Місце русинів-українців в національних державах ІХ–ХVIIІ ст. Частина 3

В 1657 р. Б. Хмельницький раптово помирає, гетьманом до дорослішання його сина,  Ю. Хмельницького, обирається генеральний писар Іван Виговський, який змінює вектор зовнішньої політики: розриває Переяславську угоду 1654 р. з Московським царством та підписує Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою, головний сенс якої полягав у перетворенні Речі Посполитої Обох Народів(поляків і литовців) на Річ Посполиту Трьох Народів(поляки, литовці і русини), за цією угодою утворювалося Велике Князівство Руське, яке ставало одним з державотворчих суб’єктів Речі Посполитої поряд з Королівством Польським і Великим Князівством Литовським, руський народ в Речі Посполитій ставав державницьким народом. Річ Посполита перетворювалася на конфедерацію 3-х держав.

   Поглянемо ж на найцікавіші частини тієї угоди, яку уклали гетьман Іван Виговський та король Ян Казимир: «Комісія Гадяцька поміж станами Корони Польської та Великого князівства Литовського, з одного, і поміж вельможним гетьманом та військом Запорозьким, з другого боку, через повноважних комісарів з сейму від найяснішого короля польського та Великого князівства Литовського Яна Казимира з вельможним Іваном Виговським, гетьманом, та всім Запорозьким військом в обозі під Гадячим, закінчена 16 вересня року 1658 р. У воєводстві Київському достойності сенаторські не інакше мають бути дані, тільки шляхті віри грецької достойним тих урядів, і у воєводствах Браславському та Чернігівському ті ж чини сенаторські мають роздаватися альтернативно, тобто перемінно: після смерті сенатора віри грецької має бути сенатор віри римської, однак у всіх тих трьох воєводствах мають роздаватися тамтешнім уродженцям, які володіють достатнім добром, зберігаючи права теперішніх посесорів 6 чи власників».

 Тут бачимо, що бути приналежним до католицизму чи християнства східного обряду було мало для отримання посади в Київському, Чернігівському і Брацлавському воєводствах, треба було бути їх корінним мешканцем, тобто русином.

  «Уся Річ Посполита народу польського і Великого князівства Литовського, і Руського хай буде відновлена в першобутті так, як була перед війною, тобто щоб ці народи в межах своїх і свободах залишалися непорушені, як були перед війною, і за правами, описаними в радах, у судах і вільному виборі государів своїх та великих князів литовських та руських, а коли в потребі війни з іноземними государями щось постановлено щодо порушення кордонів та волостей тих народів, те має бути знищене й утверджене, а ті вищезгадані народи мають залишатися доброю волею при своїх свободах, як одне тіло однієї і нероздільної Річі Посполитої, без суперечок поміж себе щодо віри, але хто якого був віросповідання і є християнського, римського чи грецького, усіх у мирі та вольності залишають, хоч би які права і декрети як з очевидних суперечок, також і для докору були видані раніше, а в час війни правні розшуки». В даній статті затверджується виключна роль руського народу, як одного з трьох державотворчих народів Речі Посполитої.

   «Для ліпшої ж вірності, оскільки гетьман із Запорозьким військом і відлучені воєводства всі інші протекції сторонніх народів відкинув, а добровільно, як вільні до вільних, рівні до рівних і чесні до чесних, повертаються, через те для певнішого утримання цієї нинішньої постанови дозволяє його королівська величність і Річ Посполита вільних печатарів, маршалків і підскарбих  із достоїнством сенаторським та інші чини народу руського, котрі згідно до роти коронних урядників мають учинити присягу...».

  В даній частині документу зазначається, що державні посади в Великому Князівстві Руському, такі як канцлер, підканцлер, маршалки, підскарбії, та всі інші посади повинні займати представники руського народу. Вчергове руський нарід самочинно законодавчо утвердив свою вищість над іншими на рідній землі і не дав чужинцям права керувати русинами.

  Після підписання Гадяцької угоди велика частина козаків і загалом руського народу не змогла прийняти повернення до держави, з якою ще 2 роки тому воювали, тому не бажаючи розпалювання громадянської війни вже всередині Гетьманщини Іван Виговський добровільно відмовився від гетьманської булави в жовтні 1659 р. Гетьманом було обрано Юрія Хмельницького, який заключав угоди з різними державами, але серед них усіх нас зацікавила угода з Московським царством 1659 р., яка мала назву "Переяславльські конституції", дані при обранні на гетьманство Юрія Хмельницького всьому Запорозькому війську від великого государя царя всеросійського". В ній ми знаходимо наступну статтю: «Про чужовірців, щоб не було у військовому начальстві неправославних. У Запорозькому війську надалі не можна бути в начальниках людям деяких інших вір, крім православних християн, аби не було від того ніяких сварок і оман. Не можуть бути в керівних людях і новохрещені іноземці, тому що від новохрещених іноземців починається у війську великий розрух та чвари і їм, козакам Запорозького війська, чиняться налоги й ущемлення».

   Ухвалення цієї статті показало, що син Богдана Хмельницького перевершив свого батька у радикальності законів щодо дискримінації чужоземних народів та гарантуванні вищості руського народу , а також створив прецедент, коли в Війську Запорозькому іноземці не мали права обиратися на керівні посади. Прецедент полягає у тому, що ця стаття руйнує припущення більшості істориків і політиків щодо інтернаціоналізму серед козацтва та переваги приналежності до віри, ніж до певного народу.

  Останнім штрихом у нашій статті про національне законодавство в різних державних утвореннях руського народу буде витяг з  першої у світі конституції, Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького, яка була складена гетьманом Пилипом Орликом та затверджена на Генеральній Раді Війська Запорозького 5 квітня 1710 р.

Отож в ній ми знаходимо наступне положення: «Також не давати дозволу на проживання в Україні послідовникам чужовір'я, а особливо облудного іудаїзму». Коментарі зайві…

  Після усіх вищенаведених законодавчих актів та законодавчих бачень руського народу ми можемо сказати, що русичі-українці на протязі майже 700 років творили закони, в яких:

1) Свідомо підкреслювали свою вищість на рідній землі над іншими народами, яка ґрунтувалася на руському походженні;

2) Залишали право лише за представниками руського народу творити майбутнє власних державних утворень;

3) На законодавчому рівні дискримінували ті народи, які заподіювали шкоду руському народу або могли це зробити гіпотетично;

4) Не давали права іншим народам керувати собою;

5) Створювали механізми для збереження чистоти крові руського народу;

6) Забороняли деструктивні релігії і вірування, які могли зашкодити руському народові.

   Висновок цієї статті є наступним, поки русичі-українці самостійно керували у власній державі, без впливових чужинських елементів всередині неї, доти в законодавстві був присутній національний дух, який проявлявся у прагненні до збереження та розвитку народу та держави, як найорганічнішої форми об’єднання людей кровноспорідненого походження. Цей національний дух давав нашим предкам впевненості не соромлячись визнавати русича-українця володарем Русі-України, який є вищим за усі інші народи і народності лише за правом крові.

   Соціал-націоналізм, який пропонує побудову державного життя за моделлю Nаціократії, дасть змогу Українській Nації творити власне законодавство, яке, як і сотні років тому, буде затверджувати панівне місце русичів-українців на власній землі лише за священним правом походження, правом крові.

   Слава Русі-Україні! Майбутнє належить Nам!

Автор – Святозар Руський

Місце русинів-українців в національних державах ІХ–ХVIIІ ст. Частина 2

Hаступною державою, в якій руський нарід був державотворцем, було Велике Князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Навіть назва цієї держави промовисто каже сама за себе. Ця держава отримала своє ім’я і остаточно склалася в 1359 р. шляхом приєднання до Литви руських і литвинських (білоруських) земель, яке відбулося майже без спротиву місцевих еліт, бо литовці діяли за принципом «старого не рушимо, нового не вводимо», тож в руських землях продовжували правити руські князі і буденне життя не відрізнялося від попередніх князівських часів. Більше того, литовці, будучи народом менш розвинутим в плані державобудування та законодавства повністю прийняли руське законодавство: Руська Правда була головним правовим документом в молодій державі, бо перший подібний новий документ в Великому Князівстві Литовському, Руському і Жемайтійському був прийнятий лише в 1505 р., це була Радомська конституція, але і після цього законодавство ґрунтувалося на Руській Правді. Литовці потрапили під вплив руської культури, руська мова стала офіційною державною мовою і мовою діловодства. Герб Великого князівства, Погоня, був запозичений у Юрія Львовича (онук Данила Галицького), короля Русі, який був зображений на його печатці.

   Після Радомської конституції законодавство отримало подальший розвиток в Литовських статутах, на яких ми і зупинимося, а саме на другому і третьому, які були прийняті відповідно в 1566 і 1588 рp. Литовський статут – це був головний правовий документ в Великому Князівстві Литовському, Руському і Жемайтійському, який регулював в ньому всі сфери життя. Всі статути були складені руською мовою, жоден з статутів не мав офіційного перекладу на польську чи литовські мови.

   Розглянемо цікавий закон II-го Литовського статуту: «Роздєлъ третій о вольностяхъ шляхецкихъ и о розмноженью Великого Князства Литовского. Артыкулъ 9. Ижъ достоенствъ врядовъ въ дєдицтво чужоземцомъ давано быти не маеть. Въ томъ панствє Великомъ Князствє Литовскомъ и во всихъ земляхъ ему прислухаючыхъ достойностей духовныхъ и свєцкихъ городовъ дворовъ, державъ, врядовъ земскихъ и дворныхъ посесый, або кгрунтовъ староствъ  въ держаньи и пожываньи и вєчностей жадных чужоземцомъ и заграничникомъ ани сусєдомъ таго панства давати не маемъ; але то все мы и потомки наши Великіе Князи Литовскіе давати будуть повинни только Литвє а Руси, родичомъ старожитнымъ и врожонцамъ Великаго Князства Литовского и иныхъ земль тому Великому Князству належачыхъ».

   Згідно з цим законом, державні, земські, міські, духовні та інші посади мали належати лише уродженцям Великого Князівства Литовського, Руського і Жемайтійського – русинам і литовцям. Як бачимо цей закон дискримінує навіть литвинів (білорусів), причиною цьому був занепад могутності їх еліти, і поляків, для того, щоб вони не втручалися в внутрішні справи в Великому Князівстві Литовському, Руському і Жемайтійському. Цей закон був перенесений в ІІІ-й Литовський статут 1588 р., що каже нам про його принциповість і важливість для державного життя. Так як ІІІ-й Литовський статут був укладений після Люблінської унії 1569 р., він став головним законодавчим документом для усіх руських земель Речі Посполитої (Руське, Волинське, Брацлавське, Подільське, Київське і Чернігівське воєводства).

   Варто згадати, що ІІ-й Литовський статут ще називають Волинським, бо в його написанні взяла ключову участь волинська шляхта, з цього можна зробити висновок, що вищезгадана стаття про обмеження прав чужоземців була написана за безпосередньою участю руської шляхти, як найкращих представників руського народу. Отож зробимо висновок, що законодавство Великого Князівства Литовського, Руського і Жемайтійського визначало руський народ як державницький, наділяло його найвищим правом бути обраним на будь-які посади в державі і дискримінувало у цьому праві всі інші народи, окрім литовського.

   Оглянувши закони Русі і Великого Князівства Литовського, Руського і Жемайтійського можна стверджувати, що руський нарід цілеспрямовано на протязі 500 років творив законодавство згідно з яким підкреслював і закріплював свою вищість над іншими народами на території власної держави.

   ІІІ-й Литовський статут є таким собі правовим містком з Великого Князівства Литовського, Руського і Жемайтійського до Речі Посполитої, отож до розгляду законів останньої ми і звернемося. Наш розгляд буде включати як документи походження Речі Посполитої, так і її угоди з козаками, а саме часів Громадянської війни в Речі Посполитій 1648-1657 рр. (пол. Wojna domowa), яка в українській історії отримала назву національно-визвольної війни на чолі з Богданом Хмельницьким.

  Отож спершу ми звернімося до часів перед вищезгаданими військовими подіями і тоді розглянемо Ухвалу шляхти Волинського воєводства у Луцьку 1632 р.: «Укріплюємо й те собі, аби ми роздавання вакансій у нашому воєводстві, почавши від біскупств, владицтв, світських вищих дигнітарств аж до найменшого, обивателів тільки осілих з предків підпирали у наших краях». В даній ухвалі бачимо чітко визначену позицію волинської шляхти, провідного стану суспільства Речі Посполитої, щодо роздавання усіх вакансій у Волинському воєводстві виключно місцевим мешканцям, предки яких здавна мешкали на Волині, тобто русинам. Відповідно руський нарід продовжував законодавче оформлення своєї вищості на рідній землі і виключному праву панування на ній.

   Тут ми переходимо до періоду інтенсивної дипломатії між Військом Запорозьким Низовим і Річчю Посполитою. Першим документом, який ми розглянемо є Пункти козацьких вимог до короля Яна Казимира та польського уряду від 24 лютого 1649 р. Складанню цих пунктів передував 1648 р., який увійшов в історію з блискавичними перемогами козацького війська на чолі з Б. Хмельницьким під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями. Потім була облога Львова і 2 січня 1649 р. на чолі військ Б. Хмельницький в’їхав до столиці Русі, князівського Києву. Там і були складені Пункти козацьких вимог до короля Яна Казимира та польського уряду від 24 лютого 1649 р., в яких було наступне: «Просимо, щоб київський воєвода був з руського народу і додержувався грецького закону, щоб не переслідував церкви Божої, як теперішній , який викидає з замку церкву і не дозволяє будувати…Також щоб наш київський митрополит мав місце в сенаті його милості короля, щоб ми, Русь, мали щонайменше трьох сенаторів: серед світських — воєводу і київського каштеляна, які б у сенаті захищали нашу віру і права руського народу». Як бачимо йде конкретна вимога щодо руської національності київського воєводи, київського митрополита і київського каштеляна, які повинні бути і сенаторами.

   Після неоднозначної за фіналом Зборовської битви, коли короля Яна Казимира і військо Речі Посполитої від знищення козацькими військами врятувала зрада кримського хана Іслам III Ґірея(на той час ще союзника козаків), який розпочав перемовини з королем, до них був вимушений долучитися і Б. Хмельницький. Результатом цих перемовин стала Зборівська угода, або Зборовський трактат від серпня 1649 року, в якому був наступний пункт: «Жиди державцями, відкупниками й закупниками християн і жителями не повинні бути в українських містах, де козаки мають свої полки». Згідно з цим пунктом козаки, як провідний стан руського народу продовжували князівські законодавчі традиції і виганяли жидів з міст Гетьманщини, роблячи їх поза законом по факту їх національності.

Позиція руського народу щодо жидів була послідовною, про що кажуть наступні події – в 1651 р. відбулася поразка козаків під Берестечком, після якої Б. Хмельницький був вимушений підписати Білоцерківський трактат із Річчю Посполитою від 28 вересня 1651 р., в якому всіляко притіснялися права козацького стану та і усього руського народу, в тому числі відновлювалися права жидів:  «Жиди в добрах його королівської милості і в шляхетських, як бували мешканцями та орендаторами, так і тепер мають бути».

   Але жодна з сторін не вважала цю мирну угоду остаточною, що показали наступні військові дії, які завершилися нищівною поразкою військ Речі Посполитої від козацьких військ під Батогом в 1653 р., внаслідок чого Білоцерківська угода перестала мати силу, з приводу чого Богданом Хмельницьким були надіслані пункти супілки, послані через Антона Ждановича, полковника київського, до польського короля від червня 1653 р., в 3-му пункті читаємо наступне: «Просимо принижено, щоб на потім у подальші часи його королівська милість зволив нас утримати згідно Зборовських пактів війську Запорозькому…». В цьому пункті козаки повідомляли(через улесливу до короля форму, Б. Хмельницький знався на тодішній дипломатії, для якої було аксіомою улесливі звернення до опонентів) королю, що з цього моменту відновлюються усі пункти Зборовської угоди. Тож жидівське населення на законних підставах полишило територію Гетьманщини знову.

Автор – Святозар Руський

Як Хмельниччина вплинула на опришків з Прикарпаття

  Рух опришків, що виник у ХVІ ст. і розвивався в першій половині ХVІІ ст., набув ще більшого розмаху в період народно-визвольної боротьби українського народу в 1648-1655 рр. під проводом державного діяча і полководця Богдана Хмельницького. Здавалось би, що територія Гуцульщини, розташована поодаль від головних торговельних шляхів, не могла відігравати скільки-небудь важливої ролі в економічному і політичному житті України загалом. Однак, це не зовсім так.

Опришки – українські народні месники

   Видатний керівник селянсько-козацького повстання 1594-1596 рр. Северин Наливайко в липні 1594 р. пройшов зі своїм загоном з боку Молдавії через Покуття та Теребовлю і Гусятин. Отже, це дає право висловити припущення про участь гуцулів у цьому повстанні. У 1613 р. на запрошення українського міщанина Ф. Горбаша в Коломию прибуло із Запорозької Січі ''три сотні низових козаків''. Вони розправлялись зі шляхтою, католицьким духовенством і намагалися спіймати підстаросту Матвія Яблонського, який володів тоді маєтками на Гуцульщині. Однак гнобитель втік у Косів, за ним у погоню на Гуцульщину пустилися запорожці. Таким був перший їх похід у цей край.

   Є звістки у історичних архівах, що на початку ХVІІІ ст. (1619 р.) на Закарпатті перебували козаки, які прийшли сюди ''допомагати наджупану''. Єдність козаків з гуцулами найбільш зримо проявилася в період народно-визвольної війни українського народу 1648-1655 рр. Навесні 1648 р. Богдану Хмельницькому вдалося створити великі селянсько-козацькі загони, які здобули кілька блискучих перемог над польсько-шляхетськими військами на Правобережній Україні (5-6 травня – під Жовтими Водами, 16 травня – під Корсунем). У цих тяжких битвах Богдан Хмельницький виявив талант видатного полководця. Здійснюючи свої стратегічні задуми, він частинами розгромив найбільші військові сили шляхетної Речі Посполитої.

Богдан-Зиновій Хмельницький

   Щоб підняти на визвольну боротьбу народні маси Галичини, Богдан Хмельницький встановлює зв’язки з місцевим населенням через своїх спеціально надісланих уповноважених. Одного з них, Ярему Кончевського. Було спіймано в селі Волосів поблизу Надвірної. 28 липня 1648 р. перед шляхетським судом у Галичині він розповів про широку пропагандистську роботу посланців  Богдана Хмельницького на територіях, ще н звільнених від шляхти, і зокрема на Прикарпатті. Він засвідчував, о всюди в Галичині зустрічав людей, які чекали на прихід козацького війська.

  Маскуючись перед шляхтою, люди Богдана Хмельницького переодягалися жебраками, змінювали свій зовнішній вигляд. Так, Ярема Кончевський і Федір Остроясний, перебуваючи на Покутті, переодягалися жебраками, змінювали свій зовнішній вигляд. Вони розповсюджували письмові звернення – універсали із закликом до боротьби, а також передавали різні умовні знаки від козаків. Почалося масове ''покозачення'' селян і міщан. Ще 26 травня 1648 р. підданий коронний у листі до королівського канцлера писав: «Із нашим руським воєводством бог знає, що буде діятися, бо тут що хлоп, то козак».

Українські етнічні регіони Карпат

   На допомогу селянам приходили повстанці переважно з Буковинської Гуцульщини. Галицька шляхта почала посилено укріпляти військами та зброєю міста й фортеці, передусім Теребовлю, Снятин, Коломию, Раковець та Гнів та Гуцульщині. Але попередити народний рух їй не вдалося. Розгром шляхетських військ під Тиляцяями у вересні 1648 р., просування військ Богдана Хмельницького до Львова і походи окремих козацьких загонів сприяли розвитку селянсько-міщанських збройних виступів у Галичині і на Волині, особливо у вересні-жовтні 1648 р. Повстання охопило майже всі міста і села.

   Найбільшого розмаху селянський рух набув на Прикарпатті. У вересні 1648 р. на покутті поблизу Фотинії, Тлумача, Обертина, Делятина, Заболотава виникли повстанські вогнища, а незабаром вони перетворились у повстання, де взяли участь селяни і міщани, дрібна українська шляхта і нижче православне духовенство. Усі стихійні збройні виступи на західноукраїнських землях у 1648 р. очолював проводир повсталої черні народний полководець Семен Височан. Наприкінці 1648 р. під владою Семена Височана опинилася більша частина Галицької землі.

Барельєф Семену Височану в Івано-Франківську

  На півдні загони Семена Височана підтримували повстанці Заболотівщини, до них приєдналися гуцули – народний рух охопив і Гуцульщину. Серед повсталих було багато гуцулів-селян та міщан Покуття. В нападі на шляхетський замок Дебеславцях і Лючі брали участь жителі гуцульських сіл – Космач, Люча, Рожнів, Косів. Селяни Чорних і Білих Ослав, Слободи Росяної та інших сіл за звичаєм і претекстом козаків знищили і спалили двір шляхтича Валеріана Жардецького в Білих Ославах. Найголовніший успіх повстанців, очолюваних Семеном Височаном – це здобуття гуцульської фортеці у Пневі, закладеної в ХVІ ст. магнатами Куропатвами, яка, за словами істориків, була найбільш забезпеченим замком в Русі.

   У 1649 р. в умовах жорстокої шляхетської реакції на Прикарпатті гуцули не кидали зброї і продовжували боротися проти шляхти. Під час придушення галицького повстання 1648 р. перед небезпекою каральних експедицій шляхти покутські повстанці, зокрема і вихідці з Гуцульщини, тікали на Буковину і зосереджувались в гуцульській її частині, що погрожувало шляхті небезпекою нових селянських заворушень. Вступ козацьких військ у Молдавію в 1653 р. під проводом Тимка Хмельницького та походи визвольних військ на Буковину ще більше зміцнили зв’язок між буковинськими і покутськими повстанцями.

Карпатський опришок середини XVII ст.

   Зосередження на Буковині в 1649-1954 рр. значної кількості повсталих з Галичини і Буковини, які мали вже досвід боротьби з феодалами на Покутті, сприяло виникненню у 1654 р. у Чернівецькому і Хотинському повітах грізного антифеодального вогнища.  Наприкінці 1648 р. Лесь Березовський перед наступом шляхти відступав із Семеном Височаном на Велику Україну, де героїчно боровся в полку прославленого героя визвольної війни Івана Богуна. Він, через різні важкі революції на той час в тих краях не можучи утриматися, відійшли з Березова на Поділля, де з Семеном Височаном продовжував боротися проти шляхти.

   У відомому реєстрі запорізького козацтва, складеному під Зборовим 1649 р., можна зустрінти ряд прізвищ Березовських з Березова – у Броцлавському, Білоцерківському, Переяславському полках. Це свідчить про те, що й інші роди Березовських восени 1648 р. відступили на Велику Україну, де в полках Богдана Хмельницького боролися з польською шляхтою. За активну участь у народному повстанні королівський уряд 4 жовтня 650 р. конфіскував майно 25 родин Березовських і передав їхні маєтки кату Гаспору Островському, одному із тих, хто придушував так звану ''галицьку козаччину'' в 1649-1650 рр.

Опришківський суд – найсправедливіший суд в історії України

   Отже, відступаючи перед наступом феодально-кріпосницького гніту, західноукраїнські селяни освоювали гірські території Гуцульщини. Польська шляхта, угорські феодали та молдовські бояри намагаються поневолити свободолюбивих гуцулів. Однак народ відстоює свої права, піднімаючись на антифеодальну боротьбу. Так виникає селянсько-опришківський рух та народно-визвольна війна.

Автор – побратим Ревуч

(світлині взяті з сайту cossackland.org.ua)