неділя, 13 жовтня 2013 р.

Українська хвиля в Севастополі

Роздумуючи, відколи почати розвідки про заснування просвітницької організації в Севастополі, вирішив, що точкою відліку повинен стати 1900 р. Тоді в місті більшість населення була українською. Документи перепису перед Кримською війною стверджують, що в Севастополі проживало 32 тис. осіб, з них 24 тис. — українці, але становлення їхньої національної свідомості — початок XX ст.
  Українець почав виокремлюватися не лише походженням та знанням історії власного народу, а відчув духовну потребу в українській ідеї — побудові самостійної Української держави. Почали поширювати твори Т. Шевченка, Б. Грінченка, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, О. Стороженка, і до 1905 р. не лише українська інтелігенція, а й прості селяни прагнули незалежності Української держави. Вони збиралися гуртами за вечірнім читанням книг. Студенти в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Херсоні, Катеринославі поширювали і читали заборонені газети й журнали. Севастопольські гімназисти захоплювалися газетами “Син Отечества” і “Наша Жизнь”, цікавилися новою російською літературою — творами Чехова, Горького, Андреєва, Чірікова, що друкувалися в популярному збірнику “Знание”.
   Севастопольська молодь намагалась активізувати українське життя, юнаки писали вірші й оповідання, молилися українською мовою, перекладали з інших літератур українською, пропагували театральне мистецтво, насамперед вистави про гірку долю Кобзаревих героїнь, зростало значення української пісні та музики. Хор, який створив учитель Севастопольської державної жіночої гімназії українець Микола Кагарлицький, робив непомітну, але дуже важливу справу. В його репертуарі були пісні на слова Шевченка “По діброві вітер віє”, “Зоре моя вечірняя”, “Така її доля”, “Думи мої, думи мої”, “Нащо мені чорні брови”, “Реве та стогне Дніпр широкий”. На початку минулого століття в цьому хорі починала свій творчий шлях севастопольська співачка Оксана Петрусенко.
   Найбільше українському національному руху в Севастополі сприяв Левко Мацієвич, конструктор-підводник, теоретик та практик військового літакобудування, який з 1906 р. працював у Севастопольському військово-морському відомстві. Він став членом Робітничої Української Партії ще 1901 р. студентом Харківського інженерного інституту.
  В березні 1906 р. українська патріотична інтелігенція створила міську просвітницьку організацію “Кобзар” і обрала керівником Левка Мацієвича. Він активно працює до 1908 р., потім їде в Петербург для організації військового літакобудування. Стає активним членом петербурзької української громади і матеріально допомагає севастопольській організації “Кобзар”, яку очолив директор державної жіночої гімназії В’ячеслав Лищенко. Організація діяла в будинку на Великій Морській.
  До української справи почали горнутися люди. Найгірші часи для просвітницької громади настали після трагічної загибелі 1910 р. Левка Мацієвича під час випробувань нового військового літака. Припинилася фінансова допомога, а через три роки міська жандармерія заборонила діяльність організації, адже навколо неї почала згуртовуватись національно свідома місцева інтелігенція.
   Із 1914 до 1917 рр. організацію “Кобзар” переслідував царський уряд, а її нова національна течія відродилася лише в січні-квітні 1918 р., коли війська українського полковника УНР отамана Запорізької дивізії Петра Болбачана здобули Сімферополь і Бахчисарай. Українські патріоти Севастополя прагнули бачити Крим у складі України, військові підняли на флоті національні прапори. Українська інтелігенція міста відродила громадську організацію “Кобзар”, яку очолив учитель української мови Терещенко.
 А у 1917 р. під керівництвом молодого ентузіаста Григорія Йосиповича Заголо в Севастополі почав діяти український аматорський хор “Рада” на Корабельній стороні. До його складу входило 60 співаків, переважно матросів Чорноморського флоту та учениць жіночої гімназії. Тоді на флоті служив режисер української драматичної трупи Микола Коновалов, який брав активну участь у громадському житті.
   У квітні 1918 р. режисер Картушин створив Севастопольську драматичну аматорську трупу, в якій працювали Костянтин Борисенко, Микола Гамов, Любов Найдьонова, матрос Ляшенко-Задунайський, командир загону моряків Усенко та Микола Попов. На жаль, Центральна Рада III Універсалом не наважилася включити Крим до складу УНР.
  У кінці 1920 р. Крим завоювали більшовики. Вони ліквідували українську організацію “Кобзар”, а приміщення з бібліотекою та українським видавництвом “Атос” перейшло в розпорядження російського флоту, на його базі було створено “Морську бібліотеку”.
  Відродження просвітницького руху в Криму розпочалося 21 травня 1989 р. 20 патріотів заявили про існування в Севастополі Товариства української мови ім. Т. Шевченка. На честь 175-річчя Кобзаря посадили алею, де нині встановлено пам’ятник поетові. Нині севастопольське об’єднання “Просвіти” налічує 77 індивідуальних і 11 колективних членів. Просвітяни активно допомагали в створенні національного флоту. 1600 активних українців упроваджують ідеологію незалежності, соборності й інтеграції в європейську спільноту.
Автор – Володимир Проценко

Немає коментарів:

Дописати коментар