Фінський мисливець за червоними

Коли підіймається тема видатних льотчиків Другої світової війни, то завжди згадують цілу низку німецьких професіоналів на чолі з Еріхом Гартманом, або совєцьких Івана Кожедуба та Олександра Покришкіна. І більшість навіть не підозрює, що у такої маленької країни, яка грала далеко не першу роль у цій війні, як Фінляндія були свої аси, які не поступалися іншим.

   Далі мова піде про найвідомішого спеціаліста-винищувача Суомі, Ейно-Ілмарі Юутілайнена... У 437 бойових вильотах хоробрий вояк Юутілайнен збив 94 ворожих літаків. Нагадаємо, що найкращий винищувач антигітлерівської коаліції українець Кожедуб має 64 підтверджені перемоги, а японський пілот Хіройосі Нісідзава 87. Тобто, фінський ас (фін. Ässien Ässä) є найкращим після німецьких профі. Варто відмітити, що він за всю свою кар'єру жодного разу не був збитий.

Ейно-Ілмарі Юутілайнен народився 21 лютого 1914 р. у містечку Лієкса. Рішення стати льотчиком молодий Юутілайнен прийняв після того, як прочитав книгу про "Червоного барона" Манфреда фон Ріхтгофена, найкращого німецького аса Першої світової війни. До початку війни з СССР, він пройшов гарний вишкіл у фінській авіашколі. До речі, Юутілайнен був непитущим, чого не скажеш про інших його колег , з якими він вчився. Може, саме тому він і досяг таких висот!?

   Першу свою перемогу у Зимовій Війні він одержав, збивши радянський бомбардувальник "ДБ-3". А основну кількість радянських пілотів він настріляв вже після початку війни між СССР та Третім Райхом. Останньою жертвою в кар'єрі фінського аса Юутілайнена став совєцький "Лі-2", який він збив 3 вересня 1944 р. По завершенню війни він написав книгу "Я бив сталінських соколів"...

   Після відставки Юутілайнен купив старий літак і відремонтувавши його, ще багато років брав участь в авіашоу. Справді, він був народжений літати! Помер великий льотчик 21 лютого 1999 р. як раз в день свого 85-ліття.

За матеріалами "Зентропи України"

Спокутувати гріх байдужості

Чого слід очікувати від українців так це не зради, а пристосуванства. Взагалі категорія зрадництва у наших людей не несе такого негативного навантаження, як у інших народів – певне тому, що сотнями років зрадниками прозивали найкращих представників нашої нації патріоти імперій по обидва боки Збручу.

   Ні рутен у Австро-Мадярщині, ні хохол у Російській імперії не були рідними дітьми для трону – від них уперто чекали зради, завчасно арештовуючи та розбиваючи вікна в їх культурних осередках, якщо такі були. Зрада це не наш порок, це наша буденність – ми давно перестали відноситися до цього слова серйозно, ще задовго до дурних мемчуків з "УкрНаступу".

   Однак, наша реальність іноді клює нас як смажений півень. Ми не хотіли бити донецьких республіканців вчасно – в них з’явилися пістолети Макарова – ми все одно ніби пристосувались до їх існування, однак в них з’явилися танки. Лише тоді ми почали якось ворушитися. Так, саме ми – бо це для нас наші ж чиновники, спецслужби, можновладці є нібито чужими, насправді ж, в масштабах Європи чи навіть регіону ми є те саме, що і вони. Ми не кращі за Петра Порошенка, і навіть не кращі за Петра Симоненка – ми допустили їх існування, отож вони є частиною нашого тіла. Не хотіли б – не допустили б, якими шляхами вже є питання десяте. 

   Ми не спромоглися на націоналістичну революцію в 1991-му р., отож відклали її до 2000-го р., не спромоглися і тоді, не було її і у 2004-му р., не сталася вона ні в 2013-му р., ні в 2014-му р. Бо ми звикали до усього, усього ненормального що існувало у нашій країні. Воно ставало нашим – Симоненки і Януковичі вростали в тіло нашої нації все глибше – ми ж самі ставали у ній ще чужішими, наша ідея ще більш гнаною і голодною. Однак, через десять років ми нібито розуміємо що це треба було робити в 1991-му р, або в 2004-му р.

   Національна революція в 1991-му р. могла зробити Україну країною не гіршою за рівнем аніж сучасна Словенія чи Хорватія – вони так само переживали війну, міжетнічні зіткнення, однак не відкладали цю проблему до останнього – однак, ми зневажили цей шанс. Революція в 2004-му р., будь вона по справжньому націоналістичною, могла б зробити з нас другу Польщу – однак, не сталося і того. Ми знову пристосувалися і помилували тих, хто обкраде нас і зневажить ще десяток разів. Так буде ще тисячу разів, доки не спокутуємо наш гріх байдужості. Гріх цей спокутується лише кров’ю...

   І у цих рядках лунає не заклик до революції і не рекомендація валити депутатів. Колись поет-націоналіст Євген Маланюк написав вірш "Сонет гніву і ганьби":

«Каліка виклятий — такий він і донині! 

Сліпий кобзар — співа свій вічний жаль. 

Самсоном темним — зруйнував святині. 

Розбив, дурний, сінайськую скрижаль.

Зродив вождів — дрібну плебейську шваль 

Вошивих душ, що бабраються в слині,— 

Це в час, коли рокоче Муссоліні, 

Пече очима бронзовий Кемаль.

Це в час, коли кругом відважні жмені, 

І кожному народу спіє геній, 

Історія новий готує том,

Тюхтій-хохол, що, хоч дурний, та хитрий, 

Макітру хилить виключно по вітру, 

Міркує шлунком і хропе гуртом».

   Як бачимо, актуальність слів видатного поета-націоналіста і сьогодні є чимось таким, що сповнюють нас віри у майбутнє. І все ж нікуди не зникають водночас гнів і ганьба за помилки недавньої минувшини...

Автор - Ярослав Божко

Коли ми підемо на Крим

Закономірно, що в період деескалації безпосереднього збройного конфлікту з Московією, різні по своїй природі сили у ворожому їй таборі, починають уважніше придивлятись один до одного, не завжди знаходячи там бажаних для себе якостей.

   Отож, все частіше доводиться натрапляти на дискусію щодо формату стосунків між українськими націоналістами та кримськими татарами. Загравання перших із Туреччиною, що підтриває авторитет Києва, пасивність під час анексії, провокативні звинувачення від окремих діячів цієї національної меншини у сторону націоналістичного табору і подекуди абсолютно неадекватні тези у відповідь, створюють ряд недоречних непорозумінь.
   Втім, ключовим є інше, Москва однаково ненавидить і кримських татар і українських націоналістів. Останні, претендуючи на владу в Україні, здебільшого декларують військове вирішення проблеми окупації півострову. Ця надзвичайно серйозна справа, у якомусь сенсі навіть військова авантюра, вимагає готувати сприятливі для неї умови вже зараз, в тому числі, на міжособистіному рівні між представниками зацікавлених етносів.
   Якщо ми дійсно всерйоз розглядаємо можливість того, що одного сонячного дня чобіт українського солдата ступить на кримську землю з метою вибити звідти росіян, ми маємо тверезо оцінити роль татар у цьому ризикованому задумі. Останні, при належній підтримці із материка, в силі організувати плідний грунт для українського наступу. Не будемо вдаватись в деталі але зауважимо, що без підтримки місцевого населення подібні операції приречені на провал. Нам, націоналістам не варто обманювати себе та вірити у байки про те, що жителі Криму знемагають під гнітом Владіміра Путіна. Давайте залишимо це для широких верств населення. Як би не біснувався керманич Кремля, і як би спритно та переконливо ми не кривили нещирі посмішки кримчанам, більшість проросійських жителів півострову сприйматимуть нас відвертими окупантами, чинитимуть запеклий опір і будуть надавати всю необхідну підтримку московським військам. 

   Не секрет, що цей конфлікт дуже швидко набуде ознак етніної різанини. І тут для татар також знайдеться багато корисної для нас роботи: оперативно вказавши необхідні цілі нашим силовикам, ми позбудемось серйозного головного болю у майбутньому. Досвід 2-го травня 2014-го р. в Одесі вказує на два головні наслідки подібних кривавих інцидентів: відносно швидка ліквідація головних конденсаторів ворожого спротиву знімає загрозу широкомасштабного протистояння для цілого регіону але спонукає потужну мобілізаційну хвилю людських ресурсів у ворожому таборі, що буде спрямована на інші відрізки українсько-російського фронту. Це що стосується потенційних ворогів серед представників цивільної частини населення Криму.
   Головну загрозу, безумовно, становить присутність регулярної російської армії, яку україно-татарські диверсійні групи повинні будуть випатрати з середини з одночасним зовнішнім ударом потужного військового з'єднання Збройних Сил.
   Нещодавно, я зрозумів для себе одну важливу річ. Ключовим у майже будь-якій сфері життя має бути чесність перед собою. В українців і татар не багато мотивів любити одне одного, але те, що зараз нас споріднює, затьмарює буд-які дріб'язкові протиріччя. Нас об'єднує ненависть до Москви. Знищити її - це наш першочерговий обов'язок, а далі? А далі можете робити все, що вам заманеться...

Автор - Богдан Ходаковський

Вільна Україна - сильна Європа

Тільки найсильніші отримують привілеї та нагороди! Сила - це комплексний термін. Гострий розум, відвага, мужність, повна самовідача, залізна дисципліна, вміння контролювати себе - ось що ми розуміємо під словом "сильний"...

   Біла раса в занепаді, не тому що вона слабка, а тому що вона й зовсім не веде будь-якої боротьби. Летаргічний сон охопив її. Немов м'яка та тепла ковдра вкрила ці землі. Нульове усвідомлення сьогодення: "Краще солодка брехня, ніж страшна правда", - вислів, який чудово ілюструє сьогоднішню Європу. Так було не завжди. Крім вічних змін, нічого вічного не буває!
   Вороття немає - мультикультуралізм та демократія вже відживають свої останні роки. Це не символічні слова аби підняти вам дух - це констатація факту. Тут вже не стоїть питання, чи впаде "сьогоднішня" Європа, питання стоїть - коли? Гірке усвідомлення тяжкої правди в очах звичайних європейців - нас цінічно одурили та використали. Нарешті до всіх нас надходить усвідомлення. Ми локомотив, який тягне за собою баласт. Так, ми взмозі тягнути цей баласт - народи Близького Сходу та Африки - та чи потрібно це нам?

   Ми вклинились в життя кольорових, порушивши таким чином Божественний Задум, що спричинило за собою колосальні демографічні зміни на нашій планеті. Ми посилаємо загони кваліфікованих медиків, які ризикують своїм здоров'ям та життям, для порятунку диких племен в Африці. І зараз Африка страждає від перенаселення. Ми проявляємо гостинність та дозволяємо іншим народам жити на нашій землі і навчатися в наших університетах. Але якщо ці народи не стурбовані проблемами своєї власної країни та народу, то в чому ж можна дорікати білих?
   Ми дивимося на сьогоднішні події стурбовано, але з переконаністью, що все ж ми зуміємо вистояти цю навалу. Європейське падіння триває вже багато років і схоже, що скоро непримінно буде взлет. Безсумнівно, попереду важкий час, але ми зробимо це...

Автор - Друг Арій

Життя націоналіста – це боротьба

Життя Nаціоналіста – це боротьба! Боротьба з ворогами Nації, з ворогами Iдеї і, найперше, з самим собою. Коли ми говоримо про боротьбу із самими собою, ми маємо на увазі: свої шкідливі звички, власні лінощі та егоїстичні бажання...

   Нас не лякає Боротьба! Навпаки, ми з готовністю приймаємо виклики Життя і з радістю кидаємось проти течії. «Не знаю нічого гидшого, як юнак в лакерах, молода здорова людина, син народу, що корчиться в лютих муках, людина, яка думає тільки, що ввечері танці. Ану, трохи аскетизму, трохи пориву і уміння відмовити собі в ласощах життя в ім'я вищої цілі. Героїзм доконується не тільки на війні, а і в щоденному житті...», – це слова Олега Ольжича, що були написані в середині ХХ ст. і вони до сьогодні не втратили своєї актуальности.
   Але не тільки готовність з головою поринути у вир Боротьби визначає Nаціоналіста. Найважчою частиною нашої Боротьби є Самогартування. Вишколення свого Духу і тіла, ось та, непомітна, риса, що виділяє нас Nаціоналістів з-поміж мільйонів інших людських індивідів. Кожна хвилина нашого Життя присвячена покращенню нас самих і через це самопокращення ми вдосконалюємо наш вид. В той час як інші дивляться телевізор, п’ють пиво і займаються чорт знає чим ще, ми тренуємось. Ми відвідуємо спортивні зали, ми ходимо на вишколи, ми займаємось спортом вдома.

   Ми усвідомлюємо, що "кожна наша вада в десятки разів помітніша, ніж вада простої людини, не приналежної до Nаціоналістичного руху"!
   Ми знаємо, що тільки "безстрашність, мужність, хоробрість, Дух Воїна – становлять силу", а ці риси притаманні тільки борцям...
   Ми готові до Боротьби, ми зневажаємо своїх ворогів і палко любимо свою Nацію!
   Ми впевнені, що доброму воїнові "ти повинен" звучить приємніше, ніж "я хочу" і тому ми наказуємо собі: «Боротись, щоб перемогти!».

Автор – Полтавський Авангард