Війни не буде, розходьтеся по домівках!..

Важко змиритися з тим, що більшість співгромадян воліють наповнити шлунок і безперестану споглядати у блакитний екран, замість того, щоб розвиватися. Коли ми виходили на Майдан (взимку 2013-2014 рр.), вірили, що нарешті настає час переконливих змін на краще життя в Україні. Однак московська агресія у вигляді щоденних обстрілів Донеччини та Луганщини спільно з викривленням дійсності через пропаганду продемонструвало нашу хибність.
   Українство не змогло довго бути єдиним, стояти на варті власної гідності, самостійності та свободи. Ворожі маніпуляції та постійні загравання української еліти з прислужниками Кремля даються взнаки всьому суспільству. Щомісячні лякалки попереднього Президента України та його уряду про напад В. Путіна не справдилися і не справдяться, бо володарю московського Мордору легше (радше дешевше) підкупити продажних чиновників і політиків з Печерських пагорбів, ніж кількасоттисячною ордою і ракетними залпами прасувати нашу Неньку від Луганська до Ужгорода.
   Можливо, як вказував на початку ХХ ст. Микола Міхновський, «причина наших нещасть через брак націоналізму серед широкого загалу українців». Так, ми самі винні у тому, що вкотре підставили шию московському кату, хоч тепер у наших руках вже не шабля, а новітнє стрілецьке озброєння. «Нам не страшні московські воші, нам страшні українські гниди», — наголошував Симон Петлюра і мав рацію на 100%, бо ж саме гниди з українським паспортом знову втягують нас в окупаційне ярмо, бо дешева ковбаса і бовван маршала Георгія Жукова їм рідніший за вишиванку і Володимирів Тризуб.
   Те, що чекає нас вже цієї осені — це передбачена ще 5 років тому реакція українофобів, котрі сплять і бачать, як палає Україна, перевертається у труні Великий Кобзар, а панцерна техніка ворога під своїм триколором паплюжить святу землю Козаччини. Цього не мало статися, але станеться, бо весною-влітку 2014 р. ми замість того, щоб "не робити картинку Москві", пішли з нею на замирення, яким нас приспали. Війна, що триває на Сході, нині з шанців перейде виключно у медіапростір, і ми більше не почуємо про загиблих захисників України, добровольців і заробітчан, котрих ніхто вже не рахуватиме.
   Українці можуть опинитися у ситуації, яку отримали їх пращури 100 років тому. Тоді відмова від оборони власної державності та умовна втома від постійної війни спричинила небачену зраду — мільйони українців повірили московській пропаганді про мир, що невдовзі приніс їм Голодомор і ГУЛАГ. Так, війни, яку ми знали та бачили, але не розуміли й не усвідомлювали 5 років тому вже не буде, бо замість масштабного наступу московитів верхи на танках путінський режим підготував нам "привабливіше майбутнє" — вгодовану непотребом напівколонію Україну, якою керуватимуть підконтрольні йому олігархи за мовчазної згоди більшості з нас українців.
   Таки нетлінним є заповіт Тарас Шевченко, що «доборолась Україна до самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають!..». Ми так хотіли влізти у ту занапащену лібералами та культурмарксистами Європу, що забули про головне — розбудову власної держави на наших природних, традиційних і національних засадах. Розходьтеся по домівках, блудні діти Неньки, ви тепер гідні обраного собою ярма та хіба нам простять цю зраду Батьківщині нащадки, ой ні, але ж то біда, яку ми виправлятимемо кров'ю, залізом і життям вже дуже скоро!

Автор — Ревуч Січовий

Пропаганді наркотиків не місце на наших вулицях

Доки в Україні триває війна за власну державну самостійність, деякі підприємливі ділки вирішили збагатитися, отруюючи українців. Наркомафія почуває себе безкарною, оскільки очевидним є те, що злочинців покривають зі сторони керівництва так званої поліції. Адже не секрет, що за спиною у тих, хто поширює наркотичні речовини стоять впливові особи з правоохоронної системи, котрі отримують відсотки від продажу отрути.
   Крім того, не варто забувати, що на свободі наркоділки, котрих співробітники МВС затримували "на гарячому" під час того, як вони заробляли гроші цим чорним бізнесом. Однак продавці та розповсюджувачі наркотиків не потрапили за ґрати. Доказом тому слугують сотні написів на стінах будинків, на вулицях нагих міст, котрі оголошують, де можна отруйні речовини купити.
   Мова навіть не йде про масове поширення в навчальних закладах! Адже всі знають, що наркомафія активно працює з молоддю саме поблизу вишів і шкіл. У зв'язку з цим, свідома патріотизму українська молодь оголошує війну розповсюджувачам отрути й першочергово звертаємося до простих громадян, допомогти побороти наркомафію.
   Пропаганді наркотиків не місце на вулицях наших міст! І нехай підтвердженням наших слів слугує теза славетного Олега Ольжича: «Не знаю нічого гидшого, як юнак в лакерах, молода здорова людина, син народу, що корчиться в лютих муках, людина, яка думає тільки, що ввечері танці; ану, трохи аскетизму, трохи пориву і уміння відмовити собі в ласощах життя в ім'я вищої цілі!». Бо ж не слова, ми завжди дію несемо в народ!

За матеріалами "Карпатської Січі"

Споживацька цивілізація приречена на ісламізацію

Радикальний іслам, який сьогодні шириться планетою, є ніщо іншим як прямим наслідком загальносвітової бідності та відсутності доступу народних мас до освіти, а відповідно і до відносно прийнятного рівня життя. А всі ці обіцянки імамів про гурій (наложниць) і райські сади — не більше, ніж психологічна гіперкомпенсація повної відсутності матеріальних потреб мінливої повсякденності для сотень мільйонів людей з ісламського світу. Однак не варто забувати, що головною проблемою такої ситуації є небажання самих мусульман (у першу чергу чоловіків віком від 13 до 30 років) отримати знання чи фах для подальшого практичного застосування у роботі.
   Саме так, молоді втовкмачують з настановами пророка Магомета ще й тези про дармове отримання благ цивілізації від невірних (християн Європи та Америки). На ці терени спрямовуються основні потоки нелегальної міграції з мусульманської Азії та Африки. Також варто зазначити, що на іншому полюсі життя — у країнах так званого Заходу — присутні надприбутки, передові технології та інша запаморочлива розкіш, яка інвестує надлишки ресурсів аж ніяк не в підвищення глобального рівня життя й освіти, а перш за все в збереження власного status quo, чим лише підтверджує усі сказані імамами слова про невірних-невігласів.
   При цьому не варто забувати, що загальносвітовий розвиток гальмується не тільки й не стільки на штучно відкинутому фактично в кам'яний вік Сході, скільки й на Заході. Адже, якщо скажімо відсталих мусульман напоумлюють духовні лідери з медресе, то цілком освічених європейців і американців, загнаних в інформаційне ґетто, обмежено парканами горезвісної політкоректності, толерантності та вибіркового історичного безпам'ятства. Цивілізація бездумного щохвилинного споживання невдовзі може саме себе зруйнувати, бо її мешканці через свою заклопотаність не зможуть вчасно і гідно дати відсіч вороже налаштованому чужинцю, який вже на порозі вчиняє злодіяння.
   Якби не намагалися консерватори й націоналісти по обох берегах Атлантичного океану убезпечити свій край різного роду силовою інфраструктурою (високі стіни, залізні кордони, могутні армії) від зовнішньої напасті, їм спершу доведеться побороти внутрішню. Численні лівацькі організації, громади мусульман-мігрантів, власники транснаціональних корпорацій — вони мають стати першочерговою ціллю. Ілюзія того, що вдома щось не так через загрозу зовні становить небезпеку, бо зміщує увагу мешканців колективного Заходу зі справді важливих, першочергових проблем на другорядні, а це може стати для них вироком.

Автор — Данило Катраник

Коли кремлівський холуй у керма парламенту твоєї країни

Кремлівські маріонетки з усіх щілин лізуть до високих державних крісел у сусідніх країнах. Десь їм це не вдається, як скажімо в Естонії чи Литві, а десь вони мають перемінний успіх. Чи варто говорити, що найбільш ласими для Москви є Україна, Грузія та Молдова, країни, що їх тримає кремлівський режим на короткому повідку через окуповані території, сплюндровані війною.
   Ось доволі показова ситуація. Так, 20 червня член Комуністичної партії РФ Сєргєй Гаврілов, відкриваючи сесію Міжпарламентської асамблеї православ'я у Тбілісі, зайняв місце спікера грузинського парламенту. Це обурило громадськість, котра розтлумачила такі дії не інакше, як демонстрацію справжнього обличчя влади країни, яка керується з кремлівських кабінетів.
   Звісно, що це лиш випадковість. Однак насправді вона може бути нічим іншим як випробовуванням на міцність характеру запального грузинського народу напередодні парламентських виборів: чи проковтнуть чергову кремлівську витівку грузини? Якщо так, можна запускати масштабний план з дестабілізації ситуації в країні; якщо ні — шукати нові шляхи для досягнення кремлівського сценарію поневолення Грузії.
   Що ж до України, то у нас на очах країна-агресор прагне всадовити свою маріонетку, якщо не у прем'єрське крісло, то у крісло Голови Верховної Ради цілком законним шляхом — через волевиявлення. Політична сила кума В. Путіна і відомого на всю країну україножера Віктора Медведчука вірогідне стане другою за чисельністю фракцією у парламенті, а отже — буде виторговувати місце під сонцем на Печерських пагорбах. І цей сценарій може справдитися лиш в одному випадку, коли олігархи домовляться з Кремлем на вигідних для себе умов про розподіл України на феодальні регіони-наділи.
   А проте, за вікном 2019-й рік і в Україні досі триває війна. Здавалося б, мають відбутися зміни, давно очікуване громадянами покращення, але... у владних кулуарах формується чисто прокремлівська реакція з ненавистю до українського народу під проводом Віктора Медведчука. Не забувайте про це, коли будете стояти перед урною для виборчого бюлетеня!

За матеріалам НВР "Правий сектор"

Юнґеріана крокує Україною

Він прогулювався під час сталевих гроз шанцями у Пікардії, Артуа і Фландрії. Він збирав вкрай рідкісних і дивовижних представників флори та фауну поблизу мармурових скель. Його взору були доступні химерні скляні бджоли з майбутнього, про які не можливо й помислити...
   Молодий штурмовик Імперської Армії Німеччини, а згодом — капітан збройних сил Третього Райху з околиць Ганновера на ім'я Ернст із родини Юнґерів пройшов уздовж та впоперек пів-Європи, щоб згодом розповісти про свої пригоди нащадкам. Його перу належить не одна солідна праця, якою зачитувались не тільки палкі прихильники, але й затяті опоненти, ба навіть — вороги. Сьогодні його творча спадщина по своєму закохує у фронтове життя і воєнні будні українців: відчайдушних добровольців з полку "Азов"; не звиклу до будь-яких змін академічну спільноту; турботливих панянок, що бажають пізнати дійсність крові та вогню; а головне — спраглих до буремного життя авантюристів!
   Книга "Feuer und Blut", видана торік українською мовою завдяки літературному клубу "Пломінь", нарешті має свого читача. Meine Grüße an Sie, leidenschaftliche Bewunderer des Krieges! Це справді гідна, без перебільшення — достойна праця, яка поєднала у собі не тільки маленький уривок великої битви світової бійні, але й фронтові листи автора до родини, яка позбавлена можливості відчути "радощі війни".
   Хтось знайде на сторінках лиш опис розпатраних кулями тіл вояків і розореної снарядами довколишньої природи. Комусь припаде до душі точне змалювання бою між англійцями (Tommies) та німцями (Boche), коли стройові колони жовнірів у повному обмундируванні прямо з маршу вступали в запекле протиборство за нічийну землю (Niemandsland). Бо ж, «мабуть, ніде людина не відчуває так сильно, як тут, під щільним вогнем, що дух часу розпадається на шмаття, мов крихке вбрання» (Ернст Юнґер "Вогонь і кров" стор. 149).
   Блискавичність подій, які описує ідеолог Консервативної Революції, наводить на думку, що війна є не стільки витвором чийогось злого умислу, скільки місцем, де переплітаються воєдино сотні, тисячі, мільйони доль і життів людей, які добровільно чи примусово беруть у ній участь. Ймовірно через позитивне, а іноді — нейтральне ставлення автора книги до війни як руйнівного і смертоносного явища, хочеться читати на одному диханні кожне виведене ним чорними літерами на білому папері, які далебі просякнуті духом свого войовничого часу, кров'ю і вогнем. Бо ж історію конкретної події, а надто — маленької битви великої війни у переліску, що її оповів ганноверський майстер Ернст Юнґер на сторінках книги "Feuer und Blut", необхідно всотувати з її серця, так би мовити з її епіцентру!

   Для мене особисто, Юнґер — це порив, Юнґер — це воля до життя, Юнґер — це запал... Не дивно, що його творчість, навіть по смерті, не втрачає, а навпаки — збільшує свою авдиторію. Гортати сторінки праці "Feuer und Blut" і співпереживати автору одне задоволення, бо ж спонукає не тільки до роздумів, але й до дій, а це, товариство, вагома причина, аби читати й бути частиною великого всесвіту на ім'я Jüngeriana.

Автор — Kalev Korpinen

Окупована Абхазія у полоні злочинності

Окупований московськими військами грузинський регіон Абкхазеті (Абхазія) став небезпечним для туристів. Правозахисники констатують, що у самопроголошеній сепаратистській республіці відсутня правоохоронна система, а іноземці, які її відвідують (громадяни РФ і Білорусі), стають жертвами нерозкритих злочинів. Розбої, зґвалтування, викрадення, грабежі та ряд інших правопорушень здійснює молодь непідконтрольного Тбілісі регіону, що майже 30 років знаходиться під протекцією Кремля.
   Основна причина — безкарність, пріоритет родинно-кланових зв'язків, корумпованість правоохоронної системи, представники якої мають бізнес на території РФ. Варто наголосити, що за відсутності будь-якого контролю в регіоні Абкхазеті, як і колись у Косово, наявна катастрофічна ситуація з наркоманією — отруйні речовини (героїн, кокаїн тощо) не тільки поширюють серед місцевих і приїжджих, але й транспортують до сусідніх країн. Окупаційна влада, як і сепаратисти, ставляться до цього питання як мінімум толерантно, не караючи та не забороняючи обіг наркотиків.
   У таких прибережних містах, як Сокхумі, Ґаґра, Піцунда, Ґудаута туристи знаходяться в стані постійної небезпеки, стаючи жертвами крадіжок і нападів бандугруповань поблизу приватних готелів. Нещодавно невідомими було вбито московського бізнесмена Андрєя Кабанова, який відпочивав у селі Цкуара Ґудаутський район). Ймовірно, що такими діями місцеві мешканці, які через своє унезалежнення від Грузії, розплачуються за власні помилки з кремлівськими "визволителями".
   Чи варто згадувати, що після двох війн абхазьких сепаратистів (у 1992-1993 і 2008 рр.) проти грузинів більш ніж половина населення регіону має доступ до вогнепальної зброї. Цей фактор також сприяє тому, що молодь прагне авантюрних пригод, наслідуючи батьків, однак за відсутності справжніх бойових дій влаштовують вуличні кримінальні розбірки мішенню яких стають приїжджі. Подібні злочини можна спостерігати й на нині окупованих Москвою українських територіях (Крим, частина Донеччини та Луганщини), де зброя — засіб вирішення бізнесових і побутових проблем.

За матеріалами "Свободної преси"

Пам'ятаймо, що війна — це жертви

Ми часто обманюємо дорогих нам людей. Вони хвилюються за нас, а ми не говоримо їм правди, щоб не робити боляче. Адже не можна сказати дівчині, що відпочиваєш після бою, в якому поранили твого друга, коли сам ти — дивом залишився цілим.
   Не можна говорити матері, що знаходишся за сто метрів від московських виродків. І розказуєш про перебування на полігоні чи на другій лінії оборони. Проте, мовчати теж не хочеться, адже поряд з твоїми близькими, живуть ватні особи, яким начхати на Україну і все що в них є українського — це запис в паспорті.
   А проте, війна — це жертви! Вона приносить біль усім: тим, хто воює і тим, хто чекає. Не забуваймо про це!

Автор — Михайло Ухман

Подвійні стандарти й підміна понять — норма для країн Заходу

Суспільно-політична система, запроваджена комуністами у 1949 р. на території континентального Китаю, може похизуватись тим, що майже на 100% утілила у життя найгірший кошмар Джорджа Орвелла. Звісно, на Заході (у США та ЄС) також існує держнагляд за власними громадянами, але це не іде у порівняння з тим, що робить влада КНР. Там мільйони мусульман уйґурів, лише через свої релігійну і етнічну приналежність, перебувають у концтаборах нового зразка, де замість живих охоронців нагляд здійснюють сотні дронів, замаскованих під птахів.
   Проте, це лише одна сторона китайської монети, яку платять уряду рядові мешканці Піднебесної. Інша — це нав'язування державним апаратом рейтингу довіри (радше — покірності) всім громадянам КНР, що означає на практиці доступ до певних пільг на його підставі. Все відбувається за сценарієм, описаним у романі-антиутопії "1984", який ніби став для влади КНР свого робу методичкою, бо також став доступний широкому загалу у 1949 р.
   І найцікавіше починається тоді, коли лідери КНР приїжджають з дружнім візитом до якоїсь європейської країни, скажімо — Фінляндії. Тут місцеві урядовці (президент і прем'єр-міністр) радо тиснуть руку головному комуністу планети та посміхаються, ніби й немає тих концтаборів для уйґурів, немає репресій щодо корінних мешканців Тибету, немає згортання демократії у Гонконґу... Сучасний континентальний Китай явно являє собою все те, що ми звикли розуміти під словами фашизм і нацизм, але лідер цієї країни ходить не в піджаку зі свастикою, а в строгому темному костюмі, зшитому кравцями з країн Заходу, бо ж він — дорогий і важливий партнер.
   Зовсім інша ситуація, коли на теренах Європі кілька молодиків одягаються в символіку давно зниклої держави (Третій Райх), чиєю тінню лякають усіх кого не ліньки. Тоді влада обурюється, преса зчиняє моментальний ґвалт, а деякі громадські активісти прагнуть стерти на порох кількох молодиків лиш за носіння певного одягу, яким лякають дітей і дорослих! А проте, не так давно цілі покоління були нацистами й фашистами — від Лісабона та Дубліна до Гельсінкі й Бухареста, і нічого, ніхто не робив з цього трагедії, бо велика кількість людей (від студентів та робітників до власників підприємств і міністрів) добровільно несли цей прапор заради здобуття кращого майбутнього.
   Ідеологія минулого перетворилася зі світогляду людей з плоті й крові на чудовисько, прецедент, який можна використовувати в зручних для себе випадках, попри думку інших. Тому, коли десь хтось кричить про повернення нацизму/фашизму, запитайте, а чи не підтримує цей хтось партнерські зносини з досі існуючими диктатурами, як КНР, Куба, КНДР чи Венесуела. І головне не забувати — у майбутньому всі антифашисти будуть з табору колишніх фашистів, що вчасно встигли залишити корабель, який пішов на дно і перефарбуватися у сприятливі для них кольори нової епохи.

За матеріалами "YLE"

Імена, закарбовані у вічність

Буденні справи та післявиборчий вир нової дійсності для України все більше відгороджують нас від війни. Хтось прагне не думати про бойові дії на Сході, комусь окупація та московська агресія видаються чимось далеким, а хтось взагалі закриває очі на війну і прагне свою умовну втому від неї потішити подорожами закордоном. Однак навіть попри ці там на Донбасі гинуть люди, а наш з вами спокій вже 6-й рік оберігають мужні воїни — добровольці!
   Нещодавно саме про доблесних бійців з передової вийшла книга-сповідь "Герої сучасності". Її автор — Сергій Адаменко (на псевдо "Патрік") нині живе та працює в Ірландії, однак влітку 2014-го він був одним із тих, хто поповнив лави добровольців, що йшли визволяти Схід від московської окупації. Йому довелося повоювати у складі 1-ї Окремої штурмової роти Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор" і саме імена побратимів — полеглих смертю героїв та ще живих — ірландський козак "Патрік" закарбував на сторінках власної книги.
   Серед великого загалу тих, кого автор називає Героями сучасності, можна виділити тендітну і в той сами час вольову дівчину, чиїй хоробрості може повчитися не один чоловік. Аліна Михайлова — волонтер і боєць, яка залишила мирне життя не заради авантюрних пригод чи особистої вигоди, а свідомо обравши шлях добровольця. Вона одна з тих, кому ми з вами зобов'язані мирним небом над головою й розголосом про війну на Сході далеко за межами України.
   Усміхнене дівоче обличчя у пилу та поросі, на голові — шолом, на тілі — важкий бронежилет із підсумками, у руках — приладдя для надання невідкладної допомоги бійцям. Її ноги пройшли не один кілометр нашого проклятого Донецького степу і сльози від втрат серед побратимів не зупинили її. Вона не здалась і продовжує захищати свою Батьківщину як вміє, як може, як їй велить серце, бо вона — вірна донька України!

Автор — Денис Ковальов

Простір останньої людини

Сучасне місто — простір кіберпанку й основний форпост західної цивілізації. Її відмінність — сміття. Культури минулого виробляли цінності вищого порядку: античне мистецтво і поезія, римське право і державний лад, середньовічна теологія і куртуазна любов.
   Цивілізації минулого являли собою апофеоз культури. Вони передрікали подальше в'янення колишніх цінностей. Апокаліпсис настане саме через відхід людства від них як таких, а сенсом другого пришестя стане усвідомлення руїни.
   Сучасне місто знищує окремо взятої людини, перетворюючи на придаток до техніки. Людина перестає бути самоцінністю, перестає бути маніфестацією сакрального і стає гвинтиком механічного монстра. Само по собі місто є брудним місцем, його задоволення — часто порочні, його професії — під корінь збиткові, його спосіб життя — неприязний...
   Настав час останньої людини та її похмурого царства — мегаполісу. Класичний noir описує місто, як дощове, похмуре і брудне місце скотів і виродків. Міський пейзаж переповненого людьми мегаполісу має естетичні обриси, але етично він приречений, адже немає тих соціальних інститутів, які давали б людям категоричний імператив і стежили за його виконанням.
   Час, прожитий у місті, залишає особливий відбиток на тілі окремо взятої людини у вигляді постійного поспіху. Їжа, сон, любов і навіть праця — все відбувається в божевільному темпі, який вибиває людину з природного сприйняття часу в особливий сомнамбулічний стан. Саме тому єдине надбання міста — порок, задоволення базових потреб і примноження додаткових.
   Сучасне місто вгамує будь-яку необхідність, але залишає за собою право розпоряджатися вашою душею, як Мефістофель, що полонить Фауста. Остання ж людина намагається вхопитися за шлейф норм моралі, і весь час провалюється в порожнечу. Коли Ніцше говорив що "Бог мертвий", він мав на увазі смерть, перш за все соціальних аспектів релігійності, її інститутів, а це — найгірший прояв того, що уособлю собою сучасне міське життя, особливо — у мегаполісі.

За матеріалами "Authentische Existenz"