Замість пошуків реформаторів і файних ґазд владі України слід зазирнути у минуле, щоби побачити як з подібними до сучасної кризи справлялися уряди заможних нині країн Заходу, скажімо США. Нічого не треба вигадувати, все давно за нас зробили спритні до підприємництва американці: беремо "Новий курс" (англ. New Deal) Франкліна Делано-Рузвельта — і вперед. А запрошення чи завезення до нас іноземних і дорогих фахівців, як і не українських футболістів, лише демонструє нашу нездатність подолати кризу власними руками.
Ті, хто з історією на "ти" добре знають, що на початку 1930-х рр. США довелося зіткнутися з масштабним економічним колапсом, що призвів до спаду виробництва, інфляції, масового безробіття, краху фондового ринку і банківської системи. Влада, яку по виборах 1932-го р. очолив президент Ф. Делано-Рузвельт, мала застосувати рішучі заходи, спрямовані на відновлення економіки країни з досягненням докризового рівня розвитку. Лідер США пішов на такі дії — проведена у 1933-1936 рр. політика містила комплекс реформ, спрямованих на відновлення різних сфер народного господарства.
Підвалиною американського соціально-економічного відновлення слугувала загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей авторства Джона-Мейнарда Кейнса. Її головна теза — необхідність стимулювання сукупного попиту населення за допомогою розширення обсягу державних інвестицій. Втручання державних органів в економіку (особливо у діяльність монополістів й так би мовити олігархічних підприємств) і регулювання процесів, які відбуваються всередині неї, мали забезпечити американцям відновлення загальної зайнятості та стимулювати подальший розвиток країни у цілому.
Ті, хто побачить у цьому марксизм-лєнінізм-маоїзм, нехай запропонує свій план порятунку! До слова Беніто Муссоліні та Адольф Гітлер, попри свою приналежність до правого табору, у практичній площині все ж іноді користали з лівого. Вони ж-бо, як і Ф. Делано-Рузвельт, також жорстко регулювали діяльність великих корпорацій, обмежували можливість здійснення їхніх дій із метою запобігання монополій, контролювали банківську систему країни й витрачали значний обсяг державних коштів з метою підтримки малозабезпечених верств населення (але, якщо американська влада роздавала долару усім, хто цього потребував, то італійська і німецька лише тим, хто відповідав тогочасній панівній ідеологічній доктрині).
Чи варто згадувати, що результатом здійснення інвестиційних вкладень з боку уряду США у межах політики "Нового курсу" за державні кошти було побудовано значну кількість об'єктів інфраструктури: 480 аеропортів, 78 тисяч мостів, 780 лікарень, 572 тисяч миль автошляхів, понад 15 тисяч шкіл. Рузвельтівські реформи торкнулися практично кожної сфери господарювання й були спрямовані на усунення наявних проблем, що заважають сталому розвитку країни (девальвація національної валюти, стимулювання дрібних і середніх селянських господарств, забезпечення державного страхування вкладів тощо). Відтак на тлі нової економічної кризи та світової пандемії COVID-19 знову набули актуальності питання про необхідність втручання держави в економіку, але ж ми знаємо, що за теперішньої влади про це годі й мріяти, бо олігархічна система в Україні не дозволить віддати себе на поталу справжнім реформаторам, а не профанам, які у нас були в уряді останні 30 років.
Автор — Денис Ковальов
Усі біди самостійної держави Україна від того, що нею керують не ті, кому вона потрібна і кому болить її доля, але ті, для кого вона — об'єкт щоденного визиску й упослідження. Не варто дивуватися тому, що за останні 30 років політична еліта так і не змогла випрацювати національну ідею, якою б торувала шлях українська нація. Відтак метання між одіозними режимами, яким на сьогодні є РФ і ЄС, ні до чого доброго не приводять, а констатують безхребетність нас як суб'єкта міжнародні політики.
Що й казати, маленькі нації (до прикладу словаки) переймаються дрібними (локальними) питаннями. Натомість великі нації (скажімо українці чи турки) мають значні амбіції та переймаються величними питаннями. Тож на порядок денний сьогочасного українства виходить давно назріла проблема — наша національна ідея (Ідея Nації, якщо хочете) мусить бути наступальною, активною, а головно не пацифістською, але агресивною (згадаймо добу Козаччини та Гетьманщини XV-XVIII ст., коли наші пращури розширяли українську ойкумену на всі сторони світу).
Окрім того, щоб зрозуміти себе тут і зараз, необхідно виходити за наявні межі, головно — усталені державні кордони. Скажімо, з вибухом нового Майдану (сценарій цілком імовірний, враховуючи теперішній стан справ у країні) варто поставити собі за мету експортувати революційну хвилю, першочергово — на Схід до РФ, яка вже 6 рік здійснює окупацію наших земель. Експансія українського повстання відбуватиметься вже не як бунт скривджених народних мас (здебільшого його освічених верств) проти олігархічної влади, але як революція Русі-України проти Московської орди.
Українство, як і взимку 2013-2014 рр., здатне знову показати гарний приклад і стати лідером для європейських націоналістів. Адже ми — спадкоємці федерації вільних скіфів, демократії Січі, республіки Гуляйполя, котрі своєчасно дали світу досвід самоорганізації Майдану. Нині це може стати джерелом органічного опору системі, як всередині держави, так і зовні.
Те, що наближається революційна ситуація — абсолютний і безумовний факт, котрий не варто ігнорувати. Ланцюг раніше "неможливих явищ" вже почав збуватися, тому тепер його можна спокійно передбачати, а відтак підготуватися. Швидше за все повторення подій 2013-2014 рр., а тим паче 2004 р. не передбачається, бо зміни матимуть не регіональний (локальний), але планетарний (глобальний) характер, як 100 років до нас, тож приготування до наслідків розхитаного балансу мають розпочатися свідомими людьми вже зараз, допоки не стало запізно.
Європейський Союз вперше за історію свого існування може поновити контроль на внутрішніх кордонах між країнами-членами. Головна причина, як виявилося, не тероризм, масова міграція чи загроза московської агресії, але спалах коронавірусу. Крім того, зовнішні межі ЄС будуть зачинені на в'їзд/виїзд до кінця літа поточного року, що й окрім COVID-19 вдарить сильно по економіці цього наддержавного утворення, яка вже увійшла у стан рецесії.
Що спонукало Брюссель і так званий франко-німецький домен (осердя євроінтеграційних рухів) до такого кроку? — По-перше, світова пандемія, яку, до слова, у комфортну та заможну Європу завезли мігранти. По-друге, відновити державний контроль над системою охороною здоров'я, що виявилась не здатною попри технологічні новації, до зустрічі з коронавірусом, і головно — порятунок спільної економіки всередині ЄС, коли у низці країн-членів зростають летальні випадки, а відтак зменшується кількість робочих рук.
Не дивно, що патріотично і націоналістично налаштовані політичні кола деяких європейських держав на цьому тлі порушують питання доцільності подальшого існування наддержавного утворення на теренах Старого Світу. Як приклад євроскептики наводять нещодавній вихід Великої Британії з лав ЄС, котра тепер знову буде прагнути здобути власну індивідуальність та відновити колишню міць. Для багатьох же громадян ідея "єдиної Європейської держави" виявилась такою, що не відповідає дійсності та бажанням більшості (масова міграція упродовж 2014-2019 рр. і пандемія COVID-19 оголила кволість ЄС як наднаціональної структури), звідси — Brexit, Fixit і тому подібні відцентрові від Брюсселя рухи.
Відповідно до поточної ситуації можна стверджувати, що Україні більше не слід прямувати шляхом шаленої євроінтеграції, яку ми обрали (швидше — нам накинули охочі до нового ринку торгаші) у 2013-2014 рр.,оскільки Старому Світу зараз буде не до нас. У тому вигляді, в якому зараз існує ЄС — це подоба, мавпування СССР з панівною ліволіберальної, ґендерною і мультикультурною ідеологією, що нівелює національну ідентичність та мурує на національних економіках континентальну, як частину глобальної. У гонитві довести свою приналежність до європейської цивілізації, ми не бачимо як обнуляємо нашу державність, оголюємо її не тільки перед байдужими політиками Заходу, але, що головніше, перед хижаком зі Сходу, руки якого по лікоть у крові наших співгромадян.
Стосунки України та ЄС, які доволі тісно тривають з осені 2013 р., чіткіше дають зрозуміти, що нас там, (скажімо собі чесно) не чекають — ні найближчим часом, ні взагалі. Українці для вгодованих європейців не більше ніж мийники туалетів в Італії чи будівельники в Естонії, адже самі досі не здатні осмислити насущну кризу своєї колективності (національної солідарності), яка присутня у тих самих італійців чи естонців. З усіма мінусами та плюсами нашого суспільства, воно не потрібно нікому, окрім самих нас: українцям треба стати сильними, показати усім — наше суспільство може вижити та збудувати сильну, заможну державу без чужої фінансової чи військово-політичної допомоги, відтак наша нація гідна на щось більше, а ніж членство в ЄС чи Шенґенська безбар'єрна (безвізова) до нині зона, не кажучи вже про новий СССР.
Падіння цін на викопне пальне під час світової коронавірусної пандемії не привід для радісних очікувань скорішого розвалу Московського державного утворення. Кремлівська влада сама по собі не хоче, аби так довго вимурована нею країна під назвою РФ пішла у небуття за прикладом СССР. Цікаво, що подібну думку мають і українські західні партнери — США та ЄС — для яких самоліквідація Московії буде означати перебудову всієї геополітичної стратегії, напрацьованої за останні десятиліття.
Чи варто згадувати, що найбільший і найгрізніший військово-політичний блок на планеті — NATO — улітку 2019 р. своїм програмним документом визнав своїм головним супротивником комуністичний Китай (тобто КНР). Що ж стосується РФ, то Північноатлантичний альянс визнає за нею роль суб'єкта світової політики, й дає розуміти, що в імовірному цивілізаційному конфлікті Захід-Схід не був би проти кремлівської помочі. То про який занепад Московії наразі може йти мова, хіба що у головах ура-патріотів, які не спромоглися навіть пройти в український парламент, не те, щоб розвалити країну-агресора.
Судячи з останніх переговорів на нафтовому ринку, Вашингтону, Брюсселю і навіть Ріяду вигідно зберігати централізоване управління просторим євразійським тереном у лабетах Кремля. Адже до всього агресивна Московія, що спровокувала не один локальний конфлікт після розвалу СССР, може опинитися у таборі потенційних противників США і ЄС, яким буде тяжко побороти її разом із КНР, чиї людські ресурси спільно перевершують західні у кількасот мільйонів. Не забуваймо, що серед країн-учасниць NATO є й такі, які закрили очі на московсько-українську війну та анексію Криму (це про німців, італійців і французів), яким точно не хочеться мати неподалік свого дому, скажімо 25 чи 50 державних утворень із ядерними боєголовками.
Як не стане В. Путіна, в РФ знайдуть іншого деспота, якого узгодять із Заходом, аби й надалі продовжувати наявну кремлівську політику, як всередині, так і зовні. І тут ми не можемо оминути історичні паралелі. Після повалення царату у 1917 р. уряди країн Антанти, замість того, щоби підтримувати національно-визвольні рухи пригноблених народів (всіх — окрім чомусь поляків), вирішили надати фінансову, технічну і гуманітарну поміч московським монархістам з-поміж прихильників "єдінай і нєділімай імпєріі", яку у найгірших проявах відтворили їхні запеклі вороги — більшовики.
Але непорушна зовні монолітність Московського державного утворення все ж має свої хиби, через наявну подобу на тоталітарну систему. Чи варто нагадувати, як всього лишень за кілька днів із мапи світу щезли колись могутні соціалістичні режими багатонаціональної Югославії та СССР, яких Захід з усіх сил прагнув лишити на плаву заради уявної біполярності й залякування власних громадян "загрозою зі Сходу" (тепер це місце посіли КНР, Венесуела і КНДР). Тому українці, білоруси, кримські татари, чеченці та інші мають гуртуватися у власний блок (скажімо — Балто-Чорноморський союз), аби сприяти занепаду РФ своїми силами, оскільки ніхто крім нас не здолає цю "тюрму народів".
Коронавірусна пандемія спричинила небувалу до тепер паніку, психоз світового масштабу. Те, про що мріяли та чого так палко бажали праві популісти, націоналісти, євроскептики, консерватори, ба навіть екологи, — стало дійсністю. Кордони зачиняються, нелегальна міграція тимчасово зупинена, країни-агресори, здебільшого, почали займатися внутрішніми проблемами, а не зовнішніми, уряди нарешті звернули увагу на систему охорони здоров'я, борці за права різних ущербних меншин раптово принишкли, на вулицях стало малолюдно і у повітрі запахло демократурою...
Завдяки злощасному вірусу COVID-19 планета Земля, не без людської допомоги звісно, почала самоочищення. Людська повінь, по яку писав радикальний фінський еколог і антиіндустріаліст Каарло-Пентті Лінкола, досягла своєї критичної позначки. Відтак загроза, котру представляє сучасна технологічна цивілізація, що її мета — комфортне існування, змусила сотні мільйонів людей постати перед доконаним фактом: стиль життя і ставлення до навколишнього світу мусить докорінно змінитися, бо інакше нас вб'є коронавірус (або ще якась згубна інфекція, від появи яко е застрахований ніхто, навіть олігарх чи президент).
Те, що ми спостерігаємо з січня поточного року — швидке скорочення населення планети, — справедливо можна назвати помстою природою, геноцидом за надмірну індустріалізацію, за безконтрольну народжуваність та ігнорування встановленого Богом балансу між людством і навколишнім світом (рештою біологічними видами). Вже згаданий вище Каарло-Пентті Лінкола вважає перенаселення найбільшою загрозою для життя на Землі, раковою пухлину на тілі природи, створеною homo destructivus. «Фундаментальна, згубна помилка полягає в тому, що сучасне суспільство і життя в ньому організовані на основі того, чого хоче окремо взятий самозакохана людина, а не на тому, що добре для нього і природи, знищення якої досягло рівня екологічної катастрофи», — зазначає фінський ідеолог екофашизму.
Проблема, перед якою постали всі мешканці планети у ХХІ ст., полягає у хибності вибраного шляху ще 50 років тому: тотальна глобалізація і віра у людство, історія якого рясніє стількома прикладами жахливих злочинів, війн, вбивств, принижень, тортур і злиднів. Спалах COVID-19 демонструє кривду, завдану нами біосфері, тому-то вірусна хвороба досягла зараз такого рівня (який мали чума та іспанський грип), коли якраз слід замислитися, що нам дорожче: природа або суспільство, збудоване на суперечливому й хиткому фундаменті. Жорсткі карантинні заходи у більшості країн світу і примусова самоізоляція населення — це, насправді, турбота владоможців і мільярдерів про економіку, але аж ніяк не про людей чи пак природу, оскільки збудований ними картковий будинок стабільного глобального ринку за один місяць зруйнувався й наслідки цього наразі важко передбачити.
Який підсумок з вище наведеного, що ж всім нам робити зараз, перебуваючи невільній мізантропії? — Чудову відповідь вже давно дав Каарло-Пентті Лінкола: «Людство втратить принади сучасного світу (рекордні рівні самогубств, виснажливу конкуренцію, безробіття, стрес, страх втратити роботу, відчуження, депресію, потребу у медичних препаратах, тілесні недуги, індивідуалізм, корупцію, злочинність), оскільки не зможе до кінця побороти те, що вище та сильніше від нього — саму природу. Відтак, після вимушеної загибелі тисяч (якщо не мільйонів), з'явиться шанс осягнути нескінченний спектр мистецтв, постане час особисте, справжнє людське життя не обтяжене турботами про фінанси (жадоба до збагачення має лишитися у минулому), але досягти цього можна з усвідомлення простого явища: homo destructivus як надзвичайно експансивний вид homo sapiens не пан, а прислужник природи, звідси безсилість людини реагувати на такі виклики як голод, посуха чи віруси».
Автор — Денис Ковальов
