Безкомпромісна боротьба горить у наших очах

Один із головних дестабілізуючих Срібну Землю осіб, опоблоківець Віктор Русин ініціює розгляд проекту рішення "Про Звернення Закарпатської обласної ради щодо необхідності законодавчого врегулювання питання організації та проведення мирних зібрань". Цим документом реакціонери прагнуть заборонити право громадян України на анонімність! Викликано це наростанням націоналістичної сили Закарпаття, зокрема маршем чорної колони до річниці проголошення Карпатської України.

   У зверненні наголошується на тому, що виключно завдяки оперативності Національної поліції вдалося уникнути "провокацій радикалів". Натомість самі правоохоронці не склали жодного протоколу чи звіту про порушення порядку! Ми розуміємо, що усе це є спекуляціями представників антиукраїнської влади, котрі бояться будь-якого прояву націозахисних дій.
   Достеменно відомо, що проплачені "тітушки", яких звозили з цілого Закарпаття та інших куточків України в Ужгород під прикриттям мали чинити провокації та сіяти міжнаціональну ворожнечу. Так, у Берегові, наприклад, їм вдалось створити картинку з побиттям авто на мадярських номерах. І саме наші групи націоналістів — охороняли та чергували біля всіх визначних для нації місць: могил, скверів тощо, аби протидіяти їхнім провокаціям. Зазначемо, що правоохоронні органи також доклали зусиль в захисті Національної гордості України!
   Натомість поплічник Віктора Януковича, його закарпатський тезка Віктор Русин (який, до слова, вітав Владіміра Путіна із переобранням!), дякував своїм "реальним пацанам". Питання: кому і за що? Чи не він сам належить до виконавців антиукраїнських замовлень кремлівських діячів? Чому досі відсутній, наприклад, чіткий закон щодо протидії та кримінальної відповідальності за різні прояви сепаратизму, закликів до автономії? Хіба це не нагальна проблема в Закарпатті? Чому покарання за такі дії - максимум вручення підозри, а далі справи глохнуть?
   Існує думка, що Геннадію Москалю, Віктору Русину та їм подібним вигідна така ситуація, і вони радо працюватимуть на кремлівську пропаганду. Натомість націоналісти — їх пряма загроза. А підконтрольні їм ЗМІ формують думку населення про небезпечність тих єдиних, хто їх справді захищає та горить ідеєю вільної України.
   Наш стиль, наші балаклави, наш чорний колір — символ! Символ боротьби, жертовності, готовності полягти за вищі ідеали. Ми є тими, хто власною кров'ю виборювали право української нації на життя на Майдані, на східному фронті, на вулицях міст. Проти нас завжди велись репресії, адже ми є непідконтрольні владі. Ми маємо право на слово і на протест.

   Кілька років тому саме у цих балаклавах сотні націоналістів стояли на смерть проти "беркутів", а пізніше у тих самих балаклавах тримали східні рубежі. Для багатьох з нас балаклави є захистом від репресій з боку системи. І саме тому вони прагнуть зняти їх нас. Цей проект-звернення є лакмусовим папером для усвідомлення справжньої ситуації в області: того, що владу Закарпаття складають люди путінського кума — Віктора Медведчука. І його прийняття стане прямим тому доказом. Адже "Карпатська Січ" своєю діяльністю вставляє палки в колеса їх намірам дестабілізації області та всіляко протидіє їх найманим сепаратистам.

За матеріалами НР "Карпатська Січ"

Індекс гомофобії — засіб тиску на малі нації Європи

Однієї з ознак сучасного проґресу є рівність та мультикультурна асиміляція. Про ці хворобливі віяння модерної доби вже сказано удосталь, що нам на варто загострювати на них свій погляд. Адже зрозуміло, що чим більш критики буде сказано у бік поборників ліволіберальної ідеології, тим кращою буде їхня рекламна кампанія у суспільстві, яке не оклигало від тоталітарного більшовизму.
   Звісно, що відстежувати інформацію щодо впливу ворожих ідей на сусідні європейські країни потрібно, щоб підготуватись до рішучої відповіді утопічні антигуманній пропаганді. От скажімо цього місяця експерти Організації економічного співробітництва та розвитку підготували доволі цікавий звіт з переліком країн Європи, де панують найбільш гомофобні настрої серед місцевого населення. Першу трійку очолили мусульманська Туреччина і лютеранські Латвія з Естонією, де найбільше у житті відіграють віра та усталені народні традиції.
   Як вдалося з'ясувати, вибірка проводилась серед міського населення віком від 16 до 45 років. Попри те, що Естонія серед прибічників глобалізму та проґресу вже давно отримала назву "балтійського тигра", у соціально-політичному плані ця країна залишається непорушною домівкою традиційних цінностей. Тож цілком зрозуміло, що така ситуація не може не турбувати прибічників ґендерної рівності, які намагаються через своїх лобістів впровадити збочені ініціативи — від системи дошкільної та середньої освіти до медицини.
   Організатори опитування наголосили: «Попри активну агітацію толерантності та статевої рівності, представники так званої секс-меншини піддаються ризику несправедливого поводження в аспектах, важливих для їхнього добробуту, включаючи сімейне життя, освіту, економічні результати і здоров'я». Експерти Організації економічного співробітництва та розвитку також підтвердили, що індекс гомофобії негативно висвітлює імідж країни (у даному випадку Естонії) на міжнародній арені, а отже, впливові інвестори (ймовірно маються на увазі Сорос, Рокфеллер і Ротшильд) не будуть зацікавлені у принесенні важливих капіталовкладень.
   Хоча автори дослідження все ж лукавлять: у 2016 р. Естонія на законодавчому рівні визнала одностатеві шлюби, однак представники ЛГБТ-спільноти досі не наважились відкрито здійснити оформлення своїх збочених стосунків. Вірогідно, прибічників гомодиктатури відлякує суспільний осуд естонців, які через свою релігійність (85% населення визнають себе набожними) здатні на акції прямої дії, скажімо закидати ґей-парад бруківкою тощо. Будемо сподіватись, що на відміну від своїх західних та північних сусідів (шведів та фінів) мешканці Естонії будуть і надалі тримати щит традиційних цінностей, чинячи спротив девіантному тиску грантожерів.

   Як бачимо, сучасність (модерний світ) спотворює сенс буття — колись природне продовження Європи — західна цивілізація, сьогодні повертається проти неї, загрожуючи загибеллю під тиском ліволіберальних утопій, насправді непотрібних людям. Ліволіберальна загроза дуже небезпечна і саме вона спрямовує західну цивілізацію проти Європи. Так, замість піднесеного до Бога поняття "Occident" нам пропонують голлівудський "Western", під соусом розкладання нації, порнографії та брехливих цінностей, які купуються і продаються без огляду на усталені норми моралі, а далі — тільки швидка загибель людства.

Автор — Денис Ковальов

Як Армія УНР визволяла Донбас

Бої за донецьку заглибину 1918 року — це героїчний військовий похід спеціальної групи Армії Української Народної Республіки на чолі з полковником Володимиром Сікевичем. У квітні 1918 р. на східні терени Катеринославської губернії почався наступ українського війська проти більшовиків з метою встановлення української влади. Під час походу спеціальна група Запорізького корпусу Армії УНР звільнила Придніпров'я, Харківщину та Донеччину від більшовиків.
   Перші успіхи на фронті українське військо здобуло 10 квітня 1918-го. А вже наступного дня після переформування Запорізької дивізії у корпус, штаб запорожців одержав таємний усний наказ уряду УНР, оголошений військовим міністром Олександром Жуковським. Було сформовано Донецьку групу у складі трьох піхотних, гарматного та інженерного полків. Група мала вирушити у напрямку Лозова-Слов'янськ для звільнення від більшовицьких частин Донецького басейну. Організацію та відрядження цього формування запорожців поводив сам генерал Олександр Натієв.
   Після 12-годинного бою 15 квітня українські війська здобули станцію Барвінкове. Тут вони втратили 9 убитих і 59 поранених; 17 квітня 3-й піхотний полк зайняв Слов'янськ, а 18 квітня — Бахмут. Далі група полковника Сікевича разом із німецькими військами зайняли після цілоденного бою 25 квітня станцію Микитівку. На ранок 30 квітня вояки Армії УНР дійшли до станції Ковпаково, завершивши таким чином звільнення від більшовиків поневоленого українського Донбасу...

За матеріалами "Ukrainian Military Honor"

"Язик" — передвісник ГРАДів

Якщо спитати будь-яку молоду людину колишнього соцтабору, що для неї є батьківщина? — Перше, що почуємо, це відповідь рідною мовою, а вже потім довгий монолог про видатних героїв, економічний злет та успіхи в технологічній сфері окремо взятої країни. Власне, саме мова робить національну приналежність тим наріжним каменем, об який розбиваються вщент будь-які намагання зовнішніх ворогів прибрати до рук ту чи іншу територію, як у ситуації  московського загарбання українських Криму і Донбасу.
   Візьмемо більш влучний приклад країн Балтії чи Закавказзя! І там, і там по три національні держави, які тривалий час були під Москвою, однак все ж зберегли свою власну ідентичність. Та все ж, головний фактор, чому ці колись периферійні регіони Російської імперії та СССР вистояли — це якісна освіта і розвиток власної мови (виняток становить тільки Вірменія!). З початку 1990-х рр. у Литві, Латвії, Естонії, Сакартвело (Грузії) та Азербайджані виросло вже не одне покоління людей, ще не тільки не спілкуються, а й вже не розуміють мову московського окупанта. І це не може не тішити та не надихати!
   Якщо візьмемо надто європейські країни Балтії, то одразу стане зрозуміло, що ці країни, вирвавшись з лона "русскава міра", вирішили назавжди розпрощатися з наслідками культурного геноциду. Не тільки влада, але у першу чергу інтелігенція й так звані авторитети суспільства вирішили докорінно змінити мовну ситуацію у себе в країні. Звісно, що вішати й різати російськомовних ніхто не збирався, їм просто прикрили шлях до керівних посад держави: «Не знаєш естонської/латвійської/литовської мови? — Тобі тут не раді! Тож... чємодан, вакзал, Рассія!».
   Корінне населення трьох балтійських республік, пройшовши через етнічні чистки, репресії, колективізації та інші комуністичні жахіття, більше не дадуть себе обдурити, адже розуміють, що "русскій язик" — передвісник військової агресії і подальшої окупації. Тому не дивно, що, до прикладу, литовці чи естонці 15-25 років не тільки вже не говорять, а й з подивом дивляться на співрозмовника, який намагається донести їм свою правду на "общєпрінятом". Так має бути і у нас, де тривала тотальна русифікація скалічіла не одне покоління українців.
   Що ж до кавказьких республік, то тут варто виділити дружню нам Сакартвело. Ця країна за останню чверть століття найбільше настраждалась від північного окупанта, який не тільки ініціював абхазо-осетинський сепаратизм, але й пішов на пряме вторгнення влітку 2008-го р. Картвели як ніхто інший знають, що домовленості та примирення з агресором мають лише тимчасовий характер, тому діють на випередження. Це стосується й мовного питання. Реформи Міхеїла Саакашвілі плідно вплинули на сучасну молодь, яка російську з легкістю поміняла на англійську. Звісно, що гуляючи вулицями Тбілісі чи Батумі можна почути типові московські слова та примітивну лайку, але це радше буде показником присутності туристів з РФ, адже місцеві за прикладом країн Балтії почали забувати та ігнорувати "язик", котрий кличе ГРАДи.

   Який можна зробити висновок? — Упродовж 10 років Кремль використовує російську мову (чи радше "русскій язик") як доволі гнучкий метод пропаганди та контролю сусідніх країн, які прагнуть порвати з імперським і більшовицьким минулим. Якщо балтійським, кавказьким і середньоазійським республікам вдалося здійснити мовний стрибок, то Білорусі, Молдові та Україні й досі ввижається привиди Валуєва і Паскевича, з якими нам доводиться мати справу й у реальному житті (чого лише варті Вілкули, Льовочкіни, Кернеси та Труханови?). Звісно, що Москва за будь-яких обставин не зможе вдатися до повномасштабної війни заради порятунку своїх російськомовних співвітчизників, адже зараз вона має багатомільярдний тягар у вигляді Криму. А проте, ніхто не скасовував інший метод — довготривалу асиміляцію через насадження власної контркультури та ожилих сталінських демонів "червоних свят" методами пропаганди та історичної фальсифікації. Тож те, що нині ми спостерігаємо у вигляді "побєдобєсія" — останній доказ того, що боротьба за українську Україну не закінчена! І нам усім варто бути на сторожі, оскільки ворог опанував свій страх і пішов у контрнаступ, ціна якого майбутнє наших дітей та онуків. Тому, гартуймо свої тіло та дух!

Автор — Денис Ковальов

100-річчя Української консервативної революції

Саме відродження української державності 100 років тому йшло всупереч з логікою історії. Ми постали з попелу мов жар-птиця, коли цього всі якраз найменше чекали. Україні заходились відновлювати давню державність, державність козацької нації, квінтесенцією якої мало стати відновлення інституту гетьманства. І це сталось 29 квітня 1918 р. На гетьманство у столиці Русі, місті Києві, був помазаний Павло Скоропадський.

   Нині годі дискутувати про те, хто був кращим століття тому УНР (і які саме — петлюрівці там чи болбочанівці), гетьманці, отаман Григор'єв чи нарком Скрипник з футуристами... Гетьманський проект, проте вабить чимось особливим, чимось глибинним і невимовним. І справа не тільки в стилі, його не бракувало і твердим унрівцям.
   Гетьманство виступило як український проект що йшов проти "сучасного світу", адже містив явні монархічні відсилання (які ідеологічно оформились, щоправда, в еміграції) та навіть відновлення де-юре воїнського стану — козацтва. Серйозний виклик пролетаризації та ліберальній демократії.
   Гетьманський проект зміг об'єднати людей різних політичних орієнтацій і походження. Його підтримали як галичани, так і колишні "малоросійські чорносотенці". Перші до речі вже після проголошення ЗУНР вкрай негативно оцінювали перспективу повалення гетьманату. Можна скільки завгодно говорити, що Гетьман був "криптомоскаль", однак фактом після нього, завдяки листопадово-грудневому Майдану (прокляті місяці в українській історії!) ми вже точно отримали владу москалів, але й купно з жидами, які забирали в селян хліб значно більше і значно ефективніше аніж німецькі емісари з гетьманською державною вартою.

   Титанічний (в античному, "поганому" і власне початковому сенсі цього слова) український характер проявив себе якнайсильніше — поставити надзадачу і в результаті отримати над жахливу катастрофу. Зауважимо, вірними до кінця Гетьманові лишились саме українського духу люди, такі як Микола Сахно-Устимович чи Іван Полтавець-Остряниця. Характерно, що прихильники Гетьмана в еміграції витворили оригінальну ідеологію — Українську трудову монархію, яка б поєднувала традиційну, християнську вертикальну ієрархічну структуру суспільства з якнайширшим залученням трудящих до розподілу створених ними благ.
   Чи не вперше українці витворили власну ідеологію без копіювань чи то західного прогресизму, чи то західних же правих ідеологій. 29 квітня 1918 р. попри все є і буде спалахом українського духу, що живиться з глибин одвічної традиції.

За матеріалами "Зентропа Україна"