало проводили "полювання" на комуністів і соціалістів, нищили друкарні і видання лівого спрямування. Варто зауважити, що організація "Sinimustat" було справжнім фінським аналогом парамілітарних припартійних формувань як німецькі загони "Sturmabteilung" чи італійські чорносорочечники "Squadristi". Тобто, справжнім "військом партії", націленого проти демократичного ладу, слугуючи для силового придушення політичних противників.
   Ідеологія блакитно-чорних штурмових загонів "Sinimustat" формувалася під впливом Академічного Карельського Товариства (фін. Akateeminen Karjala-Seura). Важливе місце в ній займали ідеї Великої Фінляндії (фін. Suur-Suomi) – відторгнення земель Карелії та Інґерманландії від СССР, а також, крайній націоналізм фенноманів початку ХХ ст., лютеранські принципи соціальної солідарності та запозичена в італійських фашистів орієнтація на методи прямої дії з побудовою державного корпоративізму, і звичайно ж, жорсткий антикомунізм з домішками праворадикального популізму. Варто підкреслити, що італійський режим Беніто Муссоліні подавався як зразок суспільно-державного устрою з поправкою на фінські національні традиції та реалії. Протягом 1930-1939 рр. "Sinimustat" активно підтримувало зв'язок з "Giovane Fascista"  та "Hitlerjugend". Особливо надихали фінських націоналістів фашистські успіхи щодо впровадження корпоративної системи та нищівна боротьба з комунізмом в Італії.
   У той же час, фінські блакитно-чорні штурмові загони, натхнені фашистським маршем на Рим та нацистським Пивним путчем, прагнули й собі здійснити захоплення влади збройним шляхом. Заступник командувача загонами "Sinimustat" з ідеологічно-виховної роботи, пастор парафії у Кіурувесі Еліас Сімойокі прагнув донести до лідера Лапуаського Руху необхідність такої справи. Після розгону "комуністичного шабашу" в Лапуа та знищення соціалістичної газети варто було діяти негайно, тож 7 липня 1930 р. близько 6 тис. активістів Лапуаського Руху та "Sinimustat" з блакитно-чорними прапорами пройшли маршем вулицями фінляндської столиці, закінчивши його багатотисячним мітингом на центральній Сенатській площі перед кафедральним собором. До своєрідного "маршу на Гельсінкі" приєдналось ще 9 тис. селян з усіх селищ та міст південних провінцій Фінляндії. Вище політичне керівництво країни змушене було враховувати вимоги марширувальників, які отримали широку підтримку в суспільстві – уряд вимушений був піти у відставку. На зміну йому прийшов новий, зібраний з осіб, які симпатизували Лапуаському Рухові. Але головним наслідком "маршу на Гельсінкі" стала повна законодавча заборона комуністичної ідеології та діяльності комуністичних організацій.
   Однак бойове членство "Sinimustat" хотіло влади, загартованої у вуличних боях. Тож вони почали розробляти план збройного заколоту і встановлення націоналістичної тимчасової диктатуру під проводом Вігторі Косоли та уповноваженої директорії (на зразок латиноамериканської військової хунти) з активістів "Sinimustat". Також велась активна агітація щодо національного повстання проти засилля "демократів-капіталістів"...
   В кінці лютого 1932 р. 8 тис. членів Лапуаського Руху зібралися в селі Мянтсяля, на північ від Гельсінкі, з наміром захопити силою столицю Фінляндії. Протягом 1-3 березня 1932 р. вибухає націоналістичне повстання, що охопило провінції Уусімаа, Канта-Гяме та Південна Пох’янмаа. В ніч з 4 на 5 березня 1932 р. відбулась нарада керівників Лапуаського Руху та "Sinimustat" у Мянтсяля, де було прийнято рішення про концентрацію сил озброєних повстанців виключно поблизу Гельсінкі. Поліція та національна гвардія Фінляндії оточила селище Мянтсяля і почала захоплювати будинки, де перебували озброєні націоналісти-заколотники. В ході дводенних боїв 5-7 березня 1932 р. загинуло 150 активістів Лапуаського Руху та "Sinimustat", 50 осіб від урядових сил також були вбиті.
   Після невдачі заколоту, відповідно до вимог фінляндського президента, керівництво Лапуаського Руху та "Sinimustat" було заарештовано і відправлено до в’язниці у місті Турку. Діяльність цих націоналістичних організацій була заборонена. Проте, вже незабаром, у листопаді 1932 р. націоналістів-заколотників з Мянтсяля амністують, а на міцних залишках Лапуаського Руху створюють Народно-Патріотичний Союз (фін. Isänmaallinen Kansanliike). Розуміючи, що вже минула доба профашистських маршів та заколотів, колишні лідери та активісти Лапуаського Руху не змогли подолати існуючий у Фінляндії законний стан речей, тож вирішили до нього пристосуватись – реорганізувавшись в політичну партію. У січні 1933 р. загони "Sinimustat" легалізуються як молодіжна спортивна організація Народно-Патріотичного Союзу, чия штаб-квартира перемістилася з Лапуа в Гельсінкі. Від тепер на чолі блакитно-чорних штурмовиків, замість Ауліса Ойаярві, став лютеранський пастор Еліас Сімойокі – харизматичний проповідник ідеї Великої Фінляндії, один із учасник Визвольної Війни 1918-го р. та військової експедиції в Олонецьку Карелію у 1919-1920 рр.
   Варто зауважити, що тепер членство в "Sinimustat" допускалося з 10-річного віку, а з 17 років юнаки та дівчата вступали в лави Народно-Патріотичного Союзу і проходили військову підготовку на полігонах Охоронного Корпусу (фін. Suojeluskunta). Крім того, в обов’язковому порядку почалося вивчення поезії загиблих побратимів в Мянтсяля – Сакарі Сіітойнена та Вейккі Местоли, а також історичні дослідження Йоосе-Олаві Ганнули, військові мемуари Пааво Талвели, біографії Беніто Муссоліні і Горста Весселя, теоретико-філософські праці Джовані Джентілє та Шарля Морасса. Ядро організації складали 5,5 тис. юнаків та дівчат, які принесли присягу на вірність "Sinimustat", хоча точний облік членства не вівся.
   Керівництво "Sinimustat" організовувало щомісячні табори бойової і політичної підготовки, де проводилось військове навчання активістів, читалися політико-ідеологічні лекції, влаштовувалися патріотичні концерти. Попри свою войовничість, в основному блакитно-чорні штурмовики тепер діяли в рамках фінляндської законності. Діяльність зводилася до пропаганди, публічних зборів, масових антикомуністичних демонстрацій та видання друкованих засобів пропаганди (агітаційні листівки, газети, ідеологічні брошури).
   Розуміючи, що знов збройним шляхом владу у Фінляндії не взяти, Еліас Сімойокі разом з верхівкою Народно-Патріотичного Союзу налагодили тісні відносини з "вапсами" – естонським Рухом Учасників Визвольної Війни (ест. Eesti Vabadussõjalaste Liit). У грудні 1935 р. окремі загони "Sinimustat" взяли участь в спробі поваленні уряду Константіна Пятса. Однак заколот "вапсів" і блакитно-чорних штурмовиків був придушений, а офіційний Таллінн висловив занепокоєння в бік Гельсінкі щодо втручання фінських націоналістів у внутрішні справи Естонської Республіки. Відповідь фінляндських урядовців не змусила себе чекати – діяльність "Sinimustat" з січня 1936-го р. була заборонена.
   Після розпуску і заборони діяльності "Sinimustat" керівництво Народно-Патріотичного Союзу спробувала відтворити партійну молодіжну організацію на чолі із Еліасом Сімойокі під назвою "Mustapaidet" або просто – "чорні сорочки". Проте тепер, фінські штурмовики не могли яскраво демонструвати свій запал на публіку як раніше. І лише розгортання Другої світової війни та московська агресія по відношенню до Фінляндії відкрило шанс для активістів "Sinimustat"/"Mustapaidet". У період Зимової Війни (1939-1940 рр.) та Війни-Продовження (1941-1944 рр.) фінські штурмовики в масовому порядку пішли на фронт, захищати рідну Батьківщину відрізняючись в боях завзятістю і фанатизмом.

   Нова світова м’ясорубка радикально змінила ставлення фінляндських громадян до націоналістів, які тепер виступали оборонцями державної незалежності країни. Розуміючи цю обставину, в січні 1940 р. фінляндський президент попросив прем’єр-міністра включити до складу уряду країни лідера Народно-Патріотичного Союзу. Однак, таке державне визнання і національне піднесення зіграло поганий жарт із фінськими націоналістами, шанувальниками фашизму! Після поразки Фінляндії у війні з СССР, уряд переможеної країни погодився на кабальну мирну угоду, що забороняла діяльність всіх націоналістичних та воєнізованих організацій. Тож фінські блакитно-чорні штурмові загони, "культурні негідники" з Лапуа, були вимушені ось таким чином завершити свій бойовий та ідеологічний шлях, на догоду більшовицькій Москві з боку поступливого уряду, за ради Вітчизни, Suomi...

Автор – Денис Ковальов

Бути українцем!

Що для нас сьогодні означає бути українцем? Напевне не багато співвітчизників задає собі це питання. І напевно не багато хто може дати на нього відповідь.

   Бути українцем – це не просто означає мати окреслену відповідну етнічну чи державну приналежність. Бути українцем – це не означає ідентифікацію за мовною ознакою. В сьогоднішніх умовах бути українцем, значить усвідомлювати і нести відповідальність. Усвідомлювати і нести відповідальність перед творцем, котрий волів щоби ми народилися українцями і вклав у це певний вищий сенс, усвідомлювати і нести відповідальність перед предками, котрі дали нам життя, потом і кров'ю заповідали нам бути гідними, продовжити і довершити їхню працю, зберегти і примножити їхні здобутки, усвідомлювати і нести відповідальність перед нащадками, для котрих ми зобов'язані забезпечити краще майбутнє і достойну перспективу.

   Бути українцем – означає усвідомлювати і нести відповідальність перед нацією, родом, перед Україною – святою землею, на котрій ми народилися, на котрій ростемо і котрій належимо. Ми маємо своїх героїв, на яскравих прикладах ідеї та чину котрих маємо виховуватись самі і виховувати молодь. Естафетою переходить з покоління в покоління палаючий смолоскип боротьби за волю і прапор вірності Ідеї Nації. Боротьби правдивої і безкомпромісової. Прийшов наш час!.. Тут і сьогодні ми повинні виконати своє історичне призначення, продиктоване глобальною і універсальною національною ідеєю, котра спрямована не в минуле, а в перспективу і полягає в: 1) окресленні національного ідеалу, візії нації; 2) визначенні шляху досягнення національного ідеалу; 3) осягненні цього шляху.

   Національна ідея – ідея невпинного і всебічного розросту сили, слави, багатства і величі Української Нації і об'єднуватися треба не навколо тих, хто її лише декларує, а навколо тих, хто її реалізує. Великі ідеї народжують, мобілізують і об'єднують великих людей. Великі люди продукують і здійснюють великі ідеї...

   Українці свою історію писали не чорнилом, а кров'ю. Наша національна ідея творилася не в кабінетах, а на полях битв, перемогами і поразками, здобутками і втратами, її творили не науковці, а герої, предтечі, пророки. Могутні князі та їх звитяжні дружинники, славні гетьмани, отамани та їх козаки, гайдамаки і опришки, Шевченко, Січові Стрільці, крутянці, воїни УНР, холодноярські повстанці, бойовики УВО і підпільники ОУН, командири і вояки УПА – червоною ниткою міцно пов'язано традицію боротьби і змагання, котра не дає згаснути вогнику віри і надії. Бути такими, як вони.

   Дихати на повні груди. Жити повнокровно і змістовно. Бо з нічого не буде чогось, ніщо не може бути чимось. Робити не для того, щоб робити, а задля того, щоб зробити. Не поза, а позиція, не демагогія, а ідеологія, не ефектність, а ефективність. Бути українцем – бути максималістом, бути націоналістом, бути якіснішим, принциповішим, гоноровішим, активнішим, розумнішим, сміливішим, освіченішим, сильнішим. Сенс полягає в тому, що українці мають стати кращими, і тоді Україна стане кращою, тоді українцям стане краще. Тоді фортуна усміхнеться нам і ми переможемо!

Автор — Віктор Рог

Самурай Заходу: українське відкриття

Нещодавно харківські націоналісти з руху "Renovazio" анонсували появу україномовного перекладу ґрунтовного антисистемного твору відомого ідеолога французьких "нових правих" – Домініка Веннера, "Самурай Заходу: Бревіарій бунтівників" (фр. Un samouraï d'Occident: Le bréviaire des insoumis). Ця книга є доволі потужною розумовою зброєю у руках тих, хто воює із мультикультурним засиллям і прагне відродження справжньої традиції. Тим же, хто вперше чує ім'я полум'яного французького традиціоналіста та назву його останньої вже посмертної книги, варто прочитати цей допис, аби бути у всеозброєнні!
   Почнемо з того, що Домінік Веннер, котрий народився в квітні 1935 р. у столиці Франції, протягом всього свого життя, аж до вчинення самогубства у соборі Паризької Богоматері в травні 2013 р., захоплено проповідував консервативні та традиціоналістські ідеї в споживацькому суспільстві модерного світу. Протягом 1970-2000-х рр. він своїми статтями-закликами у власному журналі "La Nouvelle Revue d'histoire" протестував розпочатого ідейними нащадками "покоління 1968 р." встановлення гомо-диктатури, постійної деградації інституту сім'ї, плюндрування елітарного духу суспільства та заплямовування героїчної минувшини. Домінік Веннер став в обороні традиційних цінностей загиблого "покоління 1914 р.", до яких він відносив Юліуса Еволу та Ернста Юнґера, тож не дивно що саме квінтесенцією його ідейного шляху є публікація "Самураю Заходу…" вже після самогубства.
   Про що ця книга? – Сама назва наштовхує читача на свій зміст! Як відомо, Бревіарій (від лат. Breviarium) – це збірник канонічних щоденних молитв Римо-Католицької Церкви, тож праця Домініка Веннера є своєрідним молитовником сучасного борця з деградацією сучаного світу зі встановленням традиціоналістської справедливості. Автор з перших сторінок книги запрошує свого читача зробити перший крок у двобій добра (традиції, націоналізму, ієрархії) зі злом (рівність, розпуста, споживацтво, мультикультуралізму, гомо-диктатура) для захисту сучасної Європи, аби було що лишити нащадкам. Він також пропонує нам сформувати власну мрію без ідеологічних штампів, пропонуючи свій власний шлях "медитативного історика", загартованого у пустельній війни в Алжирі та політичної боротьби 1968-го р.
   Домінік Веннер, сам того не знаючи, стає сучасним середньовічним лицарем – захисником традиції, але вже в образі самураю Заходу. І тут варто наголосити, що для нього як і для багатьох інших "нових правих", поняття Заходу це не американізований, споживацький, дикий "West", а навпаки – європейський, цивілізований, християнський "Occidens", котрий має протиставлятись ординському, нецивілізованому, мусульманському Сходу – "Oriens". Домінік Веннер у своїй книзі наголошує, що вина за сучасну людську деградацію в Європі лежить на винятковому інтелектуальному і моральному пануванні ідеологів-вестенрнізаторів з "покоління 1968-го", яким ненавістні традиція, національна ідентичність та патріотизм, бо прагнуть вони вторгнення масової імміграції для змішування і залюднення європейської моно раси. На думку французького самураю Заходу, варто відродити дух елітаризму опертого на стоїчну етику, самоконтроль, мораль, які відкривають шлях для возз'єднання з нашою давньою ідентичністю, занурену в своє християнське лоно.
   "Самурай Заходу…" – проста книга, котра подає "чітку лінію", розкриваючи приховані істини сучасного світу: 1) налагодити добрі відносини з природою, не шкодячи їй; 2) відбудувати етичну модель, яка дозволить людині знайти найкраще в себе. Основна частина посмертної книги Домініка Веннера упорядкована з опублікованих в останні роки життя автора розрізненних есе, присвячених темі енвайронменталізму та стоїчній моралі. В першу чергу французький самурай Заходу наголошує на красі природи, тієї природи котру ще еллін Геракліт називав «та, що любить ховатись у тіні…», бо ж в абсолютному розриві з давньою мудрістю про навколишній світ, наголошує Домінік Веннер, сучасна цивілізація прагнула покласти край чарівності природи, заполонивши весь існуючий терен промисловістю та житлом, не залишаючи шансів тваринам та лісам.

   Проте, він вважав, що великі цивілізації Європи – від хороброго Риму до дисциплінованої Пруссії – як "різні світи" не вагаючись стають "самураями Заходу" наслідуючи у своєму розумінні кодекс честі "Būshi-Dō". Необхідно зауважити, що Домінік Веннер пропонує читачу об'їздити Японію, аби зрозуміти приклад її інакшості в порівнянні з Європою: «Для того, щоб існувати, щоб боротися, варто заперечувати самому собі, своїм примхам і забаганкам! Я сподіваюся, що ми перестанемо шукати прощення і милість, щоб звернутися до сили, гідності та енергії. Традиція є джерелом основних енергій. Це походження! І походження передує початку. Той, хто вважає, що традиція це – минуле, помиляється! Традиція – це те, що завжди відбувається в різних формах».
   І на останок: автор цього допису лише стисло проаналізував Magnum Opus ідеолога французьких "нових правих". Колись, під час туристичної мандрівки до Берліну весною 2015 р., вдалося власноруч побачити паперовий варіант "Самураю Заходу…" на одному з блошних ринків німецької столиці. Погортавши сторінки та розгледівши обкладинку книги Домініка Веннера стало зрозуміло – ця праця не є "молитовником", "катехізисом" або "книгою рецептів" здійснення націоналістичного повстання. Це скоріше компас, орієнтир, дороговказ для майбутніх поколінь. Самурай з Окциденту, славної пам'яті Домінік Веннер, запрошує свого читача стати тими, ким є насправді – без фальші та пафосу: «Природа наш фундамент, історична перевага як мета, а краса культури – горизонт!». Тож вперед, до сторінок чудового фоліанта, гортаючи одну за одною сторінки у пошуках спраглої істини!

Автор – Денис Ковальов