Однією зі значних внутрішніх проблем України 1990-х рр. стала проблема Криму. Ще з кінця 1980-х рр. місцева партійна номенклатура, розуміючи наближення кардинальних змін у державі, всіма силами намагалася втримати владу, вирішивши, що найкращим шляхом для цього буде відокремлення півострова від України.
Мапа поширення українських націоналістичних організацій
Незабаром Кримська область отримала автономний статус, в республіці сформувалися власні органи влади. Паралельно виникла ціла низка організацій (найпотужнішою з них було "Республиканское движение Крыма" – РДК), що агітували за повний вихід зі складу України (який у більшості випадків передбачав приєднання до Російської Федерації). Проросійські активісти лякали місцеве (переважно російськомовне) населення "тотальною українізацією та бандеризацією", яка неодмінно чекатиме у складі незалежної України, і з певного моменту сепаратистські ідеї стають дійсно популярними на півострові.
Характерними для цього періоду були, з одного боку, активна участь у даних процесах Росії (політики та державні посадовці з сусідньої держави доволі часто відвідували кримські міста, агітуючи за відокремлення від України), з іншого – майже повне ігнорування проблеми з боку офіційного Києва. Зрозуміло, що подібні тенденції на території півострова не могли не привернути увагу українських праворадикальних організацій, які спробували вирішити проблему зазіхання на територіальну цілісність України власними методами.
Візит членів ДСУ до Верховної Ради АРК у Сімферополі
Першою організацією, що радикально відреагувала на відцентрові процеси у Криму, стала партія Українська національна асамблея (УНА), а точніше – її бойове крило, що отримало назву Українська народна самооборона (УНСО). Наміри УНА-УНСО щодо неспокійного регіону визначала відома фраза Дмитра Корчинського: «Крим буде українським або безлюдним». Наприкінці лютого 1992 р. керівництво УНА-УНСО збирає членів організації з метою організувати "похід на Крим". Велика кількість бійців УНСО (за різними даними, від 300 до 900) спеціальним потягом вирушає з Києва на південь. До "походу" долучилися представники духівництва Української автокефальної православної церкви, фольклорний хор "Гомін" та народний депутат Степан Хмара. Офіційно делегація прямувала на молебень по розстріляних більшовиками українських моряках до м. Севастополь.
Спочатку потяг зупинився в Одесі та Херсоні, де були проведені масові акції. Коли потяг наближався до Криму, стало відомо, що керівництво півострову та командування Чорноморського Флоту має намір зробити все, аби не пропустити потяг до Севастополя. 1 березня його було зупинено на станції Верхньосадовій, неподалік від Севастополя. Міліція заявила, що не пропустить потяг до закритого міста. У відповідь члени УНСО блокували залізничну колію, і через декілька годин потяг пропустили до станції Інкерман, звідки морським транспортом вся делегація дісталася Севастополя.
Бійці УНА-УНСО в Криму
Колони УНСО пройшлися маршем по місту, священики відслужили молебень. Зустрічала процесію невелика кількість місцевих мешканців з українськими прапорами. Були присутні також і декілька десятків проросійських активістів, але завдяки присутності великої кількості правоохоронців сутичок вдалося уникнути. Ця акція спричинила неабиякий резонанс не тільки у Криму, а й по всій Україні. 1-2 травня того ж року у місті Сімферополь було проведено з’їзд Конгресу українців Криму. Для захисту від можливих провокацій організатори запросили членів УНСО, і близько 50 представників організації охороняли цей захід. Хоч "похід на Крим" УНСО і став найгучнішою та наймасштабнішою з подібних акцій, але інші організації також приділяли увагу "кримському питанню".
Всеукраїнське політичне об’єднання "Державна самостійність України" (ДСУ) намагалося не тільки проводити масові акції на території Криму, але й виробити певну стратегію боротьби. В програмі організації чітко зазначалося, що союзником українців у боротьбі з "російськими шовіністами" мають стати кримські татари. Представники ДСУ неодноразово зустрічалися з провідниками кримськотатарського народу та відвідували засідання меджлісу. Крім того, за участі ДСУ у Криму у 1994 р. було організовано вишкільний табір для української та кримськотатарської молоді. ДСУ також проводила політичні акції у Криму, але вони були набагато менш масштабними, ніж акції УНА-УНСО: восени 1992 р. приїхали до Сімферополя та провели мітинг 12 членів організації. Осередки ДСУ існували у декількох кримських містах, але через невелику кількість людей (всього близько десяти) помітного місця у житті півострова організація не займала.
Бійці УНА-УНСО здійснюють "похід на Крим"
Схожими були погляди на вирішення "кримського питання" ще однієї праворадикальної організації – Всеукраїнської організації "Тризуб" імені Степана Бандери. У програмі "Тризуба" окремий розділ також присвячений Криму та відносинам з іншими народами півострову. "Тризуб" бачив майбутнє регіону як "татаро-української автономії". В момент найбільшої активізації проросійських рухів Криму, влітку 1995 р., "Тризуб" також організував "похід на Крим". Близько сотні членів організації, переважно зі східних та південних областей України, прибуло до Джанкою, звідти пройшло пішим маршем крізь міста півострова. За словами учасників подій, місцеве населення доволі спокійно сприймало цю акцію. Таким чином, даний захід мав на меті пропаганду ідей українського націоналізму серед жителів Криму, а також спеціальну підготовку членів "Тризуба", в тому числі і на випадок конфлікту на півострові. Осередок "Тризуба" також існував у Криму і був дещо більшим (близько 30 чоловік) та активнішим за місцеве відділення ДСУ.
Отже, бачимо, що майже всі активні українські праворадикальні організації 1990-х рр. не лишалися осторонь від такої проблеми, як зростання кримського сепаратизму. Як характер проблеми, так і характер самих організацій передбачали радикальні рішення та дії щодо Криму. Всі українські націоналісти одностайно були проти будь-яких кроків назустріч прибічникам відокремлення півострову від України.
Бійці ВО "Тризуб" імені Степана Бандери в Криму
Однак тактика дій в різних організацій була різною: якщо УНА-УНСО надавала перевагу простій та стихійній "демонстрації м’язів", то політика ДСУ та "Тризуба" була більш виваженою та передбачала тісний союз з кримськими татарами у боротьбі за український Крим. Ще однією характерною рисою діяльності українських праворадикальних організацій у Криму була незначна кількість їхніх прибічників власне серед населення півострову, що передбачало "походи на Крим" з інших регіонів.
Досі немає одностайної думки щодо наслідків цих "походів". Наприклад, якщо члени УНА-УНСО підкреслювали, що їхня акція 1992 р. мала позитивні для України наслідки, послабивши сепаратистські настрої, то ціла низка дослідників проблеми стверджувала, що радикали тільки "лили воду на млин" проросійським рухам автономії (до речі, такої ж самої думки дотримувалися і представники цих проросійських рухів). Ще довго, пропагуючи свої ідеї, кримські сепаратистські організації (та й звичайна преса) лякали місцеве населення "галицькими бойовиками" та "терористами з УНА-УНСО".
Активісти ДСУ біля агітаційного автобуса РДК
У середині 1990-х рр. ситуація з сепаратистськими рухами на півострові зайшла занадто далеко, і цілком можливим був сценарій насильницької розв’язки за участі не тільки української армії, а й добровольців з праворадикальних організацій. Однак проблема незабаром вирішилася сама собою, не в останню чергу завдяки жорсткій політиці Леоніда Кучми. З одного боку, в цей період починається тиск на праворадикалів, що привів до зменшення їхньої активності; з іншого – другий Президент України на певний час вирішив "кримське питання": спочатку ліквідував деякі державні інститути автономії (перш за все, інститут президентства), а потім підписав "Великий договір" з Росією, що на багато років "вибило землю з-під ніг" у проросійських організацій. Вже в наш час проблема Криму знову загострилася, і боротьба українських праворадикальних та кримських проросійських організацій відновилася з новою силою.
Автор – Едуард Андрющенко
(світлини взяті з сайту did-panas23.livejournal.com)
Немає коментарів:
Дописати коментар