Як московити Фінляндію радянізовували

   Фінляндія як незалежна держава існує майже століття. До 1809 р. вона була провінцією Швеції, а з 1809 р. до 1917 р. Велике князівство Фінляндське входило до складу Російської імперії. Але за роки своєї незалежності країна зробила колосальний крок вперед, ставши одним з лідерів нової Європи.

Традиційне алегорічне зображення Діви-Фінляндії

   Праця дослідниці М. Ляліної "Практічѣскій путеводитель по Фінляндіи", виданий в Одесі в 1908 р., попереджає російського мандрівника, що мав намір відвідати цю північну провінцію імперії: "Нужно іметь ввиду, что личность каждого тут, как в свободной стране, уважается очѣнь высоко, и поэтому всякое невежлівое обращѣніе или грубость, дажѣ незначітельная и неумышленная, принимается как личная обида или оскорбленіе".

  Фраза "как в свободной стране" – мабуть, саме це порівняння найбільш точно відображало становище Фінляндії. І не тільки сто п’ятдесят років тому, коли Велике князівство входило до складу Росії, але і протягом більшої частини ХХ ст., коли Фінляндія була змушена маневрувати між ворогуючими блоками Сходу і Заходу. Лише в останні роки Фінляндська Республіка змогла остаточно відкинути слівце "как", перетворившись на справді вільну країну, якої більше не потрібно постійно озиратися на грізного сусіда з берегів Неви та Волги.

7-й Президент Фінляндської Республіки – Юго Кусті Паасіківі

   Сьогодні важко собі уявити, що ще у 1987 р. в Гельсінкі до хрипоти сперечалися про те, чи може Фінляндія вступити до Ради Європи (Фінляндська Республіка була єдиним із демократичних держав Європи, що не входила в цю організацію, виконуючу в основному правозахисні функції), побоюючись, що це викличе невдоволення СРСР, без схвалення якого фінське керівництво протягом півстоліття не приймало жодного принципового рішення. Але з тих пір, на щастя для громадян цієї північної озерної країни, Фінляндія вступила не тільки до Ради Європи, а й до Євросоюзу, а членство в NАТО хоч і не стоїть на порядку денному, але відкрито обговорюється у фінському суспільстві.

   Здавалося б, Фінляндія, колишня окраїна Російської імперії, яка воювала до того ж на боці Третього Райху у Другій світовій війні, була приречена на те, щоб перетворитися в "народну демократію". Можна лише гадати, чому Йосіф Сталін вирішив не перетворювати Фінляндію на маріонетку за моделлю Польщі або Мадярщині. Чи то цьому сприяли дипломатичні таланти президента Юго Кусті Паасіківі та міністра юстиції і майбутнього президента Урго Калева Кекконена, яким в 1948 р. вдалося переконати радянське керівництво у тому, що їх країна може стати другом СРСР і без політичних змін.

Територія Фінляндії після підписання Паризької мирної угоди у 1947 р.

   Так чи інакше, але Фінляндія не стала в повному розумінні сателітом Радянського Союзу, хоча і змушена була десятиліттями звіряти свій політичний годинник з кремлівськими курантами. Деякі американські, французькі та німецькі політологи навіть ввели в обіг термін "фінляндизація" (фін. suomettuminen) — процес або стан обмеження свободи закордонної політики (наприклад, вимушений нейтралітет) і меншою мірою внутрішньої політики однієї держави іншою. Назва походить від характеру відносин між Фінляндією та СРСР упродовж 1944-1989 рр. Пізніше термін почали застосовувати й до деяких інших не надто могутніх країн, які проводять політику, вигідну сильним сусідам чи державам, що мають значний вплив у регіоні.

   Так, 10 лютого 1947 р. в Парижі був підписаний мирний договір, за умовами якої Фінляндія передавала під контроль СРСР території Петсамо, Салла та Карельський перешийок з містом Вііпурі (сучасний Виборг). Крім того, Фінляндія мала виплатити репарації у розмірі $ 300 млн., що мали бути погашені товарами (деревиною, папером, кораблями, харчовими продуктами). Аландські острови мали стати демілітаризованою зоною. Окремо був підписаний документ про обмеження Збройних Сил Фінляндії. СРСР орендував півострів Порккала-Удд біля Гельсінкі терміном на 50 років за ціною 50 млн. фінських марок на рік (повернутий фінам у 1956 р.).

8-й Президент Фінляндської Республіки – Урго Кекконен

  Незважаючи на значні втрати, нанесені війною, Фінляндія змогла зберегти свою незалежність. Однак, якби СРСР був зацікавлений у цьому, нема сумніву, що фінська незалежність була б знищена. Фінляндія вийшла з війни із розумінням цього факту й наміром побудувати нові та конструктивні відносини із СРСР. Йдучи на постійні поступки радянській владі, фінське керівництво планомірно домагалося своїх цілей. За свою лояльність до радянського сусіда Фінляндія одержала унікальний торговий статус: в рамках системи міждержавної торгівлі фінські промтовари обмінювалися на радянські енергоносії, що відкрило для фінських підприємців ринок збуту, де у них не було конкурентів. Однак, Гельсінкі був змушений відмовитися від пропозиції США поширити на постраждалу від війни Фінляндію дію "плану Маршалла" по відновленню зруйнованої Європи. У 1956 р. Фінляндія відмовилася засудити радянське вторгнення до Мадярщини.

  Протягом 1945-1991 рр. радянське партійне керівництво слідкувало, зокрема за призначеннями найвищих посадових осіб, тому всі найвищі посадовці Фінляндії повинні були бути лояльні до радянської політики, якою б та не була. Країна зберегла незалежність, ринкову економіку, демократію та часткову свободу слова (хоча з бібліотек вилучали книги з "антирадянською пропагандою"), але дотримувалася політики нейтралітету, не вступаючи ні до NАТО, ні до EEC (з 1993 р. EU).

Країни-члени НАТО (дані на 25 квітня 2012 р.)

   Фіни завжди мали шанс отримувати вигоду з найбільш несприятливих для себе обставин. Так, перебуваючи під владою "дикої" Росії в XIX ст., вони зуміли домогтися того, чого у них не було протягом семи століть "цивілізованого" швецького панування – законного статусу для своєї рідної мови, автономії, органів самоврядування, власної валюти.

   Крах СРСР впродовж 1988-1991 рр., як не дивно, боляче вдарив по Фінляндії. До кінця 1980-х рр. частка СРСР у зовнішній торгівлі перевищувала 26%, а вже на початку 1990-х рр. на колишні радянські республіки (окрім Естонії, Латвії та Литви) доводилося менше 7%. Втрата головного торгового партнера збіглася з загальною кризою в Європі, в результаті чого економіка країни пережила спад, який навіть порівнювали з Великою депресією 1930-х рр. Народ, який звик до високого рівня добробуту і соціальних гарантій, зіткнувся зі своєрідною шоковою терапією. Але шок пішов на користь. У нове століття країна вступила з упевненістю в своїх силах. До традиційних галузей промисловості додалися нові.

Пінгвін Такс – емблема і талісман Лінукса

   Символи сьогоднішньої Фінляндії – найбільший виробник мобільних телефонів у Європі компанія Nokia і гроза Microsoft – фінський програміст Лінус Торвальдс, автор операційної системи Linux. Фінляндія – один зі світових лідерів за кількістю користувачів Інтернету. Предметом особливої ​​гордості фінів є те, що вони виконали "критерії конвергенції" – досить жорсткі фінансово-економічні умови приєднання до єдиної європейської валюти і потрапили в групу країн, де євро замінить національні гроші.

  Сьогодні фінське суспільство сповідує загальноєвропейські цінності. Століття залежності від тих, хто сильніший, навчили прагматичний народ одному: користь можна отримати з будь-якої ситуації. А замість того, щоб боротися з обставинами, краще поставити їх собі на службу. І бачити в економічної глобалізації та європейської інтеграції не загрозу національній самобутності, а спосіб заявити про себе на світовій арені. А зовнішньополітична лінія "Паасіківі-Кекконена", двох самих знаменитих фінських президентів післявоєнного часу, безповоротно пішла в минуле.

Автор – Денис Ковальов

(cвітлини взяті з сайту finland.org.ua)

Місто-привид на Дніпрі

   На місці Січеслава (Дніпропетровська) був центр козацької паланки Новий Кодак. Проте царській владі було вигідніше "учредить" місто "заново", як Катеринослав. Традиція говорити про Південно-Східну Україну як про Дике поле, що до приходу росіян було незаселеним та нецивілізованим, утвердилася також і в українській суспільній думці. Натомість не лише Одеса заснована на місці Гаджибея, Сімферополь – на місці Ак-Мечеті. Місто, що було закладене для прославляння Катерини ІІ, також використало українське поселення – Новий Кодак. Проте згадувати про це "не було прийнято". А між тим Новий Кодак був заснований ще 1645 р.

Сучасний герб міста Січеслав (Дніпропетровськ)

   Скільки років Дніпропетровську? Запитання, що навряд чи буде складним для більшості дніпропетровців. Трохи попорпавшись у пам’яті й пригадавши яскраві білборди з останнього ювілею, вам упевнено скажуть: «Двісті тридцять чотири роки!». А старше покоління пригадає 1976-й, коли з великою помпою відзначалося 200-річчя міста. На перший погляд видається, що з арифметикою все гаразд, але якщо відкрутити колесо історії на століття назад, то виявиться, що, приміром, сторічний ювілей відзначався не 1876-го, а 1887-го. Це справді так, бо в ХІХ ст. відлік вели від візиту імператриці Катерини ІІ та монаршого благословення міста. Та в ХХ ст. місто раптово постарішало. Як відомо, в історії Росії були часи допетровські, петровські та дніпропетровські. Проте Леонід Брєжнєв, не чужий місту над Дніпром, був не вічним, і місцеві партійні бонзи сумнівалися, що він доживе до чергового ювілею в 1987 р. А тому, згадавши, вочевидь, історію про Ходжу Насреддіна, який брався навчати грамоти віслюка, сподіваючись, що «за цей час хто-небудь точно помре: або я, або ішак, або емір», вирішили поквапити історію.

   До ювілею можна було отримати непогане фінансування з бюджету, та й нагороди традиційно знаходили своїх героїв під якісь урочистості. Історики піднапружилися і видали дату – 1776 р. Дата, відверто кажучи, має вельми віддалений стосунок до виникнення міста – саме цього року азовський губернатор Васілій Чєртков підготував план побудови Катеринослава біля впадіння річки Кільчень у Самару. Навіть тепер, коли Дніпропетровськ вже не є мільйонником, ця місцевість розташована далеченько за містом.

План Катеринослава-Кільченського (1776-1786 рр.)

   Тож від якого року вести літочислення міста? Повертаємо 1887-й, лаємо комуністів за чергову історичну фальсифікацію і спимо спокійно? Не все так просто. У чому обидві дати єдині, то це в ідеології. Обидві вони спираються на міфологему, що не було тут до Катерини ІІ нормального життя. Дике поле, та й поготів. Прийшла ж матінка-імператриця, тупнула ніжкою – і стало людям щастя. Теза ця формувалася ще за життя Катерини, і пов’язана вона не тільки (а радше не стільки) з її марнославством.

   Катерина ІІ не зносила запорожців, і це мало прагматичні підстави. Поки січовики переважно жили війною, їх ще терпіли. Але вільна праця вільної людини – страшна сила. Та й кошовий Петро Калнишевський розумів, що лише війною не проживеш. Тому населення Вольностей запорозьких за його правління зросло вдвічі, ремесла, торгівля – все вирує, кипить і багатіє без батьківської опіки російського уряду. А відтак з’явився не лише указ про ліквідацію Січі, а й настанова, щоб ім’я запорозьке було забуте.

Спасо-Преображенський кафедральний собор, що заклала Катерина ІІ

   Яким боком усе це пов’язано з Дніпропетровськом? Дуже просто: з "времен очаковских и покоренья Крыма" історики воліли не згадувати про те, що насправді місто виросло на системі козацьких поселень. Гість Дніпропетровська може провести експеримент – зупинити десь, наприклад, на центральній вулиці людину і спитати: «Як потрапити до Кайдаків?». Вам із задоволенням підкажуть. Сіль у тому, що все це назви козацьких поселень, відомих щонайменше із середини ХVІІІ ст. Тож Катеринослав часів Катерини ІІ розбудовувався, спираючись на старовинне місто Новий Кодак, перша згадка про яке сягає 1645 р. Розкинулося воно на правому березі Дніпра, неподалік сучасного Кайдацького мосту, там, де здіймаються до неба хрести Миколаївської церкви – найстарішої в місті. До речі, в цьому тихому районі Дніпропетровська з козацьких часів збереглося навіть планування вулиць.

   Що таке місто? Це передусім центр – адміністративний, військовий, господарський, культурний та церковний. Новий Кодак був центром Кодацької паланки (аналогічно до сучасного поділу на області, Вольності Війська Запорозького мали свої адміністративно-територіальні одиниці – паланки), територія якої перевищувала 12 тис. км². Тож трохи жартома можна сказати, що "обласним центром" Дніпропетровськ був уже на початку XVІІІ ст. На чолі паланки стояв полковник, якого козаки в Січі переобирали щороку, а то й частіше, щоби до місця не приріс та не піддавався різним спокусам.

План селища Нові Кайдаки (1898 р.)

   Одне з основних завдань полковника – захист людей. Для татар особливо неприємною була наявність фортеці. Але часто гірше за татар дошкуляли кодачанам представники імперської влади, які прагнули повернути переселенців. Проте й для них у козацьких полковників знаходилися аргументи. Наприклад, 1703 р. озброєні кодацькі козаки виїхали назустріч такому загону і "переконали" його не чіпати втікачів. У ході "дискусії" вбили кількох коней. А коли в 1753-му до Нового Кодака прибув такий собі Григорій Лесенко, щоби зібрати податки з переселенців, то полковник Семен Савеліїв розбив об його голову черпак для води й порекомендував забути дорогу на Запорожжя. Добре, що черпак був дерев’яний.

   Полковник судив, збирав податки, ганявся степами за розбійниками, але основним нер­вом життя Нового Кодака було не управління, а торгівля. Адже місто виникло на перетині важливих торговельних шляхів, на перевозі через Дніпро. Сюди приїздили купці з Правобережної та Лівобережної України, Польщі, Росії, Дону, Кримського ханства. Могли вони прибувати суходолом, могли Дніпром (Новий Кодак мав зручну гавань). Купцям треба відпочити – і в місті виростають шинки та заїжджі двори, яких на 1773 р. було понад три десятки.

Свято-Миколаївський храм у Нових Кайдаках

   Великими торговельними подіями були ярмарки – 15 сер­пня, 26 вересня та в грудні. Щоденна торгівля відбувалася в магазинах на базарному майдані, яких налічувалося понад 40. Зупинка базарної торгівлі загрожувала нормальному життю міста, і тому 1760 р. кодацький полковник Іван Горбоніс мусив писати до Коша, що в Новому Кодаку поширилася чутка стосовно чуми, яка немовби вирує на Січі. Торгівці злякалися, і базар припинив свою роботу, як наслідок – мешканцям Нового Кодаку не вистачало хліба та інших харчів. Полковник просив Кіш надіслати офіційне повідомлення, що заспокоїло б переляканих людей.

   Згадки про ремесла іноді трапляються в найнесподіваніших документах. Наприклад, у слідчий справі Григорія Сотниченка, який "випадково" зустрів у плавнях чотирьох волів. Перейнявшись долею бідної худоби, Сотниченко перегнав її до свого приятеля в Новий Кодак. Після цього пішов до слюсаря, якому залишив для ремонту рушницю. У цьому випадку цікавить не так провина козака, як наявність у місті майстрів, котрі професійно лагодять вогнепальну зброю. Загалом у документах Нового Кодака згадуються ковалі, гончарі, ветеринари, слюсарі, ткачі, різники, кушніри тощо. Приміром, в одній лише майстерні Лазаря Глоби працювали 15 кравців.

Катеринослав та його околиці (план-схема 1903 р.)

   Перші згадки про церкву в Новому Кодаку сягають сере­дини XVІІ ст., а в середині наступного тут уже був центр, що керував усіма церквами в північних паланках Вольностей Війська Запорозького. Очолював його священик новокодацької Миколаївської церкви Стефан Андріїв. Ця церква була популярна в усьому Запорожжі завдяки чудотворній іконі Божої Матері. Важливий момент, який не так просто прояснити, – кількість мешканців Нового Кодака. Січ постійно занижувала дані, щоб уряд не мав формальних підстав вимагати повернення кріпаків поміщикам.

   Проте в середині 1750-х рр. у Новому Кодаку був городовий отаман (зараз, напевно, ми назвали б його мером) Ничипор Пластун, схильний до зловживань. До його обов’язків належав збір податків із кожного обійстя. Яким же було здивування січових старшин, коли виявилося, що Пластун "забув" внести до списків близько 100 дворів. А загалом їх у місті налічувалося 500. Пластун домовився з найвпливовішими мешканцями Нового Кодака і не брав із них жодної копійки. Цікаво, що у внутрішніх документах, де не було потреби замилювати очі російському уряду, фігурує цифра 500 дворів. Двір у Новому Кодаку на той час – це дві-три хати та щонайменше десять мешканців. Відповідно отримуємо цифру  5 тис. осіб. Багато це чи мало? Для прикладу візьмімо одну цифру. Катеринослав через 100 років, у середині ХІХ ст., налічував 10 тис. мешканців...

Катериненський проспект у Катеринославі (1895 р.)

   Але як пов’язані Катеринослав і Новий Кодак? Річ у тім, що побудувати нове місто без використання старих козацьких поселень не вийшло. Зручних для життя, але ще не заселених місць у краї було обмаль. І в 1784 р. з’являється указ про перенесення будівництва губернського центру з берегів Кільчені до Нового Кодака. На його базі починається будівництво, тут живе катеринославський мер, саме тут зустрічають Катерину ІІ. Далі центр міста змістився на 7 км, на гору, де справді ніхто не хотів жити, бо незручно. Довелося перенести новокодацьку торгівлю, заборонити користуватися перевозом, перевести з Нового Кодаку повітові установи. А проте центр таки "з’їхав" із гори до зручної Половиці, ще однієї козацької слободи, де й лишається досі. Чимало районів міста зберегли козацькі назви. Погляньмо на правий берег сучасного Дніпропетровська – Таромське, Діївка, Сухачівка, Новий Кодак, Мандриківка, Лоц-Кам’янка.

   Якщо прийняти концеп­цію виникнення Катеринослава з нуля, то доведеться стверджувати, що російський уряд винищив місцеве населення й завіз сюди абсолютно нових людей. Побутування старої топоніміки свідчить про інше. У багатьох січеславців знайдуться предки поміж мешканців міста XVІІІ ст. – варто лише зазирнути до міської телефонної книги, де ховається величезна кількість смаковитих козацьких прізвищ. То, може, повіримо російському офіційному документу 1784 р.: «Екатеринослав, вновь учреждаемый город из местечка, Новым Кодаком называемого…»

Автор – Олег Репан

(cвітлини взяті з сайту gorod.dp.ua)

Містична архітектура Уно Ульберґа

   За своє більш ніж шістсотрічне існування місто Виборг (фін. Viipuri) встигло побувати під владою шведів, росіян (в 1710 р. Виборг зайняли війська Петра I), фінів (в результаті революції 1917 р. Велике князівство Фінляндське, створене на місці завойованих в 1809 р. Олександром I східних провінцій Швецького королівства, отримало статус незалежної держави – в 1812 р. до Фінляндії відійшов і Виборг) і знову росіян (в ході Зимової війни в 1939-1940 рр. Фінляндія вимушено поступилася СРСР більшою частину своїх східних територій – в тому числі і Виборгом).

Сучасний герб міста Виборга

   Отже, саме таким бурхливим історичним розвитком і пояснюється яскраво виражена неоднорідність архітектурного вигляду цього прикордонного міста. У Виборзі можна побачити приклади різних відгалужень модерну (переважно в центральному районі, фін. Linnojtus), як суворого національного романтизму, так і вигадливого балтійського ренесансу і пафосного псевдорококо, а також радянські хрущовки, і функціоналізм 1930-х рр. (в основному промисловому районі, фін. Pаntsеrlаhtі), і навіть добре збережені будівлі XIV-XV ст. Судячи з кількості наведених вище термінів, Виборг начебто повинен справляти враження строкатого в архітектурному плані міста. Нічого подібного. Вся ця стильова різномастість виборзького зодчества нівелюється існуванням великої кількості будівель у вкрай занедбаному стані (часом на межі аварійного).

   Так на південь від старого міста, на вершині Панцерного бастіону (фін. Pаntsеrlаhtі), розташовується будівля Школи мистецтв (фін. Viipurin Taidehalli), що побудована фінським архітектором, шведом за походженням, Уно Вернером Ульберґом в 1930 р., яка сьогодні є філіалом Ермітажу. В архітектурі будівлі абсолютно унікальним чином поєднуються стильові риси популярного на той момент функціоналізму і класицизму, і було б краще класифікувати Школу мистецтв як помірно постмодерністську (хоча за всіма правилами це не що інше, як ар-деко).

Уно Вернер Ульберґ

   Будівля Школи мистецтв має віялоподібне планування і складається з двох триповерхових блоків (корпусів), пов'язаних один з одним тільки на рівні стилобату – за допомогою одного коридору – і третього поверху – за допомогою двох переходів: перший спирається на подвійну колонаду і декорований тригліфами, які затиснуті між тонкими горизонтальними пасками – виходить своєрідна пародія на античний архітрав, другий менш протяжний і утворює разом з торцями основних блоків на фасаді, зверненому до Лужської вулиці (фін. Hоvіоikеudеnkаtu), прямокутну арку. Ця арка є алюзією на давньоєгипетську храмову архітектуру – в першу чергу, з причини своєї монументальності. Вона увінчана невеликим карнизом, підтримуваним двома кронштейнами. Нижня грань перекриває її плити, і в той же час прикрашена плафоном з орнаментом правобічних фінських свастик (фін. hakaristi), їх Г-образні кінці закручені за годинниковою стрілкою.

   Здалеку Школа мистецтв здається на сто відсотків модерністським продуктом (навіть квадратні колони виглядають цілком собі авангардно), проте при близькому розгляді, можна виявити дрібні декоративні елементи, запозичені з античної та ренесансної культур, що до того ж майже всі вони перекручені в пропорціях. Чим не постмодернізм? Щодо орнаментів, використаних в оформленні Школи мистецтв, існує версія, ніби їх прототипами послужили язичницькі символи. Багато сучасних істориків та  архітекторів як Росії, так і Фінляндії виражають збентеженість щодо специфічності планування будівлі – сегментна, з периметром, утвореним двома дисиметричними блоками. Вчені вбачають у цьому результат захоплення Уно Ульберґа містицизмом: на схематичному рівні будівля Школи мистецтв як би представляє собою криптограму, що зображає язичницьке божество Вяйнямьойнен (аналог Христа у стародавніх фінів і карелів) – мовляв, радіальні крила будівлі – ноги божества, а фасадна арка – його хребетний стовп.

Будівля виборзької Школи мистецтв (вигляд з порту)

   Вчені з Гельсінкського університету архітектури і мистецтва імені Алвара Аалто довели, що Школа мистецтв, яку збудував Уно Ульберґ має всі основні ознаки язичницького і давньохристиянського храму: вхід в будівлю зі сходу, колонада відкрита на захід, у бік моря; як і християнський храм, Школа мистецтв орієнтована по сторонах світу; небесний або храмовий купол – це ніби зв'язок з небом (найперші християнські вівтарі мали дірку в даху); печера (крипта) або джерело води внизу – зв'язок із землею і підземним світом. Місце, вибране для будівництва Школи мистецтв – має сильну історичну та природню ауру – це місце жертви, полите кров'ю багатьох битв (кут старовинної фортеці), це височина на березі, це художня майстерня. Що ж надихнуло архітектора на створення такої загадкової і містичної будівлі?

   Слід зазначити, що у творчій кар'єрі Уно Ульберґа було два періоди: всю першу чверть XX ст. він займався стилізацією, а потім раптом кардинально змінив курс і захопився "функішом" (так фіни визначали своєрідність функціоналізму). Модерністська архітектура Уно Ульберґа в стильовому відношенні більш адекватна тій ідеології, з якої вона виросла (соціалістичної), ніж його архітектура в радикальному югендштилі, і з цієї точки зору остання багато в чому програє першій. Що це означає?

Будівля виборзької Школи мистецтв (вигляд з міста)

   Модерн – це архітектурний жанр, що еволюціонував з недоладної естетики так званої купецької розкоші і почав втілювати систему цінностей буржуазного соціуму (банкірів, негоціантів, комерсантів, великих промисловців) початку XX ст. Для нього типовими є рельєфність і витіюватість (так зване багатство) фактури екстер'єру, яскравість, а іноді й поліхромія (багатоколірність) обробки – як внутрішньої, так і зовнішньої. А от національний романтизм архітектури Уно Ульберґа, незважаючи на укладений в ньому фінський патріотичний пафос, видається надто депресивним: сірі, облицьовані грубо обтесаними кам'яними блоками фасади, загрозливі масивні портали парадних входів, рельєфи, що зображують жінок в капюшонах, з щелепами, і мечами в руках. Все це віддає чимось романським, а середньовічні мотиви (суворі і похмурі) не дуже добре лягають на химерність і епатаж, закладені в самій суті модерну. У цьому сенсі холодні і лаконічні форми Школи мистецтв Виборга слугують ідеальним прикладом щирості в архітектурі.

   З 1931 р. по 1936 р. Уно Ульберґ займав посаду міського архітектора Виборга. Він вів велику роботу з реставрації та реконструкції будівель міського управління, клубу-готелю і театру, одного з гарних історичних кварталів Виборга. Ці будівлі з північно-західної сторони сучасної Театральної площі не збереглися. Творчість фінського зодчого відрізнялася рідкісним різноманіттям. Він проектував у Виборзі житлові та громадські будівлі, центральний міський стадіон і дерев'яні споруди на пляжі, відкритий літній театр, паркові кіоски та павільйони. З числа будівель в околицях Виборга кращим є вілла комерційного радника Ееро Сельґрена, зведена в стилі модерн на Човновому острові у Виборзькій затоці ще в 1913 р. Але з 1936 р. Уно Ульберґ вимушений був покинути рідне місто і зайняти посаду головного архітектора медичного управління в Гельсінкі. Однією в останніх його робіт у Виборзі став проект міської жіночої клініки та пологового будинку, зведених в 1937 р.

Фінська мапа міста Вііпурі (Виборга) датована 1935 р.

   Творча діяльність Уно Ульберґа в царині архітектури почалася в першому десятилітті XX ст. У ній відбилися найважливіші етапи розвитку сучасних йому архітектурних напрямків: модерн, неокласичні шукання і функціоналізм 1920-1930-х рр. У зв'язку з низкою обставин творчість цього талановитого виборзького архітектора в достатній мірі ще не вивчена і не отримала освітлення в мистецтвознавчій та історичній літературі. Творча біографія архітектора злилася воєдино з "кам'яним літописом" рідного йому міста. Уно Ульберґ став першим активним захисником архітектурної старовини Виборга. Прискіпливо, в кращому сенсі цього слова, ставився до всіх вторгнень в середньовічні квартали міста, виступав переконаним противником застосування у Виборзі покрівельного матеріалу у вигляді оцинкованого заліза. Він вважав, що "навіть старовинний вельмишановний замок" з таким покриттям суперечить стилістичним тенденціям міської забудови.

   Колеги Уно Ульберґа згадуючи зодчого, відзначають його велику художню обдарованість, справжню інтелігентність і делікатність, говорять про нього як про людину товариську, вірного і щирого друга. Проте в роботі він був завжди суворим і вимогливим, особливо до самого себе. Уно Ульберґ помер в Гельсінкі у 1944 р. Надгробний пам'ятник на його могилі виконаний за проектом академіка, архітектора зі світовим ім'ям – Алвара Аалто. Безсумнівно, Уно Ульберґ є найбільш помітною фігурою серед архітекторів і громадських діячів Виборга в період з початку XX ст. до 1940 р.

Автор – Денис Ковальов

(cвітлини взяті з сайту bigpicture.ru)

Демократія і націоналізм

   Демократія (від грецького слова δεμος — нарід) — це форма суспільно-політичного і державного життя, яка в основу кладе волю народу, що має керувати посередньо всім життям держави. При наявності цього ладу дозволяється всім громадянам творити найрізніші організації, які не завжди працею своєю спричиняють ріст і розвиток держави і загального добра, а часто навпаки доводять до занепаду і руїни.

Американська листівка "Демократія — виклик"

   Чому так, адже нарід бажає собі тільки добра? Так. Але нарід не завжди є на відповідному рівні, щоб могти безоглядно керувати державним життям. До цього треба передовсім єдності та відповідного рівня культури. Чи ж може механічна маса та демократична більшість, яка майже завжди є під впливом демагогів-крикунів, та агітації поодиноких відламків, вести державу до кращого? Чи можна поставити на одному становищі героїв Крут чи взагалі свідому ідейну і чесну людину та руїнників, боягузів і анархістів, та не дати їм можливість проводити агітацію серед темних мас? Ні, ніколи. Не вільно допустить брудних рук до того, що проливали кров кращі сини народу, не вільно їм давати в руки долю нації і держави, працю і надбання поколінь.

   Про це доказує найдокладніше історія нашого народу. Загітована партійними демагогами більшість не може рішати справ, на яких вона не визнається, бо це доводить до упадку держави, як це вже мало місце на Україні в добі козацької руїни, Брюховеччини, Чорних рад, або в часі Центральної Ради чи Директорії. А червона Московщина під ослоною “найдемократичніших” лозунгів “братерства рівності народів” загарбала, опершись на маси, Україну, гнобила на протязі двох десятків літ сотки міліонів народу, а між тим і наш український нарід. А все це в ім’я “найбільш гуманної і демократичної системи рад і диктатури пролетаріату”.

Статуя Свободи — символ американської демократії

   Демоліберальна анархія і соціалістична демагогія, свобода ворожої пропаганди довели до кривавої братовбивчої війни в Іспанії. Демоліберальна і соціалістична система Ваймарської Німеччини спричинилася до її ослаблення і розладдя, доки націонал-соціалізм не здобув залізною волею і рукою керми держави. Слабою і розбитою була демократично-ліберальна розсварена Iталія, доки не дійшов до влади фашизм, його велика ідея і монолітна залізна організація. Багата в державну традицію і матеріальні здобутки та переможна в світовій війні Франція ослабла через сварки різних партій і стала знаряддям в руках Англії та впала жертвою війни. Цього всього досить, щоб доказати, що демократія веде лише до упадку, ослаблення та руїни.

   Правда, демократія іноді має і добрі сторони, як наприклад в Північній Америці дала змогу розвинутись господарчим силам, але вже тепер заперечує сама собі і грозить поважними суспільними господарчими і політичними суперечностями. Демократія не дає змоги висловитися правдивій волі народу, не відбиває його потреб і не дбає про його розвиток і добро. В демократичній системі влада по суті є не в руках народу, а якогось класу або партії, яка одурманює маси і здобуває їх підтримку грішми, обіцянками, яких з засади не дотримує. Вони тільки на словах керуються волею і добром народу, а в дійсності дбають про інтереси своїх партійних чи класових груп. Нарід є розбитий на групи, які сваряться і борються за владу, до речі не свою, а пануючих класів капіталістів, фабрикантів і міщанства. Невже це народна воля, що побіч міліонерів є мільйони безробітних, які без опіки пропадають в демократичних державах?

Кельтський хрест — символ націоналізму у всіх країнах світу

   Замість рівності, яку кладеться в основу демократії є найбільша нерівність, експлуатація і здирство. Демократична система не допускає до влади належних і здібних сил, але шляхом виборів механічних мас доводить лише до влади найбільших крикунів, підлизників, парламентарних махерів і безвідповідальних демагогів, які мають на думці лише свої групові інтереси. Не більшість голосів та голосування творили могутність і велич української держави за Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького або Росії за Петра І. — Ні! Залізна воля, сила і мудрість проводу! Тільки вільний, ідейний та мудрий провід може повести нарід до перемоги, до кращого. Він не допустить, щоб долю народу рішали кар’єровичі-анархісти, руїнники та вороги.

   Націоналізм ставляє над усе добро загалу, добро народу, добро своєї нації. Тут не може бути мови про упадок, сварки і колотнечі, а лише про невпинний розвиток і похід вперед, про усесторонній розвиток політичного, культурного і господарчого життя нації на землі, яка є її власністю, там, де вона зовсім природно може мати найбільші права на існування і розвиток під керівництвом одного проводу. Націоналізм — це дисципліна, але разом з тим свобода розвитку духа, думок, творчості та праці для нації і людства. Нема свободи і добра та розвитку без дисципліни, внутрішньої та зовнішньої зорганізованості, обов’язку і відповідальності.

Автор – Микола Мартинюк

(cвітлини взяті з сайту law&ict.com)

Русифікація Фінляндії (1899-1907)

   Русифікація Фінляндії – політика Російської імперії щодо Великого князівства Фінляндського в кінці XIX – на початку XX ст., спрямована на поступову ліквідацію автономії Фінляндії, її інтеграцію до складу імперії та введення самодержавної форми правління. Найбільш послідовно політика русифікації проводилася в період 1899-1907 рр., який увійшов у фінську історіографію під назвою "час гонінь" (фін. sortovuodet).

Символічне зображення Діви-Фінляндії

   Вагомий внесок у вивчення проблеми русифікації Фінляндії зробили радянські вчені І.І. Кяйвяряйнен, Л.В. Суні. Так, відомий історик В.В. Похльобкін, спростовує загальноприйняту у фінській і російській історіографії точку зору про насильну русифікацію краю в кінці XIX – на початку XX ст. «Ни в одном документе, ни в одном официальном, полуофициальном, секретном и публичном заявлении с русской стороны за 100 лет автономии нельзя найти при всем желании и какой-либо тени отрицания права на национальную и религиозную самобытность за финляндцами», – стверджує історик.

   Основними віхами русифікації були: "Лютневий маніфест" 1899 р.,  "Маніфест про мову" 1900 р.,  "Закон про реорганізацію фінляндського Сейму" 1906 р. Політика русифікації сприяла піднесенню фінського національного руху, попри тиск російського царизму. Слід зазначити, що на відміну від ряду інших національних окраїн Російської імперії, русифікація Фінляндії проводилася насамперед у адміністративно-правовій сфері і практично не торкнулася культуру і систему освіти країни. Вона виражалася, здебільшого, у спробах інтеграції фінської економіки в загальноросійську, приведення державного устрою і законодавства Фінляндії до загальноросійським нормам і створенні єдиної оборонної системи.

Микола Іванович Бобриков

   До кінця XIX ст., після ліквідації автономії царства Польського, Фінляндія поряд з Хiвінським ханством і Бухарським еміратом залишалася однією з небагатьох територій у складі Російської імперії, які користуються настільки широкою внутрішньої самостійністю. Але в кінці 1890-х рр. в імперії посилилися тенденції централізації, почався новий виток політики русифікації національних окраїн, цілями якої, зокрема, були ліквідація сепаратистських устремлінь неросійських народів, залучення їх в російську культурну спільність і посилення адміністративного контролю над національними меншинами імперії.

   Початок планомірної русифікації Фінляндії було пов'язано з призначенням в жовтні 1898 р. генерал-губернатором Фінляндії М.І. Бобрикова. Вже в лютому 1899 р. імператор Микола II підписав маніфест, яким затвердив право монарха видавати обов'язкові до виконання на території Фінляндії закони без погодження з Сеймом і Сенатом країни. Лютневий маніфест суттєво обмежував конституційну систему Фінляндії і наближав правовий статус Великого князівства до статусу інших російських регіонів. Це викликало масові протести в Фінляндії.  У 1900 р. було видано новий маніфест про мову, відповідно до якого мовою діловодства та адміністрації було оголошено російську. Нарешті, в 1901 р. вийшов новий закон, який ліквідував окремі фінські збройні сили, призначені для оборони великого князівства, і включив їх до складу єдиної армії Російської імперії, зробивши формально можливим використання фінських військовослужбовців у будь-яких кінцях імперії. Ці законодавчі акти викликали різке обурення в Фінляндії. У країні почастішали страйки, стало розширюватися застосування тактики "пасивного опору".

Мапа Великого князівства Фінляндського

   У той же час  царизм посилював заходи проти опозиції: прихильники фінської конституції витіснялися з посад в державній системі, посилилася цензура, а в 1903 р. М.І. Бобрикова були надані особливі повноваження. Хоча в тому ж році було розгромлено фінське таємне товариство, яке боролося проти русифікації країни, його члени знайшли притулок в Швеції і продовжили звідти революційну роботу, увійшовши в контакт з російськими терористичними групами соціалістичної спрямованості. Результатом цього стало вбивство генерал-губернатора М.І. Бобрикова.

   З початком російсько-японської війни у 1904 р. радикальні групи фінських націоналістів отримали фінансову допомогу від японського уряду через полковника М. Акасі і закупили зброю для організації повстання з метою проголошення незалежності Фінляндії. Проте крах судна, що доставляв озброєння, призвів до провалу цього плану. Тим не менш, під час революції 1905 р. в Фінляндії різко посилився страйковий рух, почастішали виступи опозиції, що вимагала відновлення конституції країни. Ослаблений революційними виступами в 1905-1907 рр. і поразкою в російсько-японській війні, царизм Маніфестом 17 жовтня 1905 р.  призупинив дію русифікаційних законів і особливих повноважень генерал-губернатора і відновив дію старої фінської конституції. У 1906 р. була проведена реформа представницького органу Фінляндії – застарілий становий сейм був замінений однопалатним парламентом – Едускунтою (фін. Еduskunta), що обирався за принципом загального виборчого права.

Однопалатний парламент Фінляндії – Едускунта

   Після придушення революції 1905-1907 рр. політика Російської імперії в Фінляндії знову набула характеру поступової русифікації та обмеження фінської автономії. За ініціативою прем'єр-міністра Росії П.А. Столипіна відновилося наступ на прерогативи фінляндського парламенту.

Автор – Денис Ковальов

(cвітлини взяті з сайту finland.org.ua)