Захід Сонця Європейської Цивілізації

Сьогодні нам доводиться спостерігати чи не один із найсумніших етапів життя Європейської Цивілізації. Щодня інтернет і телебачення наповнюються все більшою кількістю новин про розмивання територіальних кордонів Європи і поступовий цивілізаційний розлом. Як нам відомо, людство пережило конфлікт імперій, націй-держав та ідеологій, і поступово підходить до 4-ї фази зіткнення цивілізацій.
   Американський політолог Самуель Гантінґтон пророкував, що одною з найжорстокіших фаз людського протистояння буде війна культур. Цивілізаційне протистояння Білої Європи проти іммігрантських навал з Африки та ісламських держав.
   Слова відомого політолога підтверджуються великою кількістю мусульманських анклавів у Європі, демографічною різницею між іммігрантами і корінними європейцями та тотальним програшем у культурній експансії. Колишній образ європейського лицаря майже зник з життя сучасних європейців, лицарську честь проміняли на загальнолюдські цінності, сексуальну свободу, культ грошей та гедонізм. Лицарські обладунки самотньо припадають пилюкою, меч покрився іржею, а готовність дістати його й захистити пригноблених перетворилась на гріховну байдужість добрих людей. На заміну сивому європейському традиціоналізму приходить тотальна деградація європейців, гей-паради, змішані шлюби та всюдисуща розпуста. Європа втрачає свою національну і культурну ідентичність, яку поступово замінює іслам, закони Шаріату та новоприбулі гості, що відкрито претендують на роль господаря.

  Щоденно ми спостерігаємо, як інородці оскверняють наші святі цінності, без запрошення приходять до нашого дому, нав’язують закони, чужі нам європейцям. Таке свавілля активно захищається ліберальними неурядовими організаціями і правлячими партіями сьогоднішньої Європи. Незважаючи на всю провальність мультикультурних проектів, єврокомісари видають щораз більше міграційних квот, змушуючи європейців сприяти інтеграції людей абсолютно чужого нам світогляду.
 Ідеологи толерантності повністю ігнорують всі історичні події, які явно вказують на неможливість мирного співіснування європейців і мусульман. Хрестові походи в Святу Землю, Іспанська Реконкіста і ріки крові, що стікає в море, все це явно свідчить про несумісність європейців і сьогоднішніх гостей, проте ніяк не впливає на ліберальний світогляд правлячих кіл.
   Уже сьогодні ситуація досягла критичної межі, орди інородців штурмують європейські кордони, мусульмани об’єднуються у все агресивніші спільноти, десятки тисяч стають бойовиками ІДІЛ. Вулиці Парижу у вогні і кривавих тілах вбитих ісламістами французів, тоді як європейський націоналістичний опір не може знайти між собою порозуміння. Англія замкнулася у межах своїх островів, воює проти іммігрантів зі Східної Європи, проте активно сприяє зменшенню міграційних вимог для Індії та Пакистану, французи з греками грають на руку Путіна, вважаючи його правим месією і головним ворогом проклятого Заходу, поляки ненавидять бандерівців і шукають міфічних ворогів там, де їх нема, тоді як усе більше людей прокидається під крики муедзина, а в підвалах мечетей студенти з екзотичних країн вчаться робити пояс шахіда й різати голови невірним, толерантним і таким наївним європейцям.

   Європейські праві точать один на одного ножі, не помічаючи третіх – тих, що вже тримають лезо на сонних артеріях обох. Ворог могутній і об’єднаний, а ми ніяк не поступаємось своєю гордістю, тримаємось руками і ногами за історичні конфлікти, територіальні претензії та примітивний шовінізм. Щоденно витрачаємо сили на власне знекровлення, дуже рідко віддаючи собі звіт у здоровому глузді і доречності тих чи інших протистоянь, забуваючи, що Європа — наш спільний дім, який зараз потребує захисту як ніколи раніше.
Чим ми закінчимо? Чи впадемо ми на коліна і опустивши голову, покірно терпітимемо прапори з півмісяцями і мінарети на вулицях європейських міст? Чи дозволимо інородцям ґвалтувати наших жінок і вбивати наших дітей? Чи взагалі виживе Європейська Цивілізація? Чи далі мовчки реагуватимемо на теракти в Європі, обмежуючись лише звичайним трауром? Відповіді на ці питання цілком і повністю залежать від нас. Або Європа повернеться до свого традиційного й пасіонарного світогляду, або ж вона приречена бути розбитою в прийдешньому цивілізаційному конфлікті й перетворитись на Єврабію.
   Ми ж повинні пам’ятати, що будь-яка війна між європейцями є війною громадянською, тому повинні змагати до єдності і запалити визвольний вогонь Реконкісти всюди, де окупанти вирішили, що перемога за ними!

За матеріалами полку "Азов"

Боротьба за гідність і свободу

Кожним народом, у часи революційного та національно-визвольного піднесення рухають певні об’єднуючи ідеали, ідейні догми та перспективи кращого життя у майбутнього.
   Так, лише здійснивши кардинальні зміни в суспільстві та політичній системі сьогодні, завтра можна прокинутись у країні з молочними ріками та цукровими берегами. А проте, лише той народ, та нація, що не стидається одразу ж після першої поразки чи першої перемоги відійти від своїх рушійних ідей занурившись у стогін чи радість, одразу розпочати державне будівництво значно нової, кращої долі.

   Так сталося з багатьма націями Європи та світу, перелічувати їх не має ніякого сенсу, погляньте лиш-но на сусідів України! А от українській нації не судилось створити країну вічного достатку та культурного процвітання… Так, відразу після уявної перемоги на 3-х майданах (студентська революція на граніті 1990-го р., Помаранчева Революція 2004 р. і Революція Гідності 2013-2014 рр.) в політичному словнику частини українців міцно утвердилося слово "зрада". І не важливо, чи це помилка влади, чи це відверта некомпетентність в деяких питаннях керівників держави та армії, просто слово підходяще до стану речей в країні, і більш нічого!

   Українці – нація справжніх воїнів та революціонерів, і це доконаний факт! Погляньмо на нашу історію, де разом з постатями ліберала Михайла Драгоманова та соціаліста Володимира Винниченка, виринають характерник Іван Сірко та бунтівний революціонер Нестор Махно. Українська нація зростала на війні, війною жили і помирали в бою не одне покоління її кращих представників: русичі, козаки, гайдамаки, опришки, холодноярці, упівці, а нині свою голову кладуть добровольці на Донбасі. Скільки разів за всю історію українську націю вирізали мало не повністю, і щоразу войовничий дух та революційна хвиля Святослава Хороброго чи Івана Мазепи виривалися назовні, породжуючи героїв нового світлого дня...

   Прагнення наших закордонних ворогів та їхніх манкуртів в середині країни задушити пасіонарність вільної нації з берегів Дніпра не принесла результатів – українці все одно залишилися тими, ким були з самого початку – вояцькою нацією бійців-революціонерів.
   Ситуація, яка нині є катастрофічною для сучасної України, стала наслідком тієї угодовницької політики, яку проводили наші керманичі протягом 1990-2015 рр. наслідуючи досвід різних Кочубеїв, Грушевських, Щербицьких… Варто пригледітись, у пиках українських лібералів та демократів побачиш хижі наміри якомога більше зґвалтувати Україну, набити власні кишені бюджетними коштами та втікнути кудись на тропічні острови в океані! Все, що з нами відбувається зараз є наслідком тієї революційної хвилі, яку ми не привели до логічного кінця, а саме до кардинальних зрушень в нашій державі. Заряджені ефімерними ідеями євроінтеграції українська молодь повелась на гасла старих політиканів-комсомольців, які вертіли ту Європу на одному місці!
   У той же час, наша революційна хвиля і патріотизм з часом починає згасати, адже у пересічних громадян вистачає клопотів і без барикад чи окопів – підвищення цін на продукти; незрозумілі стрибки національної валюти то вниз, то в гору; спекуляція на валютному ринку; зростання комунальних послуг у ціні...
   Саме нація рухає Україну до здійснення реальних змін, а не порожні популістські гасла окремо взятих демагогів-пристосуванців! Як писав Освальд Шпенґлер: «Нація - це здійснене в живій формі людство, а практичний результат теорій щодо поліпшення світу - це безформна і тому позаісторична маса, сірість буденності. Маса - це кінець, радикальне ніщо, у той час як нація - це рушій світової історії...».
   Насправді, концепція маси як "радикального ніщо" в деталях розроблена в сучасній філософії від "Повстання мас" через "Суспільство спектаклю" до "Кінця історії". Але це вже деталі для фахівців, без яких можна обійтися. Бездумна сіра та покірна маса протиставляється волелюбній та хоробрій нації. А оскільки суспільство є підструктурою нації, то маса протиставляється ще й суспільству. Самі по собі всі люди різні, але суспільство, в якому вони з'єднані, означає  щось загальне, спільне для всіх живих людей. Маса ж є результатом розкладання як суспільства, так і нації. Зворотний процес неможливий. Маса - це результат не абстрактної "духовної" кризи, але й біологічної та фізичної. Духовна, моральна та інші "вищі" деструктивні дії є лиш наслідком. З падінням моралі та норм існуючого права у супільстві формується покірна бидломаса рабів!

 Існує вираз "масове суспільство", яке принципово не вірне з філософської точки зору. Враховуючи, що суспільство є структурованим, а маса ворожа структурам, вони обидва повинні протиставлятися за основною ознакою - через структурування. "Масове суспільство" - це ніби вигадана утопія, як суха вода або чорний сніг.
  Усім відомий вислів "плодяться як кролики". Але якщо кроликів посадити в акваріум до риб, вухасті та пухнасті звірі вже не будуть так активно плодитися. Бо вода для кроликів - це неприродна середа. Життя в неприродньому, а надто ворожому середовищі прямо загрожує такому біологічному процесу як репродукція собі подібних осіб. Життя у складі покірної бидломасі для здорової та освіченої людини - це виживання у ворожому середовищі, як для кроликів акваріум. Тому люди воліють створювати свої середовища, відмінні від середовища покірної бидломаси. Створення своїх середовищ (громад чи спільнот) - це і є повстання проти мас.
   Процесом протиставлення покірній бидломасі є сучасна революція, або так зване "повстання проти сучасного світу", що прагне розірвати рабські пута мультикультурного демолібералізму і відновити природний лад у світі вільних націй. Протиставити себе масі індивідуально - доля надлюдей на межі божевілля, тим більше, що здоровим та освіченим людям властивий інстинкт самозбереження. Тому масі протиставляються виключно групи - патріотичні спільноти, герої нашого часу з певною ієрархією цінностей, за які готові платити своєю свободою та навіть життям. Той, хто не визнає ієрархій - не зможе протиставити себе масі. Зняти нижню білизну і бігати голяка вулицею може лише дегенерат чи покірний раб. Йому все одно як він виглядає і що на це скаже суспільство, адже на його думку, йому за це нічого не буде. Саме через свою тупість та бездумну покірність дегенерат з бидломаси не здатний до плідної роботи, до планомірного зростання себе як індивіда чи особистості.
   В цьому дуже характерним є порівняння українців з їхніми східними сусідами - москалями. Мешканці України можуть роками терпіти утиски і поневолення, але терпінню колись настає кінець і замість покріного народу народжується нація вільних людей, яка скидає знов і знов рабські пута. Згадайте наші 3 революційні хвилі за останні 25 років, і ви все зрозумієте! А що ж до москалів, то цей народ не звик до протесту чи бунту як такого, а лише здатний до покірного існування в кайданах за для сильної руки батюшки-царя над собою. Навіть якщо і згадати усі революції, що були здійснені в Московії з дня її заснування, то ми угледімо у них лише частину великої бидломаси, яка не хотіла жити за старими порядками. Повстання Пугачова і декабристів, революційне дворіччя 1905-1907 рр. і Лютнева революція 1917 р. - це окремі події не з'єднані в часі та метою. Звісно, що ті, хто надихали людей на революційну потугу у згаданих подіях, керувались чистою метою майбутнього, яке втім було затьмарено бажаннями бидломаси - закріпачення, Жовтневий переворот 1917 р. і "червоний терор", а також путчі 1991 р. і 1993 р. Результати цього ми бачимо сьогодні не тільки в містах і селах Московії, але й на Донбасі та в Криму.

   Ось саме через таку трагічну історію належати до маси погано, біологічно погано. Головна загроза особистості в масі - психологічне руйнування, що переходить рано чи пізно у фізичну стадію. Це є природним, адже для особистості середа бидломаси є ворожою. Маса нудна і бездумна, чоловіки з бидломаси суворі і сумні, а жінки стають невільницями, частіше секс-рабинями. І навіщо потрібна така маса?
  Тому, сірій масі протиставляються ієрархічні спільноти. Для демонстрації індивідуальності спільноти мають безліч ієрархій. Безліч ієрархій можна організаційно об'єднати тільки через ієрархію нижчого рівня - через ту, яка доступна всім бажаючим. Ця ієрархія - політична. Крім того бидломасі протиставляється ще й субкультура. Для правильного протиставлення субкультура повинна бути аристократичною та естетичною, а аристократичність завжди ієрархічна, тобто - традиційна. Краще бути омегою, ніж бути нижче омеги, бути лицарем означає стати особистістю, ніж просте існування в образі гешефтяра. Субкультурна аристократична ієрархія - це друга доступна для всіх ієрархій.
   Саме ці 2 ієрархії і формують суспільство, у якому вже можуть виникати будь-які інші ієрархії і структури, аж до політичних партій. Структура - це обмеження. Хробак може згинатися як завгодно, але він не може стояти, так само і людина з сірої маси не здатна до обмеження. Особливо вона не здатна обмежити себе в приниженні за дрібні блага. Якщо у людини немає ніяких талантів і здібностей, вона все одно може бути учасником подібного суспільства, субкультури чи середовища. Можна просто бути членом команди, брати участь  у грі заради самого процесу, а не результату. Людина команди - це вже хтось, а отже, це не так вже й мало. Належність до команди, що протиставляє себе сірій бидломасі за фактом структури і недосяжних для маси цінностей дає право не бути одним з неї.

   А ось і наглядний приклад. Німеччина 1933-го, провінційне саксонське місто Ляйпціґ, вулицею крокує молодий штурмовик з SA, у якого нарукавна пов'язка, брунатний однострій та фуражка. І відразу всім оточуючим зрозуміло: у нього є репутація, є естетика, є культура, адже він захисник традиції, історичної спадщини і нового майбутнього. Такий молодик не любить покірну масу і до неї не має жодного відношення. Його зовнішність та одяг є протестом проти рабської покірності, і в той же час це народження чогось значно нового - естетичного та морально здорового завтра! У молодого штурмовика є цінності, за які він буде битися аж до смерті. Він не буде кидатись на дрібні подачки від колишніх узурпаторів влади чи демоліберальних толерастів, бо вже загально відомо, хто він і звідки. Він прихильник традиційної культури та расової гігієни, він націоналіст, нацист, фашист, він лицар нової Європи вільних націй з ідентичністю та без мультикультурних кайданів. Він не дає назад, не зупиняється на досягнутому і завжди є вперед. І такі як він формують нову дійсність об'єднуючись у ієрархічні спільноти, адже в цьому має бути сутність - плече до плеча, побратим за побратима!
   Люди в масовому суспільстві втрачають свою індивідуальність, люди не підтримують спілкування. На допомогу з'являється політика як засіб підтримки спілкування і зв'язків індивідів. Організувати мітинг, пікет, зустріч у кафе або на природі, щось обговорити в соціальній мережі чи на інтернет-форумі - все це формує зв'язок завимоги мінімальних зусиль. Але тільки в тому випадку, якщо прийняті субкультурні правила. Зв'язки можуть бути і не політичними, але підтримуються вони саме через політику. Зв'язки формують суспільство, суспільство формує націю, а сіра бидломаса залишається покірною лише тоді, якщо її влаштовує навколишнє середовище, і байдуже на бруд та злочинність, головне дешева ковбаса і дорога брехлива пропаганда.

Автор - Ревуч Січовий

Біла Реконкіста під Чорним Сонцем

Так сталося, що ми живемо на зломі історичних епох. В це полум'яне століття, коли руйнуються колишні держави, політичні нації та стереотипидекількох останніх століть...

   На зміну застарілим приходят ті феномени та ідеї, що самі по собі набагато старіші, а тому чистіші, важливіші, та є первинними у порівнянні з багатьма символами епохи, що минає. В час випробувань, в благородних серцях завжди просинається віра у себе.

   Разом з цією вірою просинаються вічні праобрази-архитипи, що сплять у крові кожного гідногосині Європи. Одвічно обертається Чорне Сонце! Круги Часів змінюють один одного! Недарма філософи назвали наш час "Новим Середньовіччям". Минулої зими старовинний князівсько-козацький Київ, прокинувшись від довгого сну, знову побачив сталь кольчуг, почув рокіт щитів та гуркіт розгніваної катапульти. Ідея Nації та раси оновилася та зросла кров'ю героїв, ставши наймогутнішою з усіх ідей сьогодення. З тих часів ми змінили стародавню сталь на нову смертоносну броню, але дух європейського лицарства нідуки не дівся. Він лише яскравіше розгорівся в наших серцях.

   Ми пам'ятаємо, як наші праотці прийшли с Півночі у незапам'ятні темні століття, ми пам'ятаємо, як наші предки поливали кров'ю ворогів зростаючі кордони колись славетних європейських держав, ми пам'ятаємо юність наших дідів та прадідів, які повстали проти мерзотності більшовизму тоді ще в молодому та трагічному ХХ-му сторіччі.

    Ми вічно молоді та ми нескінченно старі. Ми - майбутнє, і ми вже прийшли х давніх епох. Частиною героїчної епопеї блискавичного Середньовіччя була Реконкіста або відвойовування. Так називалася Велика Війна європейців з арабами, яка проводилася впродовж семи сотень років.

   Нащадки германців-візіґотів та іберо-римлян, які до 714 р. зазнали ряд сильних поразок від мусульманських орд, що ринули в Європу з Північної Африки та дійшли аж до Центральної Франції, долаючи гіркоту рогромлення та сором завоювання, в, здавалося б, вже безвихідній ситуації, знайшли в собі силизнову повірити у себе та, взявши у руки меч, сім століть поливали кров'ю Іспанію, щоб к 1492 р., скинутиостанню державу маврів - Гранадський емірат у безодню Середземного моря... На південь від Гранади є гірський перевал, що називається Суспіро-дель-Моро або "Подих Мавра", де, за легендою, останній арабський володар Іспанії, емір Боабділь останній раз подивився на Гранаду, та, зітхнувши, безутішно заплакав. За легендою, його мати тоді з болем промовила: "Той, хто не зміг захистити Гранаду як чоловік, оплакує її як жінка".

   Як стародавні лицарі Європи, у ніч розпачу, ми підняли знамена Чорного Сонця. Ми прийшли втоптати у бруд серпи, молоти, зірки та півмісяці. Ми прийшли повернути собі свою землю. Так нехай наші вороги плачуть, як жінки, як колись голосив останній арабський володар Європи.

   Ще в далекому 2004 р. нами було написано - ми бачимо свою землю знищеною, обсміяною, приниженою та розтоптаною, перетвореною у колоніальний придаток, розп'ятий між хижим Західом та божевільним Сходом. Все, що колись робило нас великими, все, що давало народу віру у майбутнє: армія, промисловість, мова, культура, наука, фізичне та духовне здоров'я нації - послідовно знищувалося. Але головне - знищувався сам національний дух - все, що робило нас шляхетними, сильними та розумними. І зараз Україну продовжують давити та шматувати на "економічні та політичні зони впливу" капіталісти Заходу та олігархи Сходу.
   Українська нація була загнана до резервації на своїй же землі. Як колись вестґотам та астурам сереньовічних Піренейських гір, що піднялися на Реконкісту, самовпевнені правителі інтернаціональних імперій дали нам простий вибір: тиховмерти на відведених нам задвірках, у загонах та норах, як зацькованим тваринам, або ж встати на захист своїх споконвічних прав. В нас живе славетний дух стародавнього лицарства! Те неприборкуване полум'я гніву, пожежа благородної гідності, що гукає в найбезнадійніший час, незважаючи ні на що, взяти у руки зброю і наступати на ворога, коли він почав думати, що остаточно взяв над нами верх?

   Ми відповідаємо так: тільки наступати, наступати, ще раз наступати! Не оборонятися, а вести експансію! Наступати по всім фронтам до повної перемоги Ідеї Nації! Тільки у полум'ї війни народжуються нові нації та повтають із попелу старі народи, що є одне і теж саме! Ідея Nації, образ Стародавньої Києво-Русської імперії, дух самої Великої Європи народжується у горні нової війни. Тільки у війні юнак знаходить мужність, а найсильніший знаходить право. Тільки у крові героїв народжуються видатні нації. Колір крові не забувається. Кров героїв яскраво червона, як багрянець світанку над кромкою темного лісу. Цю кров ліпше видно богам, ніж безкольорові сльози святих та чорнила мудрих. Кров героїв стукає у серці цього світу! Ім'ям цієї крові ми проголошуємо нову очищувальну Війну...
   Ми проголошуємо Нову Реконкісту! Проти мерзотності нових азіатів. Проти боягузливої гнилі Западу.  Молоде сонце! Давнє світило! Слухай присягу сталевої молодості! Сьогодні Украіна! Завтра Московія та вся Європа... Ми вирішили повернути свою землю! Тож нехай буде нова Реконкіста!

За матеріалами "Арійського Права"

Барви революційної єдності націй

Європу огорнули темно-зелені сутінки… Колись войовничий та героїчний континент Фрідріха Барбаросси, Річарда Левового Серця, Фердінанда Араґонського та Ґустава Вази, нині животіє від навали ісламських мігрантів та хижих намірів московських ординців знищити все цивілізоване. Коли кров вільної нації закипає від несправедливості та жалю, замість демократичних і ліберальних методів гуманізму приходить войовничий поступ у вигляді народного гніву, бунту, повстання та революції.

   Саме таке напруження ми неодноразово бачили на вулицях українських міст за останні 25 років! З початком війни на Донбасі українці втратили природне відчуття страху, а нація прокинулась і доблесно йде у кривавий бій із одвічним ворогом. Те саме відчуття нині огортає і вільні нації Європи, що опинились в становищі мирної мусульманської окупації у себе вдома, та народи Латинської Америки, уряди яких є покірними маріонетками Вашинґтону.

   Остання українська революція, що була здійснена під національним синьо-жовтим і повстанським червоно-чорним прапорами, в тім не завершилась перемогою української нації, а вкотре довела одвічну аксіому – народ був використаний у корисливих цілях кланово-олігархічних сил та їхніх закордонних верховодів.
   Пробудження української нації, попри наміри україножерів, все ж відбулось – кривавий режим впав, почалось патріотичне відродження серед народних мас, відбулось становлення сильної української армії. І попри незакінченість Революції Гідності, український майдан став прикладом для наслідування серед інших пригноблених народів світу, які потерпають від урядової корупції своїх можновладців та засилля ісламських мігрантів. Ось чому нині всі протестувальники та революційні активісти від Лондона та Праги до Ріу-ді-Жанейру та Сантьяґо-де-Чилі в якості путівної зірки повсталих народних мас використовують барви українського прапору…

   Отже, ми бачимо, що це призвело до зміни ідейного бачення та національного пробудження у всьому світі – замість червоної ганчірки, за якою насильно тягли пролетарів у більшовицьке ярмо продовж останніх 150 років, пост модернові революціонери обрали своїм символом прапор бунтівного українського народу. Синя та жовта барви нині єднають усіх пригноблених, хоча ще 10 років тому цього не можливо було уявити.

   Одразу тоді постає питання: «Чому?», і відповідь буде такою – згадаймо недавню історію! Так, європейські національні революції 1848-1849 рр., яких обізвали "Весною народів", що виявилися у формі непокори влади та збройних повстаннях, декларували появу нової історичної дійсності в європейських країнах. Хоча ідейними натхненниками та лідерами повстань в Парижі, Берліні, Мілані, Будапешті були ліберально налаштовані патріоти, але народи, які вони вели за собою у борню революції, були просякнуті новими хворобливими ідеями всюдисущої соціальної рівності – марксизму. "Весна народів" спалахнула відразу в декількох європейських монархіях, а тому революції носили антифеодальний і національно-визвольний характер. Учасники виступів вимагали демократизації суспільного життя, висували гасла національного об'єднання і державної самостійності для окремих націй. Все відбувалось як під стягами національними, зокрема серед прусської буржуазії, так і з червоною ганчіркою в руках паризьких робітників та неапольських люмпенів. Хоча в основному революції були швидко придушені, вони мали істотний вплив на подальші політичні процеси в Європі: у Франції постала республіка, в італійських та німецьких країнах розпочався інтеграційний процес зі створення національних держав, Австрія стала дуалістичною конституційною монархією.

   На початку ХХ ст. соціалістична хвороба захопила весь світ, і почала пускати свої хижі пазурі у розклад демократичних буржуазних суспільств в Російській імперії, Німеччині, Італії, Франції, США, Бразилії, Мексиці та Австро-Мадярщині. З початком Першої світової війни червона ганчірка стала символом визволення пригнобленого пролетаріату у світі проти усього буржуазного та імперіалістичного – люмпени від Буенос-Айресі до Гельсінкі мали об’єднатись єдиною метою – світовою пролетарською революцією та знищенням усіх усталених державницьких і культурних традицій. Так тривало аж до початку 1990-х рр., і лиш з падінням залізного муру соціалістичного ГУЛАГу марксівсько-ленінський стяг відійшов на смітник історії. Деякі одіозні сталіністи та маоїсти в РФ, Білорусі, КНР, Індії, В’єтнамі, Венесуелі, Кубі, Болівії, Зімбабве та Ефіопії ще досі мріють про нездійснену мету своїх політичних попередників, збудувати великий концтабір та полонити вільні народи світу, хоч для цього терба згинути самим…
   Але, як це не дивно, світ змінився на краще і нині про це говорять українські національні барви на вулицях бунтівних міст Європи та Латинської Америки. Так влітку 2014 р., коли у Чилі почалися масові протести студентів, незадоволені урядовою політикою активісти, окрім своїх національних  та чорних прапорів, на вуличні барикади та сутички із поліцією винесли українські прапори – символ новітньої революційної єдності націй у боротьбі з гнобителями. Тим часом у Лондоні, на початку листопада 2015 р., молоді люди масках відзначили Ніч Ґая Фокса сутичками із поліцією з українським прапором у руках. Бунтівні англійці відзначаючи чергову річницю порохової змови проти короля прагнули донести своїм урядовцям та народним обранцям показати, хто є головним у домі співдружності головним – не заїжджі мігранти з Африки чи Азії, а корінні мешканці Британських островів!

   Вочевидь, на тепер, український прапор став одними із найголовніших символів народного гніву серед усіх пригноблених націй у світі. Наші синя та жовта барви стали, свого роду, есенцією революційного духу взагалі. І ось, саме на прикладі українського прапора та українського національного бунтівного характеру, як найкраще розкривається сутність утопічних ідей марксистів-народовбивць. Ті, хто колись із гаслами соціальної справедливості та світової революції пролетарів прагнув червоною ганчіркую закрити вільним націям сонце, нині скніє на смітнику історії та здригається від одного вигляду українського прапору, під яким молоді революціонери та добровольці здобувають собі волю та державну самостійність. Най з нашої героїчної борні беруть приклад інші пригноблені народи Європи та світу!
   Єднаймося під новітніми барвами революційного націоналістичного інтернаціоналу!

Автор – Денис Ковальов

Культурний фашизм: перемогти через книги та кіно

Останні політичні та суспільні поразки правого руху в Україні та світі стимулюють перш за все пошуки нової тактики. Перш за все слід зрозуміти, що для перемоги над ліволіберальним звіром, що званий суспільним дискурсом варто звернути більше уваги на культуру.

   Культура має стати тим знаряддям в руках правих, яким в руках лівих стала наука (насправді, ліві відносяться до неї напрочуд спекулятивно, підкреслюючи лише вигідні своїм ідеям школи та мислителів) - позаяк, культура підкреслює в людині людське, неординарне та "пристрастне", священне, те що тяжіє до апофеозу божественого в людині. Сучасна культура (точніше, "модернова", як сказали би івент-менеджери чи якісь інші титани постмодерну) не продукує жодних цінностей - на щастя, це створює вигідне тло для нових правих цінностей.

   У нинішній діяльності слід абстрагуватися від наслідування діяльності NSDAP та інших ультраправих партій - слід перш за все орієнтуватися на мислителів та письменників, що заклали культурний фон для їх успіху. Перш за все - Ніцше, Шпенґлер, Юнґер, Гайдеґґер, Гобіно, Ібсен, Гамсун, інші праві філософи та письменники... Нинішня Європа вимагає вирівняння політичного дискурсу вправо, однак для цього банально не вистачає мислителів. Книги, на відміну від організацій, набагато важче заборонити - вони від цього лише стають більш читані.
   Колись Умберто Еко сформулював 14 ознак "ур-фашизму" (вічного, ніби позаполітичного фашизму, фашизму як культурого явища!), ми ж мусимо створити адаптовану версію консервативної культури для сучасності, також через окреслення ключових її ознак. Перш за все слід сформувати коло цінностей, які має пропагувати нова "культурно-фашистська" еліта. Це не лише цінності сучасних та давніших правих рухів, але і цінності аристократичного суспільства, античності та інших важливих епох і феноменів історії.

   Такими цінностями мають бути перш за все: 1) презирство до смерті, хвацькість, героїзм солдата; 2) честь у її аристократичному значенні, як єдина найважливіша цінність, позбавлення якої веде до абсолютного знецінення життя; 3) віра на тлі загальної зневіри; 4) подолання постмодерну новим безумством, звинувачення надмірного культу раціональності у занепаді мистецтва і деградації суспільства; 5) мораль особиста замість моралі колективної, презирство до споживацтва та стадності; 6) критика інформаційного суспільства як псевдовільного, насправді ж наскрізь просякнутого табуйованими темами і показухою, звернення уваги на контрдискримінацію - дискримінацію тих, хто нібито дискримінував колись (білі, гетеросексуали, нацисти тощо).
   Акцент на важливій рисі сучасності - вона у боротьбі з негативними рисами минулого їх не позбувається, а просто міняє місцями акторів. 
   Критика сучасності - ключова риса культурного фашизму, який з часом буде протиставлений культурному марксизму. Взагалі найважливіше, що мусить зробити культурний фашизм - дискредитувати існуючу епоху, аби розчистити дорогу новій. Нам не бути новими Гьорінґами - але нам відведена роль Заратустр - ми закликаємо прихід нової доби через естетику. Постмодерн буде переможено не тому, що він антинаціональний, а тому, що він огидний...

Автор - Ярослав Божко