Наш дім — планета Земля зазнає незворотних змін. Наслідки промислової революції не вдалося подолати, а тому природа починає мститися людям за нанесені ними збитки. Середньодобова температура вже досягла критичної позначки, чим сприяла зміні традиційного розташування природних зон, зокрема в Європі та Україні.
Днями територією Полтавської області пройшов справжній вогняний смерч. Атмосферне явище, утворене розрізненими осередками пожеж на відкритій території, що можна бачити раз на рік у посушливому американському штаті Оклагома вже не є аномалією для українського степу. Як виявилося, причиною природної стихії стала людська недбалість — фермери запалили землю з метою знищення сухостою, який до того був оброблений хімікатами.
Ймовірно саме так humanum elementum, а не якесь танення льодовиків і рух літосферних плит, невдовзі прискорить природну катастрофу планетарного масштабу! Варто наголосити, що для степової України — від Білгорода-Дністровського до Ізюма і Старобільська спостерігати мандрівні вихори з диму, пилу, а іноді ще й вогню невдовзі стане нормою. Так само, як для мешканців Оклагоми чи Канзасу.
Варто наголосити, що попри війну і останні політичні баталії в Україні тема зміни клімату є доволі актуальною як і для решти землян. Так, захист довкілля не чужий тим, кого хвилює майбутнє завтрашніх поколінь. Але природа, яку пихаті та зажерливі люди прагнули підкорити, вирубуючи ліси, переорюючи степи, висушуючи болота, розпочала власну війну з видом homo sapiens.
Не слід сподіватись, що подібні вогняні чи просто смерчі кудись зникнуть самі по собі — аж ніяк. Для України зміни клімату невідворотні! Існує ймовірність, що Південь поступово зі степової зони перетворюватиметься на напівпустелю, подібно терен Сходу і Центру ставатиме посушливим степом, а Північ і Захід у разі продовження нищення лісів втратять будь-яку привабливість для проживання, що тягне за собою відповідні катастрофічні природні наслідки.
Автор — Денис Ковальов
Уряд Мадярщини заявив про неприйняття міграційної політики Євросоюзу і пропонує власний рецепт подолання демографічної кризи. Як заявив прем'єр-міністр країни Віктор Орбан, урядові заходи мають підвищити кількість населення природним шляхом без залучення нелегалів з країн Азії та Африки. Основна мета програми, пункти якої минулого тижня озвучив Віктор Орбан, полягає у підтримці традиційної моделі родини та сприяння народженню в ім'я християнських цінностей.
На думку мадярського прем'єр-міністра, під Європу закладена демографічна бомба уповільненої дії, яка вибухне через кілька десятиліть. Він наголосив, що нелегальна міграція, а тим паче її заохочення лідерами Франції та Німеччини руйнують традиційний порядок речей у Старому Світі. Адже такі політики як Ангела Меркель і Франсуа Макрон вперто продовжують тягнути свої країни та Євросоюз до занепаду через добровільно-примусову відмову від національної ідентичності й фактичної капітуляції перед чужинцями.
Як відомо, офіційна міграційна політика ЄС спрямована на зміну нинішніх негативних демографічних тенденцій на позитивні. Однак розв'язання проблеми західні ("старі") європейці бачать в екстенсивному, а не інтенсивному методі збільшення чисельності населення. На Заході урядовці та суспільство не прагнуть стимулювати зростання народжуваності в сім'ях корінних народів, тому свіжа кров з Африки й Азії може невдовзі змінити цю ситуації, прирікши нащадків Фрідріх І Барбаросса і Наполеона І Бонапарта на зникнення.
У цьому плані є доволі цікава аргументація Віктора Орбана, який наголосив, що прийняття нелегальних мігрантів не тільки не розв'яже демографічну кризу, але й ускладнить і без того складну ситуацію. Урядовець наголосив, що кращим рецептом проти низької народжуваності корінного населення, зокрема у Мадярщині, має бути економічне стимулювання, чим він сам і займається з 2010 р. Політика фінансового підживлення прагнення сімей заводити більше дітей наразі проголошена основним пріоритетом мадярської влади й вона дійсно працює — за останні 8 років коефіцієнт народжуваності збільшився з 1,25 дитини на жінку дітородного віку до 1,40, що не може не радувати Віктора Орбана і його прибічників з-поміж консервативних кіл Мадярщини.
Юнґер і Ремарк — дві постаті. Вони доволі різні та схожі водночас. Критики та шанувальники прираховують обох цих німців до так званого "втраченого покоління" — молоді, яка не могла знайти себе і своє покликання після м'ясорубки Першої світової війни.
Порівнювати Ернста Юнґера з Еріхом-Паулем Ремарком немає ніякого сенсу, оскільки вони маніфестували своїм одноліткам і нащадкам зовсім різні ідеали, прописані на сотнях сторінках авторських фоліантів. Варто лише згадати 3 так звані Magum Opus кожного з ветеранів Великої Війни. "У сталевих грозах", "Вогонь і кров" й "Лейтенант Штурм" написані рукою добровольця, ідеолога Консервативної Революції та бойового офіцера Імперської Армії Німеччини є відповіддю автору "На західному фронті без змін", "Повернення" й "Трьох товаришів", якого було призвано до війська Німецької імперії, що не хотів йти на війну.
Юнґер і Ремарк — як вогонь і вода, а їхні твори подібні до них самих. І це зрозуміло, адже написана праця завжди лишає на собі відбиток душі того чи іншого автора. Чому саме таке порівняння, бо творець військового щоденника "У сталевих грозах" був безпосередньо на лінії фронту (як нині кажуть — "на передку"), а отже для нього побачене і відчуте було буденним (гниття тисяч трупів ворожих і своїх солдатів на нічийній землі, відірвані кінцівки побратимів під час штурму шанців і відступу з них, переживання під час газових атак і перших танкових боїв тощо), але для автора "На західному фронті без змін" воєнні жахи — це жахи, оскільки він не ходив в атаки, а перебував у санітарній частині за кілька кілометрів від передової.
Формувалися погляди письменників в залежності від пережитого фронтового досвіду. Ернст Юнґер, аби не втратити здоровий глузд, читав книги Фрідріха Ніцше й Артура Шопенгавера, нотував найдрібніші враження від прожитого дня на війні, описував репродукції картин відомих художників, які йому надсилали батьки. Еріх-Пауль Ремарк же лише споглядав трагізм братовбивчої війни європейських нації, подумки перебуваючи в якомусь кафе чи міському саду у мирній Німеччині, де конфлікт між світовими монархіями відчувався лише на цінниках і наявності певних товарів.
Діти "втраченого покоління", народжені у вогнях Великої Війни, повернувшись з фронту були нікому не потрібні, про це, хоч і по-різному, але дещо схоже говорять Юнґер і Ремарк словами своїх героїв. В їхніх книгах одночасно постають зовсім не банальні явища, які вчили молоду німецьку націю вгризатися в континентальний ґрунт заради виживання — батьківщина (ІІ Райх), військовий борг (прусський дух) і сімейна традиція. Якщо в Ернста Юнґера сюжет просякнутий патріотизмом і волею до життя через прийняття суворої буденності війни, то в Еріха-Пауля Ремарка знаходимо бажання втечи від дійсності, яка розривами артилерійських снарядів змушує прийняти дух побратимства, а також самозречення вчорашніх фронтовиків від всіх своїх бойових заслуг.
Юнґер — феномен і антипод посередності Ремарка, це видно не тільки з їхньої творчої спадщини, але й з біографій. Перший оспівує героїзм, бувши стоїчним до всіх життєвих перепитій на війні та після неї, готовий гідно прийняти як смерть, так і життя у буремні часи перебудови світу. Другий прагне відмежуватися і забути про все пережите й побачене, його життєвий вогонь поволі згасає з кожним днем через байдужість до завтрашнього дня, якого він не бачить більше поза шанцями, де лишилась його молодість і юнацькі спогади, а мир для нього — підведена риска, за якою страшна та небезпечна невідомість.
P.S. Особиста порада! Якщо наважитеся прочитати твори цих двох класиків німецької літератури з грифом "втрачене покоління", спершу візьміть до рук звитяжного Юнґера, і лиш після беріться за "сповненого власними муками" Ремарка. Так у вас не зникне відчуття прекрасного, навіть під час прочитання книг про трагізм у глобальній бійні на межі двох світів.
Автор — Денис Ковальов
Міграційні ґетто в Європі — наслідок недолугої політики мультикультурної асиміляції чужинців. Явище, на яке хворіють переважно заможні західні демократії: Німеччина, Франція, Швеція, Нідерланди. Однак віднедавна ця хвороба стала відчуватися й в Естонії, котра тривалий час сторонилась загальноєвропейського шляху стосовно соціалізації у власному суспільстві нелегалів.
Житловий масив "Чорна гора" (ест. Mustamäe) або "Мустамяе" на заході естонської столиці став прихистком для багатьох темношкірих іноземців. Саме тут, неподалік Талліннського технічного університету, в останні 5 років почали селитися вихідці з Африки та з Близького Сходу. Патріотично налаштовані естонці вже охрестили цей район не інакше як "no-go-zone" для європейських жінок.
Нещодавно тут зафіксували перші напади нелегалів на перехожих. Місцеві мешканці скаржаться на бездіяльність правоохоронних органів, звинувачуючи у толеруванні приїжджим бандитам, яких не шукають і не притягають до відповідальності через наявний статус біженця. На думку естонських патріотів, у приїжджих з країн Азії та Африки немає жодних бар'єрів (етичних, моральних, етнічних тощо), які б забороняли йти на жорстоке насильство або навіть вбивство, а тому Естонії, й Таллінну зокрема, загрожують серйозні злочини проти жіноцтва, котрі вже давно відбуваються у Швеції, Фінляндії, Німеччини та Великій Британії.
Тут всім нам потрібно зрозуміти одну єдину суть — чим довше європейці закриватимуть очі на реальність, тим більше мігрантів селиться навколо й чинитимуть безкиснева як у себе вдома! Ймовірно, що закони джунглів будуть діяти не тільки на вулицях не тільки Таллінна, Мальмьо чи Берліна, але вже й Полтави, Тернополя, Одеси, де так багато студентів-вихідців з мусульманських країн, які на правду становлять неабияку небезпеку для корінного населення, у першу чергу жінок. Наша щаслива, безтурботна епоха добігає кінця і скоро у нас більше не буде прекрасних, безпечних міст, де ми могли б спокійно гуляти одні після заходу сонця не думаючи про завтрашній день.
Ні дня не проходить без скандалу та інтриг довкола так званої "Зе-команди" новообраного Президента України. Перші законодавчі ініціативи викликають не тільки жваве обговорення, але й певний острах у суспільстві. Скажімо, якщо узаконення зняття недоторканності з народних обранців підтримують переважна більшість українців, то продаж SIM-карток тільки за паспортом і реєстрацією IMEI-кодів телефонів така ж кількість громадян відверто засуджують.
"Слуги народу" посилаються на існування подібних законодавчих "ініціатив" у понад 90 країнах світу, зокрема й в ЄС, задля посилення боротьби з телефонними зловмисниками та вимагачами. Адже не є таємницею, що SIM-кaртa слугує своєрідним аналогом ID-посвідчення, за яким вираховують особу громадянина. Варто наголосити, що в Україні спроба прив'язати власника мобільного телефону до паспорта не нова, до цього вже вдавалися попередники Володимира Зеленського з-поміж прибічників Віктора Януковича і Петра Порошенка.
Вперше про запровадження реєстрації SIM-кaрт заговорили напередодні футбольного чемпіонату 2012 р. Тодішня депутатська більшість прикривалась спробою вираховування хуліганів, які мали б вчиняти безчинства з приїжджими вболівальниками. Але спроба провалилась, щоб повернутись за 2 роки під час Майдану в пакеті "диктаторських законів".
Однак революційне Вогнехреща сплутало плани українофобів, і "закони" було скасовано. Проте в серпні 2017 р. коаліційна більшість вирішила, що під час війни з РФ варто завадити окупаційним військам анонімно отримувати інформацію про дислокацію та перебазування ЗСУ, коректуючи вогонь телефоном. Тож паспортизація власників мобільних телефонів вважалась єдиноможливим і превентивним засобом кібербезпеки.
Та у народних обранців щось знов не склалося і закон відклали до нових віників. І ось тепер виявляється, що нова влада з-поміж "Зе-команди", не вивчивши помилки попередників, готується стати на ті самі граблі, розпочавши довготривалий процес ідентифікації абонентів. Ніхто з новобраних депутатів Верховної Ради, що пропонують ухвалити вказану норму, не замислився над тим, чи є ця ініціатива конституційною, але її всіляко намагаються представити як "прогресивну", котра зближує Україну з "цивілізованим світом".
Подібні "ініціативи" від тих, хто не розуміється в українському законодавстві, є нічим іншим як спробами відвертання основної уваги українців від нагальних питань. Під виглядом убезпечити громадян від уявних загроз, як у романі-антиутопії Джорджа Орвелла "1984", новоявлені законодавці йдуть на порушення чинних наших із вами конституційних свобод, не розуміючи свою помилку. Наразі ж законопроєкт відкликано через збурення суспільства, але чи на довго?
Автор — Денис Ковальов
