вівторок, 9 лютого 2016 р.

Спокутувати гріх байдужості

Чого слід очікувати від українців так це не зради, а пристосуванства. Взагалі категорія зрадництва у наших людей не несе такого негативного навантаження, як у інших народів – певне тому, що сотнями років зрадниками прозивали найкращих представників нашої нації патріоти імперій по обидва боки Збручу.
   Ні рутен у Австро-Мадярщині, ні хохол у Російській імперії не були рідними дітьми для трону – від них уперто чекали зради, завчасно арештовуючи та розбиваючи вікна в їх культурних осередках, якщо такі були. Зрада це не наш порок, це наша буденність – ми давно перестали відноситися до цього слова серйозно, ще задовго до дурних мемчуків з "УкрНаступу".
   Однак, наша реальність іноді клює нас як смажений півень. Ми не хотіли бити донецьких республіканців вчасно – в них з’явилися пістолети Макарова – ми все одно ніби пристосувались до їх існування, однак в них з’явилися танки. Лише тоді ми почали якось ворушитися. Так, саме ми – бо це для нас наші ж чиновники, спецслужби, можновладці є нібито чужими, насправді ж, в масштабах Європи чи навіть регіону ми є те саме, що і вони. Ми не кращі за Петра Порошенка, і навіть не кращі за Петра Симоненка – ми допустили їх існування, отож вони є частиною нашого тіла. Не хотіли б – не допустили б, якими шляхами вже є питання десяте. 
   Ми не спромоглися на націоналістичну революцію в 1991-му р., отож відклали її до 2000-го р., не спромоглися і тоді, не було її і у 2004-му р., не сталася вона ні в 2013-му р., ні в 2014-му р. Бо ми звикали до усього, усього ненормального що існувало у нашій країні. Воно ставало нашим – Симоненки і Януковичі вростали в тіло нашої нації все глибше – ми ж самі ставали у ній ще чужішими, наша ідея ще більш гнаною і голодною. Однак, через десять років ми нібито розуміємо що це треба було робити в 1991-му р, або в 2004-му р.
   Національна революція в 1991-му р. могла зробити Україну країною не гіршою за рівнем аніж сучасна Словенія чи Хорватія – вони так само переживали війну, міжетнічні зіткнення, однак не відкладали цю проблему до останнього – однак, ми зневажили цей шанс. Революція в 2004-му р., будь вона по справжньому націоналістичною, могла б зробити з нас другу Польщу – однак, не сталося і того. Ми знову пристосувалися і помилували тих, хто обкраде нас і зневажить ще десяток разів. Так буде ще тисячу разів, доки не спокутуємо наш гріх байдужості. Гріх цей спокутується лише кров’ю...
   І у цих рядках лунає не заклик до революції і не рекомендація валити депутатів. Колись поет-націоналіст Євген Маланюк написав вірш "Сонет гніву і ганьби":
«Каліка виклятий — такий він і донині! 
Сліпий кобзар — співа свій вічний жаль. 
Самсоном темним — зруйнував святині. 
Розбив, дурний, сінайськую скрижаль.
Зродив вождів — дрібну плебейську шваль 
Вошивих душ, що бабраються в слині,— 
Це в час, коли рокоче Муссоліні, 
Пече очима бронзовий Кемаль.
Це в час, коли кругом відважні жмені, 
І кожному народу спіє геній, 
Історія новий готує том,
Тюхтій-хохол, що, хоч дурний, та хитрий, 
Макітру хилить виключно по вітру, 
Міркує шлунком і хропе гуртом».
   Як бачимо, актуальність слів видатного поета-націоналіста і сьогодні є чимось таким, що сповнюють нас віри у майбутнє. І все ж нікуди не зникають водночас гнів і ганьба за помилки недавньої минувшини...

Немає коментарів:

Дописати коментар